Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях

Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях


Книга під назвою "Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях. Україна все ж таки не Росія" була видана у 2005 році видавництвом Ліга-прес у Львові. Тут публікується повний текст книги з незначними доповненнями, виправленими помилками і новими примітками автора. Виправлення пов’язані головним чином з необхідністю більш чітко визначити різницю між національним характером і суспільною свідомістю. Є також значна зміна у структурі книги – для зручності порівняння слов'янслкого фольклору з німецьким та іспанським дане не в кінці, а в ході викладу.


ВСТУП


Перший варіант цієї роботи був написаний в часи так званої "перебудови", коли партійне керівництво Радянського Союзу,намагаючись стримати крах комуністичної системи і розвал імперії, шукало шляхів для активізації творчого потенцыалу громадян у власних інтересах. Задекларована "гласність" дозволила письменникам і науковцям підняти для розгляду питання, які до того були під суворим табу. Однак печальний досвід перебування у "великій зоні" і старий репресивний апарат, який "перебудовувався" дуже повільно, змушували авторів бути дуже обережними, доносити думку до читача у завуальованій формі, натяками, алегорично, сподіваючись, що люди своїм розумом домислять те, про що промовчав автор. Такою спробою і була стаття автора "До питання про вивчення національних характерів українців і росіян", яка була опублікована в третьому числі науково-популярного, літературно-мистецького альманаху" "Євшан-зілля". що виходив у 1987-1990 рр. у Львові самвидавом. В цій роботі особливості етнічної психології українців і росіян досліджувалися на матеріалі прислів’їв і приказок обидвох народів. В рецензії Ореста Реста на статтю, яка була опублікована в тому ж числі, поряд із слушними заувагами була відзначена оригінальність методу досліджень, новий підхід до теми і була висловлена надія, що робота дасть поштовх подальшим працям у цьому напрямку. В наступному числі альманаху була опублікована рецензія Миколи Жарких, який відзначив надійність зроблених висновків, застосувавші для оцінки досліджуваних вибірок крітерій "хі-еквадрат".

Перебудова вже давно відійшла у минуле, радянська імперія розвалилася без вороття,а Україна стала незалежною державою, в якій науковці отримали можливість робити свої дослідження з небаченою досі свободи вибору методів і тем. Однак охочих досліджувати етнопсихологію українців і росіян за допомогою запропонованого методу не знайшлося. Між тим, ця тема в умовах розбудови української держави має надзвичайно велике значення, якщо взяти до уваги, що велика частина громадян України помилково утотожнює себе з росіянами за походженням, мовою, спільним історичним минулим. Коли у нашого північно-східного сусіда все ще не вивітрилися імперські амбіції, така настанова українців може ставити під загрозу держану цілісність України. Під час недавніх політичних подій раптом вигулькнула тема сепаратизму окремих регіонів, при чому, під час масових акцій у натовпі нерідко можна було побачити прапори сусідньої держави, приєднатися до якої бажали би найбільш запопадливі вороги української державності. Звичайно, більшість українців інтуїтивно відчуває різницю між собою і росіянами, але наскільки ця різниця є глибокою, вони часто не усвідомлюють. А без усвідомлення цієї різниці національна ідея буде безплідною. Вповні мав рацію професор Янів з Українського Вільного Університету у Мюнхені, коли в одній зі своїх робіт писав, що "чисто теоретичне питання соціології окремішності народу та його об’єктивного визначення тісно сполучається вже з чисто практичним – політичним моментом, а зокрема, яке першорядне значення те питання має в застосуванні до українців, яким у міжнародному житті так часто відмовляється просто право на самостійне буття, імпутуючи, що ми є часткою російського народу". Також, за словами Яніва, етнопсихологія має відігравати свою роль і в педагогіці, "завданням якої сформувати – на науковій базі – нове покоління".

Щоправда, в українському суспільстві тепер можна помітити зростання інтересу до розуміння типових рис національного характеру. Однак цю тему більше зачіпають публіцисти, ніж науковці. Очевидно, вчених-гуманітаріїв стримує недосвідченість у застосуванні ефективних математичних методів дослідження, а можливо, і скептичність щодо існування спільних психічних особливостей окремих народів і, отже, щодо самого поняття "етнічна психологія". Звичайно під цим поняттям розуміється форма суспільної свідомості у сукупності типових морально-психологічних рис більшої частини представників якоїсь нації, які виявляються у їх поведінці та діяльності. І в тому, що така сукупність існує, переконані багато вчених, зокрема, це доводив і професор Янів. Лев Копелев взагалі заявляє, що почуття національного характеру формується спонтанно, стихійним під впливом різних чинників –спадкових рис характеру, попереднього історичного досвіду, морально-етичних норм у суспільстві, географічних умов, а також в результаті цілеспрямованої, усвідомленої діяльності різного роду релігійних, просвітніх та культурних установ.



Національний характер відбивається у суспільній свідомості. Взаємини між цими двома категоріями соціальної психології складні, вони впливають одна на одну, але суспільна свідомість є більш динамічним явищем, зміни в нвй під впливом зовнішніх факторів можуть ставатися на протязі життя одного покоління, в той час як національний характер, відбираючи для себе перевірені часом ідеї, уяви, духовні цінності поточної суспільної свідомості, закріплює їх в собі для наступних поколінь і таким чином є категорією досить стабільною. Така стабільність рис національного характеру дозволяла різним народам бачити між собою різницю і разом з мовою формувати національну свідомість

Людство впродовж тисячоліть сформувало і засвоїло у певній мірі виправдані звички у ставленні до чужинців, серед яких завжди були побоювання і недовіра, і ці звички, передаючись у спадок, затрималися аж до наших часів у людей, які живуть у замкненому колі своїх співвітчизників. Довший час уява про особливості національного характеру того чи іншого віддаленого народу формувалися під впливом думки авторитетів. Колись авторитетами були мандрівники, купці або посли, такі як Геродот, Ксенофон, Ібн Фадлан, Плано Карпіні, Рубрук, Марко Поло, Олеарій, Боплан, Лясота і багато інших, як побували у світах і залишили на папері свої суб’єктивні враження від далеких країв та їх населення. Ось, наприклад, що писав андійський мандрівник Джеремі Горсей про царя Івана Грозного і росіян: "Тиранство цього государя було справедливою карою, яку Бог наслав на цей злочинний народ за те, що він живе, турбуючись лише про їжу і питво, і погруз у поганстві кричущих гріхів содомських".

Певно, на основі подібних суб’єктивних вражень в Європі Йоганом Равізієм Текстором в 1595 році була зроблена спроба дати характеристику різним народам Європи. Пізніше цю спробу було неодноразово повторено іншими авторами в різних країнах. У Віденському музеї народознавства експонується таблиця невідомого автора 18-го століття з характеристикою десяти народів Європи, серед яких є росіяни, поляки, німці, іспанці та інші. В ній народи характеризуються за такими ознаками: звичаї, розум, поведінка, уподобання, чесноти, порівняння з яким-небудь звіром та ін.. Іспанці в цій таблиці характеризуються як гордовиті, розумні; земля їх плодюча, час вони проводять в грі, люблять славу, порівнюються зі слоном. Німці – чистосердечні, непереможні, доброчесної поведінки, люблять випити, порівнюються з левом. Поляки – селянських грубих звичаїв, хвалькуваті, час проводять у сварках, земля їх лісиста, а самі вони подібні до ведмедя. Росіяни – доброї натури, але дикі і нерозумні, найбільше люблять спати, порівнюються з ослом. В усіх подібних характеристиках власний народ наділявся усілякими чеснотами, в той час як іншим народам приписувалися негативні властивості. Ці судження багато в чому на довгі роки визначили і колективну уяву одних народів про інші, і той кут зору, під яким народи розглядали одні одних, з покоління в покоління повторюючи шаблонові національні характеристики, значною мірою негативного змісту, у відношенні до чужинців. Подібні думки висловлював і доктор Цимбалістий: "В питанні національних різниць та особливостей дуже яскраво проявляється схильність людського думання користуватися не категоріями, здобутими у постійно свіжому контакті з дійсністю і провіреними розумом, але готовими, запозиченими, стереотипними штампами". Зрозуміло, що вивчення шаблонових поглядів не приведе нас до істини.

Російський дослідник С.К. Іванов теж пішов безперспективним шляхом, коли для вивчення національного характеру пропонував відбір відповідних суджень політичних, державних, культурних, військових діячів минулого. Проглянувши сотні тисяч сторінок різних текстів, він відібрав 2500 суджень про риси і особливості російського національного характеру, які належать більше, ніж 100 авторам і серед яких більшу частину займають висловлювання російських письменників-класиків, та "революціонерів-демократів". Певно, щось з решти суджень належать російським діячам іншого плану, а на долю іноземців залишається зовсім мізерна частина. Отже, замість об’єктивного дослідження ми маємо для аналізу свідому самооцінку росіян, яка не може не бути суб’єктивно. Не проводячи наукового дослідження, ці діячі давали емоційну оцінку тим рисам національного характеру росіян, які найбільше впадали їм в очі, або найбільше їх турбували, в той час як певні риси могли залишатися поза їхньою увагою. Наукова вартість таких оцінок викликає обґрунтований сумнів, хоч якісь з них можуть зацікавити читачів. Наведемо деякі для прикладу:

М.Г. Чернишевський: "Історичні обставини розвивали в нас чесноти чисто пасивні, як, наприклад, довготерпіння, звичку до негараздів і усіляких негод".

М.О. Добролюбов: "Смиренність, покірність, терпіння. самопожертва та інші властивості, які оспівуються в нашому народі професором Шевиревим, Тертієм Філіпповим … складають жалюгідне і потворне перекручення … прекрасної властивості делікатності".

М.Є. Щедрін: "Ми, росіяни, якось занадто вже охоче боїмося, і причому боїмося завжди із захопленням"

В.І. Ленін: "… російський обиватель взагалі звик до усевладдя уряду".

При наявності протилежних суджень, що визнає і сам автор, зразу ж випливає ідея кількісного аналізу свідчень про окремі риси і ознаки характеру для того, щоб виявити серед них найбільш характерні, а не найбільш вражаючі, але Іванов чомусь пропонує розглядати усю сукупність суджень в цілому: "Єдність цієї сукупності не механічна, а діалектична єдність протилежностей, які доповнюють і заперечують одна одну, що дозволяє бачити у зібраній інформації про російський національний характер більше, ніж просту арифметичну суму суджень, які в неї входять". Щось в цій фразі є і від демагогії, і від схоластики, а найбільше російського: "Валі кульом, потом разберьом!", Адже досліджуючи якесь складне явище, треба його спочатку проаналізувати, відокремити, рафінувати його окремі частини, а потім вже синтезувати в одне ціле. Саме такий підхід є загальновизнаним при дослідженні складних явищ в їхній діалектичній єдності.

Для дослідження такого доволі туманного поняття як національний характер, треба взяти інший, більш конкретний предмет, в якому він (характер) віддзеркалюється якнайбільше. Європейські вчені вже в першій половині 19-го століття, зокрема Вільгельм фон Гумбольдт і Артур Шопенгауер, вважали, що національний характер найбільше визначається мовою, головно, її стилем. Так само національний характер позначається на творчій діяльності народу, в його музиці, архітектурі, фольклорі тощо. При цьому словесний фольклор є саме тою діяльністю, в якій поєднуються і мова, і творчість одночасно. Усяка народна творчість являє собою стихійний процес і вона досить точно відбиває національний характер, або ту частину суспільної свідомості, яка формується стихійно. Фольклор в принципі не самооцінка, а самовиявлення народу, в ньому відкривається його душа, його прагнення і таємні стремління, його світовідчуття і стереотип поведінки. Він є формою суспільного буття народу, і наскільки суспільна свідомість відбиває суспільне буття, настільки фольклор відбиває суспільну свідомість, а з тим і бере участь у формуванні національного характеру. Тому можна вважати, що для його вивчення фольклор має безперечну перевагу перед свідомою інтуїтивною його оцінкою окремими людьми, хоч би й видатними.

Виходячи з цих положень можна спробувати дослідити національний характер на словесних формах фольклору. Це можна зробити, аналізуючи пісні, казки, прислів’я і приказки різних народів. При цьому навіть нефахівцеві можуть кинутися в очі певні закономірності. Скажімо, нерідка присутність в російських казках персонажу типу Іванушки-дурачка може наштовхнути на думку, що заповітною мрією росіян є здобуття багатства і щастя завдяки фантастичного випадку, а не наполегливою працею. Однак, з іншого боку, цец персонаж часом може виглядати і не таким вже дурнем, тому аналіз казок несе в собі значний момент суб’єктивізму залежно від позиції дослідника і при відносно невеликій кількості казок певної тематики може привести до хибних висновків. До того ж додатковою складністю є визначення популярності окремих казок. Мабуть для вивчення національної психології найбільше підійдуть прислів’я і приказки, насамперед з огляду на їх величезну кількість, що гарантує всебічний аналіз питання, а, по-друге, тому, що одна така фольклорна одиниця здебільшого висвітлює одну, часом дві і зовсім рідко три теми, систематизація яких дає можливість досить легко зробити кількісну оцінку рис національного характеру відповідно до цих тем. Різна популярність в народі окремих фольклорних одиниць також мала би прийматися до уваги, але знову ж таки при великій їх кількості похибка буде несуттєвою. Слід також мати на увазі, що вивчення національного характеру одного народу неможливе без порівняння з іншим, інакше не вдасться відокремити загальнолюдське від специфічно національного. Саме таким шляхом пішов М. Костомаров, коли у своїй праці "Дві руські народності" вперше підняв питання окремішності українців, але його ідея практично не була розвинута в ані в царській Росії, ані в Радянському Союзі. На думку Яніва, Костомаров проявив геніальний обсерваційний дар, написавши цю роботу, і через півтора століття можна констатувати, що деякі його гіпотези знайшли теоретичне підтвердження. Зокрема, підтверджується його думка про те, що українці і поляки духовно ближчі між собою, ніж українці і росіяни. Нові дослідження в соціології та історії слов'янських мов підтверджують це. На жаль, Костомаров започаткував також формування шаблонової уяви про українці як мрійливу і поетичну натуру із сильним ухилом до індивідуалізму. Професор Янів в цілому об’єктивно оцінюючи роботу Костомарова, пише, що "той почав не від аналітичних студій, а відразу перейшов до синтези" і що їй бракувало повного обґрунтування.

У цій роботі автора увазі читачів пропонується друга спроба вивчення національних характерів українців і росіян на матеріалах збірок прислів'їв і приказок Номиса і Даля з врахуванням зауважень рецензентів і з залученням додаткового матеріалу збірки Номиса. Структуру збірки обох фольклористів побудовано по-різному і ця відмінність в значній мірі обумовлює методику досліджень. У Даля прислів’я, які містять в собі більше, ніж одну тему, повторюються в різних розділах збірки, в той час як у Номиса майже кожна фольклорна одиниця зустрічається тільки один раз, а в кінці збірки є загальний перелік тем. Тому фактична кількість російських прислів’їв дещо менша, ніж загальна кількість тем, які були взяті для дослідження (29008). Кількість тем, віддзеркалених 13-ма тисячами українських приказок, взятих до аналізу, дорівнює 21036. Хоча 29 тисяч і 21 тисяча є досить сумірними величинами, кількість окремих тем, які відбивають певну рису національного характеру, слід визначати у процентах до загальної їх кількості. Порівнюючи між собою ці величини, ми можемо оцінити, яка конкретна риса і наскільки переважає в національному характері чи то росіян, чи то українців. Певну складність викликає і класифікація тем за рисами характеру, яка у обох авторів зроблена, але зроблена неоднаково, і саме це вимагає приведення матеріалу до спільної системи. Крім того, класифікації Номиса і Даля не базуються на якихось теоріях, а виключно на власних міркуваннях.

Ще одна складність виникає при означенні предків українців, росіян і білорусів. Були часи, коли вони ще не усвідомлювали власну етнічність і могли не мати самоназви, хоча і говорили різними діалектами. Якщо називати етноси тих часів сучасними назвами, то можна заперечити, що самі себе ті люди не називали ні українцями, ні росіянами, ні білорусами. Це так, але це не означає, що вказані народи не мали прямих предків. Щоб уникнути громіздких конструкцій типу "предки сучасних українці", для спрощення викладу будуть вживатися сучасні етноніми у ретроспективному розумінні.





Free counter and web stats


Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2017 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3782

Модифіковано : 29.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.