Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Regimentum mixtum (мішане правління) та Україна.


Regimentum mixtum (мішане правління) та Україна.

Стаття опублікована в журналі "Патріархат" ч.5 (341), травень 1999 р., а також її варіант під назвою Regimentum mixtum в часописі Київська церква №4, 1999 р.

Політологи і філософи в немалім ступеню заскочені тим фактом, що в посткомуністичних країнах демократія не спрацьовує. Влада як була, так і залишається антинародною. При номінальних демократичних інституціях, державами фактично керують олігархічні клани, урядовці вдосконалюють методи розкрадання державних коштів, в небачених масштабах розвивається зловживання владою, корупція, хабарництво, а населення убожіє. Такий розвиток подій змушує багатьох сумніватися в універсальності демократичних форм правління. Дуже часто в Україні тепер можна почути голоси про бажаність якщо не диктатора, то, бодай якоїсь “твердої руки” на найвищій державній посаді. Так реагують прості люди, покладаючись тільки на свою інтуїцію, але і спеціалісти-теоретики під тиском фактів починають глибоко замислюватися над питанням адекватності державного політичного устрою різних країн світоглядовій складовій народів цих країн. І вже висловлюються думки про те, що сучасна демократична система найбільше відповідає світоглядові та національним характерам англосаксонських народів, і відмінності у політичному устрою, скажімо, Франції, власне, і відповідають особливостям французької національної душі, котра зовсім не така, як у англосакса. Наприклад, юридичне поняття презумпції невинності розвинулося в англосаксонському середовищі і пізніше було прийняте юриспруденцією багатьох країн Европи, але згідно з Кодексом Наполеона обвинувачуваний у суді Франції фактично місив доводити свою невинність, тоді як відповідно до англосаксонського світогляду суд має доводити винність обвинувачуваного. Відмінне від англосаксонського розуміння ролі парламенту і президента країни збереглося у Франції і донині.

Ми, слов’яни, маємо у своєму національному характері великі відмінності від західних європейців. Наші національні риси проявляються у найдрібніших звичках і стереотипах повсякденної поведінки, котрі майже неможливо викоренити, але котрі заважають нам побудувати державу західноевропейського взірця. Коли ще були у кондуктори, можна було побачити, як пасажир (пасажирка), виходячи з трамваю, автобусу, тролейбусу, віддає використаний проїзний квиток кондукторові для повторного продажу. Людина, котра зробила такий вчинок, розглядає його як акт милосердя чи доброчинності по відношенню до кондуктора з його мізерною зарплатою, навіть підноситься у власних очах, але не замислюється над тим, що її поведінка іде на шкоду державі, тобто врешті-решт на шкоду самій собі. Тепер кондукторів нема, але подібний "крок милосердя" роблять пасажири залишаючи на видному міці вже використаний квиток для інших. Диктор у трамваї закликає: "Люди, будьте гонорові, не залишайте кивитки!", але це не допомагає, ця практика у нас невмируща. Проте німець чи англієць такого не зробить ніколи, вони мають інші принципи. Подібних прикладів кожен може приводити чимало, і хоча однозначно оцінити їх з моральної точки зору у наш злиденний час непросто, тим не менше мусимо погодитися, що маємо певні риси, котрих ми або повинні позбутися, або мусимо будувати державу на інших, ніж у Европі, засадах. Слов’яни схильні до сміливих експериментів, тому і піддалися спокусі будувати державу згідно з фантастичною, але привабливою комуністичною теорією, але цей експеримент виявися невдалим. Отож, розбудовуючи державу із врахуванням своїх національних особливостей, не треба ігнорувати світовий досвід і позбуватися своїх шкідливих звичок, принаймі очевидних. Однак в цілому світі нема таких державних діячів, котрі б займалися перевихованням людей. Політики сприймають людей з усіма їх недоліками і відсталими поглядами за об’єктивні реалії, з якими вони в тому чи іншому ступеню, в залежності від рівня демократії в державі, мусять рахуватися, і тільки. Моральним вдосконаленням людини має займатися церква, але державний устрій країни мусить забезпечити їй таку можливість.

Загалом форми державного устрою історично розвиваються від авторитарних до демократичних. Для цієї закономірності можуть бути дві причини: або демократична форма правління сама по собі є більш досконалою, тобто більше здатна задовольняти потреби людей в будь-якому суспільстві, або її поширення пов’язане із вдосконаленням самої людини в сенсі розвитку в ній здатності до самоконтролю власної суспільної поведінки. Тема взаємозв’язку між вдосконаленням людини і вдосконаленням суспільства надзвичайно складна і чисто теоретична, тому не будемо на ній зосереджуватися і розглянемо питання, чи демократія дійсно найліпше відповідає завданню організації суспільства на найбільшу користь людини. Прихильники демократії люблять повторювати: “Так, демократія як форма правління недосконала, але людство досі ще не вигадало нічого іншого”. Чи це так?

Уважно розглянувши структуру влади держав минулого і сучасності, можна прийти до висновку, що завжди існувало поєднання демократичних і авторитарних форм правління, і там, де це поєднання було більш гармонійним, держави досягали найбільших успіхів. Якщо ж це поєднання було менш гармонійним, там відбувалися почергові зміни демократичних і авторитарних форм. Згадаймо хоча б історію Давнього Риму. Там від початку була монархія, потім демократія, а далі державою керував імператор, обмежений інколи, можливо, формально демократичними інститутами – сенатом, народними трибунами. Взаємодія демократичного та автократичного складників влади у Римі мала непогані результати, і римські досягнення пізніше були використані середньовічною Европою при державнім і військовім будівництві, розробці теорії права і т. ін. Навпаки, досить довге існування деспотичних режимів завжди вело до повного занепаду держави без істотних корисних для наступних поколінь досягнень, чому ми маємо немало прикладів в Азії, де бували окремі яскраві спалахи особистостей в духовній сфері, в культурному і науковому житті, але де нема тяглості того культурного і наукового розвитку, який ми маємо в Европі впродовж двох з половиною тисячоліть.

В середні віки в Европі панували монархічні форми правління, але, як не дивно, певна демократичність досягалася існуванням іншої авторитарної влади – загальноевропейської влади над душами людей католицької Церкви в особі Папи Римського. Влада Папи вважалася найвищою, бо саме він коронував королів та імператорів. Кожен монарх, погоджуючись прийняти корону від Папи, тим самим визнавав його зверхність. Цікаво, що коронуючися на Імператора французів у 1804 році, Наполеон Бонапарт вихопив корону з рук Папи і сам поставив її собі на голову, чейже не хотів визнавати навіть формальної залежності від Папи. Захищаючи християнські засади, Папа Римський ставав в обороні підданих королів та імператорів від їх свавілля та надуживання владою. Найяскравіше така оборона людських прав народів Священної Римської імперії проявилася у боротьбі папи Григорія VII (1073 – 1085 рр.) з імператором Генрихом IV (1056 – 1106 рр.). Коли імператор перейшов межі своєї влади, папа звільнив вірних від присяги імператору у випадках, коли той порушував існуючий закон. Піддані імператору світські магнати почали відмовляти в послуху свому свавільному сюзеренові. Розлючений Генрих IV видав декрет про скинення папи, обвинувативши його в злочинах, у відповідь на що Григорій VII відлучив імператора від церкви, що остаточно лишило його підтримки васалів. Усвідомивши владу папи над душами своїх підданих, Генрих IV мусив покаятися, після чого папа у 1077 р. зняв з нього відлучення. Фактично своєю боротьбою з імператором Генрихом IV папа Григорій VII започаткував новий підхід до розуміння влади як інституції, обмеженої у своїх повноваженнях певними рамками закону. З цього часу в історії европейського права починається новий етап. В европейських університетах, в першу чергу в найстарішому Болонському, починає розроблятися нова теорія права. Ця теорія, базована на праві Римському, передбачає систематизацію юридичних законів таким чином, щоб вони не суперечили один одному і в основі своїй виходили з християнської моралі, оборонцем якої на ті часи була католицька Церква. В ті ж часи в Европі виникла ідея “regimentum mixtum” (мішане правління), котра передбачала поєднання влади Папи Римського над душами вірних із світською владою монархів.

В наш час навіть в найдемократичніших державах існують авторитарні інституції – армія, поліція, прокуратура. Демократична процедура прийняття законів у парламенті зовсім не заважає авторитарному наглядові за їх суворим дотриманням. Фактично демократія закінчується там, де починає діяти закон. Відповідно і інституції, котрі слідкують за дотриманням законності побудовані на авторитарних принципах. Однак існує і найвищий закон, котрий діє в будь-яких державах, – Закон Божий, втілений у заповідях Божих, котрі не підлягають обговоренню, бо є загальновизнаними аксіомами, на котрих і досі побудоване право, хоча про це часом забувають деякі правники. Звідси випливає, що і Церква, яка стоїть на сторожі Закону Божого, для ефективного виконання своїх функцій мала би утворювати структуру, побудовану на засадах єдиноначальності.

Загальне падіння моральності в усьому світі, котре почалося не в останні десятиліття, а має своє коріння в ідеях матеріалістів 18 століття, безсумнівно пов’язане з поступовим падінням впливу церкви на життя суспільства. Можна вважати, що церква часом не встигає за розвитком суспільства і не реформує достатньо швидко своїх поглядів відповідно до певних об’єктивних змін в суспільних явищах, але не можна нехтувати її роллю у формуванні суспільної моралі, побудованої на непорушних Заповідях Божих.

Враховуючи історичний досвід, можна припускати, що ефективність управління суспільством мала би підвищитися, якщо би воно було побудоване на гармонійному поєднанні авторитарних і демократичних форм правління. При цьому демократичною мала би бути світська влада, а авторитарною – влада церкви. Таке поєднання суперечливих форм правління відповідало би гегелівському діалектичному методу, згідно з яким боротьба протиріч є джерелом розвитку. Однак навряд чи громадська думка сприйняла би цю теоретичну ідею для практичного втілення з відповідними змінами у конституціях сучасних держав, тим більше в умовах, коли церква відділена від держави. Значно реальніше було би реалізувати цю ідею в рамках вже існуючих традицій і досвіду співіснування та співпраці існуючих церков із світськими владами.

Централізоване управління католицькою церквою, побудоване багато в чому на засадах адміністративної системи Давнього Риму з часів середньовіччя полегшувало ефективний нагляд з боку церкви над дотриманням християнських засад світськими владами, хоча часом цей нагляд ставав занадто ригоричним, що можна пояснити загальним духом того часу. Церква ж бо не тільки впливає на світські влади, але і сама підлягає її впливам, як і впливам цілого суспільства. В цьому відношенні католицька Церква як наддержавна структура має суттєві переваги над церквою православною, котра не маючи свого повноважного зверхника, є більш беззахисною перед свавіллям світської влади. Маємо досить прикладів в історії, особливо в історії Росії, де російська православна синодальна Церква під тиском самодержавства поступово стала служницею царської влади, зашкарубла і ослабла настільки, що втратила впливи на населення і не змогла протистояти комуністичній ідеї. В радянські часи керівництво церквою перейшло у повний контроль комуністів і в решті-решт вона перетворилася на допоміжний інструмент ідеологічної обробки населення в руках комуністичної тоталітарної влади. Цю невідпорність православних церков тискові світських влад добре розумів видатний російський філософ Володимир Соловйов, у котрого визріла думка про церковне об’єднання православної Росії з Римом. Католицьку церкву Соловйов розглядав як гаранта моральної організації людства, а за нормальні стосунки між церквою і державою вважав такі, коли держава визнає церкву за найвищий духовний авторитет, а церква не втручається в дії виконавчої влади, залишаючи за собою право на участь у визначенні загального розвитку держави. Прецінь приблизно так інтерпретує погляди Соловйова Ярослав Гнатів у своїй книзі “Віра батьків”.

Централізована структура дозволяє католицькій Церкві підтримувати власну незалежність від світських влад, цілісність і єдність, а відтак і власний авторитет в усьому світі. Якщо відмежуватися від церковних догм і теологічних суперечок, а зосередитись тільки на організаційних принципах душпастирства церкви над вірними, то можна прийти до висновку, що теократична структура католицької Церкви найбільше б відповідала авторитарному складнику в діалектичному поєднання демократії і авторитаризму. Слід зазначити, що для реалізації ідеї “regimentum mixtum” зовсім не обов’язково провадити відповідні зміни в конституції країни. Вистачить і самого визнання вірними верховенства Вселенського Архієрея у справах суспільної моралі і віри.

В теперішньому часі, коли з великими труднощами іде розбудова незалежної Української держави, чільні політичні і громадські діячі, та і взагалі патріотично налаштовані громадяни відчувають нагальну потребу консолідації нації довкола якоїсь притягальної ідеї, котра б згуртувала населення України в ім’я високої мети і дозволила спільними зусиллями подолати перманентну кризу в суспільстві і вийти на широкий шлях розвитку і прогресу. Висловлюються і такі думки, що консолідації нації сприяло би об’єднання існуючих в країні християнських конфесій у єдиній українській християнській Церкві. Цю думку підтримують ієрархи усіх найчисленніших українських християнських церков, але йти на якісь поступки заради об’єднання ніхто з них не хоче або не може в силу достатньо серйозних, з їх точки зору, причин.

Етнологи добре знають, що для давніх слов’ян духовна влада жерців була значно вищою, ніж у сусідніх германців. Авторитет слов’янского головного жерця сягав рівня германського короля, про що може свідчити хоча б назва священика в деяких слов’янських мовах, яка походить з того самого германського кореня, що і слово “князь” (польське ksiądz, чеське kněz, словацьке kńaz). Іноземні хроністи підкреслювали велику роль жерців у давніх слов’янських племен при тому що слов’яни не мали спільних міжплемінних вождів (Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій), але якщо і бував якийсь слов’янський “цар”, то нерідко жерці керували ним так, ніби були його зверхниками, і він повністю залежав від їх волі (Ібн Русте, Гельмольд). Значна увага до духовної сфери життя притаманна слов’янам і досі, зокрема українцям. Прокопій Кесарійський зазначає, що слов’яни, коли їм погрожує хвороба або смерть, дають обітницю, якщо врятуються, принести богові жертву і здійснюють свою обіцянку, коли небезпека минає. Цей звичай і донині зберігся у карпатських селах, тільки вже люди не приносять жертви, а ставлять хрест або капличку. Як бачимо, архаїчні елементи залишаються у свідомості людей дуже довгий час і принцип “regimentum mixtum”, який добре відповідав давньому світоглядові слов’ян, може вповні підійти і сучасним українцям. І в тому є наш порятунок, бо тільки теократична влада із своїм авторитетом може позбавити нас тих моральних недоліків, які ми набули за довгі роки перебування в аморальному суспільстві. Але теократична інституція дійсно мала би бути потужною і єдиною, незалежною від світських влад силою, а не множиною непримиренних між собою, часом навіть невизнаних церков. Часто принцип плюралізму, необхідний в політичній сфері, переноситься і на сферу духовну, а різноманіття церков розглядається як можливість і передумова повного духовного розквіту людини. Це помилкова думка. Принцип плюралізму необхідний там, де існує невпевненість у виборі шляхів до справедливості, істини, суспільного добробуту. Різноманіття думок допомагає пошукові цього шляху методом проб і помилок. Однак в процесі цих пошуків людство вже пізнало деякі беззастережні істини і, безумовно, пізнаватиме їх і надалі. Ці істини стають фундаментом і каркасом при побудові гармонійного людського суспільства, тому мають лишатися непорушними. Плюралізм думок відносно основоположних засад є небезпечним, оскільки може привести до занепаду всього людського суспільства. Це зовсім не означає, що в світі повинна панувати якась одна релігія, бо ж існують фундаментальні расові особливості, котрим мають відповідати кілька основних світових релігій, об’єднання яких не принесе користі людству. Навіть об’єднання Протестантських церков з Католицькою тепер вже мало імовірне. Однак об’єднання християнських церков одної держави можливе і, безумовно, корисне для забезпечення ефективного благотворного впливу на моральний стан громадян і цілого суспільства.

Особливості організаційної структури православної Церкви, котра не має загального адміністративного центру і поділяється на окремі незалежні патріархати і митрополії, ускладнюють об’єднання окремих автокефальних церков, котрі виникають час від часу і котрі завжди мають можливість, принаймі надію, на досягнення власного патріаршества. Історія свідчить, що донині православна церква тільки ділилася. В таких умовах можливість об’єднання українських Православних Церков виглядає дуже сумнівною. Натомість унія котроїсь з них з Католицькою Церквою може бути достатньо реальною справою, оскільки значна частина рядових православних християн, необізнаних із тонкощами взаємин християнських Церков, інтуїтивно вважають Папу найвищим церковним авторитетом завдяки існуванню інституції папства як найвищої ієрархічної позиції у християнській Церкві. Показовим у цьому відношенні є візит Папи Римського у Румунію, православну країну, котру за багато віків вперше відвідав Вселенський Архієрей. Ентузіазм, з яким люди приймали Папу, численні прояви симпатії та масове скандування “Уніда!” виразно показували, що румунські православні не будуть проти об’єднання з Католицькою Церквою. Багатовікове існування Греко-Католицьких Церков при визнанні Папи Римського і католицьких догматів, як також одночасному збереженні традиційного обряду, до якого українці більш прив’язані, ніж до будь-яких догматів, підтверджує життєвість ідеї злуки православних і греко-католиків і забезпечує перспективи її подальшого розвитку в напрямку екуменізації усіх християнських церков.

Значну роль в цій справі може зіграти Українська Греко-Католицька Церква. На відміну від Російської православної церкви українські греко-католики на чолі з митрополитами Андреєм Шептицьким та Йосифом Сліпим мали силу протистояти брутальному насильству комуністичного тоталітаризму і залишилися вірними Апостольському Престолові, свідченням чого є відродження Греко-Католицької Церкви після десятиліть переслідувань та гонінь. Відродившись з попелу, образно кажучи, тепер вона поступово набирає сили та авторитету серед мирян і стає поважним фактором у розбудові національної держави. Маючи за собою багатовіковий досвід, моральну та матеріальну підтримку Вселенської Церкви, УГКЦ при активній і розумній місійній роботі може знайти прихильників і серед православних Східної та Наддіпрянської України, які, ближче познайомившись з Греко-Католицькою Церквою, зможуть врешті подолати в собі традиційну ворожість до католицизму, прищеплену їм віками Москвою. Це єдиний реальний шлях до об’єднання українських Церков, і процес єднання відбудеться саме у такий спосіб. Але чи не розтягнеться він (цей процес) на довгі десятиліття, буде залежати від того, наскільки швидко національна еліта зрозуміє, що на шляху до національної ідеї іншої серйозної альтернативи нема.