Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Скіфо-сарматська проблематика / Скіфська культура і мова.

Скіфська культура і мова.


Українські археологи передскіфськими культурами на території України вважають наступні: (1) степова кіммерійська, (2) лісостепова чорноліська, (3) культура фракійського гальштату в Молдові та на Середньому Дністрі, (4) висоцька культура на Західній Україні, (5) лужицька культура на крайньому заході України (Тереножкін О. І., 1971, 8, див. Мал. 49). Остання не мала великого впливу на культурний процес передскіфського періоду на Україні, кіммерійська представлена незначною кількістю курганів, висоцька культура і культура фракійського гальштату периферійні, тому більше уваги буде звернено на чорноліську культуру.



З самого початку велика кількість пам'яток чорноліської культури була виявлена вздовж правого берега Дніпра, в басейнах річок Тясмину і Росі. Пізніше більше 60-ти поселень було обстежено на Середньому Дністрі (Крушельницька Л.І. 1998, 3). В цілому чорноліська культура займає більшу частину Правобережної України.


Мал. 49. Поширення передскіфських культур на території України


І. Кіммерійські пам’ятки: 1. Дніпрорудний. 4. Мала Цимбалка. 5. Нікополь. 8. Паркани. 9. Петрово-Свистуново.

ІІ. Висоцька культура: 1. Висоцьке. 2. Гончарівка (Белзець). 3. Золочів. 4. Красне. 5. Лошнів. 6. Лугове (Чехи). 7. Неділівське. 8. Тернопіль. 9. Ульвовек. 10. Ясенів.

ІІІ. Голіградська група: 1. Голігради. 2. Грушки. 3. Іванє-Золоте. 4. Магала. 5. Михалків. 6. Новосілка Костюкова.

ІV. Молдавська група: 1. Кишинів. 2. Лукашівка. 3. Шолданешти.

V. Чорноліська культура: 1. Адамівна. 2. Бобриця. 3. Бортничі. 4. Боярка. 5. Бутенки. 6. Велика Андрусівка. 7. Верем’я. 8. Ворошилов. 9. Голов’ятино. 10. Гуляй-город. 11. Заливки. 12. Калантаїв. 13. Канів (Ситники). 14. Київ. 15. Кийлів. 16. Коломийщина. 17. Лубенці. 18. Маньківка. 19. Міклаші. 20. Молодецьке. 21. Московська гора. 22. Ницаха. 23. Носачів. 24. Підгірці. 26. Полуднівка. 27. Сокирне. 28. Суботів. 29. Тенетинка. 30. Тясмина. 31. Умань. 32. Хрещатик. 33. Хохітва. 34. Хухра. 35. Чорний ліс. 36. Яницьке.


Чорноліська культура отримала свою назву від урочища Чорний ліс неподалік від села Богданівка у верхній течії Інгульця, пп Дніпра. У 1949 році тут було знайдено городище як перше свідчення нової невідомої культурі. Спочатку велика кількість пам'яток чорноліської культури було виявлено вздовж правого берега Дніпра, в басейнах річок Тясмина і Росі, в той час як на 60-70-ті роки минулого століття питання про населення Прикарпаття в скіфський час залишався найменш вивченим в археологічному відношенні (Артамонов М. І. 1974, 129). Однак пізніше більше 60-ти поселень було обстежено на Середньому Дністрі (Крушельницька Л.І. 1998, 3). В цілому чорноліська культура займає більшу частину території Правобережної України.

Для визначення етнічної належності цієї культури згадаємо, що в кінці III тис. до РХ почалася інфільтрація тюркського населення на правий берег Дніпра, в район поширення трипільської культури. Це були племена древніх булгар, предків сучасних чувашів. Спочатку вони заселили тільки степ, але пізніше просунулися і в лісостепову смугу, про що свідчать лексичні відповідності в німецькій і чуваській мовах. Гіпотетична територія поселення протобулгар повинна була б знаходитись десь на південь від ареалу давніх тевтонів, тобто в басейнах верхнього Дністра, Західного Бугу, Верещиці, Золотої Липи, Стрипи. Доказом перебування протобулгар на цій території є збережена до сих пір численна булгарська ономастика (топоніміка і навіть антропоніміка). Тут протобулгари стали творцями комарівської культури (18-12 ст. до РХ) і наступної за нею висоцької.

Як ми знаєио, одночасно з булгарами на Правобережній Україні перебували також і курди, що, крім всього іншого, підтверджує топоніміка курдського походження, скупчення якої в цілому знаходиться східніше від булгарської, але місцями гадані курдські і булгарські поселення розташовані вперешімшку. Загальна територія концентрації булгарської і курдської топоніміки добре відповідає характерній формі області поширення чорноліської культури (див. Мал. 50).



Мал. 50. Співставлення границь чорноліської культуи з областями поширення булгарської та курдської топоніміки.


На Лівобережжі булгарські топоніми тягнуться головно уздовж Ворскли, Псла, нижньої Сули, а також спорадично зустрічаються на великій території від Києва до Харкова і Курська. Смуга чорноліських пам'яток на Лівобережжі уздовж річки Ворскли в топоніміці відображена досить добре. Очевидно, чернолісці-булгари, рухаючись від місць свого первісного проживання, дійшли до Дніпра і переправилися на його лівий берег. Тут вони вступили на територію мордви яка просунулася сюди раніше, а пізніше мала відійти на північний схід під тиском нових прибульців.

На поданій нижча карті показані основні скупчення булгарської і курдської топоніміки, а також частина топонімів германського походження в південних частинах ареалів англосаксів і тевтонів.



Топоніми булгарського походження позначені червоними кольором, курдського – чорним, тевтонського – синім, англосаксонського – фіолетовимю


Найбільше число булгарської топоніміки виявлено на території Львівської області і далі на схід до річки Гнила Липа, але одне з її скупчень знаходиться на території черепинсько-лагодівської групи пам'яток, яку Л Крушельницька відносить до ранньоскіфської. Цей факт, та й область розповсюдження булгарської топоніміки взагалі, вже дають підставу розглядати питання ідентифікації скіфів саме з булгарами, але є й інші міркування на користь такого припущення. Вони будуть викладатися нижче.

Серед всіх топонімів булгарського походження виділяється чіткий ланцюг поселень на відстані 10-20 км одне від іншого, який тягнеться від Сокаля на півночі Львівської області вищі Радехова на Радивилів, потім повертає на схід і йде південніше Крем'янця, Шумська та Ізяслава до Любара, потім повертає на південний схід, проходить вище Хмельника, через Калинівку, і тут вже не ланцюг, а ціла смуга топонімів іде в напрямку Дніпра. Північніше цього ланцюга також є топоніми булгарського походження, але вони розкидані безсистемно. Смуга курдських поселень, яка тягнеться вздовж Дністра на схід може свідчити про те, що курди, очевидно, рухалися одночасно з булгарами до Дніпра, витісняючи залишки фракійців за Дністер, а далі повернули в причорноморські степи.

Як свідчить поширення булгарської і курдської топоніміки, стародавні булгари і курди проживали в тісному сусідстві, що й знайшло своє відображення в численних лексичних паралелях між чуваською і курдською мовами (див. розділ "Кіммерійці"). Оскільки інших етнічних груп на Правобережжі у цей час не було, то слід вважати, що поряд з булгарами творцями чорноліської культури могли бути також і протокурди. Очевидно середньодністровський варіант чорноліської культури належить саме їм, бо як раз у цьому місці зосереджена щільна група курдської топоніміки.

Багато археологів згідні з тим, що чорноліська культура розвинулася на основі білогрудівської, яка існувала у 12-11 ст до н.е. За припущенням, її створила якась група фракійців, що зупинилася в районі Умані при свойому русі на Балкани. (див. розділ "Міграція індоєвропейських племен в кінці 2-го – початку 1-го ст. до н.е."). Білогрудівці мирно залишили свої поселення, відійшовши за Дністер і далі, очевидно, змушені до цього як наїздами степових кіммерійців, так і тиском курдів з північного заходу. Їхні місця зайняли булгари, в той час як курди продовжили просуватись у степи вздовж Дністра, де вони зустрілися зі своїми родичами. Лариса Крушельницька наводить цілий ряд даних про рух носіїв висоцької культури на схід і південний схід вздовж Дністра (Крушельницька Л.І. 1998, 185-200). Слід звернути увагу на те, що білогрудівські поселення не були укріпленими, а новоприбульці, щоб убезпечити себе перед наїздами степовиків, починають будувати городища. Зазвичай городища розміщувалися на мисах високих берегів річок, утворених двома збіжними ярами. Центральне укріплення, збудоване з колод і обнесене ровом, не було великим (40-100 м в діаметрі), тому не могло містити всі житлові споруди поселенців. З напольного боку городища захищалися трьома лініями валів, між якими знаходилася житлова зона, господарські будівлі тощо. Тим не менше такі оборонні споруди не були достатньо надійними. Описуючи городища чорнолісців, Тереножкін вказує:


У більшості своїй чорноліські городища існували недовго, Тясминське городище знищене вогнем. Багато жител нижньої верстви на Суботівському городищі припинили своє існування також внаслідок пожежі (Тереножкин А.И., 1961, 40).


Очевидно, досить мирне співіснування булгарів і курдів попереднього часу було порушено після контактів останніх з іншими іранцями у степах Правобережної України. Відступаючи від об’єднаними силами кіммерійців, чорнолісці переселялися за Дністер, а також частково і за Дніпро на Ворсклу, де також є пам'ятки їхньої культури. Як вважають українські археологи, заселення басейну Ворскли чорноліськими племенами почалося, ймовірно, ще на ранньому ступені чорноліської культури наприкінці бронзового віку (Археологія Української РСР, Т. 2., 1986, 40). На пізній стадії чорноліської культури археологи виділяють її жаботинську фазу розвитку.

Як встановили Ільїнська та Тереножкін, перехід до скіфського періоду на Правобережжі стався в ході еволюції культури пам'ятників жаботинського типу приблизно в середині 7-го в до н.е. При цьому дуже важливим є той факт, що пам'ятки ранньоскіфського часу знаходяться саме в Правобережному Лісостепу і сягають Верхнього Подністров'я. У степах же, де пізніше розквітала скіфська культура, у попередній період спостерігається повне запустіння:


… В 12-10 ст. до н.е. у порівнянні з попереднім періодом у степовій зоні між Доном і Дунаєм спостерігається десятикратне зменшення кількості поселень і поховань. Така ж тенденція скорочення населення виявляється у степовому Причорномор'ї і в наступну кіммерійську епоху, що знаходить своє підтвердження у відсутності на цій території поселень і стаціонарних могильників (Махортых С.В. 1997, 6-7).


Відповідно, немає в степах і ранньоскіфських пам'яток, у той час як на території Західної України вони є у великій кількості. Зокрема, багато ранньоскіфських старожитностей 7– 6-го ст. до Р.Х. було виявлено з кінця 19-го століття у теперішньому Борщівському районі Тернопільської області (села Більче-Золоте, Сапогів, Глибочок, Іване-Пусте, Коцюбинчики, Чорнокінці та інші). Знахідок було так багато, що для їх вивчення у 1876 році у Львові було створено Археологічне Товариство (Бандрівський Микола, 1993, 3-6).

Завдяки систематичним щорічним дослідженням львівських археологів під керівництвом Л. Крушельницької у Средньому і Верхньому Подністров’ї та у Передкарпатті виявлено числені поселення і могильники пізньбронзової і ранньозалізної доби, серед яких є такі, що унаочнюють поступовий перехід від чорноліської до скіфської культури, наприклад, комплекс в селі Непоротове Сокирянського району Чернівецької області:


На площі 6000 кв. м виявлено чотири поселення (Непоротове І, ІІ, ІІІ, ІV), численні окремі пам’ятки та залишки могильника. Матеріали, а також залягання об’єктів, з яких одні перекривали інші, дали можливість виділити три хронологічні горизонти: верхній – ранньоскіфський, перехідний – від передскіфського до скіфського, і нижній, що синхронізується з чорноліською культурою (Крушельницька Л. 1993-1, 7).


Пам’ятки ранньоскіфського часу виявлені також у Львівській області – недалеко від села Крушельниця Сколівського району і біля Добромиля над Сяном (Крушельницька Л. 1993-2, 226, 236). Скіфські ж впливи сягають значно далі:


Наявність виробів скіфського типу в Центральній Європі (автентичних і виготовлених за скіфським зразком) дозволила дослідникам зробити висновок, що ця територія знаходилася під впливом скіфської культури. Найбільша концентрація знахідок скіфського типу спостерігається у Трансільванії та Угорщині (Попович І. 1993, 250-251).


Висловлюється думка, що скіфи з'явилися в східній Угорщині наприкінці 6-го ст. до Р.Х. і панували тут близько трьох століть до приходу кельтів. (Шушарин В.П. 1971, 25). Ця думка підтверджується також даними топоніміки Угорщини, певна частина якої має булгарське походження.

м. Абашар (Abasár) у комітаті Кевеш – чув. упа «ведмідь», шур «болото»;

м. Арло (Arló) у комітаті Боршод-Абауй-Земплен – дове ó в кінці назви може говорити на користь того ж походження, що і чув. урлав «поперечина»;

м. Буй (Buj) у комітаті Сабольч-Сатмар північніше Ньїредьхази – чув. пуй «багатий»;

м. Бюк (Bük) у комітаті Ваш – чув. пўх «набухати»;

м. Веспрем (Vesprem) північніше оз. Балатон – чув. веç «кінець», пĕрĕм «моток», ср. Перемартон;

м. Дунакесі (Dunakeszi) у комітаті Пешт – друга частина назви відповідаю чув. касă «вулиця, село», дуже поширений формант чуваських топонімів.

м. Захонь (Zahony) на кордоні з Україною – чув. çăхан «ворон»;

м. Інке (Inke) у комітаті Шомодь – чув. «невістка»;

м. Комйати (Komjati) на півночі комітату Боршод-Абауй-Земплен – чув. хум «хвиля», йăт «піднімати»;

м. Онга (Onga) у комітаті Боршод-Абауй-Земплен східніше Мишкольцу – чув. ункă «кільце»;

м. Пакод (Pakod) у комітаті Зала – чув. діал. пăк «заснути, вмерти», ут «кінь»;

м. Пасто (Pásztó) у комітаті Ноград – пор. чув. пустав «сукно»;

м. Перемартон (Peremarton) східніше Веспрему – чув. пĕрĕм «моток», уртан «звисати», пор. Веспрем;

м. Сай (Sály) у комітаті Боршод-Абауй-Земплен південніше Мишкольцу – чув. сулă «пліт»;

м. Тарпа (Tarpa) у комітаті Сабольч-Сатмар – чув. тăрпа «комин»;

м. Тата (Tata) у комітаті Комаром – чув. тутă «ситий»;

м. Тура (Tura) у комітаті Пешт – чув. тăрă 1. «гора», 2. «чистий»;

м. Як (Jak) у комітаті Ваш – чув. йăк «біда»;

р. Зала (впадає в оз. Балатон) – чув. çула «лизати»;

р. Калло, пп Береттьо, пп Шебеш-Кереша, пп Кереша, лп Тиси – чув. хулла «повільний»;

р. Керка у комітаті Зала – чув. кĕрке «форель»;

р. Лашко, пп Тиси – чув. лашка «тяжко йти»;

р. Такта, лп Шайо, пп Тиси – чув. тăк «лити, виливати», ту «гора»;.

Поширення топоніміки показує, що скіфи займали майже всю територію Угорщини, але пізніше розчинилися серед прибульців. У Словаччині ж булгарської топоніміки практично немає, за винятком вузької степової смуги на півдні країни, де кілька топонімів можуть мати булгарське походження. Що ж стосується того факту, що на багатьох лужицьких городищах зустрічаються характерні скіфські бронзові наконечники стріл (Третьяков П.Н. 1952, 81), то це може бути свідченням скіфських набігів далеко аж до території сучасної Німеччини, але наявна топоніміка булгарского походження, виявлена в Польщі дає підстави припускати можливість розселення булгар аж до Одри і далі.

Українські археологи в цілому визнають, що культурна спадкоємність від доскіфського до скіфського часу спостерігається в Українській Лісостепу перш за все в галузі поширення чорноліської культури і пам'яток типу, які змінили її (Археологія Української РСР, Том 2, 1986, 50). Думка про спадкоємність скіфської культури в Правобережному Лісостепу від місцевих культур не викликає заперечень навіть у прихильників центральноазійського походження скіфської культури в цілому:


В Лісостеповому Правобережжі на захід від Дніпра зосереджена велика кількість пам’яток пастушо-землеробського населення скіфської культури, корні котрої йдуть глибоко у місцеві культури бронзового віку (Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 11).


При цьому важливим є наступне спостереження:


"В Правобережному Лісостепу поширився скіфо-сибірський обряд поховання в курганах… Такий обряд, властивий раннім скіфам, стійко протримався в Правобережному степу до кінця скіфського періоду" (Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 365).


Прийнявши до уваги хронологічні рамки еволюції чорноліської культури в ранньоскіфську і дані топоніміки, можна припустити, що ядро скіфської культури почало зароджуватися на берегах лівих приток Дністра – Верещиці, Гнилої Липи, Золотої Липи, Стрипи, Серету. Очевидно, знамените скіфське золото добували в басейні цих річок, оскільки численна топоніміка, що може свідчити про колишні багаті поклади цього металу, концентрується саме тут (річки Золота Липа, Золота, населені пункти Золочів, дві Золочівкі, Золотники, Золотий потік, Іванє-Золоте, Більче-Золоте, Золота Слобода). На цій же території, до речі, було знайдено кілька скарбів, найвідомішими з яких є два скарби із села Михалкова Тернопільської області на лівому березі Дністра, знайдені в 1878 і 1897 рр.

Усе вище викладене дає підстави думати, що скіфська культура поширилася на Лівобережжя саме із заходу, а не зі сходу. Ільїнська та Тереножкін, прихильники центральноазійського її походження, заперечували самі собі, коли говорили, що на Лівобережній Україні найбільш ранніми пам'ятками початку залізного віку є поселення і поховання другого ступеня чорноліської культури. Їх поява була обумовлена наслідком міграції частини населення з Дніпровського Правобережжя в кінці 9-го або на початку 8-го ст. до н.е., а пізніше на цій основі було створено локальний різновид скіфської культури. Решта ж територія Лівобережного Лісостепу, за їхніми спостереженнями, була заселена пізніше, на початку першої половини 6-го в до н.е., і скіфські пам'ятки з'являються тут вже в повністю сформованому вигляді після того, як скіфи повернулися з походів до Передньої Азії( Ильинская В.А., Тереножкин А.И.,., 1983, 366).

Серед науковців панує думка про те, що скіфську культуру на територію Західної України занесли пришельці десь із степів. Допускається навіть проникнення цих носіїв скіфської культури на територію сучасної Угорщини (Попович І. 1993, 282). Така думка виглядає дивною, якщо звернути увагу на той факт, що найбільш пізній пам'ятник скіфської культури в Лагодові (недалеко від Львова) датується 5-му в до н.е., а далі йде хронологічний розрив аж до 1-го ст. н.е., коли починається період липецької культури (Крушельницька Л. 1993-2, 238). Звернувши на це увагу, Л. Крушельницька робить такий висновок:


Отже, хронологічний розрив між двома культурами дорівнював принаймні трьом століттям. Але питання тривалості культур і груп ранньоскіфського часу залишилось не виясненим не лише в Прикарпатті. Така ж ситуація на землях всієї Лісостеповій України, де не дійшло до інвазії скіфів, а лише їх культури. (Там же).


З цього пасажу неясним лишається, хто ж виступав носієм скіфської культури, але для нас важливим є те, що на цих землях скіфська культура пізнішого часу не мала місця, а лишень ранньоскіфська, що побічно підтверджується й іншим фахівцем:


Дивно, що… започатковані ще в кінці VII – початку VI ст. до н.е. зв'язки греків з Поділлям не отримали подальшого розвитку, тоді як з Середнього Подніпров'я вони з плином часу розширилися і зміцнилися. Досить імовірно, що ця обставина пов'язується з іншим – з порівняно раннім припиненням життя на подільських поселеннях і в городищах-сховищах. Хоча такі ж поселення і городища продовжували існувати до зникнення скіфів з Подніпров'я (Артамонов М.І. 1974, 112).


У світлі цих фактів виходить, що скіфське проникнення в у Прикарпаття і далі за Карпати почалося раніше розквіту скіфської культури в степах Північного Причорномор'я, що виглядає нелогічним.

Геродот стверджував, що скіфи, прибувши з Азії, витіснили з Причорномор'я кіммерійців і гнали їх навіть за Кавказ. Ареал кіммерійської культури простирається за Правобережжя Дніпра до Дунаю, тому можна сумніватися, що скіфи, прийшовши зі сходу, витіснили кіммерійців у Закавказзя. Якщо вже кіммерійці відступали перед скіфами, то вони повинні були б тікати кудись за Дніпро і далі за Дунай, на Балкани, але ніяк не пробиватися через них до Білоріченського перевалу на Кавказі і далі. Подібний сумнів уже висловлював М.І. Артамонов, вважаючи вибір шляху переселення в Малу Азію вздовж східного берега Чорного моря дивним, оскільки крім звичайних труднощів він «ще вів у бік ворогів, від яких тікали кіммерійці» (Артамонов М.И. 1974, 16). При логічному відступі кіммерійців за Дунай їх набіги в Передню Азію мали відбуватися виключно через Балкани. Історичні ж дані свідчать, що в більшості своїй кіммерійці приходили з-за Кавказького хребта і тільки якась частина їх разом з фракійцями прибувала в Малу Азію з Балканського півострова, про що є неясні свідчення у Страбона. З іншого боку, «поява скіфських пам'яток в Передкавказзя багато в чому пов'язана з епохою передньоазійських походів, початок якої відноситься до 80-70-х років VII ст. до н.е.» (Махортых С.В., 1991, 11). Аналіз поховального обряду скіфських поховань на Північному Кавказі «виявляє генетичну близькість з передскіфськими і ранньоскіфськими пам'ятниками Причорноморських лісової і лісостепової зон» (Там же, 112).

На підтвердження поширення скіфської культури з території Західної України корисно розглянути й осмислити роздуми і спостереження одного з найбільших знавців скіфської культури М.І. Артамонова. Зокрема він писав:


Заслуговує на увагу факт більш раннього і більш рясного розповсюдження грецьких виробів у середовищі не найближчих до Ольвії кочових скіфів, а віддалених у лісостеповій смузі сучасної України осілих скіфів із землеробським господарством. У зв'язку з цим слід зазначити й ту обставину, а саме, що у цих скіфів раніше, ніж у кочовиків виникають багаті поховання під спеціально для них зведеними курганами (Артамонов М.И. , 1974, 83).


Він пояснює ці факти тим, що грекам було вигідніше торгувати з більш багатими землеробами, ніж з бідними кочовиками. Але як же тоді пояснити, що найбагатші скіфські кургани виявлені все-таки в степах, а не в лісостепу. Господарство кочовиків не змінилося, але вони чомусь раптом стали багатими. Насправді скотарі не були біднішими хліборобів, а може бути, були ще багатшими за них. Тому логічно припустити, що поширення скіфів у степи Північного Причорномор'я йшло з лісостепової зони Правобережної України. Те ж саме можна сказати і про заселення скіфами Лівобережної України і про це Артамонов говорить прямо – спочатку скіфи освоюють басейн Ворскли, а "Сула та Сіверський Донець були пізніше заселені скіфами, ніж Ворскла… Заселення скіфами Середнього Подоння відноситься до ще більш пізнього часу – до рубежу VI – V ст. до н.е." (Артамонов М.І., 1974, 92). При встановленні цих фактів здається просто абсурдом, що скіфи, прийшовши зі сходу, проминули Подоння та припонтійські степи і попрямували просто в лісостеп на Правобережжі Україні, а потім з поворотом рушили в ті місця, які вони могли заселити раніше.

Таким чином ми приходимо до висновку, що чорноліська культура, яка була створена булгарами на білогрудівській основі і мала два ступені розвитку: ранній (приблизно 1050 – 900 рр.. до н.е.) і пізній (900 – 725 р. до н.е.), поступово еволюціонізувала у ранньоскіфську. Цей процес підтверджується пам’ятниками жаботиського титу. Розселившись на Лівобережжя і в причорноморські степи, булгари вступили в конфликт з місцевими мешканцями кіммерійцями, витіснили їх у Закавказзя, а самі стали відомі в історії під іменем скіфів, розвинувши на нових місцях поселень новий ступінь своєї культуру.

Такому гіпотетичному розвитку культурно-етнічних процесів на території України можуть суперечити центральноазійські мотиви в скіфській культурі і гадана приналежність скіфської мови до іранської групи. Що стосується "звіриного стилю" в мистецтві скіфів, то новітні дослідження археологів показують, що цей стиль був поширений не тільки в Центральній Азії. Золоті фігурки тварин (оленів, козлів тощо), подібні скіфським, були знайдені в Середземномор'ї, Малій та Середній Азії. У той же час якісь вдалі технічні рішення (як, наприклад, елементи кінської збруї) могли поширюватися по всій Євразії у відповідності з подібним способом життя кочовиків. Для такого пояснення необхідні спеціальні дослідження зразків матеріальної культури, для чого у нас немає можливостей, але ми можемо покладатися на думку вчених, які спеціально займалися цим питанням, зокрема детальним аналізом предметів колекції скарбу, знайденого в місцевості Зівіє в Північно-Західному Ірані:


… Історія формування скіфського звіриного стилю, якою вона постає у світлі проведеного вище аналізу, дозволяє остаточно відмовитися від думки, що задовго до появи скіфської культури у Східній Європі вона вже існувала десь у цілком сформованому вигляді і що її проникнення в області проживання скіфів у історичний час є результат просунення туди носіїв цієї культури. Насправді вона складається на наших очах, причому різні її складові формуються у різний час (Погребова М.Н., Раєвський Д.С., 1992, 162).


Цей висновок може бути підкріплений також і міркуваннями більш загального порядку, наприклад тим, що цілком обґрунтовані сумніви в можливості виникнення гіпотези про азійську прабатьківщини скіфів на базі виключно археологічних даних, якщо б античні історики не спровокували її своїми свідоцтвами (там же, 72).

Таким чином, є достатньо підстав назавжди відкинути теорію про азійську прабатьківщину скіфів і більш детально зайнятися питанням їх мовної приналежності, який в даний час вважається вирішеним на користь іранської мови:


У літературі, присвяченій вивченню решток скіфської мови, беззастережно панує концепція про іраномовність скіфів. Все, що не має відношення до висунутого положення, заздалегідь виключається з галузі скіфознавчих досліджень (Петров В.П., 1968, 12).


Такий погляд почав формуватися з часів перших досліджень скіфського мови і був остаточно затверджений дослідженнями М. Фасмера і В. І. Абаєва (Абаєв В. І., 1965). Більше того, іранська приналежність скіфської мови зусиллями Міллера і Абаева була навіть звужена виключно до осетинської як продовжувача скіфської. Необґрунтовані спроби К. Неймана та Г. Надя розглядати скіфську мову як монгольську тільки зміцнили позиції прихильників іраномовності скіфів. За таких умов В. П. Петров, продовжуючи творчий підхід до вирішення цього питання професора Новоросійського університету О. О. Білецького, міг тільки обережно критикувати застарілу методику дослідників. Сам Білецький, за словами Петрова, навів низку переконливих невідповідностей скіфської та іранських мов і зауважив, що глоси Гесіхія "найменше дають… фактів для визначення скіфської мови як іранської" (Петров В. П., 1968, 24). У цитованої тут роботі Петров чітко не висловив своєї остаточної думки щодо мовної приналежності скіфів, але він закликав не обмежуватися дослідженнями скіфської мови тільки на іранській основі і приводив, як приклад, деякі, досить переконливі, відповідності скіфської і фракійської мов. Для дослідження зв'язків скіфської мови з фракійським вчений склав скіфо-фракійський ономастикон, в якому він для кожної глоси представив пропоновані раніше іншими мовознавцями індо-іранські (головним чином перські й осетинські), а також свої і Дейчева фракійські, а іноді й інші відповідності (Петров В. П., 1968, 118-143). За словами Петрова, "далеко не у всіх випадках можна сказати з упевненістю, що це ім'я власне фракійське, а не іранське", і іноді неможливо розділити скіфські та фракійські глоси, оскільки лінгвістичний матеріал обох мов суміжний, з якісно спорідненою джерельній базою і пов'язаний хронологічно (Петров В. П., 1968, 115-117). Слід зазначити, що вперше зібрав і опублікував епіграфію Причорномор'я російський вчений В. В. Латишев. Очевидно, його дані в якійсь мірі використовували Петров і Абаєв, а вже їх списки були взяті для наших досліджень.

Таким чином був складений Скіфський ономастикон, і була зроблена спроба всім без винятку приведеним в ньому глосам підшукати нові відповідності з індоєвропейських, тюркських, фінно-угорських і кавказьких мов, які б могли підтвердити або спростувати наші припущення про мовну приналежність скіфів. Наведений реєстр ономастикону знаходиться у стадії постійного оновлення та перевірки. Деякі імена відносяться до більш пізнього, сарматського періоду, але виділити їх непросто. Багато етимологій переглядається відповідно до нових даних, у складних випадках сумнівні імена перевіряються на відповідності словам багатьох інших мов. Тому кількісна оцінка певною мірою змінюється, хоча висновки, зроблені після первісного аналізу залишаються в силі. Зі списку видно, що з більш, ніж 170-ти імен близько восьми десятків може бути задовільно пояснено тільки за допомогою чуваської лексики і ще 30 можуть мати як чуваське, так і курдське (іноді афганське) тлумачення. При цьому приблизно 50 імен отримують вельми прийнятний для антропонімії сенс при добрій фонетичній відповідності. На основі курдської мови може бути пояснено близько 30 імен, але лише сім з них є достатньо переконливими. Досить багато слів (близько 40) можуть мати різне тлумачення на основі чуваської, іранських, балтійських та інших мов. На основі різних іранських мов може бути пояснено ще понад двадцять імен і половина з них має прийнятний сенс, з яких шість можуть мати осетинські корені, чотири-п'ять – афганські, решта пояснені на підставі спільноіранських слів. Зроблений раніше висновок, що упевнено можна говорити лише про дві складові скіфської спільноти – булгарську і курдську, підтверджується. Деякі характерні імена, які мають досить виражене осетинське походження, можуть відноситися вже до пізніших часів. Кілька імен мають виразне балтійське походження. Однак це не означає, що серед скіфів могли перебувати також балти. Очевидно, ці імена відносяться до племінної верхівки балтів, представники якої могли мати зв'язки зі скіфами. При роботі з ономастиконом впало в очі, що деякі імена мають германське звучання. При уважному розгляді виявилося, що вони мають прозоре тлумачення на основі давньоанглійської мови. Саме імена з прозорим давньоанглійській тлумаченням були виключені з ономастикону Петрова і включені в особливий список, який буде розглянутий окремо.

Перебування древніх булгар на території України в скіфський і післяскіфський час означає, що булгарські культурні традиції могли бути сприйняті новоприбулим населенням, зокрема українцями. Порівняльний аналіз народних культур може підтвердити цю гіпотезу, і перша ж спроба приносить успіх. Серед усіх народів Російської Федерації чуваші відрізняються особливою любов'ю до художньої вишивки, яка у них відзначена особливим багатством і різноманітністю.

Чуваші говорять про себе: "Ми залишили світові сто тисяч слів, сто тисяч пісень і сто тисяч вишивок". Приблизно так само оцінюють свої пісні і вишивки українці. Мистецтво чуваської вишивки йде вглиб століть. Відомий факт, коли розшите плаття дочки хазарського кагана вразило своєю розкішшю весь візантійський двір:


У країні (Хазарії – В.С.) , судячи з усього, процвітали ремесла і мистецтва, в тому числі мистецтво шиття. Коли майбутній імператор Костянтин V одружився на дочці хазарського хана, вона привезла з собою як посаг розкішну сукню, яка так вразила візантійський двір, що там вона перетворилося в чоловіче церемоніальне вбрання (Кестлер Артур, 2006, 48)


Є й більш ранні свідчення про поширення художнього шиття в Північному Причорномор'ї. В одному з поховань знатної сарматки у Соколовій Могилі с. Ковалівка Миколаївської області були знайдені залишки золотого шиття по шовку. Вишивка датується 1-м століттям н.е. і «демонструє високопрофесійне мистецтво, досконалі художньо-образні і технічні засоби вираження» (Кара-Васильєва, 2008, 15).

Порівняння чуваського та українського орнаментів, переважаючих елементів вишивки показало, що спільними і найбільш поширеними елементами у них є зображення Сонця і Священного дерева життя як емоційних образів природи, символів урожаю, плодючості. Наскільки популярним у чувашів є символ дерева життя підтверджує той факт, що воно стало головним елементом державного герба і прапора. Принагідно зауважимо також, що вишивка в народному мистецтві осетин займає далеко не важливе місце, поступаючись різьбленню по каменю, дереву, карбуванню і серед її елементів переважають зовсім інші символи, характерні більше для скотарських народів.


Більш детально чувасько-українські культурні зв'язки розглядаються в розділі "Культурний субстрат".





Free counter and web stats

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку цього сайту!

© 1978 – 2014 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1904

Модифіковано : 27.12.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.