Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Українські позитиви для майбутнього


Стаття під цією назвою була опублікована в часописі "Над Бугом і Нарвою", ч.6 (70), 2003 р. В первісний текст внесені незначні доповнення.

Читаючи в часописі “Над Бугом і Нарвою” про буквально масові випадки, коли етнічні українці Холмщини та Підляшшя абсолютно не підозрюють про свою національну приналежність я був дуже здивований, але і Олександр Довженко теж дивувався, коли десь за Доном чув від українців таке: "Ми хахли, а зараз нас чомусь дражнять українцями". Я замислився над причинами цього дивного явища і пригадав, що подібне я бачив ще в одному регіоні України. Подорожуючи Дністром в рамках експедиції Товариства Лева, я неодноразово чув від супутників, що українці з правого берега річки в Буковині називають своїх візаві на лівому березі “ляхами”, а ті навзаєм буковинців – “румунами”.

Бажаючи сам переконатися в цьому, я спитав одну старшу жінку в селі Мошанець, якої національності мешканці цього села. Жінка відповіла, що тепер вони українці. Мене зацікавило оте “тепер” і я спитав на всякий випадок, ким вони були раніше і здивовано почув, що вони раніше були росіянами, а ще раніше румунами. Тоді я спитав, чому люди раптом стали українцями, і жінка відповіла, що тепер Україна незалежна і син каже, що вже маємо бути українцями. Думаю, що до цього дивного феномену такої гнучкої самоідентифікації українців можна віднесити процеси масового ополячення або обросійщення української шляхти.

Цікавлючися дещо історією, я не раз замислювався над питаннями, чому так занепала Київська Русь ще до татарської навали, поступившися першістю сусідньому Галицько-Волинському та загумінковому Володимиро-Суздальському князівствам і Великому Новгороду, і чому пізніше Україна раптом опинилася в складі Литовської держави. Пояснення істориками причин занепаду Києва і пізніше поступового переходу українських князівств під владу Гедіміновичів здавалися мені геть непереконливими. Якщо Володимиро-Суздальське князівство могло поступово перетворитися у велику світову державу, то чому так не сталося з Києвським або Галицько-Волинським? Не могли ж войовничі колись Рюриковичі перетворитися на мирних гречкосіїв, які не бачили потреби у відстоюванні власної незалежності від Литви, населення якої було язичницьким і значно менш чисельним, ніж українське?

У своїх думках я зовсім не одинокий. Колись і В"ячеслав Липинський писав у "Листах до братів-хліборобів" так: "Хіба не горстка татар, якої чистокровного потомства вистало лише на рідке заселення Криму, не зайняла многоміліонної Русі..?" Часи Хмельниччини теж викликають немало здивування. Чому замість захищати власну новостворену державу від зазіхань польської шляхти селяни обирали втечу на вільні землі, контрольовані Москвою. А чому українці так довго не могли відновити власну державу? Адже можливості для цього були.

І маючи певне відношення до науки, я зацікавився, в яких галузях знань українці досягли найбільших успіхів. І з великим здивуванням я мусив визнати, що це сталося в медицині. В жодній з інших наук ми не мали такої кількості видатних вчених – ні в математиці, ні у фізиці, ні в біології, ні в історії. В Радянському Союзі були широко відомі українські вчені-медики, носії різноманітних почесних звань і найвищих відзнак такі як мікробіолог Микола Гамалія, епідеміолог Данило Заболотний, патологоанатом Олександр Богомолець, кардіолог Микола Стражеско, хірург Микола Бурденко та багато інших. На початку 20-го і в кінці 19-го ст. великий внесок в розвиток медичної науки Росії зробили українці Володимир Високович і Володимир Підвисоцький. А у 18-му ст., взагалі можна казати, медичну науку Росії започаткували українці. Подивімося за чергою. Нестор Максимович-Амбодик – один з основоположників наукового акушерства в Росії. Петро Карпінський – один із засновників української і російської фармокопеї. Петро Загорський – засновник української і російської анатомічної школи. Данило Самойлович, всесвітньо відомий вчений, член багатьох іноземних академій, заклав основи української і російської епідеміології. І звичайно, треба згадати, що найпершим відомим українським вченим був доктор медичних наук Юрій Дрогобич (1450 – 1494), ректор болонського і краківського університетів. Він започаткував традицію навчання українців у провідних європейських університетах і показово, що перша українська жінка, яка здобула університетську освіту, стала доктором медицини. Мова йде про Софію Окуневську (1865-1926), яка закінчила Цюріхський університет і була першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині.

Така велика кількість видатних медиків-українців не може бути випадковою. Наявна диспропорція у наукових зацікавленнях українців у порівнянні з іншими народами свідчить, що для них не є байдужими стараждання ближнього, і це заперечує можливе пояснення занепаду Київської Русі та безуспішних намагань відновити власну державность повною байдужістю українців до всього, що не стосується власних, особистих справ (за формулою "Моя хата скраю"). Отож, придивімося історичним фактам уважніше.

Поступовий занепад Києва почався після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава у 1139 р. Йому наслідував молодший брат Ярополк. Це була дуже миролюбива людина, при тому, що мала неабиякі військові здібності. Він казав: "Любіть ворогів ваших!" Внутрішні проблеми держави він намагався вирішувати мирним шляхом. Це був ще не той історичний час, щоб підтримувати єдність держави без твердої оружної руки, але держава ще по інерції трималася. По смерті Ярополка йому мав наслідувати брат В"ячеслав, але він фактично відмовися від Києва під тиском чернігівського князя Всеволода і пішов княжити у Турів. Фактичний узурпатор Всеволод міг тільки силою триматися на київському троні, але він починає вести мирні переговори з іншими князями і так визнання і не отримав. Держава почала розповзатися, сила Києва занепадати і врешті дійшло до того, що нашвидкуруч зібране ополчення спритного Андрея Боголюбського після облоги взяло столицю і пограбувало її. Це не був ще остаточний кінець Київської Русі, але справа вже йшла до того.

Дивовижну миролюбність проявили українські політики і в часи революції 1917-1920 рр., фактично відмовившись від формування українських збройних сил. В наш час Україна відмовляється від ядерної зброї, поступається Чорноморським флотом Росії. Можна знайти ще достатньо прикладів, які ілюструють миролюбність українців і про це тепер можна почути все частіше. Але ж відомо, що і в часи революції, і в часи другої світової війни з числа українців вийшло немало визначних полководців у арміях, які часто воювали між собою. А що вже селенських повстань було в Україні, то про особливу миролюбність українців і нема підстав говорити. Очевидно все залежить від обставин і ступеня гноблення. Крім того, як давно підмітили вчені, народні маси у "дитячому" стані особливо здатні різко міняти свою поведінку під впливом скороминущих емоцій.

Так чим же пояснити усі ті загадкові явища в українській історії, про які мова йшла вище? Певно, їх треба пояснювати притаманним українцям пошануванням прав, поглядів і життя ближнього, небажанням приносити комусь страждання, чинити несправедливість. Недаремно ж в українців існує приказка, аналогів якої нема в інших народів: "Ліпше кривду терпіти, ніж кривду чинити". При вирішенні міжлюдських конфліктів українці не радо вдаються до застосування сили. Тому вони або намагаються уникати конфліктних ситуацій відмовою брати в них участь, або втікають у безконфліктне середовище (втеча від пана на Запорожжя, відхід на Слобожанщину тощо).

Таки риси національного характеру, безумовно, шкодили народові в ті історичні часи, коли безоглядно панувало право сильного. Але людство, принаймі його європейська частина, розвивається в напрямку пошанування прав людини і народів, гуманізації законів і звичаїв, якими захищаються слабі, хворі, ранені, та люди з фізичними вадами. Історію Європи в давніші часи головним чином визначали війни. І війни велися у варварський спосіб – з переможеними повидилися жорстоко, ранених добивали або лишали напризволяще, полонених віддавано у рабство, населення нещадно нищилося або, в ліпшому випадку, грабувалося, гвалтування жінок переможцями було нормою. Але поступово ведення війн почало обмежуватися більш милосердними звичаями а пізніше і писаними законами. Першою проти варварських війн підняла голос Католицька церква, яка намагалася обмежити насильства у війнах і рекомендувала воюючим феодалам вирішувати суперечки шляхом переговорів, забороняла ведення бойвих дій у релігійні свята і ввела поняття "Божого миру". За нею слідували просвітителі, вчені-філософи. Ще у 1625 р. Гуго Гроцій опублікував свій трактат "Про право війни і миру", а Жан Жак Руссо та багато інших гуманістів 18-го століття започаткували боротьбу за мир, виступаючи проти війн взагалі. В 19-му столітті повстає всесвітня організація "Червоний хрест", а пізніше Гаагськими, Брюссельськими ковенціями деклараціями були прийняті правила поводження з полоненими, раненими і хворими. Після першої світової війни була створена Ліга націй, завданням якої було підтримання миру у світі. І хоча вона не досягнула своєї мети, її досвід був використаний при розробці статуту Організації Об"єднаних націй.

Звичайно, європейські політики все ще більше орієнтуються не на філософів-гуманістів, а на примітивні інстинкти масової свідомості, що і привело до страхіть другої світової війни, але масова свідомість тим не менше поступово міняється, і в цьому процесі українці можуть відіграти помітну роль. Фактично українцям не треба вчитися милосердю, толерантності, повазі до іншої людини. Певно, ці риси у них в крові, і це починають визнавати не тільки ми самі, але і наші сусіди. Українські закони, які надають багато прав національним меншинам, вважаються найдемократичнішими у Європі. Українські миротворчі сили в різних країнах світу отримали високу оцінку за свою гуманну діяльність. В Україні не було міжнаціональних конфліктів і терористичних актів. Недавно газета Rzecz Pospolita писала, що отруєння газом власних громадян, як це було в Росії, в Україні просто немислиме. Росіяни, які засвоїли стереотип бандерівця як "горлоріза", побувавши в селах Галичини, не можуть стримати здивування: "Як ці привітні і добросердечні люди, навіть до нас "москалів", могли бути страшними бандитами?" Розуміння українцями своїх власних позитивних якостей дозволяє нам з надією дивитися у майбутнє мирного світу.