Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Скіфо-сарматська проблематика

Скіфо-сарматська проблематика


Скіфська епоха була одним з найцікавіших періодів в історії Східної Європи і привертала увагу багатьох дослідників. Для етногенетичних досліджень питання етнічної належності скіфів є одним з ключових. Однак сучасна скіфологія тупцює на місці. Те, що сама археологія не в стані вирішити проблему етнічної належності скіфів, зрозуміло. Але і лінгвісти не дають переконливої відповіді це питання, що показала недавно опублікована капітальна робота присвячена ранній скіфській культурі, в якій про етнічність скіфів нема ні слова, є лище посилання на Геродота, ніби вони в степи України прийшли зі сходу. (Дараган М.Н. 2011). Взаємини між археологами та лінгвістами в скіфології виглядають наступним чином:


У полоні у мовознавців-іраністів виявилися скіфологи Б. Н. Граков, М. І. Артамонов, А. П. Смирнов, І. Г. Алієв, В. Ю. Мурзін, багато інших сумлінних археологів, які з археологічних, етнографічних та інших даних знають, що андронівці, скіфи, саки, массагети, сармати, алани не є іранцями, але раз лінгвісти «довели» їх іраномовність, то вони змушені визнати ці племена іраномовними. Утворилося своєрідне замкнуте коло: деякі археологи прийняли як наукову істину прийняту мовознавцями-іраністами версію про іраномовність названих племен, а лінгвісти, в свою чергу, ґрунтуються на результатах, здобутих археологами при розкопках: як тільки ті знаходять предмети «скіфського типу», їх тут же оголошують належними іраномовним племенам (Лайпанов К.Т., Мизиев И.М. 2010, 4).


Виглядає досить дивно, що лінгвісти, твердо переконані в іраномовності скіфів, не надають значення тому, що Геродот, який добре знав перську мову, ніде не говорить про подібність скіфської мови з перською. Одне це вже повинно було змусити їх засумніватися в давно прийнятої догмі, але вони продожать повторювати авторитетні твердження своїх попередників, які занадто просто вирішили проблему. При неспроможності лінгвістики скіфологи раз-по-раз повертаються до повідомлень античних істориків і продовжують їх мусолити у своїх творах, написаних інколи для більшої переконливості за браком нових ідей у художній формі (Коломойцев Игорь. 2005; Мурзин В.Ю., Петков С.В. 2012 та ін.).

Помилкові погляди тиражуються і закріплюються у свідомості молодих науковців і виводять їх на манівці. Мої праці, присвячені скіфській проблемі (Стецюк В.М. 1999, Стецюк Валентин. 2000), залишилися без уваги в науковому світі, а спроби зацікавити ними авторитетних спеціалістів не дали результату. При такому стані речей помилкові уявлення про скіфів можуть тривати ще довгі десятиліття.

В даний час в основі уявлень про скіфську культуру і мову переважає ідея про те, що в ранньоскіфський час кочовики, які прийшли з Азії, заселили малонаселений степ і поширили свої культурні впливи на населення лісостепової зони Північного Причорномор'я. Ця ідея первісно розвинулася з некритичного ставлення до повідомлень античних істориків, в першу чергу Геродота, і для її підтвердження були підшукані правдоподібні на перший погляд аргументи. До них відноситься так звана "скіфська тріада" (предмети озброєння, кінська упряж і "звіриний стиль" у мистецтві), поширення антропоморфних статуй і похоронного обряду. Однак неодноразово висловлювалася думка:


… что спрощене розуміння "скіфської тріади" як етнічного маркера суперечить науковим фактам і вводить в коло скіфських культур завідомо "нескіфськіе елементи", що "тріада" насправді є категорією надєтнічною, яка представляє приклад престижно-знакової системи еленментів матеріальної культури різноетнічних народів (Яблонский Л.Т.. 2001, 59).


В різних гіпотезах вчених є цілий ряд суттєвих розбіжностей у таких моментах, «як локалізація зони початкового проживання скіфів і часу їх появи в Північному Причорномор'ї, сутність етнокультурних відносин між скіфами і кіммерійцями, шляхи і характер проникнення обох цих народів у Передню Азію та ін» (Погребова М.Н., Раевский Д.С., 1992, 7). Логічно припускати, що спільність елементів скіфської культури мала б проявлятися на більш ранніх етапах її розвитку, але це не так:


Яким чином ми можемо говорити про ранньоскіфську культуру хоча б у масштабах Північного Причорномор'я, якщо одні "скіфські" типи присутні тільки в степу, інші ж тільки в лісостепу? (Romanchuk Alexey A. 2004, 383).


Очевидна неузгодженість змушує окремих дослідників припускати автохтонне походження скіфської культури або (частіше) погоджуватись, що при азійських витоках ця культура зазнала також і певного місцевого впливу, а скіфський етнос є результатом змішування як місцевого, причорноморського населення, так і прибульців зі сходу (Археология Украинской ССР, Том 2, 1986, 14). Наскільки суперечливою є думка про азійську прабатьківщину скіфів говорять серйозні спроби локалізувати її в різних частинах Європи. Серед багатьох робіт такого напрямку заслуговує уваги монографія М. Погребової і Д. Раєвського. Аргументовано критикуючи теорію азійській прабатьківщини скіфів, автори припускають наступне рішення цього питання про ранню етнокультурну історію скіфів:


Ареною найдавніших скільки-небудь відомих подій цієї історії виявляється аж ніяк не північнопонтійська Геродотова Скіфія на захід від Танаїсу, а трикутник, обмежений нижньою течією Волги й Дону та Кавказьким хребтом (Погребова М.Н., Раевский Д.С., 1992, 226).


Заради справедливості треба також зазначити, що серед прихильників автохтонного походження скіфів зустрічаються абсолютно крайні погляди, коли скіфи вважаються прямими предками слов'ян і навіть тільки українців (Кодлубай Ірина, Нога Олександр, 2004). За свідченням же самих скіфів щодо того, як і коли вони з'явилися у Причорномор'ї, першою людиною, що поселилася в раніше пустинній країні, був Тарґітай, а сталося це за тисячу років до походу Дарія на скіфів (Геродот, IV, 5,7).


Праворуч: Взірець "звіриного стилю". Золота фігурка оленя зі станиці Костромська.


Значну роль у формуванні погляду про азійські витоки скіфської культури відіграли мотиви певної подібності її пам'яток з пам'ятками культур Центральної Азії. Зокрема, при дослідженні тувинського кургану Аржан виявилося, що знайдені в ньому зразки матеріальної культури можна віднести до скіфського типу, бо вони виконані в дусі скіфського звіриного стилю. Оскільки ці знахідки нібито хронологічно передували скіфській культурі в Причорномор'ї, то підтверджувалося припущення про її початки в Центральній Азії, на підставі висновку М.П. Грязнова:


На нашу думку VIII-VII ст до н.е. – це не кінець епохи бронзи і не якийсь перехідний або самостійний етнокультурний період, а початковий етап так званої скіфської епохи ранніх кочовиків. Про це переконливо свідчить вже цілком сформована скіфська тріада в матеріалах Аржану (Грязнов М.П. 1980, 58).


Ліворуч: Золота фігурка коня з кургану Аржан.



Між тим, сама методика датування зразків з кургану Аржан орієнтується на подібні знахідки в Причорномор'ї в припущенні їх пізнішого походження апріорі. Однак останні знахідки українських археологів у ранньоскіфських похованнях, подібні зразкам з кургану Аржан, безумовно відносяться до більш раннього часу (Кулатова И.Н., Скорый С.А., Супруненко А.Б., 2006, 58). До висновку про те, що пам'ятки всього євразійського степового поясу не можна розглядати як монокультурні вже досить давно прийшли багато археологів:



… Історія формування скіфського звіриного стилю… дозволяє остаточно відмовитися від думки, що задовго до появи скіфської культури у Східній Європі вона вже існувала десь у цілком сформованому вигляді і що її проникнення в області проживання скіфів у історичний час є результат просунення туди носіїв цієї культури. Насправді вона складається на наших очах, причому різні її складові формуються у різний час (Погребова М.Н., Раевский Д.С., 1992, 162).


Золоті або бронзовий фігурки тварин (оленів, козлів, кабанів і ін.), подібні скіфським, були знайдені на великому просторі не тільки в Центральній Азії, але і в Середземномор'ї, Малій Азії і навіть в Західній Європі. Зображення тварин людиною визначаються як його психологією, що має певні спільні риси, і навколишньою природою з її тваринним світом задоволеного обмеженого складу в середніх широтах. Особливо популярним в образотворчому мистецтві народів Європи було зображення вепра як уособлення фізичної сили і безстрашності. Навряд чи знайдеться музей в Європі від Іспанії до Румунії і від Ірландії до Північної Італії в якому б не була представлена фігурка дикого кабана. (Botheroyd Sylvia und Paul F. 1999, 122). Обмежувати "звіриний стиль" певною областю немає ніяких підстав (див. Фото нижче).




Ліворуч: Золота фігурка вепра з Хоминої могили. Праворуч: Кельтська бронзова фігурка вепра з Гутенберга (Лихтенштейн).


У той же час якісь вдалі технічні рішення (як, наприклад, елементи кінського спорядження) могли поширюватися по всій Євразії відповідно до подібного способу життя кочовиків і не бути важливою етнокультурною ознакою. Є також багато інших факти, які суперечать ідеї центральноазійського походження скіфів та їх культури, зокрема дані отримані антропологами, дають підстави говорити про автохтонність населення Скифії:


… скіфи не з'явилися в південноруських степах з південного сходу, як можна думати у відповідності з археологічними і лінгвістичними спостереженнями, не з'явилися вони і з південного заходу, як змушує думати приведена у Геродота легенда про їхнє походження, а склалися вони на тому ж місці, де їх застає історія. Антропологічний матеріал не виключає сторонніх етнічних включень до складу скіфів, але переважне значення надає все ж місцевим витокам їх етногенезу (Алексеев В.П., 1989, 177).


Населенню Степу та Лісостепу в скіфський час притаманні риси разноманітних морфологічних типів, тісно пов'язані з населенням попереднього часу (епохи бронзи), що неодноразово підкреслювалося рядом дослідників. Ідею автохтонного походження скіфів підтримували багато антропологів Г.Ф. Дебец (1948, 1971), Т.С. Кондукторова (1972), В.П. Алексєєв (1989), С.Г. Єфремова (1999), Л.Т. Яблонський (2000). Дослідження нових матеріалів ще раз підтверджує точку зору про автохтонне походження населення у скіфський час і формування на його основі населення КМК (культури багатовалікової кераміки – ВС), зрубної і белозерської культур як з території причорноморського степу, так і з території західних і східних регіонів (Литвинова Л.В.., 2002, 44)


Археологи також могли б підтвердити культурну спадкоємність доскіфського і скіфського часів, проте між ними немає єдності в тому, чи мала зміна культур у степовій частині України механічний характер або ж пам'ятки новочеркасько-черногорівського типу є сполучною ланкою між попередньою кіммерійською і подальшою скіфською культурою. Наприклад:


… там, де А.І. Тереножкін констатує явну і одноразову зміну культур, М.П. Грязнов бачить пряму культурну спадкоємність (Погребова М.Н., Раевский Д.С., 1992, 36).


Неясність питання про культурну спадкоємність у степах Північного Причорномор'я призводить до того, що навіть між прихильниками азійського походження скіфської культури немає єдності в питанні, коли ж прибульці принесли її з Азії. Ось одна точка зору:


Археологія не знає ні про яке вторгнення кочового населення в Північне Причорномор'я, яке могло б відповідати появі скіфів і вигнанню ними кіммерійців після… розповсюдження зрубної культури на захід від Волги і витисканню нею попередньої катакомбної культури, але воно відноситься не до VIII – VII ст. до н.е., а до значно більш раннього часу – до останньої третини II тисячоліття до н.е. Зважаючи на це в основі події, про які йдеться у Арістея-Геродота, може лежати тільки зміна катакомбної культури зрубною, яка відповідає заміні одного народу іншим, а саме кіммерійців скіфами (Артамонов М.И., 1974, 13).


Зрозуміло, що М.І. Артамонов бачив спадкоємність між кіммерійської і скіфської культурою, вважаючи обидві їх належали скіфам. Такої ж думки дотримувалися крім уже згаданого М.П. Грязнова також А.А. Єнсен і, очевидно, інші археологи (Погребова М.Н., Ревский Д.С., 1992, 36). А.І. Тереножкін ж, заперечуючи таку спадкоємність, вважав, що новочеркасько-черногорівські пам'ятки належали кімерійцям, а творцем скіфської культури був «народ, що прийшов з глибин Азії, який змінив у VII ст. до н.е. своїх попередників – кіммерійців – споконвічних аборигенів півдня Європейської частини СРСР» і що «скіфська культура привнесена ззовні в готовому вигляді і як би механічно замінює стару місцеву культуру» (Тереножкін А.И. 1976, 19). Теорії Артамонова суперечать історичні факти, бо конфлікт між скіфами і кіммерійцями зафіксовано античними і східними істориками і причина його пов'язується ними саме зі вторгненням скіфів, а датування цих подій відстоїть від зміни катакомбної культури зрубною приблизно на 500 років пізніше. До речі, античним історикам нічого невідомо про скіфів у глибинах Азії, вони вважали їх прибульцями зі Східної Європи, що також і не на користь теорії Тереножкіна.

Як вважають Ільїнська та Тереножкін, перехід до скіфського періоду на Правобережжі стався в ході еволюції культури пам'ятників жаботинського типу приблизно в середині 7-го в до н.е. При цьому дуже важливим є той факт, що більшість пам'яток ранньоскіфського часу знаходяться саме в Правобережному Лісостепу і сягають вони аж Верхнього Подністров'я. У степах же, де пізніше розквітала скіфська культура, у попередній період кількість ранньоскіфських поховань не перевищує кількох десятків (Romanchuk Alexey A., 2004, 375).

Демографічні розрахунки, проведені на підставі детальних археологічних досліджень, дозволили вирахувати кількісні характеристики динаміки населеності степової Скіфії, які привели серед іншого до такого висновку:


- початкова чисельність скіфської етногрупи, яка виселилася в степи Північного Причорномор’я в VI ст.. до н.е., може бути оцінена величиною до 10 тис. осіб (Гаврилюк Н.П. 2013. , 268).


Неправдоподібно, що десять тисяч скіфів могли зробити великий культурний вплив на численне населення лісостепу. Для прикладу, багато ранньоскіфських старожитностей 7–6-го ст. до Р.Х. було виявлено з кінця 19-го століття у теперішньому Борщівському районі Тернопільської області (села Більче-Золоте, Сапогів, Глибочок, Іване-Пусте, Коцюбинчики, Чорнокінці та інші). Знахідок було так багато, що для їх вивчення у 1876 році у Львові було створено Археологічне Товариство (Бандрівський Микола, 1993, 3-6).

Беручи до уваги все вищевикладене, доводиться тільки дивуватися сучасному станові скіфології, описаному в таких словах:


- не апробовані в широкому науковому обговоренні глобальні ідеї на кшталт постулата про "кочові цивілізації" або ненадійно аргументованої версії про центральноазійське походження скіфської культури і самих скіфів впевнено пробивають собі дорогу не тільки в російських і зарубіжних аудиторіях, а й в підручниках з археології, в тому числі в підручниках, виданих московським видавництвом "Высшая школа"(Яблонский Л.Т.. 2001. , 59).


Тому, приймаючи до уваги також інші факти, треба рішуче відкинути тезу про азійські корені скіфської культури і шукати їх на місцевому ґрунті. При пошуках будемо узгоджувати отримані результати наших досліджень з історичними фактами. З одного боку ми прийшли до висновку, що стародавні булгари, перейшовши на правий берег Дніпра, рушили далі в напрямку Центральної Європи, і частина з них оселилася на території Західної України (див. розділ Тюрки як носії культур шнурової кераміки). З іншого боку нам відомо, що булгари були присутні в Північному Причорномор'ї і в часи дуже близькі до скіфським. Наявність ранньоскіфськіх пам'ятників У Західній Україні дає підстави розглянути питання про можливу роль в їх створенні древніх булгар. У 6-му ст. булгари були поділені два племінних союзи, один з яких перебрався в Паннонію, а на основі другого в 635 р. ханом Кубратом (Кувратом) була створена держава, відома як Велика Булгарія. Приблизно в той же час почав складатися і Хозарський каганат у політичних планах якого було приєднання і сусідньої Булгарії. Хозари мали те саме походження, що і булгари, але про ступінь спорідненості між ними, як і про попередню історію хозар, говорити складно, бо про їх походження існують, щонайменше, п'ять гіпотез (Голден Питер, 2005, 57). Проте, для наших студій важливим є надійна ідентифікація чувашів з булгарами:


Близькість чуваської мови до булгарської настільки велика, що ми можемо вважати сучасну чуваську мову нащадком булгарської мови(Поппе Н.Н., 1925, 9).


Така близькість, крім усього іншого, говорить про велику консервативність чуваської мови, яка зберігає свої основні риси протягом тисячоліть, що для нас э теж дуже важливим.

Після смерті Кубрата Велика Булгарія була розділена між його синами Аспарухом, Котрагом і Батбаєм, що не сприяло протистоянню натиску хозарів, який зрештою привів до розвалу держави. Одна булгарська орда відкочувала до Дунаю і зайняла Південне Придністров'я, де їх ватажок хан Аспарух створив нову державу – Дунайську Булгарію. У 680 р. після невдалого походу імператора Костянтина IV на Дунайську Булгарію військо Аспаруха зайняло Місію і Добруджу, заселені розрізненими слов'янськими племенами. Об'єднавши слов'ян в одній державі, Аспарух став творцем слов'янської Болгарії. Друга орда, підпорядкована Батбаю, увійшла до складу каганату, а ще одна частина булгар, очевидно, під проводом Котрага пішла на Середню Волгу. Оскільки для кочовиків мігрувати в лісову місцевість не мало сенсу, можна припускати, що основну частину цих переселенців становили землероби.

До початку 8-го ст. Хозарський каганат вже володів великою територією, що включала в себе передгір'я Дагестану, степи Прикубання, Приазов'я і частково Причорномор'я, більшу частину Криму. Молодій державі довелося вести важку боротьбу за існування з арабами і тому решта булгар також відходила на північ, в Прикамь'я, де з часом утворилася держава Волзька Булгарія.(Плетнева С.А., 1986, 20-41, Рона-Таш Андраш, 2005, 116-117). Очевидно, до складу цієї держави увійшло також місцеве тюркомовне населення нащадків носіїв Баланівської культури, а також сусіднє фінно-угорське населення.

З усього цього випливає, що булгари повинні були бути дуже великим народом, історія якого простежується на шляхах його міграції із Західної України через причорноморські і приазовські степи до берегів Ками. Тому не міг цей численний народ, який за часів Геродота перебував степах України залишитися без уваги цього грецького історика. Залишається припустити, що булгари, принаймні, були в числі тих народів, про які згадує Геродота у своїх "Історіях". Логіка підказує, що саме булгар у першу чергу треба повяз'увати зі скіфами. Ця тема розглядається у розділі "Генезис скіфської культури".




Напрямки міграцій і територія поселень скіфів

Висновок про європейські корені скіфської культури може бути підкріплений також і міркуваннями більш загального порядку, наприклад тим, що цілком обґрунтовані сумніви в можливості виникнення гіпотези про азійську прабатьківщини скіфів на базі виключно археологічних даних, якщо б античні історики не спровокували її своїми свідоцтвами (Погребова М.Н., Раевский Д.С. 1992, 72).

Якщо в суперечці про генезис скіфської культури вчені розділені на прихильників її автохтонного і азійського походження, то переважна їх більшість єдина в думці про мовну належність не лише скіфів, але і всього населення Північного Причорномор'я скіфо-сарматського часу. І скіфи, і савромати, і пізніші сармати беззастережно вважаються належними до іранської мовної групи. Це окрема тема і їй присвячений окремий розділ "Мова скіфів".


Підсумком проведених досліджень і підтвердженням отриманих результатів стало тлумачення сучасної топонімії території колишньої Скіфії і пізнішої Сарматії мовами тих народів, які стали нащадками її тодішнього населення. Мапа етнічної композиції Скіфо-Сарматії подається нижче.




Скіфо-Сарматія за даними топонімії

На мапі бордовим кольором позначені топоніми булгарського походження, лазурним – англосаксонського, рожевим – курдського, червоним – мордовського, зеленим – осетинського, коричневим – угорського, жовтогарячим – грецького. Блідожовтим кольором позначені топоніми, які мають різне тлумачення. Фіолетовим кольором позначена територія Більського городища біля села Куземин, яке деякі вчені пов'язують з античним містом Гелон.
Зірочками позначені інші географічні об'єкти (острови, кургани тощо).
Більш детально топонімічні дослідження розглядаються в частині "Передісторична топонімія Центрально-Східної Європи".


По карті вгадується рух скіфських племен із західної України в степи Причорномор'я, який маркується ланцюжком булгарських топонімів. Щоправда, частина топонімів степової України може бути віднесена до часів Хозарського каганату, але далеко не всі. Преважну частину скіфів складали булгари, предків сучасних курдів можна ототожнювати з алізонами. Будинами були предки мордви, а неврами і меланхленами – англосакси. Згідно з даними топонімії предки мордви і осетинів мешкали поруч. Їхнє сусідство підтверджує лінгвістика. Отож осетини можуть вести своє походження або від тиссагетів або, скорш за все, від ірків, якщо прийняти до уваги самоназву осетинів ір

Перебуваючи на околиці іранського світу, предки осетинів в значній міри відставали у своєму культурному розвитку у порівнянні з населенням припонтійского степу. В той час, як у скіфів технологія обробки металів стояла на високому рівні, осетини ще не знали сталі, срібла і міді, про що говорять фінно-угорське походження назв цих металів в осетинській мові, які були запозичені осетинами у мадярів. Хоча В. Абаєв заявляв, що, крім заліза, "до найдавнішого іранського шару осетинської мови відносяться назва стали, золота і, можливо срібла" (Абаев В.И. 1958, 481), насправді тільки назва золота має загальноіранське походження. Не давши етимології назвам сталі, міді і срібла на іранській основі, він, тим не менше, стверджував, що вони були запозичені фінно-уграми від осетинів. Таке твердження викликає великий сумнів. Розглянемо почергово:

Сталь в осетинській мові називається æндон. Подібних слів в інших іранських мовах нема, в той час як вони досить поширені у фінно-угорських (удм. андан, комі емдон, манс. ēмтан «сталь»). В угорськый мові з цим словом можна пов'язувати назву чавуну öntottvas, де öntott "литий" (від önt "лити"), а vas "залізо". За такою самою семантичною конструкцією утворена англійська назва чавуну як "лите залізо" (cast iron). На користь пропонованого походження назви сталі говорить також уг. adz "загартовувати", котре так само походить від önt, поєднаного з суфіксом sz, що характеризує багаторазову дію (Zaicz Gábor.2006, 163). Неясним у назвах металів у фінно-угорських мовах є суфікс -он/ан, але він може бути словотворчим для іменників.

Мідь в осетинській мові називається æрхуы. Так само це слово не має аналогів в інших іранських мовах. Натомість у фінно-угорських ми знаходимо мар. вӱргене, комі ыргöн, удм. ыргон, мансі äргин – усі "мідь". В угорській мові слово vörheny, дуже подібне на марійське, означає "скарлатина". Перенесення назви пов'язане з тим, що при цій хворобі тіло покриває сип мідно-червоного кольору. Щоправда, в угорському етимологічному словнику (Zaicz Gábor. 2006) походження слова vörheny пояснюється від уг. vörös "червоний", що фонетично небездоганно.

Срібло осетинською називається словом æвзист, яке дуже подібне до уг. ezüst "те саме". Інші відповідники у фінно-угорських мовах такі: удм. азвесь, комі эзись. Деякі авторитетні спеціалісти вважають, що така назва срібла має фінно-угорське походження. Очевидно, так воно і є. У фінно-угорських мовах поширені назви деяких металів, подібні до шумерського guškiu "золото": саам. вешшьк "мідь", ест. vask "мідь", фін. vaski "залізо", морд. уське "залізо" та ін. У скороченій формі цей самий корінь наявний в удмуртських назвах срібла азвесь і свинцю узвесь, при чому друга частина слова весь означала просто метал, а перша була для нього означенням. Таким чином, спочатку словам *веськ фіно-угри називали будь-який метал. В угорській мові кінцевий приголосний к не був втрачений, як в удмуртській мові, а перетворився у т в первісній назві срібла ezvest, яка з часом набула форму ezüst. Осетини запозичили у мадярів назву срібла у первісній формі, але після метатези двох перших приголосних це слово перетворилося у сучасне æвзист.

Таким чином, можна зробити висновок, що назви сталі, міді і срібла не були запозичені фіно-уграми з осетинської, а навпаки, осетини, знайомлячись з новими для себе металами через мадярів, одночасно переймали і їхні назви. Про золото говорити складно, бо його назва у подібних формах розповсюджена і в іранських, і в фінно-угорських мовах, але, хоч вона має, очевидно, іранське походження, шляхи її поширення неясні.

Так само осетини не мають власних назв і для садово-городніх культур і позичали їх в основному у народів Казказу, в той час яку чуваші, предки яких були скіфами, мають власну сільськогосподарську термінологію.

У світлі новітніх археологічних досліджень питання про етнічність скіфів стає все більш заплутаним. Археологи намагаються обходити це питання стороною, що в принципі логічно, докладаючи більшу увагу на тяглість і подібність культур. В цьому відношенні характерні редакційні зауваження П.М. Кожина до недавно опублікованої роботи П.І. Шульги про могильник скіфського типу в Північному Китаї (Шульга П.І. 2015). Він зазначає, що культурних ареалів, подібних скіфському до теперішнього часу є декілька в оренбурзьких і зауральських степах, які відносяться до різних часових періодів. Говорячи про однаковість культур ранніх кочових суспільств, він підкреслює, що не можна вважати, що всі вони мають у тій чи іншій мірі генетичне споріднення, і що ця однаковість "не означає антропологічного одноманітності населення або його первинної етногенетичної єдності".

Археологи не тільки не можуть вийти на певний шлях у питанні про етнічну композицію населення Скифо-Сарматії, але і не знаходять причин занепаду самої скіфської культури від початку III ст. до н.е., вдаючись до необґрунтованої гіпотези про знищення її сарматами. Здається очевидним, що із занепадом культури зникли також її носії, хоча це зовсім не обов'язково. Топонімія Скифо-Сарматії переконує нас, що дуже багато (десятки) населених пунктів весь час залишалися постійно населеними протягом принаймні двох останніх тисячоліть. При цьому переважна більшість з них розшифровується за допомогою чуваської мови. Відсутність скіфських пам'яток в степах може свідчити про втрату скіфами-булгарами традиційної культури кочівників при переході їх до осілого способу життя. У той же час топонімів іранського походження (в основному осетинського) досить мало при тому, що в епіграфіки Північного Причорномор'я сарматського часу імена іранського походження складають відносну більшість. Сармати, будучи кочовиками, постійного місця проживання не мали. Переконатися в зміні культури скіфів можна, якщо провести цілеспрямовані археологічні розкопки в тих населених пунктах, які зберегли свої назви зі скіфського часу.

Поки академічна наука виходить із загальноприйнятої догми про "алтайське" походження тюркських народів і не визнає аргументів про їх європейську прабатьківщину, до тих пір спроби розгадати етнічну належність скіфів будуть являти собою повільний і стохастичний процес, який лише з великими труднощами колись прийде до остаточної істини.




Free counter and web stats

           

           

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2017 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6546

Модифіковано : 22.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.