Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Заключне слово

Заключне слово


Загальні зауваження


Однією з причин, чому ігноруються результати досліджень, проведених за допомогою графоаналітичного методу, є консервативні тенденції властиві академічній науці:


Має місце певний проміжок часу, коли консервативні тенденції, від яких багато в чому залежить кар'єра вченого, заважають прогресу в науці. Наука складна річ, і ми, вчені, воліємо, наскільки це можливо, мати добре уявлення про те, чим ми займаємося; тому, якщо ми не змушений діяти інакше, ми вважаємо за краще працювати з добре зрозумілими методами та ідеями. Іншим фактором є те, що кар'єра молодого вченого часто контролюються старшими колегами передпенсійного віку, які в багатьох випадках вже не дуже активні, отже, не знайомі з новими методами. Аспіранти у бажанні забезпечити собі кар'єру, незалежно від того, наскільки вони є творчими людьми, побоюються працювати над чимось незрозумілим для своїх авторитетних керівників. (Smolin Lee, 2002, 5).


Цитований автор говорить про стан справ в природничих науках, але консерватизм особливо сильний в гуманітарних, де мало хто наважуються засумніватися в усталених положеннях і переглянути їх, не будучи впевненим у правдоподібності результатів отриманих не традиційним методом. Знайти ж новий підхід до вирішення складних проблем в гуманітарних науках непросто в силу обмежених можливостей для використання емпіричних методів:


… є дуже суттєва різниця між природним і історичним досвідом: перший з них може бути відтворений за нашим бажанням, його достовірність доводиться як раз тим, що необхідні вихідні умови можуть бути відтворені скільки завгодно раз; історичний досвід неповторний. Виводячи з нього прогнози, треба враховувати, що вони будуть ставитися до умов, що змінилися (Компанеец А.С. 1968, 56)


Безперечна невідтворюваність історичних подій здається непереборним бар'єром на шляху до істини і про це писав Р. Колінгвуд, вважаючи, що ані математичне, ані природничо-наукове знання не роблять можливим пізнання історії (Колінгвуд Робін Дж., 1996, 58). Серед дослідників старожитностей, як лінгвістів, так і археологів, поширена думка, що неможливо дізнатися, "як все було насправді". Про це пише один з найвідоміших російських археологів (Формозов А.А. 2005), а я те саме чув від лінгвістів.

Тим не менше, кількісні методи в історичних дослідженнях застосовуються досить широко (пор. Гарскова И.М., Изместьева Т.Ф., Милов Л.В. и др. 1984). До того ж, історичний досвід може бути в певних випадках змодельований математичним шляхом. Необхідно лише тільки знайти відповідний математичний апарат. Однак основна причина лежить у загальній моральній кризі, що не оминула й науку. Наукові установи стали своєрідними цехами ремісників, які цікавляться не пошуками істини, а науковою кар'єрою і пов'язаною з нею матеріальною забезпеченістю. І якщо у природничих науках ці дві цілі можуть бути досягнуті завдяки технічним рішенням, реалізація яких приносить у досить короткий час відчутні реальні результати, які можуть бути використаними людиною на свою користь, то в гуманітарних науках позитивний ефект знайденої істини виявляється дуже не скоро. Словесною риторикою і софістикою, демагогією незацікавлених, недалеких ретроградів і кар'єристів плідна ідея може бути перекручена, висміяна, затоптана, а сам автор виставлений на загальне посміховисько. Варто лише згадати долю генетики, кібернетики, та й порівняльно-історичного мовознавства в Радянському Союзі. У такій ситуації автору не залишалося іншого виходу як позиціонувати себе незалежним дослідником, а свої дослідження визначити як Альтернативна лінгвістика.

Дослідження етногенетичних процесів у Східній Європі в черговий раз приводять нас до думки про тісний взаємозв'язок фізичної та соціальної географій. До такого висновку прийшли багато вчених, які застосовують нові методи дослідження в галузі географії, етнографії та лінгвістики. Не може бути ніяких сумнівів, що досить точне відтворення доісторичних подій на нашій планеті можливе. Однак виконання цього завдання потребує об'єднання зусиль дослідників різних спеціальностей на надійне основі. На жаль, створення такої бази даних досі Було безуспешіним. Я тільки сподіваюся, що моя робота може стати одним з блоків цієї бази.

Природничі науки своїми успіхами зобов'язані застосуванню математичних методів при можливості повторення вхідних умов за бажанням дослідника. В порівняльно-історичному мовознавстві математика пробиває собі дорогу насилу і справа не тільки невідтворюваності історичного досвіду і у відсутності відповідних математичних методів. Сам по собі понятійний апарат гуманітарних наук не дозволяє використовувати математику в достатньо повній мірі. Наприклад, в гуманітарних науках відсутнє таке фундаментальне поняття як «змінна величина», яке має місце в математиці. Хоча ще Гегель стверджував, що основи людського знання змінюються від покоління до покоління, ця думка не розвинена належним чином для практичного застосування. Звичайно, складно говорити про «змінні величини» в гуманітарних науках, але введення в обіг поняття «змінне явище» істотно необхідне для уникнення семантичних труднощів, які неминуче виникають при використанні слів і понять, що склалися в процесі попередніх уявлень, які насправді є не досить точними або навіть помилковими. Наприклад, в мовознавстві є поняття «прамова», «наріччя», «діалект», «говір», «мова», які можуть характеризувати мовну діяльність людини на певних часових відрізках, але немає слова для позначення загального поняття, яке б об'єднувало все їх в одне явище в його історичному, але не дивергентному розвитку. В необхідних випадках використовують слово «мова», точне значення якого має бути ясним з контексту, що не завжди можливо або пов'язано з зайвим ускладненням викладу. З другого боку, наріччя і діалекти (говори) можуть бути складовими частинами мови на одному певному етапі його дивергентного розвитку, але у будь-якому випадку відмінності (або межі) між наріччям і діалектом, діалектом і мовою не є достатньо чіткими. Це значить, що мова в самому загальному розумінні є змінним явищем в двох вимірах – часовому і просторовому. Зміна мовного явища по цих вимірах йде нерівномірно, що і дозволяє нам оперувати поняттями «наріччя», «діалект», «говір», «мова» кожного разу у вузькому розумінні і припускати приблизний час їх утворення. Таким чином, розвиток мовної діяльності людини є складним нелінійним процесом, для дослідження якого необхідні спеціальні методи, які все ще знаходяться у стадії становлення.

Свого часу знаменитий математик і філософ Джон Нойман (Janos, Johann von Neumann) (1903 – 1957) розробив особливий евристичний підхід до рішення нелінійних задач, і дослідження графоаналітичним методом непогано вписуються в схему цього підходу як один з його етапів. Перший етап накопичення відомостей і фактичного матеріалу про мовні явища, які підлягають вивченню, можна знайти поглянувши назад в історію загального мовознавства і лінгвістичних вчень. Основна маса цього матеріалу, необхідного для досліджень графоаналітичним методом у вигляді лексики, зосереджена у великій кількості словників, як етимологічних, так двомовних. Цей кумулятивний характер розвитку мовознавства цілком відповідає розвитку будь-якої науки. Далі, в повній відповідності зі схемою Ноймана на основі числового експерименту була висунута інтуїтивна гіпотеза про обернену пропорційність між кількістю спільних слів в лексиці двох мов і тією відстанню, яка віддаляла носіїв відповідних прамов на момент їх формування. Ця гіпотеза, покладена в основу графоаналітичного методу, була перевірена на можливо більшій масі лексичного матеріалу для різних мовних сімей числовими методами і реальність вказаної залежності була підтверджена неодноразово. Відповідно до отриманих результатів розрахунків було проведено уточнення вихідних даних шляхом усунення випадкових і асинхронних елементів, що, у свою чергу, дозволило отримувати моделі спорідненості мов в більш коректному вигляді. Співвідношення цих моделей з певними областями на географічній карті надає додаткову можливість перевірки одержаних результатів методами порівняльно-історичного мовознавства.

Проведені дослідження у жодному разі не можна вважати завершеними. Їх результати можна розглядати як свого роду стартовий майданчик для виходу на нові шляхи вивчення процесів етногенезу як лінгвістичними, так і екстралінгвістичними методами. Приміром, в останні десятиліття в практику наукових досліджень входить методологічна концепція фрактала, яка характеризує новий підхід до розгляду множин відомих фактів як ієрархічної рекурсивної системи, що піддається математичному опису. Застосовуючи такий підхід, можна пов'язувати фрактальні особливості ландшафту з фрактальної структурою мов і, можливо, навіть деяких особливостей етнопсихології. Що ж стосується несприйняття офіційною наукою Альтернативної лінгвістики, воно дає непогану можливість з певного аспекту подивитися на деякі гносеологічні та онтологічні проблеми філософії.


Про шляхи людського пізнання.


Уперте неприйняття офіційною наукою отриманих результатів наших досліджень, очевидно, є наслідком певних закономірностей на шляхах пізнання істини. Папа Іоанн Павло II у своїй енцикліці "Fides et ratio" («Віра і розум») підкреслював глибокий зв'язок віри та раціонального пізнання. Здобуваючи знання, кожна людина довіряє вчителю, тобто знанням, отриманим іншими, однак найбільш переконливими є знання, набуті власними зусиллями, власним досвідом, а довіра до знань учителя тим вище, чим більше у нього авторитету серед учнів. На нашому прикладі добре видно, наскільки знання, отримані за допомогою, здавалося б, переконливого математичного та логічного апарату, є непереконливими, якщо їх представляє людина, що не має учнів і авторитету в науці. Підозрілість і недовіра, що проявляються в даному випадку, є категоріями психологічними, проте психологічні чинники гносеології є недостатньо вивченими. Здається, що найбільш близько до цієї проблеми підійшли Бішоп та Траут у своїй книзі «Гносеологія і психологія людського судження» (Michael A. Bishop and J.D. Trout, Epistemology and the Psychology of Human Judgment, Oxford University Press, 2005, 205pp). Очевидно, психологічний аспект у теорії пізнання є важливим і заслуговує на більш уважного розгляду.

З іншого боку, постійне прагнення людини до істини, про який писав в енцикліці папа, не можна абсолютизувати. Істина не завжди і не всім цікава і, може бути, навіть не завжди корисна для певного кола осіб. І далеко не всі її шукають власними зусиллями, а більш довіряють вчителям. Однак переоцінка значення плюралізму думок приводить до уяви про рівноцінність різних думок і, в кінцевому підсумку, до втрати вчителем авторитету, а разом з ним і довіри. Очевидно такий стан речей пов'язаний з загальною етичною кризою в нашому світі.


Про шляхи і темпи розвитку мови.


Проведені дослідження переконують, що у давні часи мови розвивалися переважно дивергентним шляхом. В цьому відношенні вони знаходиться в повній відповідності з дивергентним, розширювальним розвитком природи взагалі. Відомі факти взаємовпливу стародавніх мов (лексичні запозичення, роль субстрату і т. п.) лише з великою натяжкою можна вважати їх конвергентним розвитком, оскільки факти виникнення однієї мови з декількох невідомі, проте така теоретична можливість допускається багатьма ученими. Наприклад, нерідко висловлюється думка, що з об'єднанням східних слов'ян в одну державу – Київську Русь завдяки постійним контактам і взаємним впливам відбулося утворення спільної для них староруської мови. Насправді ж, беручи до уваги ізольованість багатьох населених пунктів і відсутність необхідних шляхів сполучення і засобів зв'язку, контакти між віддаленими групами населення були дуже рідкісними. Та і при нагоді таких контактів люди менше всього думали про стирання мовних відмінностей, а використовували їх для більш прозаїчних практичних цілей. Навіть у наш час жителі сусідніх сіл для позначення того самого предмету іноді використовують різні слова і не відмовляються від них чисто через звичку, не дивлячись на те, що чудово знають про вказану різницю в назвах. Запозичення і взаємовплив частіше за все виявляються у випадках засвоєння нових явищ і предметів. Але приналежність мови визначається якраз на підставі його найархаїчніших елементів, які звичайно є найбільш вживаними. Про конвергентний розвиток мов можна говорити більш впевнено у випадках, коли носіями мов є етноси, що знаходяться на різних ступенях розвитку. Тоді вплив однієї мови на іншу стає настільки значним, що з'являються підстави говорити про генетичну спорідненість цих мов. Якраз такий вплив ми маємо у випадку тюркських і монгольських мов. Але залучення для досліджень найбільш архаїчних елементів цих мов повинне переконати нас в тому, що вказані мови мають різне походження.

Інтенсифікація конвергентного розвитку мов стається з розвитком засобів зв'язку і з появою письмової мови, яка починає грати нормативну роль і тим самим уповільнює або припиняє дивергентний розвиток мови і в певних випадках веде до сходження діалектів тої самої мови. Таким чином, дивергентний розвиток не може продовжуватися нескінченно, але конвергентний розвиток теж має свої межі – він не веде до схрещування і змішання мов, які вже засвоїли писемність. Проте, захищаючи пріоритет дивергентного розвитку мов, не можна, строго кажучи, абсолютизувати спільність будь-якої мови на будь-якому етапі її розвитку, оскільки мова людини завжди індивідуальна і тому в будь-якій мові завжди існують окремі говори, які, проте, не перешкоджають сприймати її як певне змінне явище.

Мови змінюються дуже поволі. Як це відбувається, свого часу пояснював Моріс Сводеш. Він стверджував, що зміни в мові не повинні бути настільки великими, щоб порушити взаєморозуміння трьом поколінням, що живуть разом, – від внуків до дідів. Таким чином, впродовж життя трьох поколінь, а це період в 60-75 років, в мові відбуваються дуже незначні зміни, тому за 200-300 років мова ніяк не може змінитися до повного невпізнання. Вивчення топоніміки Західної України, дешифрованої засобами сучасної чуваської мови показує, що з часів скіфської епохи вона мала змінилася, і ця хронологічна прив'язка допоможе точніше реконструювати історію розвитку тюркських мов. Те ж саме можна сказати і про курдську мову і мови германської групи.

Значна консервативність, властива всім мовам, хоча і в різній мірі, дає підстави твердити, що утворення однієї мови (практично це процес ускладнення, збагачення прамови) відбувається на невеликій території, яка забезпечує тісні контакти між окремими групами людей, що говорили раніше на менш розвинених прамовах. Тому абсолютно безпідставно говорити, що якась мова утворилася, наприклад, на величезних просторах Сибіру або навіть Східно-Європейської рівнини.


Біблійні оповіді як історичні документи.


Результати проведених досліджень підтверджують думку про те, що Біблія є справжнім історичним документом. У повній відповідності до біблійної оповіді декілька груп носіїв мов ностратичної макросім'ї проживали у Закавказзі недалеко від трьох озер Ван, Севан і Урмія (Резайє), які розташовані довкола старозавітної гори Арарат. Тут унаслідок геологічних процесів утворилися досить замкнуті ареали, усередині яких відбувалося формування шести ностратичних прамов, що дали початок індоєвропейським, семіто-хамітським, дравидійським, картвельським, уральським і алтайським мовам. Антропологи допускають думку про можливе існування на Землі вузлів расотворчого процесу, в межах яких відбувалися основні расогенетичні події. Розташування одного з таких вузлів припускається в Передній Азії та Східному Середземномор'ї. Подібні сходження, на перший погляд малозначні самі по собі, зібрані воєдино, у багато разів збільшують вірогідність того, що біблійні оповіді засновані на дійсних фактах.

Гадана територія мешкання носіїв ностратичних мов складається з численних гірських ланцюгів і плоскогір'їв. Місця поселень були дуже зручні для життя первісної людини завдяки добрим природним умовам. На Близькому Сході були поширені дикі види окультурених тепер рослин – пшениці, ячменю, бобів. Тут приблизно у IX тис. до Р.Х. людина починає займатися примітивним господарством – землеробством і скотарством. Археологічні дані свідчать, що в VIII – VII тис. до Р.Х. Передня Азія була заселена людьми досить високого культурного рівня. В горах Загроса, Синджара і Тавра впродовж VIII тис. йшло розселення дрібних землеробсько-скотарських груп, які лише зрідка спускалися в долини.

Непоганим свідоцтвом на користь текстів Біблії може бути тема потопу, присутня в уральській (зокрема ханти-мансійській) міфології, проте значення ханти-мансійської легенди про потоп дещо знецінюється великим розповсюдженням подібної легенди в різних варіантах серед народів усіх континентів світу. Проте назва гори Арарат дещо нагадує поширене в тюркських мовах aral “острів”, а якщо взяти до уваги др.тюрк. art “гора”, тоді первинна назва гори могла бути відновлене як Араларт, тобто „острів-гора”. Існування трьох озер довкола гори Арарат можна пов'язувати з легендою про Ноя та його трьох синів – Сима, Хама і Яфета, які в долинах довкола цих озер могли заснувати свої власні поселення, що дали початок формуванню відособлених родів, які з часом пройшли новий процес розчленовування. У зв'язку з цим можна уважніше поставитися і до легенди про Адама. Слово адам в значенні “людина” присутнє майже у всіх тюркських мовах, а також в іранських і кавказьких. Вважається, що воно персидсько-арабського походження, але є підстави стверджувати, що це слово було присутнє у всіх мовах ностратичної макросім'ї або навіть збереглося в багатьох сучасних мовах в зміненому вигляді.


Порівняльна етнографія як інструмент пізнання шляхів розвитку духовної культури різних народів.


У процесі міграцій різних етнічних груп часто виявляється так званий принцип суперпозиції, який проявляються у тому, що при переселенні етносів якась їх частина залишається на старому місці проживання, і на нього нашаровується нове прийшле населення іншої етнічної приналежності. При цьому прийшле населення іншої культури і мови піддається духовному впливу з боку старожилів, що лишилися. Прибульці сприймають від них існуючу топонімію, необхідну для нових умов лексику і нерідко вподобані звичаї та обряди. Знаючи точно, які етнічні групи почергово заселяли ту ж саму територію, можна цілеспрямовано вивчати не тільки загальні особливості їх мов, але і їх духовну та матеріальну культури. Наприклад, знаючи, що територію Західної України колись заселяли стародавні булгари, можна проводити пошук культурно-побутових зв'язків між українцями і чувашами. Такі зв'язки можуть бути виявлені в народній пісні, танцях, вишивці, ремеслах. Знайдені аналогії можуть характеризувати не тільки спадкоємність і взаємовплив культур, але і оцінювати час появи і джерело запозичення нових вірувань, звичаїв, а також часові рамки їх існування. Ми дійшли висновку, що прабатьківщина стародавніх греків була в ареалі, який потім заселяли північні германці, а пізніше предки українців. Грецький мовний субстрат підтверджує цей висновок. Проте підтвердження можуть бути знайдені також при порівнянні етнографії стародавніх греків і українців. Наприклад, і у стародавніх греків, і у українців існували народні танці під тою самою назвою «Журавель». Судячи з описів, танці дуже схожі один на одного. Отже, цей танець існував у греків ще п'ять тисяч років тому, самі вони його вже забули серед бурхливих подій власної історії, але українці, більш прив'язані до своєї традиції, зберегли його до наших днів. Поза сумнівом, цей танець повинен був існувати і у північних германців. І наявність, і відсутність його можуть бути для науки важливими фактами. Можна також вказати на іншу грецько-українську культурну паралель, яка має аналогії також у інших східно-слов'янських народів. Українським словам коровод, хоровод (рос. хоровод, бр. карагод та ін.) добре відповідає гр. χορεια «хоровод» і χ&omicronροσ «хор». Слов'янські слова не мають задовільної етимології, тому цілком вірогідно, що вони є стародавнім грецьким культурним субстратом, як і сама традиція водити хороводи.


Первинна структуризація людського суспільства.


Людське суспільство являє собою складну саморегульовану ієрархічну систему, структуровану за багатьма ознаками. На самому нижньому рівні відбувся поділ людства на три основні антропологічні раси – білу, жовту і чорну, які були розподілені просторово, але без непереборних кордонів. Подальша метисація між первинними расами забезпечила додаткову мінливість і поліморфізм людини як біологічного виду, але в тривалій історичній перспективі могла нівелювати антропологічні відмінності, якби не відбувалося структуризації людської спільноти за іншими ознаками. Одночасно з антропологічної структуризацією людства почалася структуризація на основі родинних зв'язків на найдрібніші структурні елементи, якими були родові громади. Конкуренція між окремими громадами в боротьбі за виживання неминуче приводила до їх інтеграції у більш крупні підсистеми на підставі одної добре вираженої ознаки. Такою ознакою ставала спільна мова, виникнення якої саме по собі не пов'язане з усвідомленням людьми певної спільноти і є лише наслідком специфічних географічних умов. Формування окремих мов відбувалося в досить замкнутих географічних ареалах за певною природною закономірністю, але усвідомлення мовної спільності людьми відбувалося в основному під впливом соціальних факторів.

Ми назвали ці ареали етноформуючими, оскільки на них формування груп етносів ставалося неодноразово. Сукупність таких ареалів займає територію, яка в кілька разів перевищую площу кожного з них. Таких територій на земній поверхні кілька – в басейні Верхнього і Середнього Дніпра, в басейні правих приток Волги, в межиріччі Дніпра и Дону, в басейні Амуру і в районі озер Ван, Севан, Урмія (Резайє) у Закавказзі. Геоморфологія цих територій така, що трудно припустити, що вона сформувалась випадково, без волі Небесного Архітектора. Структуризацяя людського суспільства проходила і проходить за Божої волі.

Зворотній зв'язок соціальних умов впливав і на подальше формування спільної мови як ознаки приналежності до певного соціально-громадського угруповання. Усвідомлення такої приналежності є необхідною умовою для формування первинних етнічних утворень. Надалі варіативна комбінаторика мовних, культурних, релігійних, економічних і політичних чинників, яка чергувалася з процесами інтеграції і диференціації, формувала все складнішу структуру людського суспільства.


Про потенційні можливості різних народів і рас.


Безперечні досягнення європейської культури і, особливо, успіхи європейської науки і техніки давали і дають підстави думати про якусь особливу обдарованість європейців. У наш час висловлювати подібні думки вважається непристойним, але непрямі свідчення тому, що подібні думки достатньо поширені, можна знайти і в історичній науці. Погляд на особливу роль індоєвропейців у всесвітній історії, що сформувався ще позаминулого сторіччя, підтримується помилковими теоріями. Однією з таких теорій є уявна приналежність культури шнурової кераміки і бойових сокир індоєвропейцям. Поза сумнівом має місце певний психологічний бар'єр для визнання того, що носіями цієї культури були стародавні тюрки, тим паче, що їх прабатьківщина на загальну думку повинна бути десь на Алтаї. Справедливості ради слід визнати, що погляд на тюркську приналежність вказаної культури підтримують також окремі європейські учені. Тюркське населення Причорномор'я і Приазов'я в III тис. до Р.Х, знаходилося на більш високому рівні розвитку, ніж індоєвропейці, і зробило на них великий культурний вплив, сліди якого можна знайти в різних індоєвропейських мовах. Визнати такий вплив не насмілюються відомі учені, трактуючи очевидні факти як випадкові або знаходячи для них фантастичні припущення.

Про те, що стартові можливості багато в чому однакові для різних народів і що їх реалізація залежить чисто від природних чинників, може говорити приклад японців. Як показали дослідження, колись вони проживали у сусідстві з предками сучасних нанайців, негідальців, орочів, удегейців, ульчів, евенків, евенів і інших, тепер уже вимерлих, народів і немає підстав стверджувати, що відрізнялися від них якимись особливими здібностями. Потім японці переселилися на ізольовані острови, названі їх ім'ям, і, потрапивши в нові природні умови, вимушені були вести новий спосіб життя – займатися землеробством і морським промислом. Ізоляція і різноманітна господарська діяльність визначили подальший шлях розвитку японського суспільства. Їх сусіди, розселившись на неосяжних просторах Сибіру і Далекого Сходу, продовжували свій давній спосіб життя і зберігали традиційний суспільний устрій. Тепер же різниця в культурних досягненнях між колись близькими народами величезна.


Про переродження етносів.


Як ми бачимо на прикладі японців і малих народів Сибіру та Далекого сходу, всупереч однаковим стартовим можливостям, внесок в скарбницю світової культури різних народів різний. Кількісно оцінити цю різницю важко, бо цінності міняються від епохи до епохи. Абсолютно неможливо співвіднести цінність винаходу лука із стрілами декілька тисячоліть тому і винахід обчислювальної машини в минулому сторіччі, якщо абстрагуватися від часу, коли ці винаходи були зроблені. Лише з урахуванням епохи можна зрозуміти, що той і інший винахід дав розвитку людської цивілізації новий імпульс. Проте за кожним винаходом стоїть не тільки одна людина, але і умонастрій певного людського суспільства, парадигма його культурного розвитку в певних умовах і в певний час. І зовсім необов'язково, щоб предки якогось народу, що зіграв велику роль в розвитку людської цивілізації у минулому, грали відповідну роль в даний час. Освальд Шпенглер писав, що цивілізації зароджуються, розвиваються, досягають розквіту і вмирають. Приблизно те ж саме можна сказати і про етноси з тією лише різницею, що етноси в більшості випадків не вмирають, а угасають або асимілюються іншими етносами, якщо потрапляють в несприятливі умови і не проходять процес постійного оновлення. Іноді такі оновлення мають настільки ґрунтовний характер, що культурна спадкоємність між віддаленими поколіннями того самого етносу стає настільки непомітною, що не дозволяє досліднику визнати можливість етнічної спільності носіїв археологічних культур, розділених великим часовим проміжком. Тим часом, може виявитися, що обрив культурної традиції зовсім не говорить про зникнення етносу, бо одна з ознак етносу – його мова всупереч свому характеру змінного явища залишається. В цьому відношенні є цікавим приклад етнічної історії чувашів. Як показали дослідження, їх предками була певна, вельми велика частина скіфів. Стверджувати про це – значить суперечити загальновизнаним в науці поглядам. Культурна спадкоємність між скіфами і чувашами на перший погляд непомітна і якісь аналогії і збіги вважаються випадковими. Самі чуваші не зберегли жодних переказів про своє скіфське минуле. В таких умовах можливі всякі наукові спекуляції і вони, дійсно, мають місце. Проте є підстави стверджувати, що між чувашами і скіфами є пряма мовна і культурна спадкоємність, хоча чуваші пройшли процес певного етнічного переродження, тобто набули нової етнічної свідомості.

Не дивлячись на те, що деякі етноси іноді асимілюються іншими, не можна сказати, що вони завжди зникають безслідно. Асимілюючись в середовищі іншомовного етносу, вони, проте, роблять вплив на його етнопсихологію і у меншій мірі на мову, головним чином на її лексику.

П'ять тисячоліть тому всі тюрки мали європеоїдну зовнішність. Унаслідок розселення по великих просторах Центальної Азії багато тюркських народів змішалося з місцевими монголоїдами і абсолютно змінили свій зовнішній вигляд. Проте, тюркська мовна спільність збереглася. Ясно, що тюрки-монголоїди і тюрки європеоїдні значно відрізняються один від одного в генетичному плані, але мовна спадкоємність дає нам підставу затверджувати, що процес генетичного переродження монголоїдними тюрками абсолютно не усвідомлювався, а ознакою приналежності до певної етнічної спільноти завжди залишалася мова далеких європеоїдних предків. Тут слід додати також, що такими ж непомітними були зміни мови.

Строго кажучи, етнос і мовна спільність – поняття не тотожні; етнос окрім мовної спільності передбачає наявність ще й інших характерних ознак. Але оскільки існування мови охоплює тривалий період життя багатьох поколінь і вона не може існувати без своїх носіїв, то абсолютно необхідним є введення у вживання нового поняття для позначення історичної спільноти людей, в якій люди використовували мову, принаймні свого одного, біологічного предка і тим самим забезпечували передачу в тій чи іншій мірі зміненої мови своїм нащадкам.


Етногенез як науковий прогноз.


На певному відрізку людської історії етногенетичні процеси ускладнюються, і їх вивчення вимагає інших методів, ніж ті, які були використані в проведених нами дослідженнях. Мова, яка до того часу була визначальною ознакою етносу, в якійсь мірі втрачає своє значення для етнічної ідентифікації, натомість на процеси етногенезу починає впливати приналежність до певної держави або релігії. На зміну географічним межам приходять межі політичні, які іноді переривають або дуже ускладнюють контакти між окремими частинами того самого первинного етносу. На мови окремих етнічних груп впливає мова пануючої нації, а з розвитком освіти – мова церкви і друкарська продукція. З'являються і розвиваються нові елементи етнічних спільнот, які ведуть до утворення сучасних націй. Історична перспектива таких націй багато в чому залежить від того, наскільки вони зберігають власну самобутність, обумовлену їх етногенезом, і наскільки вони можуть протистояти нівелючому впливу прогресуючої глобалізації.

Глобалізація суперечить одному з найістотніших принципів організації природи і людського суспільства – принципу поліморфізму і тому не буде сприяти загальному розвитку людства, хоча може бути для нього стимулюючим „викликом” в тому сенсі, в якому його розумів Арнольд Дж. Тойнбі. Досвід окремих культур включає в себе дві великі категорії – досвід набутий і досвід успадкований. При цьому набутий досвід, найбільш значущі досягнення якого поширюються по усьому світі, сприяє глобалізації, у великій мірі звужує творчу ініціативу, заважає проявам оригінального мислення, обмежує рамки пошуку нових шляхів в науці, культурі і техніці. Навпаки, досвід успадкований може бути базою для нових творчих пошуків і одночасно забезпечувати тим пошукам оригінальність способів і шляхів, що надзвичайно важливо для людської цивілізації взагалі. Однак не можна виключати того, що в успадкованому досвіді окремих народів можуть бути безперспективні здобутки, які не можуть піти на користь цілому людству, тому в інтересах кожного народу позбутися успадкованого негативного досвіду, засвоївши досягнення інших культур. Успадкований досвід окремих народів є результатом і наслідком їх етногенезу, в якому мова є найархаїчнішими і найістотнішим чинником. Вивчення етногенезу будь-якого народу дозволить в певній мірі не тільки прогнозувати його майбутнє, але і корегувати успадкований ним досвід. Але таке корегування методом відкидання негативних складових і засвоєнням загальнолюдських досягнень не може поширюватися на мову етносу, бо будь-яка мова ніколи негативним досвідом не може бути, оскільки вона в будь-якому випадку виконує свої комунікативні функції. Народ позбавлений власної мови і орієнтований лише на засвоєння набутого досвіду людства не має історичних перспектив.





Free counter and web stats            

           

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2017 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3693

Модифіковано : 12.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.