Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна діяльність / Публіцистика / В розвиток теми українського консерватизму

В розвиток теми українського консерватизму


Почав проглядати книгу Григорія Грабовича “До історії української літератури” в надії знайти загальну оцінку спеціаліста відносно місця нашого красного письменства у світовому контексті. Однак мене зразу зацікавила передмова до книги, вірніше її перший абзац, в якому автор повідомляє, що “літературознавчий істеблішмент на неї ніяк не відреагував”. Подумавши трохи, я зрозумів, що для автора це більше плюс, ніж мінус. За традицією у нас звичайно звикли замовчувати щось добре, тому такий вступ мене зацікавив до більш уважного читання. Не скажу, що я все зрозумів добре, але поживу для міркування книга дала добру.

Читаючи про теоретичні проблеми українського літературознавства я з ентузіазмом зустрів думку Грабовича про те, що перше українське відродження відмовилося від давньої традиції візантійщини. Візантія як продовження великої імперії проіснувала 1000 років після падіння Риму але, не переживши темніх віків середньовіччя, в яких скніла Західна Європа років з 800-го, не спромоглася розвинути римську традицію ні в царині права, ні в царині культури, а тільки довела до диявольської досконалості ось цю саму “візантійщину”. Нехай простять мені симпатики Візантії таку її оцінку, але візантійська школа, добре засвоєна Москвою, як раз і була винною у багатьох особливостях взаємин української і російської літератур, про які із знанням справи пише Григорій Грабович.

Але я мушу не погодитися з ним у тому, що “Енеїда” Котляревського належить більше до 18-го ст., ніж до 19-го, інакше я мав би визнати, що і я сам теж належу до того ж 18-го століття, яке для мене так само далеке, як і Візантія. Я не можу зрозуміти твердження автора про, що новочасна українська література “не тільки в давній, а й у середній добі нічого не почерпнула – ні мови, ні норм, ні натхнення” (Грабович, ст. 18). Думаю, що якийсь зв'язок між історичними епохами у літературі мав би бути. У цьому є особливість літератури – можна не читати твори письменника, не мати уяву про його мову і не черпати в його творах натхнення, але бути під його більшим або меншим опосередкованим духовним впливом, якщо твори письменника сформували у суспільстві певні погляди чи настрої, а його ідеї були суспільством засвоєні. Отож, якщо є тяглість суспільства, то має бути тяглість і в літературі. Якщо ж письменник не зробив жодного впливу на сіспільство, то і причисляти його до літераторів нема сенсу, навіть будучи прихильником тої думки, що література може не мати суспільної функції.

Із станом суспільства так само пов’язана неповнота української літератури, оскільки саме українське суспільства було неповне, хоча можна погодитися з паном Грабовичем, що тут схрещується багато контекстів. Одним з таких контестів відзначена ним “дефензивність української літератури, тобто самооборона шляхом замикання в собі”. Ось це “замикання в собі”, характерне для різних сфер культурного життя України, триває аж донині і для деяких мистців і литераторів є достатньо надійним щитом і від доброзичливої, і від недоброзичливої критики. Відносна відокремленість від решти світу не дає можливості об’єктивно оцінити українську культуру зарубіжними мистецтво- і літературознавцями, а це може привести і, очевидно, приводить до самовихваляння.

Однак повернуся до книги шановного автора. У мене склалося таке враження, що, оцінюючи новочасну українську літературу як «молоду», «припізнену», він просто шукав підстави її «пріоритетизації» для рецепційної теорії. Як я зрозумів, ця теорія базується на оцінці рецепції (сприйняття) художнього твору читачем, читач же завжди шукає чогось новенького у свому «горизонті сподівань». Таке розуміння «молодості» української літератури цілком виправдане у надії на її майбутнє. Однак ми же не можемо відмовитися і від її минулого і зрозуміти, чому українська література, маючи більш солідний вік, ніж російська, поступається їй в значній мірі. І це при тому, що українські культурні впливи на Росію почалися ще у 17-му столітті. Практично до Прокоповича в Росії не було літераторів, а вже через неповних сто років Котляревський пише свою «Енеїду» чотиристопним ямбом, який в Росії був утверджений Ломоносовим. І це дає формальну підставу для Грабовича стверджувати, що «нова українська література поставала в контексті російської» (стор. 77).

Однак зі школи пам’ятаю, що новочасна російська література починається з Пушкіна, ба навіть з гоголівської “Шинелі”, тобто пізніше, ніж українська, старт якій дав Котляревський. А якщо взяти до уваги хоча б Саковича і Прокоповича, які писали значно раніше, ніж Ломоносов і Державін, то українська літературна традиція начебто заповідала оптимістичну перспективу на розвиток нашого красного письменства. Відповіді на питання, чому так не сталося, у Грабовича я не знайшов. Відсутність державних структур не могла стати причиною того, що українська література в момент стала “провінційною”, за яку її мав Бєлінський і з чим, принаймі частково, погоджувється Грабович. Під польським пануванням Україна теж була провінцією, але як пише Грабович, у на противагу єдиній видатній постаті у поляків – Петрові Скарзі “маємо ціле сузір”я масштабних письменників – Вишенський, Копистенський, Потій, Смотрицький, Баранович та інші”. Забігаючи думкою далеко наперед, я дивуюся відсутності “масштабних” письменників і в радянській Україні, хоча би таких як, наприклад, Шолохов, якого теж можна і треба вважати провінціалом на відміну, скажімо, від Булгакова або Ільфа і Петрова, до яких, на відміну від Шолохова, можна застосувати принцип “поети народжуються в провінції, а умирають в Парижі”. В той час, коли писали ці автори, можна було би писати про те саме і так само без жодного страху також і українською мовою, адже репресіями в літературі тоді ще і не пахло (хіба би українські письменники були провидцями), однак так в Україні не сталося. Та і тепер, коли незалежна Україна існує вже два десятиліття, українськими письменниками не було створено нічого значущого в той час, коли саме життя пропонує для літературної обробки безліч карколомних сюжетів, і захоплюючих тем для психологічних драм.

Я думаю, що причиною всьому є консерватизм, притаманний етнопсихології українців. Судіть самі. Народною російською мовою почав писати В.К. Тредіаковський ще у першій третині 18-го ст., буквально на початках російського літературного процесу, і зразу знайшов послідовників, які розвинули його ідею. Українці ж трималися традиції, використовуючи силабічний вірш і архаїчну літературну мову ще до кінця століття на Великій Україні і майже до середини 19-го ст. в Галичині. Чи були новатори в українській літературі пізніше, я сказати не беруся, бо не спеціаліст у літературознавці, але бачу консерватизм українців у різних сферах суспільного життя.

"Загальмованість" української культури зазвичай пояснюється бездержавним існуванням народу. Але який зв'язок між державністю наоду та його культурними здобутками? Якщо через пошукові системи спробувати знайти в Інтернеті тексти, в яких би зустрічалися такі словосполучення: "держава потрібна народу", "народ потребує державу", "державна незалежність потрібна", "народу потрібна незалежна держава", то виявиться, що на кожний такий запит можна отримати ту саму відповідь: Не знайдено жодного документу. А на інші варіанти цих запитів можна знайти хіба що фрази, далекі від відповіді на питання, яке нас цікавить: "Як можна забезпечити майбутнє дітей без незалежної держави?" – "Яка збірна Каталонії без незалежної держави?" – "Народу потрібна держава, а не її залишки!"

Прийнявши таке явище як факт, можна припустити, що відповідь на поставлене питання криється в закономірності розвитку людства, яку можна характеризувати в загальних рисах як прогрес. Що ж лежить в основі прогресу, що є його двигуном достеменно досі не з'ясовано. Якщо відкинути жартівливі і алегоричні визначення двигуна прогресу, то усіх їх можна згрубша розділити на дві групи. Одна група формулювань кладе в основу прогресу різні форми боротьби за краще існування, а друга – жадобу інтелектуального і морального вдосконалення людини. Ці групи формулювань доволі різняться одна від одної, але спільним знаменником у них є те, що вони передбачають наявність певного душевного стану людини, який можна охарактеризувати як творча активність або як активна життєва позиція. Власне кажучи, існує і таке формулювання: "Творча діяльність лежить в основі прогресу матеріального і духовного виробництва".

Винаходи способів добування вогню, лука та колеса, приручення диких тварин і виникнення землеробства, вдосконалення знарядь праці, технологій, зброї та військової тактики, засобів пересування і передачі інформації, тобто багато чого корисного було би неможливим без творчої активності, принаймі, окремих людей. І можна також припускати, що ті народи були найбільш успішними у своєму розвитку, які мали подібних людей більше, ніж інші. І, власне, колективному розумові треба завдячувати також винахід такої форми існування суспільства як держава, якою забезпечується найбільш повна реалізація творчого потенціалу народу. За такої аксіоми недалеко до висновку, що питання творчої активності окремого народу є важливішим, ніж наявність державності; тобто в ширшому розумінні державність є похідною від якості масової свідомості кожного народу та його найбільш активних представників. Інакше кажучи, побудова держави не може бути самоціллю, а засобом для реалізації творчого потенціалу народу.

Якщо з такими міркуваннями підійти до історії українського народу, то картина може здатися невтішною, якщо вважати відсутність власної державності наслідком низької творчої активності українців. Однак становлення власної держави кожного народу в історичній перспективі залежить від багатьох інших чинників, тому не будемо заглиблюватися в це питання, оскільки нас цікавить прохолодне ставлення значної частини населення України до її суверенітету і державної незалежності в теперішнім часі. Таке ставлення тільки підтверджує думку, що у масовій свідомості наявність власної державності не стоїть на чільному місці, а, з другого боку, характеризує також і стан тої масової свідомості. А переламати масову свідомість у короткому часі неможливо, на неї можна тільки вважати.

Ми є свідками того, що значна частина населення України навчилася вирішувати свої проблеми різними способами без допомоги держави. Серед цих способів можна знайти такі, що підлягають дії карного кодексу і більш невинні, такі, як втеча від держави за кордон. І практично нема серед тих способів таких, які би можна було характеризувати творчим підходом у намаганнях досягти успіху у житті. Наші нувориші завдячують зростання своїх прибутків не збільшенням продуктивності праці, ефективності виробництва, вдосконаленням технологічних процесів чи модернізацією обладнання на своїх, куплених за безцінь підприємствах. Їхня діяльність обмежується різними махінаціям з енергоносіями, лобіюванням власних інтересів у владних структурах, навіть фізичним усуненням суперників. Ми любимо говорити про якусь особливу працелюбність українців, але за продуктивністю праці Україна стоїть десь на останніх місцях у світі. Відсутність творчої думки характерна для маси українців – у малому і середньому бізнесі не помітно пошуків чогось принципово нового, що могло би бути цікавим і знаходити збут не тільки в країні, а і за її межами. Традиційні товари, традиційні форми обслуговування вповні відповідають традиційній формі мислення без нових ідей, хіба би з інколи запозичених десь за кордоном. В країні не чути про нові винаходи чи застосування нових ноу-хау, а якщо вони і є, то залишаються невідомими, бо творчі люди не заохочуються, не популяризуються у суспільстві, увага якого спрямована у зовсім інший бік.

Нема жодного сумніву, що українці як народ мають певний творчий потенціал, величину якого не можна оцінити, поки він не є реалізованим, оскільки не тільки творча активність народу впливає на здобуття державної незалежності, але і сама держава активізує творчу активність народу. Більше того, колоніальне або нехай навіть напівколоніальне існування в складі чужої держави пригнічує, притискає творчу активність поневоленого народу і вона не зростає автоматично при здобутті державної незалежності. Зміни в етнопсихології, ментальності, душевному стані людей проходять дуже повільно з огляду на встановлені віками традиції і загальну консервативність, яка властива поневоленим народам.

Виходячи з того всього, державній владі треба в першу чергу усвідомити необхідність гальванізувати загальмовану активність українців. Говорячи алегорично, народу треба дати не рибу і навіть не вудку для ловлі риби, а створити йому умови для винаходу ще більш ефективного способу риболовлі. Однак існуюча влада навряд чи переймається такими питаннями, вона має зовсім інші інтереси. Треба привести до влади національну еліту, не ту номенклатурну, а справжню, яка стурбована долею нашого народу, тобто дивиться не у минуле, а у його майбутнє. Але спочатку треба зрозуміти, що коли українці проявлять свої таланти у різних галузях суспільного життя, аж тоді і прийде гордість за свою націю, свою державу, а слова "суверенітет" і "незалежність" отримають свою істинну вартість.





Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1583

Модифіковано : 31.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.