Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Скіфо-сарматська проблематика / Кіммерійці

Кіммерійці


Продовження теми Іранські племена в Східній Європі за часів бронзи


Іранська етнічність кіммерійців не викликає великих сумнівів. Історично засвідчені імена кіммерійських ватажків, які виглядають іранськими (Теушпа, Лігдаміс та ін.), дають для цього більш-менш надійні підстави. Проте, авторитетний фахівець з історії кіммерійців Аскольд Іванчик вважає кіммеріцев загадковим народом, з яким не все ясно. Очевидно, питання проясниться, якщо будуть знайдені підстави пов'язувати кіммеріцев з яким-небудь із сучасних іранських народів. Відновлення шляхів руху іранців до сучасних місць поселень допоможе наблизитись до відповіді на це питання.

Причини, що змусили іранців покинути місця попереднього проживання між Дніпром і Доном можуть бути різні. Можливо, перехід балтів і англосаксів на лівий берег Дніпра привів в рух місцеве іранське населення зрубної культури. Однак можна говорити і про інші причини. Степові райони могли бути залишені з причини кліматичних змін, що призвели до зменшення продуктивних можливостей степу. У всякому разі, археологічні дані свідчать про тимчасове запустінні Приазов'я та Причорномор'я:



… в 12-10 ст. до н.е., в порівнянні з попереднім періодом, у степовій зоні між Доном і Дунаєм спостерігається десятикратне зменшення кількості поселень і поховань. Ті ж тенденції скорочення населення проявляються в степовому Причорномор'ї і в подальшу кіммерійську епоху, що знаходить своє відбиття у відсутності на цій же території поселень і стаціонарних могильників (Махортых С.В. 1997, 6-7)


Таким чином, іранські племена рушили на пошуки місць поселення з більш сприятливими умовами. Історично засвідченим фактом є те, що наприкінці другого тис. до н.е. вони вже помічені в Центральній Азії:


Іранські імена в ассирійських письмових джерелах з'являються в XI – X ст. до. н.е. і пов'язуються з областями Західного Ірану, що перебували у сфері політичної активності ассирійського царства. Що в цей час відбувалося далі на схід – у Центральному та Східному Ірані – в цих джерелах не відбито (Артамонов М.И., 1974, 10)


Праворуч: Історичні області в Центральній і Передній Азії в часи Ахаменидів (7-4 ст. до н.е.)


Показані на карті історичні області допомагають відновити шляхи міграцій іранських племен зі Східної Європи в Центральну Азію.

Існує дві точки зору про проникнення іранців на Близький Схід – через Середню Азію або через Кавказ (Пьянков И.В., 1979). Принаймні міграція іранців у Малу Азію мала відбуватися через Кавказ (або навіть через Балкани), що віддзеркалено у хеттських джерелах (Соколов С.Н. 1979-2, 235). У Північній Осетії є цілий ряд топонімів, що містять в собі елемент Джимара, висхідний до етноніму кіммерійців (Цагаева А. Дз. 2010, 5).

Очевидно, переселення іранців йшло кількома хвилями і шляхами, але основний шлях руху більшої частини іранців йшов східним берегом Каспійського моря, а далі вздовж Аму-Дар’ї та Сир-Дар’ї на південь та південний схід, як це описує Кузьміна (Кузьмина Е.Е., 1986, 203-204), хоча шлях через Кавказ теж міг бути використаний. Враховуючи розташування територій поселень сучасних іраномовних народів (Эдельман Д.И., 1968, карта 1) та їх історичних прабатьківщин у Східній Європі, можна припускати, що останніми в ланцюгу переселенців довкола Каспійського моря рухалися согдійці (предки сучасних ягнобців), бо вони зайняли крайню північно-західну область історичних поселень іранців в Центральній Азії неподалік з афганцями, з якими сусідували і на історичній прабатьківщині, в той час як їх інші сусіди на прабатьківщині – осетини тепер мешкають в горах Кавказу і, безсумнівно, ніколи не бували в Центральний Азії.

Якась частина іранців при своїй міграції залишалася в Південному Казахстані в передгір'ях Західного Тянь-Шаню серед місцевого тюркського населення, про що свідчить місцева топоніміка: Мадікент / Манкент, Орунгент, Сюткент, Чимкент, в складі яких ір. kent "місто, селище, місцевість" (Попова В.Н., 2000, 53). Це слово було засвоєно тюрками і вживалось для назв населених пунктів з тюркськими компонентами (наприклад, Ташкент від тюрк. taš "камінь"). Однак поселення Чимкент мало бути засновано іранцями, швидше за все согдіанцев (ягн. čim "луг, трава"). На користь такого тлумачення говорить назва села Луговий, також розташованого в цій місцевості, очевдно, покритої в ті часи густими травами. Також в орографії Південного Казахстану є іранські терміни darbaza/darvaza "ворота, вхід, горний прохід", dašt/dešt "степ, рівнина, пустуля", zax/zexab "джерело, ключ" (там же).

Територія сучасних поселень курдів, інших сусідів согдійців на прабатьківщині, дає підстави припускати, що вони прийшли на ці місця іншим шляхом, ніж перша хвиля іранців, а саме – через Кавказ або через Балкани. Якби вони рухалися шляхами довкола Каспійського моря, то вони би мали в своєму русі обганяти багато іранських племінних груп, що виглядає неймовірним. Ми вже відзначали, що розширення територій поселень або переселення первинних етносів іде в порядку черговості відповідно до їх взаємного розташування на старій прабатьківщині. Цю важливу особливість при русі індоєвропейських племен, за словами Горнунга, зазначив ще Франц Шпехт (Горнунг Б.В. 1963, 53). Оскільки предки курдів та согдійців на прабатьківщині були сусідами, то при русі тим самим шляхом, їх нові місця поселень мали би бути якщо і не по-сусідству, як це ми маємо, наприклад, для персів і афганців, але і не так далеко одна від одної, як розташовані тепер області курдів і ягнобців. Найвірогідніший шлях давніх талишів та гілянців до південно-західного узбережжя Каспійського моря, де тепер мешкають їх нащадки, мав би проходити через Дербентський прохід. По-перше, він до цих місць є найкоротший. По-друге, талиші мають тепер свою область поселень в тісному сусідстві з областю гілянців і південніше від неї так само, як і на історичній прабатьківшині, а при русі іншим шляхом розташування цих областей було б не таким. Але, якими б не були шляхи переселень предків курдів, талишів та гілянців до Близького Сходу, є підстави припускати, що до певного часу вони, так само як і предки осетинів, хоча і полишили свою прабатьківщину під тиском балтів і англосаксів, але ще лишалися в Східній Європі, коли вже більша частина іранців переселилася в Азію. Напевно, серед цих іранських племен були також і предки белуджів та мазендаранців, близько споріднені мови яких входить в ту саму групу північно-загідних іранських мов, до котрої належать курдська, талиська і гілянська.


Початок міграцій іранців у кінці 2-го тис. до н.е. Червоним кольором позначені назви племен, які склали першу хвилю


Таким чином, можна припускати, що першу хвилю іранських переселенців у Центральну Азію склали предки сучасних сарикольців, памірських іранців (шугнанців, бартангців, язгулямців та ін), персів, афганців і согдійців (ягнобців), тобто ті іранські племена, які мали свої поселення в південній частині спільної іранської території і в ареалах вздовж Дніпра.

Природно припустити, що залишені ними ареали були негайно зайняті іншими іранськими племенами, які ще якийсь час залишалися в Європі і з якими слід пов'язувати історичних кіммерійців. Згадані вище кліматичні зміни, що привели до зменшення продуктивності степу, не могли привести до його повного запустіння. Інша справа, що новоприбуле населення степу не могло бути численним, і для підтримки свого існування, крім господарської діяльності, мало займатися грабунком сусіднього населення лісостепової зони.



Загальна картина експансії іранців у Центральну і Малу Азію.


Існує думка, що кіммерійці прийшли в Причорномор'я з Центральної Азії або більше узагальнено – «з глибин Євразії», але ця думка енергійно заперечується, тому на цій темі немає сенсу зупинятися, тим більше, що нам відомо, де була прабатьківщина іранців і на міграцію в Центральну Азію, а потім назад у кіммерійців просто б не було часу. В історично достовірні часи кіммерійці заселяли приазовські і причорноморські степи і залишили сліди свого перебування в степах України і Північного Кавказу в археологічних пам'ятках, які об'єднуються в загальну кіммерійську культуру. Логічно припустити, що вона повинна продовжувати традиції зрубної культури, яку ми ідентифікували як іранську, (Стецюк Валентин, 1988, 82-85), і цю традицію українські археологи вбачають у поховальному обряді кіммерійців:


Пізня культура кіммерійців розвивається в традиціях зрубної.., що простежується в поховальному обряді (Археология Украинской ССР, Т.2., 1986, 23).


Поява кіммерійців в Азії за даними клинописних джерел відноситься до кінця VIII ст. до н.е., а скіфи відомі в Ірані "не раніше 670-х років", що суперечить повідомленням Геродота про переслідування кіммерійців скіфами. Більш того, є факти, які говорять про спільні наїзди тих і других на ассірійські провінції. В цілому ж в джерелах повідомляється головним чином про кіммерійців, а скіфи згадуються протягом декількох років і то тільки за їх діями в Ірані.(Медведская И.Н., 2000)

Згідно з ассирійськими джерелами цар Урарту Руса I в кінці 8-го ст. до н.е. зазнав поразки в битві з армією народу гімірраі, який історики пов'язують з кіммерійцями (Мейсон Рихард, 2004, 13-15). У 679/678 р. кіммерійці були розбиті ассірийцями і в цьому бою загинув їхній вождь Теушпа, але проте, після цього вони нападали на Фрігію, Лідію та Кілікію, де склав голову і новий їх вождь Лігдаміс:.


… аккадские джерела дозволяють встановити, що найуспішніший набіг кіммерійців на Лідію, в результаті якого цар Гиг був убитий, датується 644 р. До н.е. По всій видимості, цей набіг торкнувся не тільки Лідії, але і Іонію, і саме його мають на увазі грецькі джерела, коли повідомляють про набіг кіммерійців. Ті ж аккадские джерела, описуючи загибель Лігдаміса/Дугдамме, датують її 641 р. до н.е., тобто через три роки (Иванчик А.И. 2005, 123).


Спірним є питання про випадки об'єднання кіммерійців з фракійцями для загарбницьких походів в Малу Азію з Балканыв. Відомості про такий похыд «від Босфору до Іонії» є у Страбона, але він чомусь відносить цю подію до часу Гомера або трохи раніше (Страбон, 1964, I, 1-10). Певні передумови для припущення про можливість військового союзу фракійців з кіммерійцями дають невпевнені свідоцтва про перебування кіммерійців на території Угорщини, очевидно навіяні цим же повідомленням Страбона:


В Угорщині присутність якогось кінного народу, який ототожнюється з кіммерійцями, встановлюється на підставі знахідок бронзових предметів кінської збруї, а також залізних вуздечок, бронзових котлів, зброї (мечі і кинджали) (Шушарин В.П., 1971, 23).


Сумнів в кіммерійської належності знахідок викликаний очевидним проникненням кіммерійських виробів на територію Угорщини торговими шляхами, оскільки домінуючою була тут все-таки фракыйська культура. У кращому випадку можна припускати лише можливість особливого фракыйсько-кіммерійського періоду з 750 по 550 рр. до н.е. (там же, 24).

До того ж, можливість спільних дій фракійців і кіммерійців в Малій Азії абсолютно виключається після вивчення близькосхідних джерел. А. Іванчик виявив в них лише інформацію про суперництво фракійців з кіммкрійцями в боротьбі за володіння Віфінією, яка закінчилася повним вигнанням останніх (Іванчик А.І. 2005, 131-132).


Ліворуч: Північне Причорномор'я і Передня Азія в епоху міграції кіммерійців і скіфів (VII-VI ст. до н.э.) (Мапа з Мейсон Ріхард, 2004, 27).


Якщо ж якась частина кіммерійців і просунулася з Угорщини на Балкани, то дуже невелика, бо помітних кіммерійських слідів на території Болгаріі нема (Мелюкова А.І., 1979, 6). Таким чином, слід вважати, що кіммерійці проникали в Закавказзя або через Дербентский прохід, або через Дарьяльську ущелину, або Білоріченський перевал, але не через Босфор чи Дарданелли.

Через 50-60 років після появи у Передній Азії кіммерійців сюди вторгаються скіфи. Пройшовши через Дербент, вони оселилися в Азербайджані і заснували тут своє царство в межиріччі Кури і Араксу, тобто десь неподалік від оз. Севан. І тільки потім вони вперше зіткнулися з кіммерійцями, причому кіммерійці поступилися скіфам. Є дані, що скіфи доходили навіть до Ірану. Передньоазійські джерела згадують про скіфське царстві ще в кінці 90-х років 6-го ст. до н.е., після чого про нього в історії немає вже ніяких даних. Вважається, що основна частина скіфів відійшла назад на Північний Кавказ.


Північне Причорномор'я та Передня Азія в VII-VI ст. до н.е. (Карта з Мейсон Ріхард, 2004, 21).

Прийнявши до уваги як історичні дані, так і результати наших досліджень, можна досить впевнено говорити, що під загальною назвою кіммерійців треба розуміти в першу чергу предків сучасних талишів та гілянців, а також предків близько споріднених з ними белуджів і мазендаранців. Тепер белуджі мешкають в Пакістані, але відомо, що вони прийшли сюди з південного узбережжя Каспійського моря (Фролова В.А., 1960, 68, Оранский И.М., 1979, 89), тобто раніше (до V – VII ст. н.е) вони мали свої поселення неподалік гілянців і талишів (ці місця ще й досі займають мазендаранці).

Оскільки якась частина кіммерійців проникала в Малу Азію через Балкани (очевидно з Правобережної України), то можна припускати, що ця їхня частина належала до зовсім іншого іранського племені, поселення якого повинні були бути на Правобережній Україні, тобто десь неподалік від поселень давніх булгар, що знаходилися в басейні Верхнього Дністра (див. розділ Тюрки як носії культур шнурової кераміки). Це могло якесь іранське плем'я і є можливість уточнити яке саме.

У процесі досліджень було виявлено, що у чуваській мові є досить багато слів, якими можна знайти відповідники в іранських мовах або навіть відразу в декількох з них, але найбільш численними є чувасько-курдські лексичні паралелі. У таблиці 15 подані деякі з них іноді з відповідниками в інших іранських мовах.


Таблиця 15. Курдсько-чуваські лексичні паралелі.


Курдська та інші іранські Чуваська
bet “дрохва, куріпка” вěтел “дупель”
kere “масло”, гил. kəre “масло” кěрě “тлустий, жирний”
kerdî “борозна” кěрче “зморщений”
qarîk “ворона”, qarîtk “куріпка” карăк “глухар”
qure “гордий” кÿрен “ображатися”
nar “вогонь”, перс. nar “вогонь” нар “рум’янець”
pek “годящий” пек “схожий”
sap “ківш, корець” сапа “дзбан”
saman “багатство" семен “багатство”
stûr “грубий”, ос. sutyr “густий” та ін. ір. сатур “сильний”
soma “зіниця” сăна “спостерігати”
sor “червоний”, перс. sorx “червоний” сăрă “фарба”
sehre “чаклунство” сехре ”страх”
semer “пітьма” сěм “пітьма”
çal “яма”, перс. čal “яма” çăл “колодязь”
çîrt “гній” çěрт “гноїти”
çîban “прищ” çăпан “чиряк”
çêl “корова” çиле “вим’я”
tar “жердина” тар “тополя”
taw “злива” тăвăл “буря”
tobe “клятва” тупа “клятва”
toraq “сир білий” турăх “ряжанка”
xumar “похмурий”, xumari “темрява” хăмăр “коричневий”

Без сумніву, предки курдів і булгари повинні були проживати в тісному сусідстві досить довгий час. У процесі аналізу топоніміки України кинулося в очі те, що багато топонімів Правобережної України пояснюються за допомогою курдської мови (див. "Іранська топоніміка на території України"). Раніше на основі курдської мови вже була етимологізовані певна частина скіфського ономастикону (Стецюк Валентин, 1999, 89-93; Стецюк Валентин, 2000, 23-28). Все це дозволяє зробити припущення, що якась частина населення Правобережжя скіфської доби говорила на діалекті пракурдської мови, який ми будемо для зручності далі називати просто курдською мовою.

Присутність давніх курдів на Правобережжі відразу ставить питання, яким шляхом вони туди потрапили. При загальному русі іранських племен з території їх первісного поселення між Дніпром і Доном на південь і південний схід можна припускати, що предки курдів прийшли в приазовські степи, а звідти переправилися через Дніпро і далі рушили на північний захід, витісняючи більш давніх поселенців, фракійців, на південний захід, а булгар – на захід. Смуга курдських поселень від Гайсина і далі вздовж Дністра на захід може маркувати цей шлях, але наявність топонімів курдського походження в Чернігівській, Київській та Житомирській областях дає підстави розглядати варіант, при якому предки курдів з місця своєї прабатьківщини спустилися по Десні до Дніпра, перейшли його і рушили на захід. Це розселення могло тривати досить довго, і на нових стоянках завжди залишалися якась частина жителів, які зберігали старі назви сіл і річок.

Сам по собі дивовижний факт збереження до наших днів назв давніх курдських поселень не може нам допомогти у визначенні хронологічних рамок, усередині яких курди перебували на Західній Україні, але навряд чи вони брали участь в тих наїздах на Закавказзя в кінці 8-го і початку 7 – го ст. до н.е., про які ми згадували вище. Тим не менш, є підстави відносити також і курдів до кіммерійців. Походи в Малу Азію, здійснювані кіммерійцями разом фракійцями, могли здійснювати саме предки курдів. Їх самоназва "курманджі" включає в себе корінь, який чимось нагадує назв кіммерійців "кіммер". Того ж кореня може бути назва міста Жмеринка у Вінницькій області, де саме і збереглася у великій кількості курдська топоніміка.

Саме в тих місцях по середній течії Дністра, де відзначається скупчення курдських топонімів двічі, в 1878 і 1897 роках у селі Михалків Тернопільської області на правому березі Нічлави були знайдені скарби золотих предметів. Скарби датуються 6-му ст. до Р.Х. тобто вони старші на два століття, ніж знахідки зі знаменитих скіфських курганів Куль Оба і Чортомлик. У складі скарбів загальною вагою понад сім кілограм діадема, гривня, п'ять браслетів, 12 фібул, сім блях, пірамідальна підвіска, чотири чаші та інші предмети (Петровський Олександр, 1993, 8). М.І. Артамонов вважав, що між деякими предметами михалківського скарбу й знахідками у кургані Висока Могила поблизу села Балки Васильківського р-ну Запорізької області є певна схожість і пише:


Це посилює зв'язок так званої кіммерійської культури з карпато-дунайським гальштатом і підкріплює припущення про виникнення цієї культури на основі форм, що розповсюджувалися в Північне Причорномор'я не з Північного Кавказу, а з Середньої Європи, причому сам Північний Кавказ виявляється в області їх побутування (Артамонов М.И., 1974, 37).


Таким чином, смуга курдських поселень вздовж Дністра може свідчити про просування курдів не зі степів, а навпаки, в степи правобережної України, звідки вони вже як кіммерійці могли здійснювати походи в Малу Азію спільно з фракійцями. Там вони брали участь у найрізноманітніших війнах, в тому числі і в союзі зі скіфами, але після поразки Лідії у війні з Мідією і Нововавілонією, за умовами миру кіммерійцям і скіфам, які підтримували Лідію, «не залишалося місця в Азії і вони повинні були піти туди, звідки прийшли, тобто в Північне Причорномор'я» (Артамонов М.И. 1974, 34).

Подальшу долю кіммерійців М.І. Артамонов, ґрунтуючись на археології кубанських курганів скіфського часу, визначає так:


Оселившись у меотійським середовищі, кіммерійці завдяки своїй більш високій культурі і організованості зайняли в Прикубанні керівне становище, але, залишаючись у меншості, не змогли зберегти етнічну самостійність і з плином часу злилися з тубільним населенням. Можливо, що прямими нащадками кіммерійців були сінди, які представляли найбільш прогресивну частину населення Нижнього Прикубання – Таманського півострова і прилеглої частини Чорноморського узбережжя (Артамонов М.І. 1974, 62).


Про те, що кіммерійці, могли, дійсно заселяти Прикубання, говорить зафіксований етнонім Δανδαριοι (назва народу в нижній частині Кубані і в Меотії). При тому, що нижня частина Кубані лежить між Азовським і Чорним морями, для пояснення назви народу добре підходить курд. derya/darya "море" і dan "всередині", тобто "оточені морем".

Однак більша частина курдів-кіммерійців залишилася на Поділлі. Свого часу польський професор Тадеуш Сулимирський (Tadeush-Sulimirski) виділив серед пам'яток ранньоскіфського часу Західно-Подільську локальну групу. Її специфічні риси такі:


- використання разом з деревом каменю в конструкції поховальних камер; повна відсутність в могилах поховань коней, які супроводжували померлих; сіроглиняна кружальна кераміка, яка побутувала тільки в цій області скіфського лісостепу; вживання деяких типів прикрас, невідомих або маловідомих в інших регіонах… (Смирнова Галина Ивановна, 2004, 419)



Пам'ятники Західно-Подільскої групи ранньоскіфського часу

Мапа складена за даними Г. І. Смирнової (Смирнова Галина Ивановна, 2004, 411, рис.1)
Червоною линією очерчено скупчення топонімів курдського походження на Поділлі.
Цифрами на мапі позначені такі пам'ятники: 1. Братишів. 2. Беремяны. 3. Городниця. 4. Лисичники. 5. Раків Кут. 6. Новосілка Гримайлівська. 7. Сухостав. 8. Мишківці. 9. Нивра. 10. Шидлівці. 11. Залісся. 12. Ладичин. 13. Більче Золоте. ё4. Сапогів. 15. Іванє Пусте. 16. Зозулинці. 17. Перебиківці. 18. Вікно. 19. Новосілка (біля Чернівців). 20. Івахнівці. 21. Завадинці. 22. Серватинці. 23. Скіпче. 24. Шутківці. 25. Тарасівка. 26. Верхні Панівці. 27. Врублевці. 28. Верхній Ольчедаїв. 29. Лоївці. 30. Долиняни (кургани). 31. Долиняни (поселення). 32. Круглик. 33. Оселівка. 34. Ленкавці. 35. Іванівці. 36. Селище. 37. Непоротів. 38. Белоусівка.


Частковий збіг територій поширення пам'яток Західно-Подільської групи і курдської топоніміки дає підставу припускати, що ці пам'ятки залишили саме курди, тобто частина населення цієї території ще певний час залишалося на старих місцях поселень. В подальшому ця частина курдів рушила в Центральну Європу (див. розділ Кімври).


Довготривалу присутність кіммерійців-курдів на території України підтверджують ірансько-слов'янські мовні зв'язки . Слова курдського походження в українській мові, яким немає відповідників в інших слов'янських, свідчать про те, що якась частина курдів залишалася на території України до появи тут слов'ян. Про те ж говорять дані епіграфіки Північного Причорномор'я, тому з курдами можна пов'язувати якийсь із народів, що згадуються античними істориками, зокрема, Геродотом. Судячи з усього, таким народом могли бути алізони (алазони), яких Геродот розміщував дещо південніше від скіфів-орачів в місцевості, там де Дністер (Тірас) і Південний Буг (Гіпаній) не дуже віддаляються один від одного (Геродот , IV, 52). Саме в цьому місці знаходиться найбільше скупчення курдської топоніміки (див. мапу вище, де обидві річки виділені синім кольором)


Геродот, говорячи про міфи і вірування скіфів, ніде не згадує про культ вогню, колеса та колісниці, обов'язково присутніх у віруваннях різних іранських племен. Дуже сумнівно, щоб скіфи, будучи іранського походження, докорінно змінили б свої вірування. Тому відсутність зазначених культів у скіфів дає додатковий аргумент проти ототожнення їх з іранцями. Однак іранський елемент якщо не серед скіфів, то, принаймні, серед іншого населення Скіфії, є присутнім. Ми бачили, що в ономастиконі Петрова з іранських мов найбільше відповідників. знайдено в курдській мові (близько шести десятків). При цьому більш, ніж двадцяти словам ономастикону є відповідники тільки в курдській мові, і деякі з них добре пасують до антропоніміки (див. Αβαβοσ, Αβλωνακοσ, Διζα-Ζελμισ та ін.) Маючи на увазі те, що до ономастикону могли бути включені не тільки скіфські слова, можна впевнено говорити про присутність курдів на території Південної України в кінці першого тис. до н.е. і на початку першого тис. н.е.





   

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6178

Модифіковано : 31.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.