Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етногенетичні процеси в Східній Європі та Азії від неоліту до епохи бронзи / Формування ностратичних мов

Формування ностратичних мов


Почати історію етногенезу цілої групи народів слід би було від самого походження людини, але це питання разом із питанням про її прабатьківщину лишається занадто дискусійним. Тому почнемо з менш дискусійного питання походження ностратичних мов. До цієї макросім'ї мов зазвичай відносять алтайські, уральські, дравідійські, індоєвропейські, картвельські, семіто-хамітські (звані останнім часом також афразійськими), але в неї можуть входити також і інші мовні сім'ї. Одностайності щодо реальності існування такої макросім'ї мов серед вчених немає, але доводи противників її існування дуже категоричні без достатніх на те підстав. Позиція "цього не може бути", взагалі, дуже уразлива, тому що треба довести хибність чи випадковість всіх аргументів "за", в той час як для затвердження істинності будь-якого судження достатнім є лише один незаперечний аргумент. Багато лінгвістів просто не розуміють, що цілий ряд свідчень, які об'єктивно мають невелику ймовірність, зібрані воєдино, багаторазово підвищують ймовірність події, яку вони підтверджують.

Бінарні зв'язки мов, що відносяться до ностратичних, все ще залишаються недослідженими в достатній мірі. Однак навіть поверхневе порівняння лексики окремих пар ностратичних мов, що відносяться до різних мовних сімей, дають підставу ставитися до питання про існування ностратичних мов досить серйозно. Якщо говорити, наприклад, про тюрксько-індоєвропейські лексичні відповідності, то в багатьох випадках вони виглядають дуже переконливими.

Щоб не заглиблюватися в наукові суперечки, проаналізуємо графоаналітичним методом вже зібрані, опрацьовані, хоча і не до кінця систематизовані результати досліджень В.М.Ілліча-Світича (Иллич-Свитыч В.М., 1971). Ним були досліджені лексичні, словотворчі і морфологічні подібності шести великих мовних сімей Старого Світу : алтайської, уральської, дравідійської, індоєвропейської, картвельської і семіто-хамітської. Частина отриманих в результаті досліджень даних була подана в таблицях (морфологічні ознаки і лексика в кількості 147 позицій), а 286 лексичних паралелей можна було знайти в тексті, до яких при перевірці всього матеріалу з даними Андреєва ще було долучено 27 слів з уральських і 8 слів з алтайських мов (Андреев Н.Д., 1986). Тут необхідно зауважити, у складі всього матеріалу алтайських мов настільки переважають приклади з мов тюркських, що фактично саме про них і повинна була б іти мова, проте ми поки залишаємо термін «алтайські мови» в розумінні Ілліча Світича.

Після обробки усіх матеріалів Ілліча-Свитича і Андреева виявилося, що з 433 всієї кількості ознак 34 є спільними (до них ми ще вернемося), а решту склали 255 одиниць з уральських мов, також 255 – з алтайських, 253 одиниці з індоєвропейських, 240 – з семіто-хамітських, 189 – з дравідійських і 139 – з картвельських. Після цього була підрахована кількість спільних ознак в парах мов, але при цьому не враховувалася різна вагомість морфологічних ознак та лексичних одиниць, бо це зовсім різні категорії. Однак кількісна оцінка цієї вагомості все одно була б суб’єктивною, тому будемо надіятися, що морфологічні ознаки розподілилися серед мов більш-менш рівномірно. Підрахунки дали результати, подані в таблиці 1:


Таблиця 1. Кількість спільних ознак між сім’ями мов


алтайські – уральські 167 уральські – картвельські 66
алтайські – індоєвропейські 153 індоєвропейські – семіто-хамітські 147
алтайські – семіто-хамітські 149 індоєвропейські – дравідійські 108
алтайські – дравідійські 109 індоєвропейські – картвельські 70
алтайські – картвельські 84 семіто-хамітські – дравідійські 110
уральські – індоєвропейські 151 семіто-хамітські – картвельські 86
уральскі – семіто-хамітські 136 дравідійські – картвельські 54
уральські – дравідійскі 134

На перший погляд між цими даними нема жодної закономірності, але вина проявляється, якщо на їх підставі побудувати схему схема родинних взаємин досліджуваних мов. Вона показана на мал. 7. Опис процесу побудови дається в розділі Графоаналітичний метод


Мал. 7. Схема взаємин ностратичних мов


Як показали подальші дослідження, тюркська мова не входить до складу алтайської мовної сім'ї, тому місце алтайських мов на схемі фактично належить виключно тюркським. Наявність ознак, властивих тільки алтайським мовам, в таблицях Ілліча-Світича не могло спотворити схему споріднення у великій мірі, тому що їх кількість мізрено мала в порівнянні з даними мов тюркських. Алтайські мови формувались у зовсім іншому місці (див. розділ "Далекий Схід: Родинні взаємини алтайських мов"), а в Передній Азії перебували тільки предки тюрків.


Оскільки хронологічно дослідження велися не в тому порядку, в якому йде виклад, то на момент отримання схеми вже були відомі місця пізніших поселень індоєвропейців, фінно-угрів і тюрків. Маючи ці дані, а також зважаючи на сучасні місця поселень семіто-хамітів (Африка, Передня Азія), дравідійських народів (південь Індостанського субконтиненту) та носіїв картвельських мов (територія Грузії) і на те, що отримана схема є досить щільна, районом пошуків могла бути тільки Передня Азія та Закавказзя, котрі знаходяться в центрі пізніших поселень носіїв ностратичних мов. Думка про локалізацію прабатьківщини індоєвропейців саме в цих місцях не нова, але вона не враховувала одну осообенность глотто- і етногенезу індоєвропейців.

Багато дослідників вважали, що розщеплення праіндоєвропейської мови відбувалося ще на прабатьківщині її носіїв і це ускладнювало її пошуки, лскільки зіставлення різних даних призводило до взаємовиключних результатів. У зв'язку з цим виникло припущення, що формування окремих мов відбувалося далеко від прабатьківщини в місці, яке можна назвати другою прабатьківщиною індоєвропейців. За словами Сафронова, гіпотезу про існування двох прабатьківщин, одна з яких знаходилася на території Вірменського нагір'я, а друга – в степах Східної Європи, висунув ще в 1873 р якийсь Міллер, особу якого встановити не вдалося (Сафронов В.А., 1989, 23). На думку Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іванова індоєвропейська спільність перебувала "в межах Близького Сходу, найімовірніше в областях північній периферії Передньої Азії, тобто на південь від Закавказзя до Верхньої Месопотамії" (Гамкрелідзе Т.В., Іванов В.В., 1984, 890). Однак вони вважали, що там же і відбувалося розщеплення індоєвропейської мови. Дивно, що автори наважилися публікувати солідну працю з доказами свого уявлення всупереч очевидним фактам:


Поміщати предків індоєвропейців на Передньому Сході не можна ще й тому, що їх прабатьківщина, безумовно, становила єдину велику область глотто- і етногенезу. Тим часом в областях від східних районів Малої Азії, Сирії та Палестини до Західного Ірану (включаючи Закавказзя, Вірменське нагір'я і, природно, Месопотамію) аборигенне населення належало до різних неіндоєвропейських мовних груп. Це добре відомо за конкретними свідченнями клинописних джерел III-I тис. до н. е. Про те ж говорять результати сучасних досліджень ранніх етнолінгвістичних зв'язків різних неиндоевропейских груп в межах вказаного регіону: про зв'язки мов хурритскої і урартської зі східнокавказькими (нахско-дагестанськими) мовами, протохаттської – на північному сході Малої Азії – з північно-західними кавказькими, еламської – з протодравідською мовою (велика роль в розробці цих проблем належить І. М. Дьяконову). Представники індоєвропейської мовної сім'ї, які проникли в цей регіон, належали до вже відокремлених її «гілок», і з'явилися вони тут багато пізніше «індоєвропейської епохи». Так, основні відомі за наявними джерелами «індоєвропейці» цих областей – західні іранці і вірмени – заміщають старе місцеве населення вже власне в історичну епоху (не належало до індоєвропейського і найдавніше місцеве населення сходу Іранського плато, півдня Середньої Азії, долини Інду). І лише в ряді районів Малої Азії можливо дуже рано мешкали окремі групи індоєвропейських племен, але ці райони примикали до індоєвропейського ареалу Європи. (Бонград-Левин Г.М., Грантовский Э.А. 1983, 175).


Цитовані автори, очевидно виключали ідею двох прабатьківщин індоєвропейців. Можливість присутності якихось груп індоєвропейців в межах Східної Анатолії, Південного Закавказзя, а, можливо, і Північної Месопотамії допускав Клімов, вважаючи реальними картвельсько-індоєвропейські контакти біля IV тис. до н.е. (Климов Г.А., 1986, 158). Ілліч-Світич на розселення носіїв ностратичних мов дивився зовсім інакше. На знайденій в його архівах карті терени їх поселень він окреслив так: пракартвели заселяли сучасні місця поселень своїх нащадків, індоєвропейці – Балкани, семіто-хаміти територію сучасного Єгипту, дравіди – західну частину Індостанського субконтиненту, уральці – басейн Волги, а алтайці – Алтай і Саяни (Гиндин Л.А., 1990-1).

При детальному аналізі географічної карти Передньої Азії та Закавказзя з увагою на обов’язкову наявність географічних границь нічого підхожого, крім території в районі трьох озер Ван, Севан та Урмія (Резайє) не було знайдено. Про те, що географічні границі тут виражені дуже добре, говорить наявність саме на цій території державних кордонів шести (дуже показово!) сучасних держав. Три озера утворюють правильний трикутник, на котрий дуже добре накладається центральна частина нашої схеми. Але оскільки трикутники рівносторонні, тут і стала проблема вибору. Ясно було, що предки дравідів мали би займати ареал десь на півдні або на сході загальної території.



View Nostratic Urheimat in a larger map


Додатковими підставами для вибору була, по-перше, та обставина, що сучасні картвели очевидно лишилися поблизу своїх старих місць поселень, а по-друге, врахування можливості руху індоєвропейців, уральців та тюрків на північ без перешкод по черзі одні за одними. Якщо би ми вибрали дзеркальний варіант, то картвели мусили би заселяти територію півночі сучасного Азербайджану у відлогах Великого Кавказького хребта, що зовсім би унеможливлювало їхні контакти з рештою носіїв ностратичних мов, бо їх би розділяли величезні площі боліт в нижній течії Араксу і Кури, котрі в значному ступеню збереглися й досі. Правда, ці багниська утруднювали перехід індоєвропейців, тюрків та уральців на нові місця поселення у Східній Європі, але це була одноразова акція, котру можна було здійснити водним шляхом за течією Араксу, а далі через Дербентський прохід у Передкавказзя. Крім того, рухатися вздовж східного берега Чорного моря через багнисту Колхіду вони не могли, бо зручного водного шляху тут нема зовсім. Отже, при прийнятій схемі предки сучасних картвелів заселяли ареал на території сучасної Грузії, тобто тут етнічний склад населення впродовж тисячоліть мав залишатись практично незмінним. Тюрки мали свої місця поселень довкола озера Севан на південних схилах Малого Кавказу і, очевидно на другому березі Кури до хребта Аридаг і до Арарату, на схід від них за Зангезурським хребтом мешкали індоєвропейці, можливо на території сучасного Карабаху і на правому березі Араксу до початку багнистої місцевості на сході і на півночі. Уральці заселяли ареал довкола озера Урмія, а на захід від них за Курдистанським хребтом довкола озера Ван мешкали семіто-хаміти. На південь від тих і других на схилах гір Хакярі та Курдистанського хребта в басейні річок Тигр, Великий і Малий Заб мали сидіти предки дравідів. Судячи з такого розміщення схеми та і самої її конфігурації (картвельський ареал лежить дещо осторонь від решти), якась ностратична мова, крім шести розглянутих, мала також сформуватися на цій території, а саме, у верхів'ях Араксу і Кури (західніше ареалу тюрків). Подальша доля гіпотетичних носіїв цієї мови залишається невідомою, але відповідно до розташування цього ареалу, пізніше могли заселити Малу Азію. (Див. карту – Мал. 8).


Мал. 8. Карта ареалів поселень носіїв ностратичних мов.
Позначення ареалів: Алт. – тюрки, Драв. – дравіди, Інд.-єрв. – індоєвропейці, Картв. – картвели, С.-хам. – семіто-хаміти, Урал. – уральці.


Очевидно ностратична прамова розчленувалася не на шість мов. Треба взяти під увагу ще й кавказькі мови, спорідненість котрих з якоюсь певною мовною сім’єю поки що не визначена. Невирішене питання походження кавказьких мов може мати таке розв’язання: предки носіїв сучасних абхазо-адигської і нахсько-дагестанської груп мов були одвічними поселенцями своїх теперішніх місць поселень, а їх спільна колись мова була одним з найдавніших діалектів ностратичної прамови, носії якого найраніше відірвалися від спільного палеолітичного ностратичного племені і заселили південні схили Великого Кавказу, в той час як носії решти шести ностратичних мов лишалися ще в районі трьох озер довший час. Прийнявши це припущення, ми можемо думати, що на час переселення ностратичних груп у Європу і схили Північного Кавказу, і степи Передкавказької рівнини були вже заселені носіями кавказьких мов. Тому індоєвропейці, уральці і тюрки мусіли рухатися далі на північ. Але все це тільки припущення, і не більше. Для вирішення питання походження кавказьких мов треба спеціально дослідити їх на можливість спорідненості з ностратичними мовами.

Тим часом спробуємо визначити час, коли носії шести ностратичних мов почали розселюватися із своїх прабатьківських місць поселень. Спочатку згадаємо, що Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов відносять перший діалектний поділ індоєвропейської мови, коли виникають перші діалекти, з котрих пізніше розвинулися анатолійські мови, не пізніше IV тис. до н.е. (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 861). І вже після цього індоєвропейці, на їх думку, рушили до Європи довкола Каспійського моря і десь по дорозі від них відділилася індоіранська група.

Т. В. Гамкрелідзе та В.В.Іванов вважаються авторитетними індоєвропеїстами, незважаючи на ґрунтовну критику їх головною роботи. Критика в деяких випадках носить досить ущипливий характер (Mańczak Witold. 1991, 38), що, очевидно, говорить про явні суперечності в їх теорії. Але основні заперечення такі:

1. Нема жодних археологічних свідоцтв такого руху через Середню Азію або вздовж східного берега Каспійського моря (Сафронов В.А., 1989, 26).

2. Відділенню індоіранської спільноти від решти індоєвропейців ще в Закавказзі суперечать і пізніші тісні контакти індоіранських мов з фінно-угорськими, носії котрих в IV тис. до н.е. не могли заселяти областей на південь від Каспійського моря. Ця суперечливість гіпотези Т.В.Гамкрелідзе та В.В. Іванова зразу кидається в очі. Як пише Є.Є.Кузьміна:


Т. Барроу, В.І. Абаєв, Й. Гарматта показали давність не тільки іранських, але і індоарійських зв’язків фінно-угорських мов. Спроба Т.В.Гамкрелідзе та Вяч. Вс.Іванова дати іншу інтерпретацію цим фактам не отримала підтримки з боку лінгвістів(Кузьмина Е.Е., 1990, 33).


При доведений присутности індоіранців у Східній Європі твердження Гамкрелідзе і Іванова не вкладається в хронологічні рамки. Примандрувавши із Закавказзя до Східної Європи, вони без сумніву мали прожити тут не малий час, а потім носії принаймні тільки давньоіндійської мови мусили вже в ІІ тис. до н.е. дістатися до Індостану, що було би неможливо, якби індоєвропейці почали переселятися в Європу в IV тис. до н.е. Це були б, як на той час, шалені темпи, бо взагалі вважається, що швидкість міграцій тоді дорівнювала одному кілометру на рік (Збенович В.Г., 1989, 183).

Подальші дослідження дають нам підстави, вважати, що індоєвропейці, уральці і тюрки з'являються в Східній Європі на початку V тис. до н.е. Отож, можна прийти до висновку, що носії ностратичних мов мусили перебувати в Передній Азії найдовше десь до кінця VI до н.е.

Суперечність у поглядах Гамкрелідзе та Іванова не означає, що прабатьківщина індоєвропейців була десь пока межами Передньої Азії, як розуміють це деякі науковці. Мають рацію, хоч і не зовсім, ті, хто говорять про дві індоєвропейські прабатьківщини. Одна визначається в Передній Азії, а друга в Східній Європі:


“Територія Північного Причорноморр'я і Поволжжя, включаючи Приуралля, розглядається як друга прабатьківщина індоєвропейської спільноти, а саме: племен-носіїв давньоєвропейських диалектів, які прийшли в цей регіон разом з племенами Аріїв в результаті тривалих хвильових міграцій з району на стику Малої Азії та Вірменського Нагірря" (Довженко Н.Д., Рычков Н.А., 1988, 37).


Двозначність не зайва – індоєвропейці, як і інші етноси, мають одну прабатьківщину – це та територія, де почала формуватися індоєвропейська прамова. Пізніше носії цієї прамови могли переселятися в інші місця, але там вже буде прабатьківщина їхніх нащадків. Найточніше висловився Г.Бірнбаум:


І, ймовірно, якщо основний ареал поширення ностратичної мови дійсно – як це припускалося – слід ідентифікувати з Закавказзям, східною (і південною Анатолією) і верхньою течією Тигра і Євфрата, зовсім природно було би припустити в якості пізніших ареалів поширення праіндоєвропейської мови території, більш близької до Чорного моря – районі Понтійських степів, в Північній і західній Анатолії…(Бирнбаум Х., 1993, 16).


Майбутні археологічні дослідження можуть уточнити місця розселення ностратичних народів на своїй прабатьківщині. Поки ще матеріали про неолітичні поселення на Південному Кавказі, зроблені інтернаціональною групою археологів (Див. мапу нижче)


Ліворуч: Поширення пам'яток культур групи Шулавері-Шомутепе в Грузії, Азербайджані і Туреччини в VI тис. до н.е.
За матеріалами Свенда Гансена, Ґурама Мірцхулави і Катрін Бастерт-Лампріхс (мапа Vl. Ioseliani)


1. Арухло. 2. Шулавері-Ґора. 3. Іміріс-Ґора. 4. Ґадахріліс-Ґора. 5. Данґреулі-Ґора. 6. Храміс-Діді-Ґора. 7. Машаверас-Ґора. 8. Шомутепе. 9. Тоіре-Тепе. 10. Ґарґалар Тепесі. 11. Ґейутепе. 12. Арташен. 13. Акнашен-Хатунарх


На мапі представлені пам'ятки VI тис. до н.е. на території значно меншій, ніж та, яку займали ностратичні народи, тому неможливо сказати точно, до якого часу треба відносити їх переселення (або розселення) з історичної прабатьківщини. Уточнення цього часу можна буде зробити після пов'язування археологічних культур Закавказзя, Близького Сходу і Східної Європи, тобто територій їх пізніших поселень.

Дещо детальніше перебування ностратичних народів на своїй прабатьківщині у більш ранній час розглядається в розділі Передня Азія як культурне вогнище часів неоліту


Треба відзначити, що не всі носії ностратичних мов повинні були покинути свою прабатьківщину. Подальші результати досліджень, так само як і історичні факти, дозволяють стверджувати, що при переселенні народів завжди на старих місцях поселень залишається якась їх частина, яка не вирішується або не має серйозних підстав вирушати в далекі мандри. Початок розселення ностратичних племен відбивається на новій графічній схемі взаємин їх мов, побудованій за даними Сергія Старостіна, представленим у проекті Tower of Babel. При складанні генеральної сукупності даних, з якої повинна була бути зроблена репрезентативна вибірка для підрахунку спільних слів в парах ностратичних мов, дані для тюркських мов вибиралися з числа так званих "алтайських" мов, до яких С. Старостін відносив також монгольські, тунгусо-маньчжурські, японську та корейську. Отримані таким чином дані були зведені в таблицю на 1803 ностратических кореня, яким наводилися відповідності з окремих мов. З усієї сукупності 195 кореня були визнані спільноностратичними, в число яких включалися такі, що мали відповідності в тюркських, уральських, індоєвропейських, дравідійських, афразійських і картвельских мовах або навіть в п'яти з них. Слова цих коренів є найдавнішими, але їх всезагальність не може дати уявлення про просторові взаємини окремих мов пізнішого часу. Ми називаємо їх словами першого рівня.

Слова другого рівня – це новотвори або запозичення в окремих ностратичних мовах, засвоєння яких іншими залежало від відстані між місцями поселень їх носіїв, в той час як відсутність аналогів таким словам в інших мовах може говорити про те, що на означення такого самого поняття в них виникло інше слово, або їх носії вже покинули свої місця. З числа слів другого рівня були вилучені сумнівні випадки, які часом сам укладач позначав знаками запитання, а також слова дуже широкого семантичного поля, слова без точного значення (позначені, наприклад, як вид якоїсь невідомої рослини чи тварини), слова занадто абстрактних понять, що могли виникнути у більш пізній період. Таких виявилося небагато – 151 слово. В результаті для репрезентативної вибірки, за якою робилися підрахунки, залишилися слова 1438 коренів, тобто 90% від загального числа слів другого рівня, що значно більше, ніж достатньо для виявлення закономірності у наборі даних. Результати підрахунків кількості спільних слів в парах ностратичних мов приведені в таблиці нижче.


Мови уральські тюркські індоєвроп. дравідійські афразійські картвельські
уральські 849
тюркські 440 845
індоєвроп. 363 365 731
дравідійські 333 321 254 633
афразійські 242 258 243 246 483
картвельські 207 217 226 154 157 460

Кількість спільних слів у парах ностратичних мов.



На підставі отриманих результатів була побудована нова графічна схема родинних відносин ностратичних мов, показана на малюнку справа.


Конфігурація нової схеми дещо відрізняється від попередньої, але саме розташування ареалів залишилося тим самим. Різниця викликана тіснішим скупченням уральських, тюркських та індоєвропейских мов. Очевидно С. Старостін включив до загального списку слова, які стосуються того періоду, коли уральці, тюрки і індоєвропейці проживали у сусідстві на нових місцях поселень і продовжували мати між собою мовні контакти.

Особливо близькими на схемі виявилися ареали тюркських і уральських мов. У зв'язку з цим треба також взяти до уваги, що між цими мовами існує набагато більше спільного, ніж між ними і індоєвропейськими в фонетиці, морфології і Синтакс. У фонетиці в першу чергу тюркські і уральські мови зближує гармонія голосних, чітко не виражена в індоєвропейських. У морфології відмітними рисами цих мов є відсутність граматичного роду і артикля, відмінювання за допомогою однозначних стандартних афіксів, посесівне відмінювання за особами за допомогою присвійних суфіксів, наявність післялогів і відсутність прийменників, відсутність після числівників множинного і двоїстого числа і деякі інші особливості. Синтаксис цих мов відрізняється від індоєвропейських тим, що визначення стоїть тільки перед визначеним словом, посесівна функція виражається формами дієслова "бути", а не "мати" як в індоєвропейських мовах, питальна форма речення передається особливою часткою та ін.

Такое обилие общих свойств между тюркскими и уральскими языками говорит о том, индоевропейцы первыми покинули свою прародину, в то вермя как предки тюрок иуральцев еще длительное время оставались в Закавказье и оставались между собой в тесном языковом контакте.

Ще однією особливістю нової схеми є розташування дравідійського ареалу ближче до центру, ніж це було в попередній схемі, що відображає мовні зв'язки дравідійцев з носіями пратюркскої і прауральської мов більш тісні, ніж з носіями прафразійської мови. Очевидно носії цієї мови першими залишили свою прабатьківщину, рухаючись долиною ріки Мурат до Євфрату і далі на Аравійський півострів, а, можливо, і в Анатолію.





   

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3557

Модифіковано : 26.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.