Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етногенетичні процеси в епоху заліза. / Слов'янська експансія

Слов'янська експансія


На своїй прабатьківщині з усіх слов'ян лишилися тільки білоруси, лише в незначнім ступеню розширивши свою територію (див. мапу ліворуч)


Ліворуч: Прабатьківщина (границя позначена червоним кольором) і етнографічна територія білорусів (границі позначені темним).
Стрілками позначені напрямки міграцій білорусів. Простір в басейні Сожу був заселений ними пізніше.


Решта слов'янства рушила на пошуки нових земель, але почала свою експансію досить пізно, коли вже інші індоєвропейські народи створили на нових місцях своїх поселень відомі в історії високорозвинені держави і культури. Вперше в історичних джерелах слов'яни виразно з'являються незабаром після 500 р. і вже в тридцяті роки регулярно повідомляється про вторгнення слов'ян в області на північ від Нижнього Дунаю (Pohl Walter, 2002). Причиною такого запізнення стало розташування слов’янської прабатьківщини на північно-західному краї індоєвропейської території і подальша їх міграція в напрямку до Балтійського моря та Нижньої Вісли. Вторгнення гунів у Східну Європу в кінці IV тис. привело в рух місцеве населення і в цьому «Великому переселенні народів» взяли участь і слов’яни.

Історики неодноразово зазначають, що широкомасштабна експансія слов'ян в усіх напрямках – на Балкани, до берегів Одеру і Ельби, Західної Двіни і Волги була мирною і практично непомітною для сучасників. Причину цього слід шукати в тому, що слов'яни не рухалися суцільною масою:


… розселившись на великих просторах далеко від вихідного пункту, слов'яни не утворили безперервного просторового континууму. Мова йде не тільки про поділ південних і північних слов'ян іншими етнічними групами – германцями, рухомим романським населенням не зовсім зрозумілою приналежності, а також угорцями (мадярами), але і про часткове збереження залишків різних індоєвропейських народів, почасти асимільованих або винищених слов'янами (фракійці, іллірійці і венети), а також про різні групи алтайських народів, в першу чергу аварів. (Бирнбаум Х. 1988, 44)


Мирним шляхом слов'яни досягли Греції, де невеликими групами жили на Пелопоннесі і навіть на островах Егейського (там же, 44). Більш агресивно слов'яни стали вести себе на Балканах в союзі з аварами і під їх керівництвом. Непрямим свідченням останнього може бути відомий пасаж про ставлення обрів (аварів) до слов'ян в Повісті врем'яних літ.

До масштабного руху людських мас в середині І тис. до н.е., принаймні, на час зарубинецької культури слов’янські племена не спускалися нижче Тясміна. Але навіть і на Тясмині, і дещо північніше перші зарубинецькі пам’ятки швидко, в кінці ІІ ст н.е. були замінені пам’ятками черняхівської культури, іншої, як на думку Кухаренка, етнічної приналежності, ніж зарубинецька (Кухаренко Ю.В., 1960, 299). Спочатку ця культура вважалася радянськими вченими безумовно слов’янською (Брайчевський М.Ю. 1957), але з часом багато з них прийшли до висновку про її формування на поліетнічній основі (Винокур І.С., Тимощук Б.О. 1977, 24, 25). Наприклад, Сєдов вважав цю культуру, поширену на широких просторах Північного Надчорномор’я від Нижнього Дуная до Сіверського Донця, поліетнічною і сформованою носіями зарубинецької культури, германськими переселенцями з Польського Помор’я (вельбарська культура) та залишками місцевого скіфо-сарматського населення (Седов В.В., 1990-1, 84). Інші дослідники намагалися безпідставно довести генетичну тяглість зарубинецької, черняхівської і пізніших слов’янських культур. Спроби підвищення рейтингу давньої слов’янської культури за рахунок більш розвинених сусідніх є наслідком заідеологізованості історичної науки, а серйозні історики не завжди наважуються заперечувати деяким закомплексованим патріотам. З різкою критикою подібних поглядів виступав Трет’яков, котрий вважав черняхівську культуру беззастережно германською, в чому, очевидно, мав рацію (Третьяков П.Н., 1982, 10-15). Не буде зайвим наведення думок Трет’якова дослівно:


Зовсім інший характер мала ранньосередньовічна слов’янська культура, носії якої ніколи не були тісно пов’язані зі світом античних цивілізацій. Якщо їх сільськогосподарське виробництво, можливо, лише дечим поступалося черняхівському, то всі інші галузі економіки – металургія і металообробка, гончарство, обробка кості та ін. – відрізнялися значною примітивністю, не виходило за межі елементарного за засобами хатнього ремесла (Третьяков П.Н. 1982, 14, 15)


Про те, що слов'яни відносно пізно освоїли металургію та металообробку, говорять також народні вірування і звичаї. У світовій ритуальній практиці широко використовуються метали, зокрема, залізо (Новікова М.О. 1993, 257), однак у слов'ян у звичаях метали фігурують рідко, а якщо це і трапляється, то тільки говорить про їхню особливу цінність. Приміром, до нашого часу, у росіян і українців існує заборона на поховання разом з небіжчиком металевих предметів, а знахідка підкови віщує щастя. У інших же народів, наприклад, у германців було звичайним класти в могилу разом з небіжчиком і його зброю. Зрозуміло, що при розвиненій металургії цінність металевих предметів істотно знижувалася.

Якщо черняхівська культура була германською, то її творцями, безумовно, були готи, які прибули у Північне Надчорномор’я з території Польщі і створили тут свою державу, що засвідчено історичними джерелами. Іншої відомої культури, яка б відповідала часу перебування готів на Україні, просто немає, але готи не могли не залишити після себе жодних культурних слідів. Спроби пов'язати з готами окремі археологічні пам'ятники, такими, як наприклад, Дітинецький могильник, безпідставні, оскільки їх дуже мало для того, щоб пов'язувати з ними численне населення готів. На початку першого тисячоліття н.е. населення Подніпров'я, Дніпро-Дністровського межиріччя було дуже строкатим. На Нижньому Дніпрі це були нащадки кіммерійських, скіфських, сарматських племен і вихідців з грецьких причорноморських міст. Тут були також германські племена бастарниів, кельти, які в середині I ст. н.е. зруйнували Ольвію. Дещо раніше кельти мали свої поселення на Верхньому Дністрі, що засвідчено знахідкою кельтських пам'яток біля села Бовшів Ларисою Крушельницькою. Ще нижче по Дністру жили фракійці (липецька культура). Готи, очевидно, витіснивши більшу частину місцевого скіфсько-сарматського населення за Дніпро, зайняли великі області на Правобережжі:


Черняхівські старожитності охоплюють величезний територіальний простір. Південно-західним кордоном їх розповсюдження є район пониззя Дунаю і Задунав'я. На сході і північному сході ці пам'ятники досягають Лівобережжя Дніпра, аж до надріччя Ворскли і Сейму. Північним кордоном черняхівської культури було Полісся України, а південній – землі Північного Причорномор'я (Винокур І.С., Тимощук Б.О. 1977, 19).


Численні археологічні знахідки в межах вказаної території свідчать про тісні економічні і культурні зв'язки її населення з Римською імперією (Там же, 21). І цей факт добре пов'язується з документальними свідченнями про взаємини готів з Римом.

Прийшовши в рух, слов'яни начебто рухалися тими самими шляхами, що й інші індоєвропейські племена дві тисячі років перед цим. Правобережні слов'яни пішли переважно на захід або залишилися на своїх місцях, а лівобережні, за винятком предків сучасних росіян, перейшовши Дніпро, рушили у напрямку на Балкани. За даними топоніміки слов'яни спочатку заселили компактним масивом західну і частково північно-західну Болгарію (Георгиев Владимир, 1960, 75), тому можна припускати, що основна частина слов'ян рухалася на Балкани через Карпати, а не вздовж берега Чорного моря. Цей рух добре узгоджується з картами поширення двох типів слов'янської кераміки – празько-корчацької і колочинсько-пеньковської, які можна знайти в роботах авторитетних істориків (Баран В. Д., 1978, Седов В. В., 1979; Третьяков П. М., 1982), хоча іноді слов'янські старожитності розділяють на три або чотири групи, розглядаючи пеньківську і колочинську культури окремо і додаючи ще дзєдзіцьку групу пам'яток (Баран В.Д., 1986). При цьому треба відзначити, що безперечно слов'янська кераміка була більш примітивна за формою, ніж кераміка Черняхівської культури, хоча їх знахідки стратиграфічно перекриваються, що показали розкопки в придністровському селі Бакоті та інших місцях (Винокур І.С., Тимощук Б.О. 1977, 40).

На рис. 48 показана карта, за основу якої було взято дві карти поширення пам'яток, складених В.В. Сєдовим (Сєдов В.В. 1979, рис. 20, 21).


Рис. 48. Миграції та території поселень слов’ян з урахуванням даних археологічних пам’яток.


На малюнку видно, що кераміка першої групи (празько-корчацького типу) поширена на величезному просторі від межиріччя Ельби і Зале до Дніпра і захоплює повністю територію Чехії та Словаччини, середню і південну Польщу, південне Полісся. Якщо в цю групу включити і дзєдзіцьку кераміку, то зазначену територію слід розширити, включивши в неї Центральну і Північну Польщу (Баран В. Д., 1990, 6-7).

Кераміка другої групи поширена в Молдові, Мунтенії, Добруджі, і ще південніше в придунайській Болгарії. Тут же зустрічаються пам'ятки першої групи, але значно рідше. Це кераміка колочинсько-пеньковського типу, яка поширена також у середній течії Сули, Псла і Ворскли. У чернігівському Подесінні і курському Посейм'ї зустрічаються глиняні судини за формою тотожні слов'янській кераміці другої групи. При цьому слід зауважити, що, якщо в західних регіонах поширення кераміки наявні ареали з культурою, представленою одночасно керамікою двох типів, то в східних регіонах такого змішання немає. Це вказує на те, що слов'яни, почавши велику міграцію на південь і на захід, йшли двома великими потоками, які стали перетинатися через деякий час після початку руху. Така особливість дозволяє простежити витоки міграції обох груп слов'ян при обґрунтованому припущенні, що кераміка першого типу залишена предками сучасних чехів, словаків і поляків, а кераміка другої групи – предками південних слов'ян. Для слов'ян, представників кераміки першої групи таким витоком є територія на південь від Прип'яті, тобто загальна прабатьківщина чехів і словаків. Південні слов'яни (друга група) почали рух з берегів Десни, Сейму та Сули, тобто звідти, куди ми помістили предків сербів, хорватів, словенців і болгар.

Сам Сєдов прабатьківщину слов'ян помістив між Дніпром і Дністром і тоді слов'яни мали розселятися у двох протилежних напрямках, що вже тому неймовірно, що рухатися назустріч кочовикам, які йшли зі сходу було б нерозумно.

Отже, ці дві групи слов'ян (венеди і анти історичних документів) складалися з частини первісної західній і частини первісної східної гілок слов'янства. За існуючим поділом це сьогоднішні західні та південні слов'яни. Ті ж слов'яни, які залишилися поблизу своїх рідних місць тепер становлять групу східних слов'ян.

Ми знаємо вже, прабатьківщина українців була в ареалі між Прип’яттю і Березиною. Вони залишались там, очевидно, до Великого переселення народів, спричиненого навалою гунів в кінці IV ст. н.е. Коли давні предки сучасних південних і західних слов’ян почали полишити свої прабатьківські землі, їх місце зразу ж займали переселенці з лівого берега Нижньої Прип’яті, з Березини і Сожу. І знову ж на тих самих етноформуючих ареалах, почали формуватися давньоукраїнські літописні племена дулібів, деревлян, полян і сіверян. Дуліби заселяли ареал між Бугом і Случчю, їх називали також волинянами, бо ця місцевість ще раніше називалася Волинню. Деревляни мали свій ареал між Случчю, Прип’яттю та Тетеревом. І ця племінна назва може бути співвіднесеною з назвою германського племені тервінгів, або треверів, котра теж означає “мешканці лісів”.

Поляни заселяли ареал між Тетеревом, Россю і Дніпром. Співзвуччя між назвами поляни і поляки очевидно не випадкове, якщо згадати, що прабатьківські ареали українців і поляків були по-сусідству на лівому березі Прип’яті. Напевно спочатку ці дві слов’янські гілки мали спільний етнонім, котрий поляки зберегли досі. Щоправда, етнонім полян і поляків при розташуванні їх прабатьківщини в лісовій місцевості викликає подив. Однак, пояснення може бути таке. Ареал греків також був неподалік – по ліву сторону течії Прип'яті. А грецькою φυλον означає «рід, плем'я» (філа). Самоназв різних народів типу «люди», «народ», «плем'я» дуже багато, тому така версія може мати право на існування. Ще Шафарик і Нідерле вважали, що ці два етноніма споріднені між собою і ця спорідненість має під собою реальне підґрунтя, оскільки прив'язана до тої самої території.

Сіверяни жили по Десні і по Сейму. Нідерле окреслює їх ареал на території між Десною і Сулою (Нидерле Любар, 1956, 159). На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичів, одного з двох давніх південноросійських племен (другим було плем’я в’ятичів). Отже, якась частина давньоукраїнського племені перейшла Дніпро вище Десни і далі рухалась на південний схід аж до Ворскли, в той час як радимичі, залишаючись весь час на лівому фланзі, дійшли до Сейму. Племінна назва сіверян може бути зіставлена з кількома етнонімами, серед яких серб, сабір, савар та з великим гніздом слів різних мов, котрі мають значення “сусіда, товариш, брат” – укр. сябер, блр. сябр, серб. себар, рос. себёр, лит. sebras, морд. шабра, алб. sёmbёr та ін. Можливо, всі ці слова походять від усіченого д.герм. *nähwa-gabur, про що мова йшла раніше, але для нас важливішим є те що місця поселень сіверян перекривали ареал сербів. Ще Нідерле вважав, що ці два етноніми споріднені між собою (Нидерле Любар, 1956, 31), і ця спорідненість має під собою реальну підставу, оскільки прив’язані до тої самої території. Отже і в цьому випадку прибульці перейняли назву автохтонного населення.

Сербсько-хорватський ареал розділений річкою Снов на дві приблизно однакові половини, тому не виключено, що сербський і хорватський діалекти почали формуватися ще на спільній прабатьківщині сербів і хорватів. А походження племінної назви хорватів також можна розглядати як вплив субстрату, що лишився від попереднього іранського населення. У зв'язку з цим особливий інтерес має наступний пасаж у статті Р. Новаковича:


Лудат каже, що Сакач знайшов у перському джерелі назву землі і народу Haravaiti, Harvahwatiš в південно-східній сатрапії, яка відповідає теперішній південній половині Афганістану, Белуджистану та східній частині Ірану (Новаковіћ Реља, 1973, 328).


Визначений ареал афганців лежав по ліву сторону від течії Десни, а хорватів – по праву, де раніше сформувалася согдіанська мова. Таким чином, збіг племінних назв не може бути випадковим і підтверджує наше розміщення етноформуючих ареалів. Правда, в даний час слідів перебування хорватів у цих місцях, на відміну від сербів, не залишилося.

Залишену давніми українцями територію своєї прабатьківщини зайняло плем’я дреговичів, котрі поступово опанували всю територію на правому березі Дніпра між Прип’яттю і Західною Двиною, бо давнє плем’я носіїв північноросійського діалекту теж залишило свій прабатьківський ареал і відійшло на північ у верхів’я Зах. Двини, Волги і далі вздовж Ловаті до озера Ільмень. На цій великій території слов’яни, асимілювавши різні місцеві балтійські та фінські етнічні групи, розділилися на окремі племена полочан, словен новгородських і кривичів. Кривичі заселили територію між верхів'ями Західної Двіни і Дніпра, звідки вони уздовж Волги просунулися в сучасне Підмосков'ї. Слідом за кривичами на північний схід Білорусії проникають дреговичі, поширюючи по всій Білорусії банцерівську культуру, яка прийшла на зміну дніпродвинській, що належала балтам. Асиміляція балтів слов’янами носила, як завжди, мирний характер і продовжувалася аж до XII – XIII ст. (Зверуго Я.Г., 1990, 32-33).

Предки сучасних росіян, які говорять південноросійським діалектом, – в’ятичі та радимичі рухалися головним чином на схід, при цьому в’ятичі перші вступили в контакт з мордвою та іншими фінно-угорськими племенами, котрі були асимільовані слов’янами впродовж кількох віків вже в історичні часи. Метр російської лінгвістики Трубачов, взявшись за тему освоєння східними слов'янами нових земель, обмежив її, за його власним визнанням, "певною апологією в'ятичів". Необхідність цієї апології викликана літописною характеристикою в'ятичів як "вкрай відсталих і диких людей, які живуть на зразок звірів в лісі, їдять все нечисте, лихословлять не стидаючись батьків і жінок роду". Звичайно, хоча певні підстави для такої характеристики були, їх не можна розуміти буквально, але Трубачов в своїй старанності представив в'ятичів як людей мало не західної культури, намагаючись знайти зерно істини в літописному формулюванні про те, що вони нібито прийшли "від ляхів". Таким же чином треба оцінювати зауваження Трубачова про те, що в басейні Оки в'ятичі зустріли племена балтійської належності при тому, що про фінські племена він не згадував взагалі (Трубачев О.Н. 2000, 4-24).

Слідом за Трубачова ідею західного походження в'ятичів відстоює А.Л. Шилов, який намагався відновити шляхи слов'янської експансіі за даними топонімії (Шилов А.Л.). Це дуже складне завдання, тому що діалектні відмінності тих часів не так виразні і численні, щоб їм повністю довіряти. Наприклад, поширеність кореня тереб від Підмосков'я до Карпат і навіть до Угорщини і Чехії не може бути підставою для пов'язування "в'ятичів, полян та іншиих південних східно-слов'янських племен" (Шилов А.Л. 2010, 56). Ігноруючи розташування первинних слов'янських ареалів, відновити пізніші шляху міграцій слов'ян тільки топонімічними матеріалами неможливо.


Дослідження антропологів говорять однозначно, що на расогенез і етногенез російського народу значною мірою вплинув древній фінський субстрат. Наочно відбиває глибокі фінські корені в російській надодной культурі поширений в фольклорі вираз "ізбушка на курячих ніжках". Чому виник такий вираз, видно з фотографії традиційної саамського будівлі (див. праворуч фото з Вікіпедії.)

Так само можна прослідкувати і мовні впливи фінського субстрату, досліджені багатьма спеціалістами (Veenkler W., 1967, Kiparski V., 1969, Birnbaum Henrik, 1990, Аникин А.Е., 1990). В південному діалекті російської мови і в мордовських мовах (ерзя і мокша) є чимало взаємних запозичень, але наявні також і деякі лексичні збіжності між українською і мордовською мовами. Нічого дивного в них не може бути, оскільки в скіфські часи мордва заселяла басейни Сули, Псла і Ворскли (див. розділ "Експансія фінно-угрів".) Наприклад, морд. рохамс точно відповідає укр. рохати, рохкати, а морд. рямигамс “жувати” семантично близьке до укр. ремигати. Правда, українське ремигати (див. Мельничук О.С. 2006, 140) вважається запозиченим з румунської (rumega "жувати жуйку"), яке, у свою чергу, має латинське коріння (лат. rumigare "те саме"). З іншого боку, у фіно-угорських мовах також є подібні слова, хоча фонетично віддалені від мордовського далі: комі рöмідзтыны, удм. жомыстыны "жувати жуйку". Вони мають відповідність в д-інд romanthah "пережовування". Тим не менше, українське та мордовське слова найбільш близькі фонетично, тому можна думати, що мордва запозичила слово у предків сучасних українців, але як воно потрапило у останнім, залишається загадкою. Визначити відносний час можливих українсько-мордовських контактів може допомогти мордовське слово шивець “швець”. Фонетика слова добре відповідає прасл. šъvьcь, отже, запозичення сталося до падіння редукованих.

На основі аналізу помилок літописців можна цілком достовірно вважати, що падіння редукованих сталося до XI ст. н.е. (Хабургаев Г.А., 1986, 52), але багато науковців висловлюють думку, що це сталося між 750 і 825 рр. н.е. (Lamprecht A., 1983, 9). Щоправда, на цей час окремі слов’янські народи розселилися на широкому обшарі, тому процес падіння редукованих проходив в різних мовах не одночасно і по-різному. В зв’язку з цим можна припускати, що українська мова в силу свого центрального положення серед усіх слов’янських мов довше зберігала консервативні риси праслов’янської, і тоді джерелом запозичення морд. шивець може бути українська мова, оскільки укр. швець стоїть до мордовського слова фонетично найближче, а запозичення з праслов’янської неможливе хронологічно. В російській мові відповідне слово мало поширене і має тверде кінцеве c: švec, а південнослов’янські слова фонетично стоять ще далі. Очевидно, давні українці вступили в контакт з мордвою десь у кінці І тис. н.е., тобто за часів становлення Київської Русі.

В середині І тис. н.е. в степах України відбувалися бурхливі події, перебіг яких відновити майже неможливо. Коли по смерті Атіли розпалася гунська імперія, сюди хвиля за хвилею почали накочуватися войовничі племена кочовиків різної етнічної приналежності, ведучі боротьбу між собою і з попередніми прибульцями за пасовиська та зручні шляхи для грабіжницьких наїздів на провінції Візантії, у Закавказзя та Центральну Європу. Історичні хроніки засвідчили для нас імена аварів, акацирів, барсилів, болгарів, кутригурів, савірів, сарагурів, хазарів та багатьох іншіх. Переважно це були тюркські племена, частина з яких лишалася тут ще із скіфських часів, а частина прийшла сюди пізніше із казахських степів. Однак, як ми бачили, тут мали би лишатися ще предки сучасних угорців, осетинів, а також протокурди (чи це не були кутригури ?). Не виключено, що і частина тих слов’ян, які рухалися на Балкани, відстала від своїх співплемінників і лишилася в степах, перейшовши на кочовий спосіб життя. Одним словом, ці часи потребують спеціального дослідження, але є очевидним, що в таких умовах більші маси слов’ян із Середнього Придніпров’я заселяти південні степові простори не могли, тим більше, що була можливість рухатися на захід і на схід.

Процес розселення слов’ян мав би йти з певного часу безперервно так, що жодні території не лишалися порожніми, тобто у процесі свого руху окремі племена завжди залишалися у контакті між собою. У русі на захід українці йшли зразу за поляками і словаками, і цей рух продовжувався ще й тоді, коли чехи, словаки і поляки, не маючи можливості просуватися далі, зупинилися на тих землях, котрі вони заселяють і тепер. Тому якась частина української людності нашарувалася на польську і словацьку. Цим можна пояснити той факт, що українці ще до часів Київської Русі опанували досить широкі простори ген аж до Сяну і за Карпати. Євген Тимченко визначав границю українських поселень вздовж Дунаю і Пруту до Чернівців, далі на захід до Сігету на Тисі (тапер Сігету-Мармаціей у Румунії) і по південним узбіччям Карпат до р. Попрад, потім на північ Дунайцем до Тарнова і далі аж до Більська (тепер Бяльськ-Подляський у Польщі). На півночі границею між українцями і білорусами була Прип’ять від впадіння Ясельди. (Тимченко Є., 1930). Приблизно так само визначав межі української етнографічної території і Райнгольд Траутман (Trautman Reinhold., 1948, 153). Слід тільки зауважити, що границі між окремими слов’янськими територіями не були чіткими, якщо не шли природними рубежами. В русі на схід українці, безперечно, досягли Дону, а, можливо, і Волги, але визначення східної межі першої української колонізації ускладнене пізнішими переселеннями українців на Слобожанщину і в Поволжя.

Слов’янське плем’я дреговичів, предки сучасних білорусів, поступово заселило територію, котру займає тепер Білорусь, а на сході досягли Десни в районі сучасного Трубчевська, і ця річка стала границею між ними і південною гілкою росіян. Найдалі на схід білоруси просунулися вздовж Дніпра до верхів’їв Волги у районі Ржева (Там же, 135).





   

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5014

Модифіковано : 31.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.