Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна діяльність / Публіцистика / Ювілейний вечір Хоткевича у Харкові 1988 р.

Ювілейний вечір Хоткевича у Харкові 1988 р.


Гнат Хоткевич – композитор



Передруковано без відома і згоди автора з журналу «Кафедра», ч. 2 , Харків –Львів, 1988 у місячнику «Сучасність», ч. 11, Мюнхен, 1988.


Давно мріяв ближче познайомитися з Харковом і його мешканцями, з їхньою культурною організацією, настроями, уподобаннями. Буваючи тут проїздом, я менше звертав увагу на загальний вигляд міста, його розташування та архітектуру, а більше вслухався в мову людей, оглядав театральні афіші, читав оголошення і місцеву пресу. Україна це ще, чи вже Росія? Складаються враження, що на те, ні се. Але ж – колишня столиця! Тут у «Березолі» ставив свої неповторні вистави незабутній Курбас, тут Хвильовий проголошував свої знамениті неповторні гасла, тут палали пристрасті безкомпромісної боротьби різних течій і угруповань новонародженої української культури… Одначе тут же починалося і її «прополювання», коли молоді ще пагони бур’яну і паростки культурного збіжжя були так схожі одне на одного. Невже нічого не лишилося?! Десь у глибині душі я не вірив у це, але свідомість вимагала фактів.


І ось я знову у Харкові, і на цей раз маю ширші можливості. Мене запрошено на вечір, присвячений пам’яті Гната Хоткевича, який підготувала Харківська організація СПУ, обласне відділення Українського фонду культури та обласна організація Товариства любителів книги. У малому залі Центрального лекторію зібралося більше трьохсот зацікавлених людей. Ще кілька десятків не пропустив вхідний контроль через брак вільних місць. І це при майже зовсім відсутній рекламі (єдине оголошення про вечір було зняте напередодні).


З цікавістю оглядаю публіку. Загальний настрій – стримане очікування чогось незвичайного. Однак стандартна атрибутика інтер’єру не сприяє особливому піднесенню. При вході ще загальна мова спілкування – російська, але далі, біля книжкового базару, вже подекуди чується і українська. З гучномовців щось несамовито реве, слів не чути, але мелодія, здається, знайома, і, нарешті, розібрав: «Прийшов до нього хан турецький. ой що робиш, Байдо, козак молодецький» Не міг стримати посмішки. А заля між тим уже повна. На сцені, чи радше на подіюмі, – кілька стільців, журнальний столик. на ньому живі квіти, якісь книжки. Трохи позаду, прямо на завісі – портрет Хоткевича, новенький, наче зроблений наспіх. Музика стихла, і на сцені з’явилася президія. Вечір відкриває мистецтвознавець Бойко: «Шановне товариство! Ми зібралися тут, щоб відзначити 110-річчя з дня народження видатного українського композитора, музиканта, письменника, науковця, громадського діяча… Перед нами – дві дати: 1878 -1988. Риска між ними наповнена цінним і багатим змістом, бо відповідає рокам цілеспрямованої подвижницької роботи видатної людини і має бути променем, що будить у нас велику любов до власного народу. його мови. його культури, зокрема музичної».


Слово надається кандидатові філологічних наук доцентові Харківського педагогічного інституту імені Сковороди К. Балабухі. Він говорить довго, занадто довго. Але як йому зупинитися і як його зупинити. Він, мабуть, вперше розповідає про Хоткевича пере такою авдиторією, а люди вперше про чують, і все таке цікаве, документальне. Ось у залю пішов саморобний альбом з унікальними фотографіями, на яких можна побачити Коцюбинського, Олену Пчілку, Лесю Українку, Стефаника, Самі лика, тут же вирізки з газет, якісь давні програмки, а між ними рукописні нотатки, серед яких слова Лесі: «Ся річ буде існувати доти, доки існуватимуть революції» ( про Лихоліття Хоткевича). Глядачі можуть додати і власні записи. А на сцені інші документи.


Ось фото першого українського льотчика Мацієвича, який загинув 1910 р., а ось – офіцер, єдиний з усієї команди, який приєднався до повстання на панцернику «Потьомкін». Все це – друзі Хоткевича, бо він не тільки культурно-освітній, але і активний суспільний діяч, весь час у вирі громадського життя. весь в народі і для народу. У сфері його зацікавлень – ціла китиця наукового і мистецького галуззя: історія, література, музика, мова, етнографія…Його спадщина –величезна, багато чого ще зовсім не друкувалося, невідомим для широкого кола залишаються його дослідження про українських бандуристів, підручники гри на бандурі, розвідка про мову сліпих кобзарів, побудовану, за його словами, на латиській основі, роман Берестечко, повість Авірон та багато іншого.


Але найяскравіше проявив себе Хоткевич як бандурист. Про нього говорили:»Так може грати Хоткевич або чорт». Сам Лисенко надзвичайно високо цінував його непересічний талант композитора )70 п’єс для бандури і сотні інших творів). Як гуманіст Гнат Хоткевич випередив свій час. Він тоді вже розумів, що піклуючись про тварин, ми не можемо забувати про людину, бо інколи навіть цілі народи потребують н меншого захисту, ніж рідкісні тварини. Вихованець Слобожанщини, він був рідним і в Галичині, сам любив її і вважав другим крилом своєї музи. На жаль, його Камінна душа – надзвичайно поетичний твір на карпатські теми – досі належно не оцінена. І взагалі постать Хоткевича не тільки для всієї України, але й для Харкова залишається досі у фактичній безвісті. І вина в цьому лежить у першу чергу на його земляках-слобожанах.


Далі виступав представник старої харківської інтелігенції Р. Черкаш. У мертвій тиші заля слухала його тремтячий голос: «Гнат Хоткевич – це один з тих наших діячів, які виходили з самих низів нашого суспільства і підносилися до самих вершин української і світової культури, і не тільки підносилися, але й самі ці вершини піднімали». Громом аплодисментів заля зустріла пропозицію старого артиста навічно вшанувати пам'ять Хоткевича високим званням почесного громадянина міста Харкова. Розчулений підтримкою, він згадав і про невдалу боротьбу за встановлення у Харкові пам’ятника Григорієві Квітці-Основ’яненкові і вже з великим болем говорив про те, що в Харкові найбільш формально, найбільш казенно було відзначено ювілей Леся Курбаса, а що пам’ятну дошку його стидаються повісити на фасаді театру і плянують повісити десь на задвірках, то вже соромно було слухати.


Черкащина на сцені змінив його учень. який з великою силою прочитав демонічний уривок з повісті Хоткевича Камінна душа. Після нього харківський композитор говорив про музичний талант Хоткевича, порівнював його феномен з «феноменом Шуберта», про якого казав колись його вчитель Сальєрі. На думку Польського, постать Хоткевича чимось нагадує постать Чюрльоніса, але ж які різні долі і від нас залежатиме, чи стане Хоткевич гордістю України, як став Чюрльоніс гордістю Литви.


А потім на сцену вийшли дівчата, ансамбль «Джерело», Всі вони студентки консерваторії, а у вільний час збирають і записують українські народні пісні Харківщини. На цьому вечері вони виконали дві щедрівки і дві «весняні пісні». Співали без супроводу, дійсно, по-народному, з характерним східняцьким «надривом», але напрочуд гармонійно, і що головне – щиро, весело, з ентузіазмом. Видно було, що займаються своєю справою за велінням серця, а не з формального обов’язку. Слухачі сприймали їх дуже тепло, склалося враження, що дівчата свій ентузіазм передали і в залю. Після кількох віршів, що їх прочитав поет Анатолій Перерва, на сцені – новий ансамбль – «Слобожани». Як і попередній, в буденних різноманітних сучасних строях, але такі самі завзяті, серед них навіть молода сім’я з малою дитиною! Керівник виступає по-російському. Не треба, каже, шукати скарби десь на стороні, вони у нас під ногами. Свята правда! І ці ентузіасти народних пісень, теж збирають їх на Слобожанщині, а співають просто чудово.


Далі слово надається Олександрі Ковальовій, яка прочитала один вірш. апотім запропонувала послухати вірші Степана Сапеляка, який був присутній у залі. Ведучий зверхньо дав згоду. Степан прочитав свій вірш, присвячений Гнатові Хоткевичові, і заля вибухнула апльодисментами. Після нього кілька дум виконав харківський бандурист Литвиненко. якому публіка влаштувала буквально овацію. І далі вже до кінця вечора. у залі відчувалося якесь надзвичайне піднесення, і до самого кінця панувала бандура – дуетом, квартетом, сольо. Майстерно виконала варіації на теми клясичних композиторів Лариса Петриненко. Моцарт звучав на бандурі природно і вишукано, наче твір був спеціально написаний для бандури. Запам’яталися і учениці Лариси – чотири дівчинки років 12-13 у святковій шкільній формі. Співали надхненно, з душею. В очах така пристрасть, що не було ніякого сумніву, що й на харківській землі справжнє народне мистецтво живе і зрозуміле не тільки старшому поколінню, а й нашим дітям – нашій надії. На закінчення концерту глядачі і самі стали учасниками літературно-музичної композиції на теми творів Тараса Шевченка, коли всі разом заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий». Президія встала, а заля, на жаль, – ні.


Але як би воно там не було, це був чисто наш національний вечір, перший за стільки років у Харкові. Наступного дня я залишив Харків, і коли за вікном вагона промайнули останні околиці міста, я збагнув, що нарешті зрозумів демократичну, пролетарську столицю України, її простих, скромних і талановитих людей.


1 березня 1988 р. Москва.






Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1628

Модифіковано : 26.02.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.