Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Міграція індоєвропейських племен в кінці ІІ тис. – на початку І тис. до н.е


Продовження теми
Археологічні культури в басейнах Дніпра, Дона і Дністра в XX – XII ст. до Р.Х.


В Першому "Великому переселенні народів" з усіх індоєвропейців не приймали участь слов'янські, балтійські, германські, іранські і фракійські племена. Вони лише в різному ступені розширили території своїх поселень. Найбільшу територію зайняли іранці. Вони розселилися на великому просторі між Дніпром і Доном. Тут на відомих етноформуючих ареалах з праіранської мови вичленувалися окремі діалекти, що дали початок сучасним іранським (див. розділ Іранські племена в Східній Європі за часів бронзи). Практично усі іранці залишалася в цих місцях кілька століть, а XI – X ст. до н.е. ассірійські джерела вже зафіксували їх появу в Західному Ірані (Артамонов М.И., 1974, 10). Слідом за першими іранцями в Азію мігрувала і їх основна маса. Довше інших в Європі залишалися ті іранські племена, які заселяли найбільш північні ареали, – предки осетин, белуджів і курдів.

Іранці, так само як і тюрки раніше, використовували для пересування колісний транспорт. Завдяки винаходу переднього поворотного пристрою, вози стали більш маневреними, що було технічною революцією для того часу. Завдяки такому вдосконаленню стало можливим, з одного боку, подолання далеких відстаней великим групам населення по бездоріжжю, а з іншого, створення нової ефективної тактики колісничного бою, завдяки якій іранці отримали велику перевагу над багатьма азійськими народами. Ми визначили область поселення іранців на території поширення зрубної культури, але є підстави вважати, що частина населення андронівської культури в Західному Казахстані і Західному Сибіру теж була іраномовною, хоча спочатку творцями андронівської культури мали бути тюрки. Значна кількість іранських мов не могла сформуватися тільки на території між Дніпром і Доном (і навіть Волгою). Деяка частина з них формувалася (або окремо розвивалася на основі європейських діалектів) в Азії. За даним археології зрубну та андронівську культури об’єднують такі спільні риси :

• поширення колісниць,

• культ колеса і колісниці,

• культ вогню,

• культ предків,

• ручне гончарство, обробка дерева, каменя і кістки, прядіння, ткацтво, бортництво, металообробка,

• тип житла – велика напівземлянка. (Кузьмина Е.Е., 1986, 188).

Згідно з Гарматтою, поширення "індоіранських" народів із степів Східної Європи в Азію аж до Індії і Китаю відбувалося двома хвилями. Перша хвиля мала місце з початком ІІ тис. до н.е., а друга – з початком І тис. до н.е. (Harmatta J., 1981, 75). Треба відзначити, що проблему міграцій давніх індійців та іранців заплутує загальноприйнята уява про індоїранську (арійську) мовну спільноту. Деякі науковці вважають, що поділ її стався після того як одна група аріїв на початку ІІ тис. до н.е. із Середньої Азії через Гіндукуш перейшла в Індію, в той час як їх решта лишилася на старих поселеннях і звідси в І тис. до н.е. почала свою експансію в усіх чотирьох напрямках – до Афганістану і Ірану, Уралу, Алтаю і причорноморських степів (Соколов С.Н., 1979-2, 235).

Тісна близькість індійських та іранських мов не може викликати сумнівів, однак ця окремішність індоіранських мов від решти індоєвропейських не виглядала би настільки виразною, якби нам були в достатній мірі відомі фрігійська і фракійська мови, які мали бути близькими до давньоіндійської і давньоіранської. Отож, слід уточнити, що першу хвилю, про яку говорить Гарматта, складали індійці і дещо пізніше тохарці, а іранці вже другу. Шляхи цих хвиль можна уточнити за допомогою як лінгвістичних, так і археологічних даних. Ось свідчення мовознавця щодо першої і другої хвилі:


Якщо ми підемо на південний схід, то можемо знайти дуже цікаві лінгвістичні дані про поширення і міграцію протоіранців і можливо протоіндійців в степах, що простяглися північніше Кавказу, так само як і про їх контакти з північно-західними і південно-східними племенами Кавказу. Найдавніші сліди цих контактів можуть бути представлені удинським ‘кінь’, котре могло бути запозиченим лише з індо-іранського eќwa перед першою палаталізацією… Якщо йти до Сибіру, прослідковуючи поширення протоіндійців і протоіранців на північний схід, ми повинні стверджувати, що жодних явних лінгвістичних слідів їх прямих контактів із самодійськими мовами знайти не можна. Причиною цього явища може бути те, що носії цих мов були відділені від індоіранців пасмом палеоазійських племен, які говорили на мовах кетській, котській, аринській, асанській. На жаль більшість цих мов, крім кетської, безслідно зникли (Harmatta J., 1981, 79-80).


Як бачимо, свідчення досить скупі. Археологічні дані більш детальні і, зокрема, можуть бути ідентифіковані з конкретною хвилею. Згідно з Кузьміною міграція на південь з Поволжя та Приуралля проходила на пізньому етапі розвитку зрубної культури. Основний потік зрубників-протоіранців йшов від Лівобережжя Уралу повз північний і східний береги Каспійського моря, де тягнеться на південь ланцюжок стоянок біля криниць, і далі вздовж південного краю пісків Каракум і вздовж ріки Мургаб. Інша хвиля із західноандронівських областей йшла вздовж Емби на Мангишлак, де андронівська хвиля зливалася із зрубною. І, нарешті, третя хвиля з Приуралля і Західного Казахстану рухалася у північне Приаралля і далі в Кизилкуми і до Хорезму (Кузьмина Е.Е., 1986, 203-204).

Велика тема міграцій іранців розглядається окремо в розділах Кіммерійці, Кімври, Іранська топонімія



Індоєвропейські племена в Східній Європі в ІІ тис. до н.е..


Північну частину правобережжя Дніпра заселяли балти і слов'яни. Частина балтів перейшла на лівий берег Березини в ареал, залишений тохарцями, в той час як друга частина залишилась на своїй прабатьківщині. Таким чином сталося початкове членування прабалтійської мови на західний і східний діалекти. Те, що тут в якийсь час було сконцентроване балтійське населення, підтверджують дані топонімії. Специалсты подчеркивают, что наибольший удельный вес балтийской гидронимии зафиксирован именно в бассейне Березины (Топоров В. Н., Трубачев О. Н., 1962, 235; Стрижак О. С., 1981).

Слов'яни розширювали свою територію в західному напрямку. На момент виокремлення основної маси слов'янських мов з праслов'янського вони вже заселяли територію між Віслою і верхів'ям Оки південніше Західної Двіни (див. розділ Етногенез слов’ян). На цій території частина слов’ян мешкає і досі, тому можна вважати, що після її заселення вони вже не полишали її ніколи. Однак є докази того, що перед слов’янами принаймні на частині цієї території мешкали балти, які довший час були східними сусідами слов’ян


Ліворуч: Археологічні культури в басейні Дніпра, Дону і Дністра в XV – XII ст. до Р.Х.


Відповідно до досліджень, проведеними за допомогою графоаналітичного методу, давні германці в II тис. до н.е. заселяли басейни Прип'яти і Західного Бугу (див. розділ Германські племена в Східній Європі в епоху бронзи і мапу ліворуч).

Південніше східних германців на правобережжі середнього Дніпра проживали фракійці, що прийшли сюди під тиском іранців з лівобережжя. У Північному Причорномор'ї певний час могли залишатися вірмени і фригійці, основна маса яких в якийсь час опинилася в Малій Азії. Деякі зв'язки причорноморської сабатинівської культури з культурою мікенської Греції (Черняков І.Т. 2010, 118) підтверджують цю гіпотезу.

Ми пов'язуємо германців з тшинецькою культурою, в якій виділяється її східний ареал, так звана сосницька культура, що датується періодом 1700 – 1000 рр. до н.е. (Лысенко С.Д., 2005, 60). До тшинецького культурного кола відноситься також комарівська культура, творцями якої були давні булгари, які проживали в верхів'ях Дністра на південь від тих германців, яких ми називаємо тевтонами, що заселяли Волинь. Польські вчені визначають верхню межу тшинецької культури на території Польщі 19-м ст. до н.е. В якийсь час велика частина германців (тевтони, франки, фризи) рушила на захід, перейшла Віслу і витіснила далі за Одер кельтів, які там жили до того. Те, що цю територію займали саме кельти, підтверджує кельтська топонімія в Польщі. Заселивши територію між Віслою та Одером і залишаючись тут тривалий час, германці розвинули на тшинецькій основі лужицьку культуру. Деякі вчені вважають цю культуру слов'янською, але в цілому їх аргументи на підтримку такої гіпотези не є переконливими. Розгорнуту критику слов'янської належності лужицької культури з посиланнями на дані авторитетних археологів можна знайти у В. Манчак (Mańczak Witold. 1981), хоча польський вчений має рацію не в усьому. Тим не менш, основний мотив його критики підтримують і інші вчені:


Гіпотеза про слов'янство лужицької культури неправдоподібна вже тому, що безперечно слов'янські археологічні знахідки свідчать про рівень культури істотно більш архаїчний, примітивний і бідний (Horálek Karel. 1983,).


Таким чином, виходить, що крім германців, її творцями визнати нікого. Межі лужицької культури К. Яжджевський визначив так:


У третій період бронзової доби (1300 – 1100 ст. до н.е.) лужицька культура проявляється в ареалі, який може бути описаний так: його північна лінія кордону йде уздовж південного узбережжя Балтійського моря від Грайфсвальда до гирла Вісли, західна межа простягається від Грайфсвальда до Середньої Ельби, яку перетинає десь північніше від впадання в Ельбу Гафеля і далі тримається західного берега Ельби, тягнучись до верхньої течії річки, захоплюючи незначні частини Альтмарка, Ангальту і Саксонії. Південна межа може бути грубо накреслена як верхня течія Ельби, яку він десь перетинає в напрямку на південь і окреслює анклав лужицької культури, який просунувся на південь і досяг басейнів Верхньої Морави, Середнього Вега і Верхньої Нітри. Далі межа повертає у напрямку до витоків Одеру і Вісли поки нарешті вздовж течії Вісли не досягає Нижнього Сана. Знахідки лужицької культури цього періоду простягаються на схід від Вісли до Холмщини і Мазовії (Jażdżewski Konrad, 1948, 31).


З цього можна зробити висновок, що в кінці II тис. до Р.Х. основна маса германців басейн Прип'яті вже залишила і територія східніше Вісли була заселяли слов'яни. Далі на схід були поселення балтів, які поступово розширювали свою територію на всі боки, почавши подальшу експансію з басейну Березини. Стосовно заселення балтами території Білорусі в дослов’янський період можна говорити досить певно навіть до середини І тис. н.е. (Зверуго Я.Г., 1990, 32). Вже давно цю думку сформували авторитетні фахівці, серед яких Любар Нідерле, В.В.Сєдов та інші. Можна сперечатися щодо зазначеної Зверугою верхньої хронологічної межі, але багато фактів, дійсно, можуть підтвердити цю думку.

Однак перш ніж балти заселили всю територію сучасної Білорусі, на певній її частині повинні були якийсь час перебувати північні германці і готи. Як показують дані топонімії, шлях північних германців з прабатьківщини в пониззі Прип'яті до Скандинавії проходив вздовж річки Птич до Мінська і далі у напрямку до Західної Двіни. Рухатися на захід вони не могли, інакше б вони повинні були переганяти готів, а східний напрямок було заблоковано іранцями. Готи ж, очевидно, розчленовуючи слов'ян, пройшли через Східну Пруссію і досягли гирла Вісли. Шлях готів зафіксований в ланцюжку топонімів, але інших свідчень про їх рух або тривале перебування в Пруссії, не знайдено. Вони виявляються тільки в вельбарській культурі в районі Гданська в пізніший час. Більш детальну інформацію див. в розділі Давня тевтонська, готська і франкська топонімія.

У той час як більшість германців залишило свої первісні поселення, якась їх частина все ще залишалася на своїй прабатьківщині. Серед германського населення, яке залишилося, були в основному східні племена англосаксів. В якийсь час в їх ареалі з'являються курди, що спустилися по Десні зі своєю прабатьківщини до Дніпра і перейшли на його правий берег. Присутність курдів в ареалі англосаксів підтверджують топоніми в Київській і Житомирській областях, які розшифровуються за допомогою курдської мови: Бердичів, Бишів, Девошин, Кичкирі, Нараївка та інші. Не знайшовши достатнього вільного місця для поселення, курди рушили далі на захід і зупинилися в басейні лівих приток Дністра. Сліди їх тривалої присутності в цих місцях по сусідству з булгарами, залишилися в численній топонімії на території сучасних Хмельницької і Тернопільської областей. Окремими її прикладами можуть бути наступні:

с. Базниківка, на південний захід від Козьової Тернопільської обл. – курд. baz “сокіл”, nikul “дзьоб”;

с. Гермаківка, на південний схід від Борщева Тернопільської обл., – курд. germik “тепле місце”, germ ax “тепла земля”;

с.с. Дедеркали Великі і Дедеркали Малі в околицях Крем’янця Тернопільської обл. – курд. dederi "волоцюга", kal “старий”;

с. Джулинка, на північний схід від Бершаді Вінницької обл. – курд colan (джолан) “колиска”;

с. Калагарівка, на південній схід від Гримайлова Тернопільської обл. – курд. qal “розпалити”, agir “полум’я”;

с. Киликиїв, на північний схід від Славути Хмельницької обл. – назва села подібна до назви гірської країни Кілікія в південно-східній частині Малої Азії неподалік від сучасних поселень курдів вздовж гірського кряжу Тавр, назва якого може походити від курд. tawer “скеля” – курд. kelek “пором” keleke “купа”;

с. Михиринці, на північний схід від Волочиська – курд. mexer “руїни”;

с. Мухарів східніше Новоград-Волинського – курд "шерсть, волосся", xarû "чистий";

с. Таурів, західніше Тернополя – курд. tawer “скеля” (якщо вірити топографічній карті, окремий високий камінь неподалік села є);

с.с. Чепелі неподалік Бродів Львівської обл. і на північний схід від Хмільника Вінницької, с. Чепелівка Хмельницької області в околицях Красилова, поширене українське прізвище Чепель – курд. çepel “брудний”.

Англосаксів ми вважаємо творцями сосницької культури і ми будемо послідовні, якщо визнаємо їх також творцями лебедівської, оскільки вона склалася на основі сосницької. Центр її знаходився «на ділянці між Прип'яттю і Россю» (Археологія Української РСР, Том 1. 1985, 445). Очевидно, на її утворення вплинула та частина фракійців, які все ще залишалося в межиріччі Тетерева і Росі, коли їх основна маса під тиском англосаксів вже переселялася в пошуках нових місць. Однак найбільше пам'яток цієї культури знайдено у трикутнику між Дніпром і Десною, менше в межиріччі Сейму і Сули, хоча подібні їм спорадично зустрічаються навіть до Горині (Там же, 445).

Дані топонімії засвідчили перебування англосаксів по обидва береги Дніпра. На правобережжі давньоанглійські топоніми зустрічаються в колишньому ареалі фракійців і далі тягнуться, так само як і пам'ятники сосницької культури, до Тясмину. Найбільш переконливо на основі давньоанглійської мови розшифровується назва річки Ірпінь. Ця річка має широку заболочену заплаву, тому earfenn, складене з да. ear 1. “озеро” або 2. “земля” і д.-анг. fenn “болото, мул”, перекладене для назви Ірпені як “замулене озеро” або як “заболочена земля”, підходять вповні тим більше, що в давні часи заплава річки мала би бути більш заболоченою, ніж тепер. Пропоноване для розшифровки назви і.-є. *pi «пити» (Янко М.П. 1998, 156) недостатньо обґрунтоване. Д.анг. fenn "болото, мул" може бути присутнім також і в назві села Феневичі неподалік від Димера в Київській області. Село розташоване в оточенні боліт, тому мотивація назви є достатньо обґрунтованою. Назва міста Фастів очевидно походить від д.-анг. fǽst «сильний, міцний». Для розшифровки назв с. Сквира на р. Сквирка, лп Росі і самої річки добре підходить д.анг. swiera «шия», «яр, ущелина», якщо к після с є епентезой, тобто вставним звуком для додання слову більшої експресії. Подібне явище можна спостерігати і в російському слові скворец, що походить від сверчать. На користь пропонованої етимології говорить назва села Кривошеїне, розташованого неподалік на крутому вигині тієї ж річки, яке може бути калькою більш давньої назви.

Іншими прикладами топонімії англосаксонського походження можуть бути такі:

с. Дирдин неподалік райцентру Городище в Черкаській обл. – д.-анг. đirda «третій».

м. Корсунь-Шевченківський – д.анг. corsian «плести».

сс. Мирча західніше Димера в Київській обл. і південніше Малина в Житомирській обл. – д.анг. mearce «границя»;

м. Сміла, районний центр Черкаської обл. – назва міста може мати як слов’янське, так і давньоанглійське походження. В основі слова може бути той самий корінь, що і в анг. smile «посміхатися» або smell «запах». Однак, оскільки в стародавній назві стояв дифтонг, який позначався буквою ять, найліпше підходить д.-анг. smiellan «плести».

р. Таль пп Тетерева – д.анг. dǽl «долина»;

г. Тараща райцентр в Київській області – д.англ. đār «тут, там»», ǽsc «ясен»;

г. Тетіїв у Київській області – д.англ. tætan «радувати, пестити»;

р. Ходорків у Житомирській області – д.-англ. fōdor “їжа, харч”.



Поширення пам'яток сосницької культури

Фрагмент карты Сайта об археологии

На карті також показані кілька пам'яток бондарихінської культури і село Конятин як резиденція племінної верхівки англосаксів.

У басейні Десни давньоанглійської топоніми також концентруються в межах сосницької культури. Особливо щільна їх група розташована в районі Брянська і вони здебільшого відносяться до більш пізнього етапу її розвитку, що може свідчити про те, що їх творці прибули з правого берега Дніпра, де більшість пам'яток відноситься до раннього етапу. Сама назва Брянська (в літописі Бринь) має явне давньоанглійське походження – пор. д-анг. bryne "вогонь". Така назва могла бути надана за часів підсічно-вогневого землеробства. Якщо англосакси, як раніше курди, використали для пересування Десну, але в зворотному напрямку, то їх шлях до Брянська можуть маркувати серед інших такі топоніми:

Чернігів – д.-анг. ciern „вершки, жирне молоко”, , англ. cow „корова” (з і.-е. guou), хоча слов'янське походження назви міста теж не виключається;

Риботин, село в Коропському районі Чернігівської обл. – д.-англ. rūwa "покров", tūn "село";

Фурсове, село в Новгород-Сіверському районі Чернігівської обл. – д.-англ. fyrs "дрік";

Гринево, село в Погарському районі Брянської обл. – д.-англ. grien "пісок, гравій";

Івайтенки, Старі і Нові, села Унецького району Брянської обл. – д.-англ. iw "верба", wæġ (англ. wey) "стінка" (саме плетена), đennan "тягти, розтягувати";

Синькове, село в Жирятинському районі Брянської обл. – д.-англ. sinc "скарб, багатство";

Малфа, село в Вигоницькому районі Брянської обл. – д.-англ. mal "пляма", fā/fāh "пістрявий";

Безліч інших топонімів англосаксонського походження розкидно по всій Лівобережній Україні та в прилеглих областях Росії. Велика частина з них розташована в області поширення лебедівської культура. Очевидно, їх залишила друга, пізніша хвиля англосаксонських переселенців. Нижче даються приклади найбільш прозорого тлумачення деяких топонімів:

с. Бирлівка Драбівського району Черкаської обл. – д.-анг. byrla „корпус, тіло”;

р. Бреч, лп Снови, пп Десни, – д.-анг. brec „шум, звук”;

м. Брянськ – д.-анг. bryne „вогонь”;

м. Буринь Сумської обл. – д.-анг. burna "джерело, потік”, хоча скорше від слова "бурий";

р. Витебеть, лп Жиздри, пп Оки – д.-анг. wid(e) "широкий", bedd "русло".

р. Волфа лп Сейму на кордоні Сумської і Курської областей – д.-анг. wulf, анг. wolf "вовк”;

м. Гомель, обласний центр Білорусі – д.-анг. humele "переступень", рослина родини гарбузових (Brionaca)”, hymele „хміль";

м. Диканька Полтавської обл. – д.-анг. đicce „товстий”, anga „шип, вістря”;

м. Зіньків Полтавської обл. – д.-анг. sencan „занурювати, топити”, sengan „горіти”;

м. Ічня, районний центр Чернігівської обл. – д.-анг. eacnian „додавати, докладати”;

с. Івот східніше Новгороду Сіверського, с. Івот на півночі Брянської обл., річки Івотка, лп Десни та Івоток, лп Ветьми, лп Десни, на яких стоять ці села – д.–анг. ea "річка", wœt "лють";

р. Клевень, пп Сейму – д.-анг. cliewen “клубок, моток”. Назва річці могла бути надана через покручене русло в багнистій місцевості, пор. Кливини;

с. Конятин Сосницький р-н Чернігівської обл. – д.-анг. cyne- "королевський", яке походить від д.-герм. *kunja "рід", "знатне походження" (Kluge F. 1989, 397), що ліпше підходить для розшифровки назви і tūn "село";

р. Нерусса, лп Десни – д.-анг. neru "харчування, годування", usse "наш";

с. Пилятин Козелецького р-ну Чернігівської обл. – д.-анг. pullian "тягти, переїжджати", tūn "село";

р. Рессета пп Жиздри, лп Оки – д.-анг. rǽs "біг" (від rǽsan "кидатися, спішити") або rīsan "підніматися" и seađ "джерело, криниця";

смт. Ромодан Миргородського району Полтавської обл. – д.-анг. rūma „простір, площа”, д.-анг. dān „вологий, волога місцевість”;

м. Ромни Сумської обл., р. Рома, пп Десни – д.-анг. romian "стреміти", д.-сакс. romon „цілитися”;

р. Свеса, лп Івотки, лп Десни, м. Свеса Сумської обл. на цій річці – д.-анг. swǽs „особливий, улюблений, приємний”;

р. Сев, лп Нерусси, лп Десни – д.-анг. seaw „сік, волога”;

р. Сейм, лп Десни – д.анг. seam „край”, „облямівка”, „рубець”.

р. См’яч, пп Снови, пп Десни – д.-анг smieć „дим, пара”. Назва ж річки Снов не походить від д.-анг. snaw „сніг”, а від д.-інд. snauti „текти, струмити” (М. Фасмер). Тут була прабатьківщина індо-аріїв.

м. Суджа на ріці Суджа, пп Псла – д.-анг. sugga „горобець”;

р. Уль, лп р. Сев, лп Нерусси, лп Десни – д.-анг. ule „сова”;


Показовим є те, що топонімія англійського походження зафіксована не тільки на території лебедівської культури, яку від бондарихинської відділяла Сула, але і далі до Ворскли. Очевидно англосакси витісняли творців останньої, якими були, очевидно племена мордви, з якими вони залишалися в певних контактах (детальніше див. розділ "Експансія фінно-угрів"). Назва річки Сула має багато тлумачень (Фасмер М. 1971, 799-800; Менгес К.Г. 1979, 131), крім того, і з допомогою мок. сюла, ерз. сюло"кишка", але найбільше підходить д.-анг. solu "калюжа". Англосакси або, можливо, тільки їх частина, перебували на Лівобережжі України до Великого переселення народів. Про це говорять деякі скіфські реалії, епіграфіка Північного Причорномор'я та історичні свідоцтва(см. раздел Аланы – Англы – Саксы.

З якої причини англосакси переходили на лівий берег Дніпра сказати важко. Однією з причин могло бути відносне перенаселення, викликане виснаженням природних ресурсів ареалу, але покинути свою прабатьківщину англосаксів могли змусити вторгнення іншомовних племен. Свою роль могла зіграти поява курдів, бо більш імовірним є тиск балтів, які переходили на правий берег Прип'яті. Про присутність балтів південніше Прип'яті говорить тлумачення даних гідронімії, зроблене Топоровим і Трубачовим, які вважали появу там балтів природним явищем:


Наявність балтійських елементів по обидва боки Прип'яті виглядає сумнівним лише за тієї умови, що Прип'ять представляла собою нездоланний кордон, як це зазвичай вважається в літературі (Топоров В.Н., Трубачев О.М., 1962, 233).



Археологічні культури в басейні Дніпра, Дону і Дністра в XV – VIII ст. до Р.Х. ї напрямки миіграцій їх носіїв


Як було відзначено, Березина розділила балтів на дві групи – східного і західного діалекту. Логічно припустити, що з східного діалекту розвинулися литовська, латиська (латгальська), селонська, земгальська, куронська, які менш консервативні, ніж мови, що розвинулися з західного діалекту (прусська і ятвязька). При цьому з усіх балтійських мов латиська менш архаїчна. Очевидно, носії більш архаїчноъ литовської мови весь час залишалися поблизу прабатьківщини балтів, про що вказував відомий болгарський лінгвіст (Георгиев В. И., 1958, 247). Зовнішнім чинником таких особливостей балтійських мов можуть бути різна інтенсивність контактів балтів з фінами. (Мажюліс В., 1973, 28-29).

Північно-східний і східний кордони розселення балтів до моменту раннього залізного віку (8-7 ст. до Р.Х.) визначив В. В. Сєдов. На його думку, кордон йшов по Даугаві на схід до верхів'їв Ловаті і витоків Дніпра, потім на південний схід, перетинав Оку недалеко від гирла Угри і далі йшла вододілом між Окою і Доном (Седов В. В., 1990-2, 90). Сєдов вважає, що балти заселяли території від південно-східного узбережжя Балтійського моря до верхів'їв Оки і Середнього Подніпров'я, утворюючи три групи племен – західну (племена західнобалтійських курганів), серединну (племена штрихованої кераміки) і дніпровську (племена дніпро-двинської культури, верхнеокскої і юхновської) (Там же, 90). Однак культуру западнобалтійскіх курганів, всупереч Сєдову створили не балти, а слов'яни, які перейшли зі своєї прабатьківщини на лівий берег Німану і далі розселилися по узбережжю Балтійського моря від Вісли на заході і до Немана і Венти на сході. З часом балти, переходячи Німан, змішалися з місцевим слов'янським населенням, в результаті чого тут виникло особливе етнічне утворення ятвягів. Деякі вчені вважають, що племена ятвягів і голядь утворювали колись частину праслов'янського діалектного ареалу (Бирнбаум Х., 1993, 14). У зв'язку з цим можна припускати, що предки пруссів і ятвягів рушили ближче до берегів Балтики, де вони стають відомими вже в історичний час і де вони найменше підпали під вплив фінських мов. Археологічні дані підтверджуються даними топонімії:


У цілому північна і східна границі балтійських племен раннього залізного віку в головних рисах збігалися з кордоном, що розділяє балтійську та фінно-угорську топонімію і гідронімію. Цей кордон йшов від Ризької затоки до верхів'їв Західної Двіни і Волги. Повертаючи далі на південь, він відсікав від басейну Волги надріччя Москви-ріки і верхню течію Оки, далі по вододілу Оки і верхів'їв Дона доходила до степової зони (Третьяков П.Н., 1982, 54-55).


Беручи до уваги археологічні та топонімічні дані, можна припускати, що частина східних балтів, рухаючись з межиріччя Дніпра і Березини на північ, перейшла на правий берег Західної Двіни, де вони створили дніпро-двинську культуру, а пізніше, рухаючись вздовж Західної Двіни на північний захід, досягли моря і стали тут з часом ядром латиського етносу. Інша група східних балтів рухалася на схід, перейшовши Дніпро і витіснивши іранців з басейну Десни. Це могло бути причиною згадуваного пересування курдів в ареал англосаксів .

Сліди перебування балтів зустрічаються в говорах і в топонімії Центральної Росії (Топоров В.Н., 1973, Гордеев Ф. И. 1990, 62), але їх можно знайти також в пермських і фінно-волзьких мовах (пор. комі зир. юавны, удм. юаны «спитати» – лтc. jautät «запитувати», мар. каим «сусідній житель» – лтc. kaiminš «сусід»). Зустрічаються балтизми й у російських говірках Центральної Росії (Топоров В.Н., 1973). Балто-фінські мовні в’язки досліджували Б.А.Серебренніков, Г.С.Кнабе, Ф.І.Гордєєв, А.Йокі. Багато балтійсько-мордовських та балтійсько-марійських лексичних відповідностей наводить в одній із своїх робіт А.Х.Халіков (Халиков А.Х. 1990, 57). Крім того, контакти між якимось балтійським етносом і мордвою підтверджують дані із мордовської міфології. Наприклад, ім’я і образ мордовського громовика Пурьгіне-паза, зятя бога-деміурга Нишке виникли під впливом балтійської міфології (лит. Perkúnas, лтс. Pérkóns, пр. *Perkunas). Образ бога грому, блискавки і дощу з іменем цього кореня має витоки в індоєвропейській міфології, але для наших досліджень важливою є наявність подібної міфологічної фігури у фракійців, ім’я якого відоме у грецькій транскрипції – Περκων. Імена богів у інших індоєвропейських народів того самого походження (слов. Перун, д.інд. Парджанія, хет. Пирва) стоять дещо далі (Иванов В.В., Топоров В.Н., 1991. Том 2, 303-304). Отже, обшар поклоніння богові Перкону/Пергіну охоплював балтійський, фракійський (дако-фракійський) та мордовський етнічні ареали, які мали би знаходитися десь по-сусідству. Принагідно слід також додати, що і давні германці, район поселень яких був недалеко від булгарсmкого, могли запозичити образ одного зі своїх богів у булгарів, оскільки у чувашів до цих пір зберігся цілий пантеон богів, які мають у другій частині свого імені слово турă "бог ", що нагадує ім'я германо-скандинавського бога Тора. Пояснення чуваського слова для назви бога як деривата тюрк. teŋgri сумнівно з фонологічних причин. Чуваський бог-творець Султі-турă або домовик Херт-сурт могли знайти відбиття в скандинавському вогняному велетні Сурті, що прийшов звідкись з півдня, який після битви з місцевими богами спалює весь світ. А. Х. Халіков зіставляє також чуваського сімейного духа найменням іерех/іріх із сімейним духом латишів (gars/geris). Він же наводить кілька балтійсько-чуваських лексичних відповідностей (Халиков А. Х. 1990, 57). Таким чином, балти повинні були б мати якийсь контакт також і з давніми булгарами в той час, коли ті заселяли Правобережжя Дніпра.

Балтам, які залишилися на історичній батьківщині, відповідає ареал культури штрихованої кераміки. Дніпро-двинська культура і культура штрихованої кераміки дуже близькі між собою. Різниця тільки у формах і пропорціях посуду. (Зверуго Я. Г. 1990, 32). Культура штрихованої кераміки існувала до середини 1-го тис. до н.е. і була поширена у Східній Литві, і Середній Білорусі, вона належала предкам сучасних литовців (Волкайте-Куликаускене Р., 1990, 15). Її носії, рухаючись вздовж Західної Двіни (Даугави), також досягла узбережжя Балтійського моря. За Вентою вони змішалися з частиною слов'ян. Тут свої групові могильники залишили балтійські племена куршів, на нижньому Немане – скалвів. Між правими притоками Німану Дубісою і Юрою мали свої поселення жемайти і на півночі Литви у верхів'ях Муші – земгали (там же, 14).

На початку 1-го тис. до н.е. племена дніпро-двинської культури зі Смоленського Подніпров'я почали переміщатися в західні райони Волго-Окського межиріччя (Седов В. В, 92). Підтвердження цьому можна знайти в багатьох фактах. Б. А. Серебренніков звертає увагу на дані Київського літопису, згідно з яким одне з древніх литовських племен голядь заселяло басейн Протви, лп Оки. Він же пише, що М. Фасмер доводив північно-східний кордон балтійської топонімії до Цни. (Серебренников Б. А. 1965). В.Н. Топоров найсхіднішу хвилю балтомовного населення поміщає уздовж Оки (Топоров В.Н., 1983, 49). З іншого боку, є свідчення на користь присутності балтів і в більш південних районах. Топоров і Трубачов, дослідивши гідронімію Верхнього Придніпров'я, прийшли до висновку:


Безсумнівність присутності балтів на Сеймі підтверджується… цілим скупченням балтійських гідронімів в кількості не менше двох десятків в цьому районі (Топоров В. Н. Трубачов О. М. 1962, 231).


Як приклади ці фахівці наводять такі назви річок: Обеста (Абеста, Обста), Кубра (Кубарь, Кубера), Вопка, Мороча, Мовчи, Вабля, Терепша, Лепта, Локоть, Ратенов, Рать, Турейка, Желен, Усперт, Рехта, Жадінка та ін (там же). Однак, як ми бачили, в басейні Сейму є чимало топонімів англосаксонського походження. Балти приносили з собою милоградську культуру, яка займала і частину області сосніцької, але за твердженням Л. Д. Поболя ці культури не мають між собою генетичних зв'язків (Поболь Л. Д., 1983, 16). Певні відмінності між ними пов'язані з різною етнічною належністю їх творців, а спільні елементи обумовлені культурними впливами і запозиченнями. Все говорить про те, що балти прийшли до Сейму пізніше англосаксів, відтісняючи їх далі на південь. Очевидно, це сталося вже в скіфський час.

Судячи з усього, серед фахівців встановилася думка, що гідроніми відносяться до більш давніх часів в порівнянні з ойконімами і тому обмежували свої дослідження гідронімією, не надаючи великого значення назвам населених пунктів на досліджуваній території. Якщо ж уважніше вивчити ойконіми Східної Європи, то сліди балтів можна виявити по всій Україні і навіть на Балканах і в Передкавказзі. Результати пошуку балтійської топонімії за межами сучасних етнічних територій балтів були нанесена на Google Map (див. нижче).



Балтійська топонімія за межами етнічних територій.


На карті видно, що балтійська топонімія в значній кількості поширена на широкому просторі, чому є підтвердження з різних областей знання. Зокрема, про перебування балтів за Дунаєм свідчать балтизми в мовах місцевого населення. Особливі балто-фракійські контакти відмічали В. Н. Топоров, Я. Налєпа та інші лінгвісти. Застосовуючи метод кількісної оцінки загальних лексичних відповідностей, І. Дуріданов досліджував зв'язку фракійського і родинного йому дакско мови з балтійськими і слов'янськими мовами. Порівнявши отримані результати, він прийшов до наступного висновку:


… балтійські, дакські та фракійські племена у передісторичний час – близько ІІІ ст. до н.е. – заселяли сусідні області, при чому перші мешкали поруч даків і фракійців. Чи з другого боку балти межували з іллірійцями, лишається на мою думку під запитанням (A. Duridanov Ivan, 1969, 100).


Звичайно, про сусідство балтів і дако-фракійців в 3-м тис. До н.е. говорити немає жодних підстав, але факт сусідства важливий сам по собі. Спеціальних зв’язків фракійської та дакської мов із слов’янськими болгарський мовознавець не знайшов, окрім незначної кількості можливих спільних даксько-балтослов’янських та фракійсько-балтослов’янських лексичних відповідностей, що і відзначив у своїх висновках, тому нема підстав вважати, що десь поблизу дако-фракійського ареалу мали свої поселення також і слов’яни. Висновок Дуріданова підтверджує Десницька. Знаходячи спільні ознаки албанської і балтійських мов (в тому числі зникнення категорії середнього роду), вона стверджує, що здебільшого такі ознаки відсутні в німецьких і слов'янських мовах (Десницька А.В, 1984, 208, 224).

Таким чином, якась частина балтів мала просунутися далеко на південь, але при цьому вони втратили зв'язку зі своїми родичами на півночі і розчинилися серед місцевого населення. Перебуваючи в степах України вони повинні були мати контакти зі скіфами-булгарами, проте найдавніші тюркські (а саме булгарские) впливу на слов'янські мови не мають відповідностей в сучасних балтійських мовах (Menges Karl H., 1990).

Даних для пошуки слідів фракійців після того, як вони вирушили на пошуки нових місць, будучи витісненими англосаксами, дуже мало. Можна припускати, що частина фракійців зупинилася в басейні Південного Бугу і залишалася там приблизно до 8-го ст. до н.е. Підставою для такого припущення є скупчення поселень довкола Умані етнічно не ідентифікованої білогрудівської культури, яка існувала в XI – IX ст. до н.е. За словами Тереножкіна основне і найбільш досліджене скупчення пам’яток білогрудівської культури розташоване майже суцільним масивом в радіусі 40 км довкола Умані. (Тереножкин А.И., 1961, 6). Частина з цих пам’яток знаходиться на берегах Ятрані, назва якої може бути фракійського походження. Загальну територію білогрудівських племен Тереножкін окреслив так:


на півдні їх поселення зустрічаються до початку степової смуги, на сході до Дніпра, на півночі до зони лісу, розсіяно і північніше в області правобережних приток Прип’яті, а на заході – до Дністра (Там же, 213-214).


Тереножкін, який детально дослідив білогрудівську та чорноліську культури вважає, що життя білогрудівців було мирне, про що свідчить відсутність у них укріплених поселень та топографія цих поселень. На його думку з початком скіфського періоду з невідомих причин білогрудівські племена полишають Уманьщину і, можливо, переселяються у Подністров’я (Там же, 12). Можна припускати, що білогрудівці пішли і далі на Балкани. Підставою для таких припущень є наявність певних культурних впливів білогрудівської культури на культуру фракійського гальштату у Молдавії:


… лощена кераміка з різьбленим та карбованим орнаментуванням вперше з’являється в білогрудівській та чорноліській культурі, звідки вона єдино могла проникнути за Дністер, у Молдавію, у культуру фракійського гальштату в кінці VIII або на початку VII ст. до н.е. Разом із східним орнаментом у Молдавії поширюються типові для культури українського лісостепу черпаки із виступом на ручці, келихи з циліндричною шийкою і кулястим корпусом і навіть прості посудини тюльпановидної форми з проколами по обіду і розчленовані валком, котрі зрідка виготовлялися у Молдавії поруч з панівними баночними посудинами (Там же, 216).


Однак зробленому припущенню суперечить думка про час формування фракійської етнокультурної спільноти, яка підтримується більшістю дослідників. В цілому вважається, що цей процес треба відносити до початку раннього залізного віку:


Формування фракійської етнокультурної спільноти більшість дослідників відносять до початку раннього залізного віку. Народи попереднього періоду, зокрема носії культури Ноа і Кослоджені, тісно пов’язані з племенами північного Надчорномор’я, румунськими вченими розглядаються, як такі, що ввійшли у фракійську спільноту, але ще не фракійці. Різка зміна культур в XI – X ст. до н.е., котру спостерігають дослідники в Карпато-Дунайському районі, є переконливим аргументом на користь такого висновку, подаючи свідчення про появу тут нового населення. Саме це зайшле населення і вважається основним ядром північних фракійців, які асимілювали місцеві племена (Мелюкова А.И., 1979, 14)


У зв'язку з цим не можна виключати того, що творцями білогрудівської культури були балти. І назва річки Ятрань і інші топоніми поблизу Умані, такі як Аполянка, Гереженівка, Гродзеве, Легедзине, Шельпахівка можуть мати балтійське походження. Тоді зміну культур в Карпато-Дунайському районі 11-12-го ст. можна пов'язувати з прибуттям туди фракійців чи фригійців і вірмен, що мігрували з Північного Причорноморря, де приблизно в цей же час відбулася зміна культур – на місці сабатинівської з'являється білозерська (12-10 вв. до н.е.).


Как бы там ни было, балты могли соседствавть с фракийцами и иметь с ними языковые контакты.


Окремо розглядається також міграція балтів пізніших часів у розділі Давні балти за межами етнічних територій





Free counter and web stats