Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Археологічні культури в Східній Європі в XX – XII ст. до Р.Х.


Немає сумніву , що переселення тюрків в різних напрямках тривало кілька століть і весь цей час якась їх частина залишалася на великому просторі від Волги до Карпат. Тому творцями катакомбної культури (2000 – 1600 рр. до н. е.) , створеної на основі ямної, повинні були бути якісь племена тюрків, які перебували поблизу місць початкового поселення. Це могли бути огузи, сельджуки, туркмени, кипчаки і волзькі татари.

Про переростання ямної культури в катакомбну свідчать деякі археологічні знахідки, зокрема, Власовського могильника (с. Власовака Грибановського району Воронезької області):


… поховання і ямного, і катакомбного типу могильника не виявляють хронологічного розриву, а визначають своїм виглядом ніби «робочий момент» процесу спадкоємності і взаємодії (Синюк А.Т., 1969, 56).


Катакомбна культурно-історична спільнота охоплювала степову і лісостепову смугу північночорноморського регіону від Волги і Кавказу до нижнього Дунаю. Українські фахівці поділяють катакомбну історичну спільноту на наступні культури:

1. харківсько-воронезька,

2. донецька,

3. інгульська,

4. передкавказька,

5. полтавкінська.

Перші чотири культури можуть належати вказаним вище тюркським етнічним групам, а творцями полтавкинської могли бути ногайці іменем яких ми домовились називати предків власне ногайців і казахів.

В цей час на Правобережній Україні залишилася якась частина булгарів, основна маса яких мігрувала в Центральну і Північну Європу. Саме вони мали стати творцями середньодніпровської культури, яка існувала в з кінця третього до середини другого тисячоліття до. н.е. Вона входить до складу культур шнурової кераміки, творцями якої були, як ми знаємо, тюрки, а найдавніші її пам'ятки зосереджені в ареалі, обмеженому рычками Дніпро, Тетерыв і Рось, який раніше входив в область трипільської культури. Саме тут є декілька топонімів булгарського походження, якщо взяти до уваги їхнє тлумачення засобами чуваської мови. При цьому деяким з них знаходяться відповідники в інших місця поселення булгарів. Пор.:


Боярка, місто в Київській області, район міста Рівне, села в Черкаській і Одеській областях – чув. пайăр "власний"; пай "частина" ăру "плем'я, рід, нащадки". Назва вказаним населеним пунктам могла бути надана слов'янами, але саме слово боярин запозичене з булгарської книжним шляхом через церковнослов'янську (Фасмер Макс, 1964, 203) і не могло бути поширеним в простому народі на широкому просторі.

Кагарлик, місто в Київській області і два села в Кіровоградській і Одеській областях – чув. кăкар "приєднувати", формант -лик відповідає одному з двох різних чуваських словотворчих суфіксів –лăк і –лăх, які можуть формувати прикметники або надавати основі абстрактне значення чи результат дії.

Кодаки, село у Київській області (колись Кайдаки) – чув. кай "рости, розвиватися", тăкă "багатий, заможний".

Узин, села у Київській та Івано-Франківській областях – чув. уççăн "відкрито, вільно, легко".

Улашівка, село у Київській області – чув. улăш "зміна, переміна", «міняти».


Іншими варіантами культур шнурової кераміки є фатьянівська і баланівська культури в басейні верхньої Волги. Українські археологи вважають, що фатьянівці піднялися в басейн Волги вверх по Десні з території пізніших пам’яток середньодніпровської культури:


Дослідження І.І.Артеменком могильників у Подесенні, а також виділення Д.А.Крайновим ранніх пам’яток в московсько-клязьмінській групі дозволяють припускати, що вона склалася в результаті просунення на цю територію частини населення середньодніпровської культури з Подесення на початку її середнього етапу – в кінці ІІІ і початку ІІ тис. до н.е. (Археология Украинской ССР, 1985, 375).


Цю думку розділяють також деякі російські вчені. З другого боку, найбільш ранні пам'ятки фатьянівської культури зосереджені в пывденно-західній частині цілої фатьянівської території у верхів'ях Москви-ріки (Кренке Н.А. 2014, 14, рис. 6)

Таким чином, є підстави вважати, що рухаючись уздовж Десни, Сейму і далі по Оці, тобто між поселеннями індоєвропейців та фінно-угрів, булгари, попутно асимілюючи місцеве населення, досягли басейну Клязьми і влаштувалися в найближчих місцях, створивши тут фатьянівську культуру. На території розселення індоєвропейців пам'яток культури шнурової кераміки, за винятком басейну Західного Бугу, практично немає. Очевидно, для тюрків тут не було для поселення вільних місць. Цей рух, який мав тривати кілька десятиліть, маркується топонімами булгарського походження, які тягнуться смугою від Києва до Москви і далі:


Басань, села Стара Басань і Нова Басань у Чернігівській області і село Басань у Запорізькій області – чув. пусă "хлібне поле", ăн "добре вродити".

Табаївка, село у Чернігівській області – чув. тап «штовхати, тиснути», ăйă «долото».

Удай, річка, пп Сули, лп Дніпра і село Удайці на ній. Ця назва входить в численну групу подібних топонімів, поширених від Карпат до берегів Оки (по кілька сіл Одаїв, Одаї і Одая, місто Одоїв і под.) – чув утă 1. "сіно". 2. "острів". 3. "долина". 4. "гай". 5. "вирубка під сінокос" і ай «низ, нижній».

Бахмач, місто у Чернігівській області – чув пăх «дивитися, приглядатися» і мăч «моргаючи».

Самара, село у Сумській області – чув самăр «грубий, гладкий, повний (тілом)» .

Куянівка, село у Сумській області – чув куян «заєць».

Толпинка, річка, пп Сейму, лп Дксни і село на ній, село Толпино у Тверській області Росії – чув талпăн «бити, стрімко витікати». Див. Толпигіно.

Курдюмівка, село у Сумській області і смт у Донецькій – чув хурт «хробак, гусінь, бджола», юм «ворожіння, чаклунство».

Адоєва, село у Курській області Росії – як Удай

Вороніж, смт у Сумській області – вар «долина», анăш «ширина».

Ямпіль, смт у Сумській області – чув. ям «куріння дьогтю», пăл «димар».

Апажа, смт у Сумській області – чув. апа «старша жінка, бабця», шав «шум, гамір».

Кокорівка, смт у Брянській області Росії – чув. кăкăр «груди».

Шабликино, смт в Орловській області, два села у Московській області і по одному у Тверській, Костромські і Володимирській областях Росії – чув. шапăлкка «базіка, балакун».

Болхов, місто в Орловській області Росії – чув. пулăх «плодючість».

Козельськ, місто в Калузькій області Росії – чув. кĕçĕллĕ «короста».

Одоєв, смт в Тульській області Росії – як Удай.

Шатово, села в Тульській і Московській областях – – чув. шат «тісно, дуже близько».

Болохово, місто в Тульській області Росії – як Болхов

Таруса (колись Торуса), місто в Калузькій області Росії – чув тăрăс «козуб».

Серпухов, місто в Московській області – чув сĕр «мазати, терти», пахав «пута (для коня)».

У західній частині області фатьянівської культури ми знаходимо кілька десятків топонімів булгарського походження. Наприклад населених пунктів з назвою Ям тут близько десяти. Така концентрація дає підставу думати, що ця назва походить не від слова ям "поштова станція", інакше б вони витягнулися в ліню, а від чув. ям "куріння, перегонка дьогтю". Для тлумачення апелятива нерль, який дав власні назви населеним двом пунктам і двом річкам, краще підходить не "фіно-угорське" нер, слідів якого в словниках не знайдено, а чув. нĕрлĕ "гарний". Іншими прикладами, крім згаданої вже назви Шабликіно, можуть бути наступні:


Шевардіно, село в Московській області – чув шĕвĕрт "гострити, загострювати".

Черкасси, колишнє село, тепер частина міста Твер – населених пунктів з такою назвою дуже багато (в одному Башкортостані їх три) і усі вони мають складову, яку пояснює чув. касă "вулиця, село" (ізафет касси).

Толпигіно, села у Ярославській. Івановській областях, село Товпижин у Рівненській області, село Толипиги у Смоленській області – чув талпăн «бити, стрімко витікати», "кидатися, рватися" екки "характер". Див. Толпинка.

Бернове, озеро на південний захід від міста Твер – пĕрне "кошик, козуб".


Остання згадана назва має аналог в Білорусі, де теж є озеро Бернове. Неподалік від нього є населені пункти Журжава, Орша, Уль, які теж можуть мати булгарське походження. Чи є тут пам'ятники КШК, поки невідомо. Але це питання важливе для більш точного з'ясування генезису фатьянівської культури.


Праворуч: Археологічні культури і етнічні групи у Східній Європі від кінця третього до середини другого тис. до н.е.

Питання про творців баланівської культури має поки що лишатися відкритим. Очевидно, це були не булгари, а інші тюркські племена, які рухалися від нижнього Дону вгору по Волзі. Етнічна належність приволзької топоніміки не розглядалася, оскільки її стратиграфія неможлива, з уваги на постійну присутність в Поволжі тюрків, які співвідносяться з волзькими татарами.


На основі різних варіантів культур шнурової кераміки виник також ряд споріднених культур, поширених на великому просторі на північ від Карпат від Одера на заході і до Оки на сході, які в цілому відносяться до тшинецкого кола культур (ТКК). Українські археологи включають в це коло, крім тшинецької у вузькому сенсі, поширеної в Польщі і на Волині, також комаровську культуру в верхньому Подністров'ї та сосницькому культуру, що змінила середньодніпроаську. Подоба цих культур викликана їхнім спільним походженням, але в етнічному відношенні вони були різними.

Ми знаємо, що давні германці окупували територію від Вісли до Дніпра по обидва боки Прип'яті. При цьому тевтони, що населяли Волинь, були творцями місцевого варіанту тшинецької культури, а англосакси, мігруючи зі своєї прабатьківщини в ареалі між річками Прип'ять, Тетерів і Случ, стали творцями сосницької культури. З огляду на засвідчену топонімією зупинку булгар на Західній Україні під час руху в Центральну Європу, творцями комарівської культури повинні були бути саме вони. На території Західної України булгари залишалися до приходу сюди слов'ян, про що свідчать подібні мотиви в народних культурах чувашів і українців. Розвиваючи традиції комарівської культури, вони з часом стали творцями висоцької культури (11 – 7 ст. до н.е.), хоча існує думка про її походження під впливом культури фракійського гальштату (Гава-Голігради). Дослідник висоцької культури М. Пелещишин, спростовує такий погляд, вважаючи, що вона не є «змішаним, гібридним явищем, що виникло на стику кількох різних за походженням культур», а, навпаки, такою, що має місцеві корені:


Це була значна етнокультурна величина місцевого походження, яка вибірково запозичала окремі елементи культури сусідів (Пелещишин Микола, 1998, 30)


Носії культур Ноа, Гава-Голігради, Козія та ін. не могли суттєво вплинути на розвиток ТКК, оскільки вони не просунулися на урожайні землі Придністров'я східніше Збруча і північніше басейну Прута. Причиною цього були значні перешкоди, які не дозволяли їм це зробити. Можемо лише припускати, що на цій території проживало досить сильне, консервативне за своїми традиціями плем'я, яке, використовуючи природні умови – важко доступні каньйони подільських річок – не допускало чужинців на свої землі. (Крушельницька Л.І., 1998, 193).


Багато археологи згодні з тим, що чорноліська культура розвинулася на основі білогрудівської, що існував в 12-11 ст. до н.е. Імовірно творцями цієї культури була частина фракійців, що зупинилися в районі Умані в своєму русі на Балкани. (Див. розділ "Міграція індоєвропейських племен в кінці ІІ тис. – на початку І тис. до н.е."). З іншого боку, Л. Крушельницька в своїх роботах неодноразово вказувала, що чорноліська культура має деякі специфічні риси, які пов'язують її з висоцькою (див. <ні риси, які пов'язують її з висоцькою (там же), що можна пояснити міграцією носіїв останньої в східному напрямку. Це припущення підтверджується тим, що кількість пам'яток висоцької культури значно менше в порівнянні з комарівською, яка лежала в її основі. Простежити трансформацію інших варіантів ТКК дозволяє застосування радіовуглецевого аналізу:


Східний масив ТКК (сосницька культура – В.С.) може бути в цілому датований періодом 1700 – 1000 рр. до н.е. У Подністров'ї після 1300 до н.е. комаровська група ТКК поступово витісняється культурою Ноа. Найдовше залишкові явища ТКК консервуються в лісостеповому Побужжі і в Середньому Подніпров'ї у вигляді пам'яток білогрудівського і лебедівського типів. У Середньому Подніпров'ї пережитки ТКК значною мірою зберігаються і в чорноліській культурі перехідного періоду(Лысенко С.Д., 2005, 60).


Праворуч: Поширення пам'яток тшинецької і комарівської культур


Фрагмент мапи з Сайту про археологію.

На мапі пам'ятки тшинецької культури (носії тевтони) позначені синіми цятками. Пам'ятники комарівської культури позначені чорними трикутниками. Контактна зона між тшинецькою і сосницькою культурами (носії англосакси) позначені світлими трикутниками.

Сосницька культура, яка виникла в ареалі англосаксів, просувається до Росі і далі її пам'ятки тягнуться вузькою смугою вздовж Дніпра, що також підтверджується даними топоніміки давньоанглійського походження (див. розділ "Давня англосаксонська топонімія у континенальній Європі"). Очевидно, саме англосакси витіснили з ареалу між Тетеревом, Дніпром і Россю, який займали фракійці.

Південніше фракійців, в Північному Причорномор'ї повинні були проживати вірмени і фракійці, які переселилися сюди з лівобережжя Дніпра під тиском іранців. Згодом їх основна маса опинилась в Малій Азії, але їх частина могла залишатися на місці, ставши творцями сабатинівської культури, яка під впливом фракійців, які прибували з півночі, змінилася белозерською (XII-X століття до н. е.) Міграція вірмен і фригійців у Малу Азію з Північного Причорномор’я підтверджується висновками спеціалістів:


Дослідження матеріальної культури Мікенської Греції та попередньої від білозерської культури сабатинівської (XV–XIII ст. до н.е.) – від якої вона й розвинулася, свідчить про наявність досить тісних зв’язків між населенням Північного Причорномор’я та Східного Середиземномор’я того часу (Черняков І.Т. 2010, 118).


Ліворуч: Поширення пам'яток сосницької культури


Фрагмент мапи з Сайту про археологію


На мапі також показані кілька пам'яток бондарихінської культури і село Конятин, назва якого розшифровується давньоанглійською мовою як "Королівське місто" (див. Давня англосаксонська топонімія у континенальній Європі).


Пізніше англосакси перейшли з правого на лівий берег Дніпра в іранську область на північ від нижньої Десни і в басейні Сожу, тобто в ареали праосетін і согдіанцев. Це підтверджується місцевими топонімами, якы розшифровуються за допомогою давньоанглійської мови (Брянськ, Борятин, Івот, Конотоп, Реста, Сож, Хотинець та ін.)

Сусідство германців з фінськими племенами мар'янівської і пізніше бондарихінської культур підтверджується загадковими слідами фінно-германських мовних зв'язків, найбільше відбитих в біологічній номенклатурі, зокрема, в назвах дерев і риб, які пояснюються наступним чином:


… деякі групи носіїв протофінскогї і дезінтегрірованої протогерманської, точніше протосхідногерманської і протопівнічногерманскої мов, могли жити в останні століття до РХ. напівкочовим чином в тісному сусідстві на цілісної території між ріками Дніпром і Волгою на південному сході до Вісли і Балтійського моря на північному заході (Rot Sandor, 1990, т. 2, 25).


Однако есть мнение, что такие контакты уходят в более древние времена (Koivulehto J, 1990, том. 2, 9), что выглядит в свете полученных данных более правдоподобным.

З початком 16-го ст. до н.е. в межиріччі Дніпра і Дону починає розвиватися зрубна культура. Раніше переважала думка, що вона не мала місцевих коренів і з'явилася на території України вже в готовому вигляді (Археологія Української РСР, 1985, 472). Вона була поширена від нижньої Волги до берегів Дніпра (на правому березі Дніпра пам'ятки зрубної культури знаходяться тільки у вузькій прибережній смузі), і дуже багато пам'яток концентрується в північній частині басейну Сіверського Дінця. Носії цієї культури були осілими землеробами з надзвичайно високим для того часу рівнем розвитку господарської діяльності. Деякі вчені шукають корені зрубної культури в області полтавкінської культури в Поволжі і далі на сході в області андронівської культури (Кузьміна Е. Е., 1986, 188; Березанська С. С., 1986, 43; Археологія Української РСР, 1985, 474). Авторитетно про походження зрубної культури писав М.І. Артамонов:


Розселення творців зрубної культури по степовій смузі Східної Європи відноситься до другої половини II тис. до н.е. Разом з ними замість миш'яковистої бронзи північнокавказького походження поширюється олов'яниста приуральська бронза у формах, що з'являються разом з сеймінскою культурою Прикам'я і Середнього Поволжя. Є підстави припускати, що сеймінская культура склалася в результаті міграції якоїсь групи населення з Сибіру… Швидке розповсюдження по Північному Причорномор'ю зрубної культури, яка запозичила від сеймінской культури більш досконале сибірське озброєння, супроводжувалося витісненням і асиміляцією тутешньої катакомбної культури з її варіантом – культурою багатоваликової кераміки, відтисненою у початковий період з межиріччя Дону та Сіверського Дінця до низів’їв Дону і Дніпра. Близько XIII ст. до н.е. зрубна культура виявляється вже на Дністрі (Артамонов М.И., 1974, 11).


Мал. 40. Археологічні культури в басейні Дніпра та Дону в XV – XII ст. до Р.Х.

Такі міркування Артамонова, очевидно, засновані на думці, яка мала місце і серед інших вчених, про постійний міграційний рух зі сходу на захід, зокрема так званих «алтайських» і «уральських» народів. Однак, беручи до уваги локалізацію прабатьківщини цих народів у Східній Європі, рухатися зі сходу вони не могли, навпаки, тюркські народи рухалися з Європи саме на схід.

Крім того, походження металургійної провінції в Поволжі Є.М. Черних пов'язує з переміщенням в Поволжя етнічних груп з Балкано-Карпатського регіону, що принесли свої культурні і технологічні традиції (Черных Е.Н., 1976, 39), що ставить під сумнів існування в Приураллі металургії більш високого рівня, ніж у більш західних регіонах.

Очевидно, виходячи з таких же позицій, інші вчені, не виключаючи зовнішніх впливів, вважають, що ні в нижньому, ні в середньому Поволжі достатньої генетичної основи для зрубної культури немає і стверджують, що єдиного центру походження зрубної культури не було, а її складання в кожному регіоні треба пояснити, виходячи з місцевої археологічної основи (Чередниченко Н. Н., 1986, 45). У цьому науковому спорі важливим є те, що думка про прихід носіїв зрубної культури зі сходу не є безперечною, і тому залишається можливість розглядати інші варіанти її походження.



Пам'ятники культур передскіфського часу на півдні Східної Європи

Модифікована мапа з Сайту про археологію.

Умовні знаки 1 — висоцька культура, 2 — культура ноа, 3 — культури фракийського гальштату, 4 — білогрудівсько-чорнолісська культура, 5 — бондарихинська культура, 6 — зрубна культура.

Розгадка походження зрубної культури криється у подібності поховань у вигляді зрубу з похоронними спорудами мікенських часів у Греції. На це схожість звернув увагу Чередниченко, вивчаючи предмети так званого Бесарабського скарбу і помітивши в них елементи мікенської культури:


В світлі наведених даних певний інтерес набувають і до деякого ступеню близькі між собою конструкції поховальних споруд ранньозрубних могил у великих ямах і шахтових гробниць у Мікенах. Шахтові гробниці – це звичайні ґрунтові ями всередині яких лаштувалися ящики, перекриті дерев’яними брусами. На бруси накладалися пласкі кам’яні плити або гілки, покриті зверху тонким шаром водонепроникненої глини (Чередниченко Н.Н., 1986, 74).


Для порівняння можна дати опис зрубних поховальних споруд :


Під курганним насипом, в материку знаходиться прямокутна яма. В неї поставлений дерев’яний зруб, точніше, рама з дуба, берези або сосни… На дні і поверхні брусованого накату зустрічається шар очерету або дубової кори (Археология Украинской ССР, 1985, 466).


Вважається, що шахтні гробниці "представляють собою подальший розвиток ямних і ящичних поховань" (Всемирная история в 12 томах. Т.1. 1955, 412), які характерні для середньоелладського періоду XXI-XVI ст до н.е.). Звичайно, не могли мікенські греки повернутися назад в Україну. Подібність мікенських шахтних і зрубних поховальних споруд пояснюється їх спільним прототипом. Лексичні збіги грецької мови з фінно-угорськими, іранськими та українською мовами, а також топоніміка та інші факти переконують, що при міграції греків зі своєї прабатьківщини на Балкани, велика їх частина залишилася на території України до скіфських часів. Этот вопрос деьально рассматривается в разделе Давні греки на Україні

Таким чином, є підстави припустити, що звичай робити поховальні споруди ящичного типу виник у греків ще до їх міграці на Пелопоннес. Багниста місцевість на їхній прабатьківщині у низов'ях Прип'яті могла бути причиною використання для улаштування могил зрубу і очеретяної підстилки. Раз вироблений звичай ставав традиційним і в нових умовах, хоча міг видозмінюватися в залежності від наявних матеріалів. На Пелопоннесі він розвинувся у спорудження шахтних гробниць, в той час як зрубні поховання стали іншою модифікацією первісних конструкцій.


Незважаючи на те, що греки стояли біля витоків зрубної культури, основними її носіями були тюрки. Все-таки греки на Україні були не настільки численними, щоб заселити весь той простір, яке займала зрубна культура. Інакше б їх предки не були надалі асимільовані, як це сталося насправді. Іранці, рухаючись зі соєю прабатьківщини на південь, заселили межиріччя Дніпра і Дону, вступивши таким чином в прямий контакт з греками від яких і запозичили звичай поховання. Надалі, мігруючи в Центральну Азії, вони поширили цей звичай ще далі.

Іранці, так само як і тюрки раніше, використовували для пересування колісний транспорт. Завдяки винаходу переднього поворотного пристрою, вози стали більш маневреними, що було технічною революцією для того часу. Завдяки такому вдосконаленню стало можливим, з одного боку, подолання далеких відстаней великим групам населення по бездоріжжю, а з іншого, створення нової ефективної тактики колісничого бою, завдяки якій іранці отримали велику перевагу над багатьма азійськими народами. Ми визначили область поселення іранців на території поширення зрубної культури, але є підстави вважати, що частина населення андронівської культури в Західному Казахстані і Західному Сибіру теж була іраномовною, хоча спочатку творцями андронівської культури мали бути тюрки. Значна кількість іранських мов не могла сформуватися тільки на території між Дніпром і Доном (і навіть Волгою). Деяка частина з них формувалася (або окремо розвивалася на основі європейських діалектів) в Азії.

У тюркських мовах є спільне слово для означення саней čana. Тюрки перші доместикували коня і спочатку використовували його як тяглову силу для перевезення речей саме на санях. Оскільки влітку сані неефективні, то свої переселення тюрки робили напевно зимової пори, поки не винайшли колесо, спочатку без маточини, а пізніше вдосконалили колісний візок, поставивши колеса на нерухому вісь, що дало можливість колесам обертатися незалежно один від одного з різною швидкістю. Подальшим удосконаленням був винахід переднього поворотного пристрою. Вози стали більш маневреними, що було технічною революцією для того часу. Завдяки цьому винаходові стало можливим, з одного боку, подолання далеких відстаней великим групами населення, а з другого, створення нової ефективної тактики колісничного бою, якій іранці повинні завдячувати свою військову перевагу над багатьма азійськими народами. Ми визначили область поселень іранців на території поширення зрубної культури, але є підстави вважати, що населення області андронівської культури в Західному Казахстані і Західному Сибіру теж було іраномовним. Значна кількість як "мертвих", так і сучасних іранських мов не могла сформуватися тільки на території між Дніпром і Доном (і навіть Волгою). Деяка частина з них формувалася (або окремо розвивалася на основі європейських діалектів) в Азії. За даним археології зрубну та андронівську культури об’єднують такі спільні риси :

• поширення колісниць,

• культ колеса і колісниці,

• культ вогню,

• культ предків,

• ручне гончарство, обробка дерева, каменя і кістки, прядіння, ткацтво, бортництво, металообробка,

• тип житла – велика напівземлянка. (Кузьмина Е.Е., 1986, 188).

Згідно з Гарматтою, поширення "індоіранських" народів із степів Східної Європи в Азію аж до Індії і Китаю відбувалося двома хвилями. Перша хвиля мала місце з початком ІІ тис. до н.е., а друга – з початком І тис. до н.е. (Harmatta J., 1981, 75). Треба відзначити, що проблему міграцій давніх індійців та іранців заплутує загальноприйнята уява про індоїранську (арійську) мовну спільноту. Деякі науковці вважають, що поділ її стався після того як одна група аріїв на початку ІІ тис. до н.е. із Середньої Азії через Гіндукуш перейшла в Індію, в той час як їх решта лишилася на старих поселеннях і звідси в І тис. до н.е. почала свою експансію в усіх чотирьох напрямках – до Афганістану і Ірану, Уралу, Алтаю і причорноморських степів (Соколов С.Н., 1979-2, 235).

Тісна близькість індійських та іранських мов не може викликати сумнівів, однак ця окремішність індоіранських мов від решти індоєвропейських не виглядала би настільки виразною, якби нам були в достатній мірі відомі фрігійська і фракійська мови, які мали бути близькими до давньоіндійської і давньоіранської. Отож, слід уточнити, що першу хвилю, про яку говорить Гарматта, складали індійці і дещо пізніше тохарці, а іранці вже другу. Шляхи цих хвиль можна уточнити за допомогою як лінгвістичних, так і археологічних даних. Ось свідчення мовознавця щодо першої і другої хвилі:


Якщо ми підемо на південний схід, то можемо знайти дуже цікаві лінгвістичні дані про поширення і міграцію протоіранців і можливо протоіндійців в степах, що простяглися північніше Кавказу, так само як і про їх контакти з північно-західними і південно-східними племенами Кавказу. Найдавніші сліди цих контактів можуть бути представлені удинським ‘кінь’, котре могло бути запозиченим лише з індо-іранського eќwa перед першою палаталізацією… Якщо йти до Сибіру, прослідковуючи поширення протоіндійців і протоіранців на північний схід, ми повинні стверджувати, що жодних явних лінгвістичних слідів їх прямих контактів із самодійськими мовами знайти не можна. Причиною цього явища може бути те, що носії цих мов були відділені від індоіранців пасмом палеоазійських племен, які говорили на мовах кетській, котській, аринській, асанській. На жаль більшість цих мов, крім кетської, безслідно зникли (Harmatta J., 1981, 79-80).


Як бачимо, свідчення досить скупі. Археологічні дані більш детальні і, зокрема, можуть бути ідентифіковані з конкретною хвилею. Згідно з Кузьміною міграція на південь з Поволжя та Приуралля проходила на пізньому етапі розвитку зрубної культури. Основний потік зрубників-протоіранців йшов від Лівобережжя Уралу повз північний і східний береги Каспійського моря, де тягнеться на південь ланцюжок стоянок біля криниць, і далі вздовж південного краю пісків Каракум і вздовж ріки Мургаб. Інша хвиля із західноандронівських областей йшла вздовж Емби на Мангишлак, де андронівська хвиля зливалася із зрубною. І, нарешті, третя хвиля з Приуралля і Західного Казахстану рухалася у північне Приаралля і далі в Кизилкуми і до Хорезму (Кузьмина Е.Е., 1986, 203-204).

Розглянутим напрямкам міграцій іранських племен суперечить значна кількість пам'яток зрубної культури, які тягнуться уздовж берегів Волги до Прикам'я. Там сліди іранців не виявлені, тому про етнічну приналежність цієї частини зрубників можна робити різні припущення. Це могли бути тюрки, які залишалися в Східній Європі після масового розселення їх родичів на широких просторах Європи та Азії. Змішавшись зі спорідненими їм нащадками творців Баланівської культури, вони могли дати початок етнічної спільноти волзьких татар. З іншого боку, на території поширення зрубної культури на своїй прабатьківщині між Хопром та Медведицею повинні були залишатися предки угорців. Згодом якась їх частина могла рушити вгору по Волзі, оскільки археологічні пам'ятники мадярів були виявлені в Нижньому Прикам'ї і Башкирському Приураллі. При таких можливостях треба погодитися з тим, що зрубна культура не була етнічно однорідною.

Продовження в разділі
Міграція індоєвропейських племен в кінці ІІ тис. – на початку І тис. до н.е