Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етногенетичні процеси в… / Етнічність неолітичних та енеолітичних культур Східної Європи

Етнічність неолітичних та енеолітичних культур
Східної Європи


Продовження теми Перші неолітичні племена у Східній Європі


В даний час вважається, що "за археологічною культурою не обов'язково стоїть етнос (хоча і може стояти в деяких ситуаціях)"(Клейн Л.С. 1993, 44). За такі ситуації ми будемо приймати ті, при яких область поширення археологічної культури в великій мірі відповідає території послений етносу, визначеній графоаналичним методом або яка є наслідком з отриманих за його допомогою результатів.

Починаючи з VI тис. до н.е. на територію Східної Європи йшла експансія землеробських громад з Анатолії і Закавказзя через Балкани і Північний Кавказ. Вони принесли неолітичні культури на Україну, перші з яких виникли в південних і південно-західних районах республіки – на Дністрі, Південному Бузі, в пониззі Дніпра, Закарпатті та в Криму. Зокрема на базі місцевої культури фінального мезоліту Кукрек прибульці створили буго-дністровську культуру, яка безумовно мала зв'язки з більш розвиненими синхронними культурами Південно-Східної Європи. Творцями цієї культури були люди поки ще точно неясної етнічної належності. Дещо пізніше з боку Кавказу рухалися племена, що говорили на мовах ностратичної макрородини і ця визначеність дозволяє говорити про етнічну належність багатьох культур.


Ліворуч: Неолітичні та енеолітичні культури Східної Європи співвіднесені з територіями поселень народів ностратичної мовної макрородини



Загальновідомою є думка про те, що лінгвістичні дані, поєднані з археологічними, можуть даті переконливі результати. В зв’язку з цим можна спробувати пов’язати області поселень тюрків, фінно-угрів та індоєвропейців в певними археологічними культурами.

Розташування областей поширення культур говорить про те, що в пониззя Дону, звідки поширювалися неолытичні культури, першими прийшли індоєвропейці, за якими рухалися фінно-угри, а їх всіх відтіснили на північ і північний захід тюрки. Просуваючись в район середнього Дніпра, індоєвропейці не могли минути басейн Сіверського Донця. Першою неолітичною культурою на Лівобережжі України в V тис. до н.е. була сурсько-дніпровська культура, котра склалася на основі мезоліту і зайшлої (можливо з району Приазов’я) більш східної культури. Проіснувавши 1 – 1.5 тис. років, вона ніби розчинилася в більш пізніших культурах (Археология Украинской ССР, 1985, 139). Етнічну належність носіїв цієї культури визначити важко. Можливо, це були якісь північнокавказькі племена, яких тіснили в своєму руху в Придніпров’я індоєвропейці. З індоєвропейцями можна пов’язувати дніпро-донецьку культуру з блоку культур гребінцево-накольчатої кераміки, котра з’явилася на Лівобережжі в долинах Донця пізніше сурсько-дніпровської в V тис. до н.е. З часом племена дніпро-донецької культури рухаються далі на на північний захід і північ. За свідченням Телегіна вони, піднявшись по Дніпру, Сожу і Прип’яті, майже досягають їх верхньої течій (Телегін Д.Я., 1968, 62). Про те саме говорять і білоруські археологи (Формозов А.А., 1977, 101). На півдні України населення цієї культури мешкало близько тисячі років, приблизно до середини IV тис. до н.е. Але на півночі України і в Білорусі після 2 – 2.5 тис. літ існування ця культура зникає в середині-кінці ІІІ тис. до н.е. (Там же, 189). Тим не менше, на думку фахівців, культури гребінцево-накольчатої кераміки взяли участь у складанні тшинецької культури, яка існувала пізніше в басейні Прип’яті та сусідніх (Телегин Д.Я., 1990, 94).

В цілому район поширення цієї культури за визначенням Телегіна "охоплює долину Дніпра (від м. Рогачева і до узбережжя Каховського моря), Східну Волинь, середню та нижню течії Прип’яті, Сожу, Десни, Ворскли, Псла, Сули, а також середню течію Сіверського Донця (Телегін Д.Я. 1968, 9).У цей же блок культур гребінцево-накольчатої кераміки входять Німанська, Нарвські пам'ятки із західним кордоном по Віслі. Населення цього «вісло-дніпровського блоку» було дуже численним, займалося полюванням і рибальством, тільки починаючи переходити до відтворювальних форм господарства (Телегін Д.Я., 1990-2, 92). Деякі лінгвісти на підставі аналізу індоєвропейської лексики в основному підтверджують ці дані археології. Зокрема, Хірт і Покорни вважали, що спільноіндоєвропейська аграрна термінологія дуже бідна і непереконлива і належить до більш пізнього шару словникового складу, у той час як загальні слова для назв собаки, великої рогатої худоби, свині та вівці все-таки дають підстави думати про розвинене тваринництво. (Hirt Herman, 1940, 10; Pokorny Julius, 1936, 387). Однак інші фахівці говорять також і розвиненому землеробстві (Meyer Ernst. 1968, 258). Тим не менше тюркські запозичення в індоєвропейських мовах, про які йшлося вище, говорять на користь того, що землеробство у індоєвропейців було в зародковому стані. Тваринництво ж їм повинно було бути відомо ще на своїй прабатьківщині в Закавказзі, але його розвитку заважали природні умови в зоні лісів.

Територія дніпро-донецької культури майже точно збігається з областю поселень індоєвропейців, однак ототожнюванню її з індоєвропейцями, крім лексики продуктивних форм господарювання, ніби заважають антропологічні факти. Оскільки індоєвропейці прийшли до Східної Європи із Закавказзя, вони, очевидно, повинні були належати до передньоазіатського антропологічного типу. Люди ж дніпро-донецької культури мали увесь комплекс ознак європеоїдної раси. Зокрема, Телегін вказує, що люди цієї культури належали до типу пізніх кроманьйонців, тобто до аборигенів південної частини Східної Європи:


Носії дніпро-донецької культури належали до групи пізніх кроманьйонців, що характеризується великими розмірами і масивністю черепа, переважанням доліхокранії, значною висотою мозкової коробки, широким або дуже широким орто-мезогнатним обличчям, низькими орбітами, похилим лобом і добре розвиненими надбрівними дугами… В мезоліті і в неоліті Європи найближчу аналогію населенню дніпро-донецької культури слід шукати серед носіїв культур більш північних лісових і лісостепових територій. За рядом таксономічних ознак до них найближче стоять культури Ертебелле, дещо далі племена Оленьоострівського могильника та культур ямково-гребінцевої кераміки волго-окського басейну і неолітичних культур Уралу (Телегін Д.Я., 1968, 186, 188).


З Телегіним не згідна Т.С. Кондукторова. На її думку скелети людей дніпро-донецької культури більш масивні, ніж пізньопалеолітичні, тому на території її поширення мала би мати місце зміна населення. Вона вважає, що творці дніпро-донецької культури дуже схожі на мезолітичних людей Магріба, хоча їх переселення на територію України дуже сумнівно (Кондукторова Т.С., 1973, 45-48). Як би там не було, але люди дніпро-донецької культури не були чистими пізніми кроманьйонцями, а несли на собі сліди якоїсь метисації. І. Гохман вважає, що це була метисація місцевого палеоєвропейського типу з іншим його варіантом, який в неоліті нібито проникнув на південь з півночі (Гохман И.И., 1966, 189). Останнє важко припускати при загальному русі неолітичних громад з півдня на північ. Скорш за все, згадана метисація могла статися дещо раніше, в часи мезоліту, коли пізньокроманьйонські племена північної частини Подніпров’я почали поступово проникати вниз по Дніпру на південь, де зустрілися з аборигенами мезолітичної епохи (Телегін Д.Я., 1968, 231). Цей рух був припинений з приходом неолітичних індоєвропейців, антропологічна домішка яких ускладнила процес метисації місцевого населення. Все це антропологічні проблеми, які в даному випадку для нас не є важливими. Головним є те, що носії дніпро-донецької культури не належали до передньоазіатського антропологічного типу, до якого вони би мали належати.

Розв’язати цю суперечність можна таким чином. Нечисленне індоєвропейське плем’я, досягнувши території Східної України, застало тут місцеве населення протоєвропейського антропологічного типу, поширеного від України, басейну нижнього Дону аж до Прибалтики і середньої течії Оки. Індоєвропейці принесли з собою не тільки неолітичний тип господарювання, але і добру племінну організацію, що дозволило їм стати на чолі більш примітивних і розрізнених місцевих племен. Здатність невеликої групи індоєвропейців очолити якісь неорганізовані етнічні угруповання відмічало багато дослідників. Ось, наприклад, що писав Мейе : "Давні індоєвропейські племена відрізнялися почуттям суспільної організації, енергією і ініціативою своєї верхівки" (Мейе А., 1954). Очевидно, вони не були консерваторами і тверезо дивилися на життя, використовуючи корисні досягнення своїх сусідів чи попередників. В. Леман зазначав, що "індоєвропейське суспільство, в котрому був сильний дух індивідуалізму, в той же час було сприйнятливе до зовнішніх впливів" (Леман В.П., 1991, 23). Такі висновки виходять з вивчення внутрішніх мовних форм, які дуже тісно пов'язані з духом мови і відповідають певним психологічним якостям його носіїв, і для індоєвропейців найважливіші з них визначив Покорни:


Достатньо того факту, що в індогерманських мовах виявляються майже єдині у своєму роді чисто абстрактне дієслово "бути" і суб'єктивний енергійний дійсний спосіб, такий, що навіть почуття виражаються за типом дійсного способу («я чую», а не «мені чується»)… З мовних і культурних відповідностей стає очевидним, що справа йде про строго організовані в патріархальні роди суспільство, так само і світ богів представлявся подібним чином, оскільки в ньому діють майже виключно чоловічі персонажі, керовані верховним богом неба, якому видається особлива роль батька богів, у той час як мати-земля грає тільки чисто пасивну роль (Pokorny Julius, 1954, 376).


До певної міри суперечить патріархальній організації індоєвропейського суспільства той факт, що у всіх індоєвропейських мовах для назви землі вживається жіночий рід, що говорить про шанування матері-землі, характерне для землеробських народів (Nehring Alfons, 1968, 402). Однак індоєвропейці на момент членування їх мов землеробами не були і, очевидно, таку форму назви земля успадкували ще з своєї прабатьківщини в Закавказзі, де могли практикувати землеробство в зародковій формі.

Можливо також, що індоєвропейці принесли з собою із Закавказзя особливий вид зброї у вигляді булав, відомих за матеріалами двох могильників. Булави як предмети озброєння і символ влади мали поширення в країнах ранніх цивілізацій Північно-Західної Азії, звідки вони проникли спочатку до племен Кавказу, а далі до носіїв дніпро-донецької культури, котрі були першими у Європі, у кого було виявлено навершя булав (Телегін Д.Я., 1968, 151). Булави мали різну форму, але були виготовлені досить ретельно, їх поверхня відшліфована, отвори зроблені циліндричним свердлінням (Археология Украинской ССР, 1985, 159).

Отже, очоливши місцеві племена і накинувши їм свою більш досконалу мову, індоєвропейці самі поступово розчинилися серед людей протоєвропеоїдного типу, але їх менталітет і світогляд продовжували жити на протязі ще кількох тисячоліть.

Одночасно з культурами гребінцево-накольчатої кераміки існувала велика група культур ямково-гребінцевої кераміки, котрі широко відомі у Волго-Окському басейні, але деякі племена цих культур доходили до долин Сейму, Десни, Ворскли, Псла, Сули і Сіверського Донця, а на сході принаймні сягали околиць Воронежа і сучасної Тамбовської області (Там же, 178). Ямково-гребінцеві керамічні культури були продовженням місцевих мезолітичних культур, але керамічне виробництво було занесене ззовні, очевидно з півдня:


Якщо ми припустимо, що сюди проникли індивідууми, котрі виступали в ролі носіїв нового, то вони, мабуть, йшли з півдня, а не із заходу (Скандинавії) і не зі сходу (Сибіру) (Мейнандер К.Ф., 1974, 26).


Однак, навряд чи вираз "індивідууми" слід розуміти буквально. Це, очевидно, були окремі групи давніх фінно-угрів. Розташування групи культур ямково-гребінцевої кераміки було таке : л’ялівська – по обидва береги Клязьми в гирлі Шерни, белівська – по обидва береги Оки від гирла Істи до гирла Осетру, рязанська – лівий берег Оки до гирла Мокші, волосівська – до гирла Клязьми по обидва береги Оки, тульська – верхів’я Упи, Осетру, балахнінська – близько міста Балахни (Брюсов А.Я., 1952, 89). Як ми бачимо, ареали окремих культур поширені по обидва береги річок, в той час як річки мали би бути границями мовних ареалів. Ця суперечність мусить бути ще розв’язаною. Можливе її розв’язання таке. Границі по річках є достатньою перешкодою для мовних контактів, але для поширення предметів матеріальної культури чи нових технологій вони не перешкода, бо для для цього не потрібні часті контакти. Вистачить одної – двох зустрічей на рік між представниками різних мовних спільнот, для того щоб обмінятися предметами власного виробництва або запозичити щось нове у виробничій сфері. Але як би там не було, згідно з визначеною вище загальною картою фінно-угорської області носіями ямково-гребінцевих культур мали би бути саме фінно-угри.

Правобережна Україна в культурному відношенні стояла вище більш східних і північних частин Східної Європи. Тут раніше інших регіонів починається період енеоліту, принесеного з території Румунської Молдови [Залізняк Л.Л. (ред.). 2005, 106.] Етнічність трипільців, як питання дискусійне, розглядається окремо. Тут тільки зазначимо, що ранню трипільску культуру на Україну принесли вихідці з Румунії, творці культури Прекукутені (див. мапу нижче).


Ліворуч: Мапа міграцій носіїв культур Прекукутені – Раннє Трипілля на території України
Оригінал мапи [там же , 108. Рис. 1] тонований кольором автором].


Умовні позначення: I – поселення формативної фази, II – поселення типу Ларга-Жіжія – Флорешти – Бернашівка, III – поселення Дністро-Бузького межиріччя та Надбужанщини, IV – перший етап міграцій, V – другий етап міграцій.
Поселення: 1- Сфинту-Георге; 2 – Ерестегін; 3 – Банку; 4- Борлешти; 5 – Траян-Дядул-Вієй; 6 – Извоаре; 7 – Гігоєшти-Трудешти; 8 – Яси; 9 – Ларга-Жіжія; 10 — Вледені; 11 — Цигенаши; 12 — Кетрищ; 13 — Стольничени; 14 — Фундурь; 15 — Бернашівка; 16 — Флорешти; 17 — Рогожани; 18 — Гайворон; 19 — Сабатинівка; 20 — Вишнопіль; 21 — Костянтинівка; 22 — Олександрівка (за В. Г. Збеновичем).


Не менш складно визначити етнічну належність носіїв культури шнурової кераміки (КШК), відомої також як культура бойових сокир. Переважна більшість вчених вважає, що ними були племена древніх індоєвропейців, які дуже швидко поширилися на величезній території від Ютландії до Волги і від Скандинавії до передгір'їв Альп і Карпат з початком III тис. до н.е. Вважається, що швидке їх поширення може бути пояснене тільки використанням кінного транспорту. Як першооснови цих культур, принаймні, українські та російські археологи переважно розглядають давньоямну, середньостогівську або трипільську (Археология Украинской ССР, 1985, 374). Область поширення перших двох знаходилася в основному в степовій частині Лівобережної України, а трипільці займали Правобережжя. Економічний устрій і етнічна належність населення по обох сторонах Дніпра були різними. За результатами досліджень графоаналітичним методом в межиріччі Дніпра і Дона, тобто в області поширення давньоямної і середньостогівської культур, знаходилися поселення стародавніх тюрків. Етнічна належність трипільців залишається досі невизначеною. Тюрки в основному займалися тваринництвом і у деяких громад III тис до н.е. домінувало конярство. Трипільці більше займалися землеробством, ніж тваринництвом і в їх стаді переважала велика і дрібна рогата худоба, свині, а кінь, хоча і був відомий, був мало поширений (Збенович В. Г., 1989, 152; Кузьмина Е. Е., 1986, 181). Уже тому трипільці не можуть братися до уваги при вирішенні питання про етнічність "шнуровиків". Їх походження є окремою темою, про що розмова піде далі, тут же ми переконався, що творцями давньоямної і середньостогівської культур були тюрки і постараємося з'ясувати, чи не були вони також і творцями КШК.

Вперше пам'ятки неолітичної середньостогівської культури (ССК), назва якої походить від урочища Середній Стіг на острові Хортиця, були виявлені у 1927 р. Дослідження наступних років показали, що ця культура існувала з середини 5-го до середини 4-го тис. до н.е. і мала три локальних варіанти – в басейнах річок Дніпра, Сів. Донця і Дону (Археология Украинской ССР, 1985, 305). Автор монографії про ССК Д.Я. Телегін вважав неясним її походження, але був упевнений у тому, що її творцями були індоіранці (Телегин Д.Я. 1973, 144-146), але за результатами наших досліджень територія поширення цієї культури на той час була заселена тюркськими племенами. Шнуровий орнамент і бойові молоти, які пізніше розвинулися в топірці, вперше з'являються серед пам'яток ССК, тому Д.Я. Телегін пов'язував поширення КШК саме з розселенням средньостогівців (Телегін Д. Я., 1968, 123). А те, що КШК була принесена в Європу з причорноморських степів, вважається загальновизнаним. Оскільки давньоямна культура генетично виходить зі середньостогівської, то творці цих культур, швидше за все, були пов'язані між собою також і етнічно. Тому виникає питання, чи дійсно були творці КШК індоєвропейцями, як прийнято вважати. Ідентифікація індоєвропейців із "шнуровиками" іде від припущення, що в ІІІ тис. до н.е. індоєвропейці заселяли степи Приазов’я та Причорномор’я. Але, як ми бачимо, це було не так – у той час індоєвропейці заселяли область в лісовій і лісостеповій зоні басейну Середнього і Верхнього Дніпра, а територія тюркських поселень, визначена нами графоаналітичним методом, практично збігається з територією поширення ССК:


Всього тепер відомо близько 100 пам’яток середньостогівської культури, район поширення котрої займає степове межиріччя Дніпра і Дона, а також південну частину лісостепу Лівобережної України, нижнє і середнє Подоння (Археология Украинской ССР, 1985, 305).


У Середньому Подніпров'ї среднестоговці сусідили з населенням дніпро-донецької культури, яке вони витісняли далі на північний захід. Межа проходила по лінії Черкаси – Полтава – Зміїв – Куп'янськ. Носії ССК займалися скотарством, землеробством, полюванням, рибальством, збиранням. Знаряддя виробництва виготовлялися переважно з кременя, а також з рогу і кістки. Велика частина інструментів представлена ножами з великих кремінних пластин. З рогу виготовлялися бойові молоти, мотики, гарпуни, рибальські гачки і т.д. Молоти і мотики були аналогічні трипільським і майкопським, але дуже відрізнялася від рогових виробів північно-західної частині Східної Європи. Мідь використовувалася в основному для прикрас, зрідка з неї виготовлялися сокири. Хімічні аналізи міді вказують іноді на її Балканское походження, але найбільше число мідних виробів було виготовлено на місці(Телегін Д.Я., 1973, 14-80). Особливою відзнакою ССК була гостродонна кераміка з високим віночком і з домішкою товчених черепашок в глиняному тісті. Таку само домішку мала також кераміка ямної культури, генетично висхідна до сердньостогівської, але в інших культурах така особливість керамічного виробництва не спостерігалася, що дозволяє простежувати міграції носіїв зазначених культур. Господарство населення ССК мало тваринницький, переважно конярський, характер. За кількістю кісток, знайдених при розкопках деяких стоянок, можна бачити, що кінь займав більше 50% домашнього стада. Використовувався він головним чином для верхової їзди, про що свідчать знахідки рогатих псаліїв. Випас великих табунів був би неможливий без верхових пастухів. (там же, 143). Широкий розвиток конярства серед тюрків підтверджують лінгвістичні дані – серед спільних тюркських слів є два слова для позначення коня, крім того, окремо для кобили і жеребця; є також спільні слова для позначення вершника, сідла, вуздечки, стремена, батога, гриви, копита, іноході, масті. Таким чином, галузь конярства є найбільш представленою з усіх форм господарювання у спільній тюркської лексики. Дикий кінь, або тарпан, був поширений у Північному Причорномор'ї з найдавніших часів і був остаточно знищений в останні століття другого тис. н.е., а остеологічні материали доють підстави припускати, що він був приручений саме средньостогівцями. Наприклад, на їхніх поселеннях Дереївка і Репин Хутір (Україна) кістки коня складають від 60 до 80% з усього остеологічного материалу (Новоженов В.А., 2012, 193). Правда, деякі вчені трактують ці факти інакше. Александер Гойслер в одній зі своїх робіт силкується довести, що кінь не був одомашнений в степах України, а був лише об'єктом полювання місцевого населення. У той же час він знаходить аргументи на користь того, що кінь був доместікований в Центральній Європі. Проте передумови його позиції лежать в тому твердому його переконанні, що індоєвропейці ні в якому разі не могли бути кочовиками, в той час як прихильники доместікаціі коня носіями ССК переконані в тому, що вони повинні були бути індоєвропейцями (Häusler Alexander, 2002, 35 – 44). Звертає на себе увагу і те, що в традиційних культурах індоєвропейців не знайдено чітких слідів культу коня, в той час як у тюрків з поширеним культом бога Неба тісно пов'язаний образ "небесного коня".

Зазначені факти дають всі підстави пов'язувати ССК з тюрками, прабатьківщина яких більшістю вчених впевнено визначається на Алтаї, проте не всіма, і не скрізь. Само собою зрозуміло, що поглядам про алтайську прабатьківщину тюрків можуть охоче заперечувати турецькі вчені, зокрема, Осман Каратау (Karatay Osman. 2003-1, Karatay Osman. 2003-2), однак і в Європі є прихильники європейської прабатьківщини тюрків. Відомий італійський філолог після лінгвістичного аналізу приходить до висновку, що коня повинні були приручити стародавні тюрки і, відповідно, серйозно розглядає можливість тюркської належності ямної і середньостогівської культур:


Найбільш продуктивною гіпотезою є розгляд обох культур – середньостогівської та ямної – як тюркських, що веде до висновку про те, що першими, хто приручили коня, були тюрки і вони долучили до конярства сусідні народи (Alinei Mario, 2003, 18).


Хронологічні рамки існування ССК не вписуються у популярну, незважаючи на ґрунтовну критику фахівців (Häusler Alexander, 2002, 8-11 та ін.), «курганну теорію», розроблену М.Гімбутас. Теорія розвинена на основі вивчення однотипних курганів, поширених в різний час на великій території Європи та Азії, до якої включається також і ССК як другий етап цієї культури курганних поховань. Відповідно до теорії Гімбутас, близько 2400-2200 рр. до РХ. в причорноморські степи з-за Волги вторглися кочові племена, які принесли з собою курганний обряд поховання посипаних охрою покійників у скорченому положенні на спині. Цей обряд нібито й засвоїло місцеве населення, оскільки тут він з'являється в кінці середньостогівського часу (Gimbutas Maria, 1963, 551). Гімбутас стверджувала, що прибульці були індоєвропейцями, які в кінці III тис. до н.е. до поширилися по величезній території Європи від Ютландії до Волги і від Скандинавії до передгір'їв Альп і на Балкани. Сліди цього вторгнення позначаються широко відомої культурою бойових сокир та шнурової кераміки, а її швидке поширення пояснюється використанням кінного транспорту її носіями. Оскільки в історичні часи більшу частину Європи населяли індоєвропейці, то припущення про індоєвропейську приналежність цієї культури здається логічним. Однак при уважному розгляді багато фактів суперечать положенням «курганної теорії».

По-перше, середньостогівська кераміка зі шнуровим орнаментом була найдавнішою в Європі, бо з'явилася в Причорномор'ї ще в кінці IV тис. до н.е. і не може бути пов'язана з приходом сюди якихось прибульців невідомо звідки (Телегін Д.Я., 1973, 154). По-друге, ідентифікація індоєвропейців зі "шнуровикамі" виходить з припущення про те, що у ІІІ тис. до Р.Х. індоєвропейці мали заселяти степи Приазов'я та Причорномор'я. Але, як ми вже зазначили, це було зовсім не так – в цей час територія проживання індоєвропейців була в лісовій і лісостеповій зоні басейну Середнього і Верхнього Дніпра та його приток, в той час як саме тюрки заселяли приазовські степи. По-третє, немає ніяких свідоцтв того, що які-небудь з індоєвропейських народів в історичний період були народом вершників. Навпаки, нерідко навіть підкреслюється, що кінь не грав у них великої ролі, і саме піше військо складало їхню головну силу (Диякон Лев, 1988, 70, Feist Sigmund, 1924, 99 та ін.) Важко повірити в те, що індоєвропейці, маючи розвинене конярство, надалі залишили його без видимих причин. Таке явне протиріччя змушувало деяких лінгвістів вишукувати аргументи, на користь того, що германці усе-таки були народом вершників (Schmidt Wilhelm, 1949, 314; Neckel Gustav, 1968, 168), але ці аргументи абсолютно непереконливі, бо ще Корнелій Тацит відзначав, що коні германців "не відрізняються ні красо, ні жвавістю" і сила їх війська була переважно в піхоті (Тацит Корнелий, 1993, 6).

Науковці спочатку безумовно сприймали "шнуровиків" за індоєвропейців, а вже потім в індоєвропейських мовах ретельно вишукувалася відповідна конярська лексика, оскільки "шнуровики" були вершниками. Однак вона занадто бліда в порівнянні з лексикою мов тих народів, які без сумніву здавна займалися конярством. По-четверте, взагалі, спільноєвропейська лексика продуктивної економіки значно бідніша за тюркську, в той час як середнестогівці активно займалися землеробством і скотарством. Звичайно, певні свідоцтва про заняття тваринництвом і землеробством у індоєвропейських мовах є, але занадто малий корпус відповідної лексики для того, щоб робити далекосяжні висновки, як це можна бачити у деяких німецьких лінгвістів минулого (Schulz Walter, 1938; Meyer Ernst, 1948 і ін .) При бажанні можна знайти й інші аргументи проти «курганної теорії» і в той же час багато фактів говорить на користь тюркської етнічності творців культури шнурової кераміки.

"Курганна теорія" заснована переважно на даних археології, вибіркові лінгвістичні дані на її підтримку притягуються за вуха, тому її популярність можна пояснити лише панівними серед фахівців євроцентристськими уявленнями. Для нас же найважливішим є те, що носії ССК добре ототожнюються з тюрками, і ми надалі будемо вважати, що населення між Дніпром і Доном від Азовського моря на півдні і до кордону лісостепу на півночі було тюркської мовної належності, а за антропологічними ознаками європеоїдами з чітко вираженої доліхокранією. (Телегін Д.Я., 1973, 123). Цілий ряд науковців вважає, що на основі середньостогівської розвинулася ямна культура, котра займала ту ж саму територію і значно поширилася на сусідні. На сході її пам'ятки зустрічаються в Оренбурзькій області, на р. Ембі. Південна границя культури проходить по Тереку і далі вздовж узбережжя Азовського моря. На півночі вона йде вздовж Лісостепу, досягаючи Самарської луки на Волзі і верхів’їв Дону та Києва. Західна границя визначається в межиріччі Південного Бугу і Дністра (Археология Украинской ССР, 1985, 337), але якась частина ямників проникає також і на територію Молдови, Румунії, Угорщини. (Кузьмина Е.Е. 1986, 186).

Давньоямна культурно-історична область (ДКІО) була першим об’єднанням племен Східної Європи в епоху ранньої бронзи, пов’язаним цілісністю заселеної території, домінуванням спільних генетичних компонентів в утворенні матеріальної і духовної культури (керамічні форми, їх орнаментація, поховальний обряд), єдиним рівнем соціально-економічного розвитку, близькістю релігійних уяв і системи соціальних відносин (Шапошникова О.Г., Фоменко В.Н., Довженко Н.В., 1986, 5).


У 1973 році у селі Керносівка Новомосковського району Дніпропетровської області був знайдений камяний ідол, який датується кінцем ІІІ — початком ІІ тис.до н.е. Зображення на ідолі дають певну уяву про матеріальну і духовну культуру населення причорноморських степів того часу.


Ліворуч: Керносівський ідол. Січеславський історичний музей імені Дмитра Яворницького. Фото з сайту Українські старожитності


Крім сцени полювання на передній частині ідола зображені вислообушна сокира, сокира з виступаючим обухом, звичайна сокира з проушиною. Над поясом ідола малюнок нагадує черепаху.

В нижній частині ідола зображено фалос, а під ним два коня. На лівій стороні ідола розміщено орнамент, а під ним – двоє людей, які ніби танцюють. Ще нижче – малюнок бика. На задній стороні зображено Дерево життя. Крім того, є зображеня знарядь праці коваля або металурга.

Вважається, що (ДКІО) „знаменувала перший ступінь світового освоєння степових просторів, поширення в них виробничих типів економіки, вироблення рухомих форм тваринництва” (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 326). Немаловажним є висновок про патрилінійність давньоямного суспільства, зроблений на підставі досліджень статево-вікової структури поховальних комплексів (Хлобыстина М.Д., 1988, 31). Ямна культура мала три етапи свого розвитку і закінчила своє існування з початком епохи бронзи. За даними радіовуглецевого аналізу пізній етап ямної культури датується XXV – XIX ст. до н.е. (Археология Украинской ССР, 1985, 352).

Очевидно, певні характерні ознаки ямної культури, такі як, наприклад, підкурганні поховання, просто розвинулися в процесі культурного розвитку тюрків і поширені від Південного Уралу до низов'їв Дунаю, південно-східної Румунії і північно-східної Болгарії (Черных Е.А., Орловская Л.Б., 2004, 84). Перші кургани з'являються у них тільки в пізніший період ССК, а широке поширення звичаю насипати кургани над могилами відбувається вже у ямників, хоча влаштування поховання залишається тим же. Однак проведений радіовуглецевий аналіз давньоямних комплексів дав результати, які суперечать загальноприйнятим уявленням про характер і напрямок експансії ямників:


…найбільш древні комплекси представляють досить значну частку насамперед серед периферійних територіальних груп (там же, 94).


Такі результати суперечать не тільки усталеним уявленням фахівців, а й здоровому глузду. Малоймовірно, щоб той самий звичай виник в Калмико-Донський і Дунайсько-Дністровської групах пам'ятників, віддалених між собою на тисячу кілометрів, а потім став поширюватися до центру ареалу ямників. Очевидно, в методиці досліджень міститься якась помилка. При таких обставинах слід утриматися від прийняття отриманої в цих дослідженнях хронології, принаймні до того часу, поки не буде дане цьому фактові переконливе пояснення.

Могили викопувалися в землі і покривалися кам'яними плитами або колодами. Очеретом, корою дерев, гілками обкладалися стіни і покривалося дно могили. Небіжчика клали на спину з ногами, зігнутими в колінах, обличчя посипалося охрою, а поруч клали кам'яний ніж, сокиру, керамічний посуд з їжею. Судячи з більш багатого оформлення деяких могил, у ямників вже виділялася племінна знать. Про це, зокрема, свідчить незвичайно великий курган, знайдений у с. Василівка Новотроїцького р-ну Херсонської обл. У могилі під курганом поруч з небіжчиком лежав кремнієвий скіпетр, який міг бути одночасно і знаком влади, і релігійним символом (Кубишев А.І., Нечитайло А.Л., 1977, 116-117). Серед пам'яток ямної культури широко поширені жіночі прикраси – підвіски, персні, сережки. Якщо такі прикраси мали поширення в побуті, то повинні були бути і слова для їх позначення, і ці слова повинні бути загальними якщо не для всіх, то хоча б частини мов однієї групи, беручи до уваги тісне сусідство їх носіїв у ті давні часи. Майже у всіх тюркських мовах є одне слово для назви сережки – "syrga", яке багато пізніше була запозичена в російську мову. Навпаки, не тільки в індоєвропейських, але і слов'янських мовах таких давніх спільних слів для жіночих прикрас немає. Вони з'явилися вже після того, як індоєвропейці переселилися зі своєї прабатьківщини на нові місця проживання. Цей факт і надзвичайно широке поширення слів тюркського походження зі значенням "топірець", розглянутих в розділі Мовні і культурні контакти населення Східної Європи, також можуть свідчити про тюркські джерела культури шнурової кераміки і бойових топірців.

У порівнянні з середньостогівським періодом певні зміни відбулися і в економічному житті. Тваринництво, як і у середньостогівців, було основною формою господарювання, хіба що в ньому відбулися структурні зміни. Полювання вже не грало серйозної ролі в житті ямників. Кількість кісток домашніх тварин в знахідках значно перевершує кількість кісток тварин диких. В Придніпров'ї перше місце в домашньому стаді займає бик, далі – коза-вівця, а кінь – на третьому місці. На поселеннях у відкритому степу коні, як і за часів ССК, переважають. Проте вирішальним чинником в освоєнні степу став розвиток вівчарства. Вівця, яка була невибаглива в їжі, давала багатий приплід, переносила тривалу кочівлю по маловодних степах, була одомашнена в Південному і Східному Прікаспії і поступово її розведення розповсюдилося на Північний Кавказ, в область майкопської культури. Тісні культурні зв'язки ямників і майкопців засвідчені археологічними знахідками і зона контактів визначається як широка степова смуга аж до Кубані і Тереку (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 327-329). Немає сумніву, що такі тісні контакти населення Предкавказья і Приазов'я мали місце і раніше. Серед інших запозичень тюрків від сусідів-майкопців була як раз культура розведення овець. Завдяки широкій кормовій базі вівця починає займати основну позицію в стаді тюрків, спочатку в східній частині ССК, а згодом вівчарство стає головною галуззю тваринництва серед усіх тюрків. Про те, що вівчарство в тюрків розвинулося досить пізно, принаймні, вже після виокремлення окремих мов зі спільнотюркської, говорить відсутність спільної назви для вівці в мовах тюркських народів.

Розвиток тваринництва, збільшення поголів'я худоби викликали необхідність освоєння нових пасовищ. Задоволення цієї потреби полегшувалося появою колісного транспорту, який дозволяв далекі перекочівлю разом з майном, жінками і дітьми. Поступове зростання населення, особливо на пізньому етапі ямної розвитку культури, примушувало її носіїв тіснити своїх миролюбних сусідів-хліборобів на правому березі Дніпра, в лісостепу і навіть в лісових зонах, куди вони просувалися уздовж долин річок (Археология Украинской ССР, 1985, 350).

Проникнення тюрків на Правобережну Україну можна спостерігати за археологічними знахідками, наприклад, в групі усатівських пам'яток неподалік Одеси. За одною важливою і характерною ознакою – похоронним обрядом – вони безумовно пов'язані з давньоямною традицією (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 329). Інша особливість середньостогівської і ямної культури – домішка піску і товчених черепашок – наявна в трипільській кераміці по берегах річок Синюха та Інгулець (там же, 211 ).


Подальший рух тюрків вздовж Дністра засвідчує скелет людини, який був знайдений неподалік від села Незвисько Івано-Франківської області. Вона була похована на спині із зігнутими колінами, тобто в позі, характерній для носіїв так званих «курганних» культур. Зовнішній вигляд цієї людини передньоазійського антропологічного типу, показаний на рисунку ліворуч, виразно відрізняється від середземноморського типу, який був характерний для трипільців.


Ліворуч: Літня людина нетипового для трипільців вигляду з поховання Незвисько ІІІ. Реконструкція М.М. Герасимова (там же).


Міграції тюрків сприяли зміни в кліматі, які настали у суббореальному періоді, що характеризувалися максимумом аридізації за весь період голоцену. Великі простори Центральної і Південно-східної Європи перетворилися на той час у суцільні степи, зручні для освоєння кочовим скотарським населенням (Sulimirski Tadeusz, 1933, 135, Хотинский Н.А., 1977, 60).

Масове проникнення ямних племен на Правобережну Україну призвело до встановлення більш широких і тісних мовних контактів тюрків з індоєвропейцями. Сліди мовних контактів у лексиці тюркських та індоєвропейських мов наводяться окремо. Ці контакти почалися ще до широкого розвитку у тюрків вівчарства. Індоєвропейці, запозичили у тюрків назва коня, але для вівці у них назви не тюркського походження. Детальніше тема присутності тюрків на Західній Україні розглядається в розділі "Полеміка" а їх подальше проникнення в Європу – в разділі "Тюрки як носії культури шнурової кераміки в Центрально-Східній Європі

На великому просторі європейського континенту відомо кілька варіантів культур шнурової кераміки – вісло-німанська, жуцівська, східноприбалтійська в Прибалтиці і в Західній Білорусії (Лозе И.А., 1990, 97), великопольсько-мазовецька, стжижевська та мержановицька на північ від Карпат, але носії всіх цих культур були швидко асимільовані різними народами (Седов В.В. 1990, 82).


На территории Белорусии памятников КШК очень мало. В целом распространие КШК коррелирует с областью распространения топонимов булгарского происхождения найденных на территорииЕвропы пушем расшифровок названий населенных пунктов чредствами чувашкого языка (см. карту ниже)



Распространение памятников КШК и булгарской топонимии

На карте памятники КШК обозначены голубыми звездочками, а булгарская топонимия предполагаемой эпохи бронзы – бордовыми точками. Красными точками обозначены булгарские топонимы неопределенного времени на территории без памяткиков КШК.
Желтыми точками обозначены топонимы предполагаемого трипольского происхождения.
Территория поселений идоевропейцев тонирована коричневым цветом, граница территории поселений финно-угров обозначена зеленой линией. Территория фатьяновской культуры тонирована зеленым цветом


В Центральній і Північній Європі з культур шнурової кераміки Г. Чайлд виділяє культуру одиноких поховань в Ютландії, шведсько-фінську культуру та саксонсько-тюрінгійську як "класичну культуру шнурової кераміки" і він же підкреслює, що шнуровики не були землеробами (Чайлд Г., 1952, 209). Таким чином, нема серйозних підстав заперечувати тому припущенню, що носіями культур шнурової кераміки та бойових топірців були давні європеоїдні тюрки, які у більшості випадків безслідно розчинилися в іншомовному середовищі. Логічно припускати, що на правий берег Дніпра в першу чергу могли перейти ті тюркські племена, які на історичній прабатьківщині заселяли найбільш західні ареали, тобто булгари, огузи, сельджуки і предки сучасних туркменів. Оскільки їхні нащадки існують і понині, асимілюватися могла тільки їх невелика частина, коли індоєвропейці пізніше масово просунулися в Центральну і Північну Європу.

Однак, швидше за все, основну частину турків, які перейшли на правий берег Дніпра, складали племена булгарів. Чуваська мова не має деяких ознак, спільних для решти тюркських мов. Наприклад, множина іменників у чуваській мові утворюється за допомогою суфікса -sem, в той час як в інших тюркських мовах – за допомогою суфіксів -lar/ler або tar/ter. Очевидно, основна маса тюрків ще залишалася якийсь час на землях між Дніпром і Доном, і саме в цей час у цих тюрків поширилася загальна праформа для утворення множини.

Тюрки рухалися не тільки на схід і на захід, але і на північ, де вони не знайшли того, чого шукали і їхнє господарство, основане на тваринництві, почало занепадати. Тюрки мусили міняти форму господарювання, пристосовуючись до нових умов. Звичайно, вони брали приклад у своїх сусідів, автохтонного населення лісової зони – індоєвропейців та фінно-угрів, хоча і самі передали їм багато чого нового, зокрема використання в господарстві коней, поголів’я яких, безперечно, в умовах лісової зони зменшилося, але вони знайшли у людей застосування.


Концентрація назв коня тюркського походження у фінно-угорських мовах на заході фінно-угорської області дає підстави припускати розселення в цьому регіоні серед фінно-угрів пришельців-тюрків, котрі могли лишити після себе якісь пам’ятки матеріальної культури. Прикладом такої анклавної археологічної культури може бути фат’янівська, котра існувала з початку третього до середини другого тис. до н.е. в басейнах Оки і Москви-ріки. Основою господарювання фат’янівців було скотарство, але вони займалися також полюванням і рибальством. В середині ІІ тис. до н.е. ця культура розчинилася в нових культурах цього регіону, носіями яких були фінно-угри. Щоправда, деякі науковці вважають доведеним, що фат’янівці були балтами (Мейнандер К.Ф., 1974, 26). Українські ж археологи доводять, що фат’янівці просунулися у басейн Волги з берегів Десни, де була поширена середньодніпровська культура шнурової кераміки :


Дослідження І.І.Артеменком могильників у Подесенні, а також виділення Д.А.Крайновим ранніх пам’яток в московсько-клязьмінській групі дозволяють припускати, що вона склалася в результаті просунення на цю територію частини населення середньодніпровської культури з Подесення на початку її середнього етапу – в кінці ІІІ і початку ІІ тис. до н.е. (Археология Украинской ССР, 1985, 375).


Можливо, проникнення частини населення середньодніпровської культури в бассейн Оки мало місце, але оскільки фат’яновська культура виникає приблизно в той самий час, що і середньодніпровська, то можна припускати, що першими до берегів Оки тюрки просунулись вздовж Дону.

Близькою до фат’яновської була баланівська культура, що існувала від початку до кінця ІІ тис. до н.э і «входила в північно-східну частину спільноти культур з бойовими сокирами» (Бадер О.Н., Халиков А.Х., 1976, 41). Скоріше всього, її творцями були тюрки, які просунулися до гирла Сури вздовж правого берега Волги. Виділяючи в системі Циркумпонтійської металургійної провінції балано-фат’янівський осередок, Є.Н. Черних пов'язує його походження з переміщенням в Поволжжя етнічних груп з Балкано-Карпатського регіону, які принесли свої культурні і технологічні традиції (Черных Е.Н. 1976, 39). Таким чином, нема сумніву, що ці мігранти прибули з Північного Причорномор'я, де культурні зв'язки з Балканами були традиційно тісними, в тому числі і в металургії. Вважається, що носії баланівської культури, які зробили великий вплив на розвиток економіки і суспільства місцевого населення, так само, як і фат'янівців, розчинилися серед фінно-угрів у Середньому Поволжі (Мейнандером К.Ф., 1974, 26). Якщо ж баланівці, як і фат’янівці були етнічними тюрками, то можна сміливо припускати, що саме вони були предками сучасних волзьких татар. У такому випадку, волзькі татари теж ніколи не повинні були залишати межі Європи. Проте, є дані, які можуть суперечити такому припущенню:


"У татарській мові налічується близько ста монгольських слів, більшість з яких є і в інших тюркських мовах. Але є і слова, які є особливо характерними для татарської мови" (Ахметьянов Р.Г. 1978, 119).


«Монгольські» слова в татарській мові в дійсності можуть мати тюркське походження, хоча і не були спільнотюркськими. Вони могли бути запозичені монголами і збереглися до цих пір, в той час як у мові-донорі були втрачені, але залишилися в татарському. Ця проблема ще потребує ретельного вивчення і до неї ми повернемося.

На думку Ісаєнко, носії середньодніпровської культури просунулися майже на все Подніпров’я, особливо в його лівобережній частині і довший час співіснували з місцевим неолітичним населенням і лише в середині ІІ тис. до н.е. сталося їх злиття (Исаенко В.Ф., 1976, 11). Ісаєнко вважає, що "шнуровики" були другою хвилею індоєвропейської людності, але тоді незрозуміло, чому ці дві групи індоєвропейців так довго не могли взаємно асимілюватися. Лише припустивши, що між "шнуровиками" та індоєвропейцями існував мовний бар’єр, ми можемо зрозуміти, чому місцеве індоєвропейське неолітичне населення довгий час не змішувалося з пришельцями-прототюрками.





   

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4503

Модифіковано : 13.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.