Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етногенетичні процеси в епоху заліза. / Експансія фінно-угрів.

Експансія фінно-угрів.


Попереднє зауваження . Щоб не ототожнювати сучасні фінно-угорські народи з їх предками, замість громіздких і штучних визначень, ми вдалися до деякої умовності. Предків сучасних фінів ми тут називаємо фенами, тобто так, як їх називали античні історики, предків естонців називаємо естами, предків вепсів – весью, так, як їх називали в літописах. Застарілі назви приймаються для інших фінно-угорських племен, тобто предки саамі отримали назву лопарів, предки удмуртів – вотяків, предки марі називаються черемисами, предки мансі – вогулами, предки ханти – остяками, а протоугорці – мадярами. Узагальнені назви мордва і комі залишаються для назв народностей ерзя і мокша, зирян і перм'яків відповідно.


Предки фінно-угрів, прийшовши із Закавказзя, розселилися на широкому просторі Східної Європи, де в етноформуючих ареалах між Волгою і Доном сталося формування первинних діалектів, з яких пізніше розвинулися сучасні фінно-угорські мови.


Ліворуч:
Карта поселень давніх фінно-угрів.


При порівнянні розташування первысних ареалів окремих протофінскіх етносів з місцями поселень їх нащадків, добре видно, що експансія фіно-угрів була спрямована головним чином на північ і північний схід і охопила дуже широкий простір. В цілому фінно-угри мігрували на територію тих носіїв уральських мов, які почали розселення за Волгою ще з часів неоліту. Тут сформувалася група самодійських мов на просторі, для визначення меж якого ще недостатньо даних.

Суворі природні умови перешкоджали швидкому зростанню населення цієї великої території, тому ще довго на ній великі ділянки залишалися необжитими і приваблювали нових поселенців. В той же час віддаленість фінно-угорських поселень від центрів аграрної цивілізації і природні умови не сприяли запозиченню сільськогосподарських культур і технологій та розвитку сільського господарства взагалі. В економіці фінно-угрів домінувало рибальство та мисливство, і такий господарський уклад вимагав освоєння великих територій. Досліджуючи етнічні процеси в давнину, Генінг, посилаючись на дані В.О. Долгих, звертає увагу на те, що в Східному Сибіру на величезних просторах кочувало в XVIII ст. 36 тисяч мисливців тунгусів, в той час як конярі та скотарі якути чисельністю 28 тисяч в зоні реліктового лісостепу займали територію в 20-30 разів меншу. (Генинг В.Ф., 1970, 103). Число мешканців будь-якої області обмежене обсягом засобів існування, які вона може забезпечити При полюванні та риболовлі для прогодування невеликого племені необхідний був великий простір. Тому, якщо сприятливі умови в якій-небудь області спричиняли зріст населення, то створювалося відносне перенаселення, і виходом був перехід частини надлишкового населення на нові місця (Брюсов А.Я. 1952, 10). Дослідивши життя північно-американських індіанців, Л. Морган описує процес їх розселення так:


Метод був простим. Спочатку ставався поступовий відтік людей з перенаселеного географічного центру, який забезпечував надлишок засобів існування. Триваючи кілька років цей процес приводив до виникнення значної чисельності населення на місці віддаленому від первинного поселення племені. З часом у емігрантів виникали особливі інтереси, різниця у висловленні емоцій і, пізніше, у мові. Слідувало розділення, незалежність, не дивлячись на близькість територій. Таким чином виникало нове плем’я (Morgan Lewis H. 2000, 104)


Такий процес переселення називається сегментацією. І, як вважав Брюсов, нерідко вона охоплювала великий простір, а переселенці часто віддалялися на значну відстань від свого первинного місця поселень. Здебільшого люди використовували водні шляхи, котрі і визначали напрямки їх міграцій (Брюсов А. Я. 1952, 10).


Розселення фіно-угрів почалося вже тоді, коли їх окремі мови придбали свої відмінні ознаки при проживанні протягом тривалого часу кожного у власному етноформуючому ареалі. Очевидно, воно почалося під тиском племен тюрків, які мігрували зі своєї прабатьківщини в різних напрямках з початку III тис. до н.е. (див. мапу праворуч). Хронологічно міграції тюрків та фінно-угрів досить добре пов'язані:


Племена типової гребінчато-ямкової кераміки, які з'являються на території Східної Прибалтики у другій половині III тис. до н.е., в сучасній археологічній літературі розглядається як найдавніші предки прибалтійських фінів (Денисова Р. Я. 1974, 29).


Достатньо впевнено можна припускати, що предки сучасних чувашів булгари, творці фатьянівського варіанту культури шнурової кераміки, змусили до переселення фінські племена з крайніх західних і північно-західних ареалів. Просунувшись вздовж Десни в басейн Верхньої Волги, вони зайняли землі вепсів і естів. Встановленню шляхів міграції окремих фінно-угорських народів допомагає вивчення залишеної ними топонімії найдавніших часів

Як показує топонімія, вепси, найзахідніший фінський етнос не відразу рушили до місць їх теперішнього проживання, а розселилися південніше своєї прабатьківщини. Рухатися на захід вепсам заважали балти, які розширювали свої території на схід, а ести, які відразу стали рухатися в Прибалтику, заважали їм просуватися на північ. Згодом вепси рушили слідом за феннами і тепер заселяють території на схід від естонців і південніше фінів.

Подальше просування булгар уздовж Волги і Клязьми змусило до міграції також і лапландців (саамі), які на первинній фінно-угорської території займали найпівнічніший ареал. Вони так і рухалися попереду всіх в північному напрямку і врешті-решт зайняли найпівнічнішу область Європи в Скандинавії і на Кольському півострові. Це повинно було статися приблизно близько 700 р до Р.Х., що випливає з міркувань Ганса Фромма (Fromm Hans, 1990, 16). Подолання цього шляху мало вимагати як мінімум кілька століть.


Слева: Прибалтийсько-фінська і саамська топонімія Півночі за кртою А. К. Матвеєва (Матвеев А.К. 1969, 46.)
1 – прибалтийсько-финскі; 2 – саамські назви.


У відповідності з розташуванням своєї історичної прабатьківщини слідом за лопарями повинні були рухатися фенни і при цьому повинні були залишатися на схід від естів, саме тому їх шлях проліг у бік Білого моря. Картографування показало, що прибалтійські фіни і лопарі займали північно-західну половину російської Півночі (див. Карту зліва). У складі прибалтійських фінів були фіни-суомі і північні карели (там же, 45.). Надалі фенни слідом за лопарями просунулися вздовж західних берегів Білого моря до місць свого теперішнього проживання.

Остяків і вогулів, які проживали на крайньому сході фінно-угорської території, змусили до переселення тюркські племена предків сучасних волзьких татар, що піднімалися вгору по Волзі. Ця частина фінно-угрів так почала першою мігрувати на схід. Причому вогули, які мали свій ареал північніше від ареалу остяків, рухалися на свої сучасні місця поселень північним шляхом. За словами Фасмера сліди вогулов є на Верхній Печорі та Іжмі з 1396 р. (А. Фасмер М., 1964, Т.1., 330). Крім того, в Удмуртії є села Ігра, Стара Ігра і Верхня Ігра. Слова ігра відповідають літописній назві мансі югра, якій є паралелі в удмуртській і комі мовах. Ще одним свідченням присутності мансі на півночі європейської частини Росії може бути мансі vaps «зять». Якщо мансі в вепси були колись сусідами, то вепси могли бути зятями мансів. Отже, можна припускати, що вогули (мансі) прийшли у верхів'я Обі відносно недавно, перейшовши Уральські гори в найбільш доступному місці. За вогулами рухалися племена комі, а за ними вотяки. Без сумніву, з міграцією східної групи фінно-угрів слід пов'язувати поширення абашівської культури за Волгу з басейнів Сури і Свіяги. Оскільки ця культура існувала в середині 2 – го тис. до Р.Х., то до цього часу і слід відносити початок експансії фінно-угорських народів на північний схід і схід.


Гіпотетична картина міграції фінно-угорських племен


До накиданої в загальних рисах картини можна додати інші логічні міркування загального плану. Рух мордовських племен можна реставрувати, виходячи з факту поділу спочатку єдиної мови на два діалекти, які розглядаються в наш час окремими мовами. Очевидно, предки мордви-мокща певний час залишалися на місці і лише пізніше рушили за захід і південний захід у басейн річок Сейм і Сіверський Донець, що за припущенням можна віднести не пізніше першого тисячоління до н.е. Напроти, предки мордви-ерзя рушили на схід і північний схід слідом за черемісами і вотяками. Зупинившись на рубежі Волги, вони зайняли територію теперішніх Нижегородської області та Чувашії, про що свідчить місцева топоніміка. Особливо чітко сліди ерзя виражені в Нижегородській області, не кажучи вже про саму Мордовію. Пласт мордовської топоніміки тут настільки щільний, що висвітлення цього питання є особливою темою. Наведемо лише окремі приклади. Назва Арзамаса, очевидно, походить від етноніма ерзя, але що означає друга частина слова – неясно. Теперішнє місто Кстово безсумнівно розвинувся на старому поселенні серед суничних галявин, отримавши назву від ерзя кстый, мокша ксты «суниця» (суфікс -во, очевидно, слов'янського походження). У назві річки Шемлей, лп Озерки, пп Кудьми, пп Волги присутнє ерзя лей «ріка». Цей елемент знаходиться в численних топонімах, як гідронімах, так і ойконімах правобережжя Нижегородської області (Кавлей, Кудлей, Мотизлей, Селей, Тарталей, Шемла, Чувахлей і т.д.). Назва села Кужадон Дальнеконстантинівського району можна пояснювати за допомогою ерзя кужо, мокша кужа «галявина». Назви з коренем веле, віле походять від ерзя веле «село». Річка Модан, пп Серьожі, пп Тьоші, пп Оки – ерзя, мокша – мода «земля».

Накидану картину міграцій фінно-угрів до сучасних місць проживання добре підтвердило і розташування фінно-угорських топонімів, які розшифровуються за допомогою тільки одної з усіх фінно-угорських мов (див. карту Google Map нижче).


Фінно-угорська топоніміка на етноформуючих ареалах і шляхах міграцій фінно-угрів.

На карті топоніми, залишені окремими фінно-угорськими народами часів формування їх первинних мов, позначені цятками різного кольору відповідно до тих мов, на яких вони мають тлумачення. Для окремих мов прийняти такі кольори: фінська – темно-синій, саамська – жовтий, естонська – бордовий, вепська – червоний, угорська – зелений, комі – хакі, мокша – блідо-фіолетовий, марійська – блакитний, ханти – брунатний. Межі загальної фінно-угорської території позначені синім кольором, а гранці окремих ареалів – смугами річок. Колір смуг або чорний, або відповідає кольору тої мови, якою може бути пояснена назва річки.


Розміщення топоніміки в певній мірі підтверджує картину розселення первісних людей, намальовану Морганом. Фіно-угорська, як і булгарська, і англосаксонська топонімія характеризуються не тільки скупченнями на певному місці, але і добре вираженими ланцюжками, які маркують шляхи розселення людей. В ланцюжках населені пункти відстоять один від одного, дійсно, на невеликій відстані, яка забезпечує тісні контакти між тими, хто пішов, і тими, хто лишився, що сприяло збереженню єдиної мови. Прокладені першопрохідцями шляхи в деяких випадках, завдяки постійному вдосконаленню з плином технічного прогресу, збереглися до наших часів. Хорошим прикладом є автодорога M9, що йде від Москви в бік Прибалтики, уздовж якої простягнувся чіткий ланцюжок топонімів естонського походження. Дорога йде по пересіченій місцевості, і це говорить про те, що не тільки фізико-географічні, але й соціо-географічні чинники визначали шляхи міграцій вже в стародавні часи.

Картина Моргана вимагає ще іншого доповнення. Не тільки відносне перенаселення окремих територій, а й вторгнення іншомовних племен приводить в рух аборигенне населення, якщо воно в культурному плані поступається прибульцям. У нашому випадку прикладом може бути витіснення вепсів булгарами, що стояли на більш високому рівні розвитку. Спочатку шлях переселення булгар визначався саме природними умовами. На карті видно, що вони рухалися вздовж берегів Десни і Оки, але прийшовши таким чином на територію вепсів і знайшовши її зручною для поселення, булгари залишилися тут на тривале проживання і не стали проникати в ареал фенів незважаючи на наявність такої можливості. Про це говорить майже повна відсутність там булгарської топонімії і досить численні фінські назви.

Психологічним бар’єром в процесі міграції фінно-угрів було подолання рубежу Волги, яка сприймалася певною границею знайомого заселеного світу. Але під тиском сусідів давні угро-фінські племена, в першу чергу вогули, остяки, лопарі в пошуках нових мисливських та рибальських угідь переходили цю водну перепону і, знайшовши те, що шукали, продовжували свій поступовий рух по мало заселених просторах Північно-Східної Європи. Рухалися етнічні групи фінно-угрів, так само, як і інші народи при переселеннях, в порядку, визначеному місцями їх первинних місць проживання, не переганяючи одна одну і особливо не відстаючи. Залишаючись на довший час в місцях із сприятливими умовами, деякі племена відокремлювалися від своїх мовних родичів, і в їх мовах накопичувалися певні зміни, котрі вели до формування нових діалектів. Так могли утворитися мови таких сучасних народів як карели, іжорці, ліви, водь на території між Північною Двіною Балтійським морем. Невеликі ж групи, які затримувався на певний час, асимільовувалися більш численними новоприбульцями. Судячи з усього, міграція фіно-угрів відбувалася настільки повільно, що люди навіть не усвідомлюючи свого пересування в певних напрямках, залишаючись на довгий час на нових місцях поселень.

Фінно-угорська топонімія дає нам багатий матеріал для роздумів. Уважно розглядаючи найбільш уживані для називання апелятіви, можна отримати певні уявлення про культуру, економіку і навіть психологію мігрантів. Найпоширенішим серед фіно-угорських топонімів є Кашино. У європейській частині Росії зафіксовано 31 поселення, що носить таку назву. Неймовірно, щоб в основі найбільш поширеного топоніму лежав такий вельми прозаїчний апелятів як "каша", що можливо хіба що в окремих випадках. Найімовірніше в його основі лежить др.-фін. *kaski, що підтверджується також численними топонімами Каськово (Коськóво), що зберегли первісне поєднання приголосних sk, рефлектоване в більшості випадків у ш, що є звичайним явищем. Фінське kaski і вепске kas'k мають значення "підсіка", тобто ділянку лісу, вирубаного і розчищеного для ріллі. Переселення фінно-угрів почалося ще тоді, коли вони не знали підсічно-вогневого землеробства, тому первинне значення цього апелятиву було іншим. Ест. kas'k має значення "береза", як ніби семантично дещо віддалене. Однак фінське kaski в деяких випадках вживається для назви молодої берези. Березняк міг розвиватися на вирубках, необов'язково призначених для землеробства. Якщо взяти до уваги морд. kuzha і kuzho "галявина", то можна припустити, що первинне значення цих слів було саме таким, а в подальшому воно розвинулося на вирубане місце в лісі, а далі на молоді берези і врешті-решт на берези взагалі. Тоді російське "каша", яке не має надійної етимології, має походити від прибалтійсько-фінського kaska. Недарма існує поширений вираз "березова каша".

Скупі, але переконливі дані топонімії свідчать, шо племена мордви повинні були займати територію лівого берега Сули і басейнів Псла та Ворскли, тобто північно-західну частину області Бондарихинської культури. Така локалізація поселень мордви дає підставу більш впевнено пов'язувати відоме Більське городище з містом Гелоном, яке описував Геродот. Цю гіпотезу довго відстоював Б.А. Шрамко (Шрамко Б.П.. 1987), але В.А. Іллінська доводила її неспроможність (Ильинская В.А., 1977, 91-92).


Ліворуч: План Більского городища за даними Б. Шрамко (Шрамко Б.П. 1987, 24, рис. 2.)


Цифрами на плані позначені:
1. Західне укріплення.
2. Східне укріплення.
3. Куземинське укріплення.
Східні вали йдуть вздовж урвистих берегів Ворскли, а західні – вздовж пересохлої в теперішньому річки Суха Грунь.


Геродот вказував, що дерев'яне місто Гелон знаходилося в країні будинів, а Більське городище знаходиться біля старого русла Ворскли навпроти міста Котельва Полтавської області.

Будини вважаються предками мордви, тому мордовський епос про будівництво великого міста (Маскаев А. І., 1965, 298) підтверджує зроблену гіпотезу. Бондарихинська культура, що існувала в проміжку 1200 – 800 рр. до РХ, пов'язана з попередньою мар'янівською, пам'ятки якої зустрічаються на Десні, Сеймі, Сулі, Ворсклі, Пн. Донці і Осколі (Березанская С.С. 1982, 41). У межиріччі Сули й Десни Бондарихинська культура виходить за межі мар'янівської. Саме тут була поширена пізніше лебедівська культура, носіями якої ми визначили англосаксів. Перейшовши на лівий берег Дніпра англосакси витіснили мордву за Сулу, а, можливо, також і асимілювали її залишки, що відбилося в непояснених інакше лексичних відповідностях між англійською та мордовськими мовою.Пізніше, очевидно, мордва повинна була повернутися до своїх споконвічних земель, .

Перебування англосаксів по сусідству з фіно-уграми мало носити наслідком лексичні відповідники між давньоанглійською і фінно-угорськими мовами. Наприклад, мар. пундо «гроші» можна співвідносити з д.-анг. pund «фунт, міра ваги грошова одиниця». Це слово могло потрапити до к марійців через мордву, в мовах якої є пандомс «платити», пандома «плата», запозичені у англосаксів. Подібні слова є і в інших германських мовах. Вважається, що це ранні запозичення з латинської, де є pondō «фунт» і pondus «вес» (Kluge Friedrich, 1989, 542). Марійської слово є ближчим до латинських і давньоанглійського, а не до мордовських слів, тому запозичення могло статися тільки від англосаксів. Про присутність італіків на Волзі не може бути й мови, але навряд чи ця відповідність може бути випадковим збігом, якщо є також інші марійско-латинські паралелі: мар. пундаш «дно» – лат. fundus «дно, основа», мар. туто «повний» – лат. totus «цілий, весь».

Є в англійській мові слово fang "ікло", яке могло б свідчити на користь контактів англосаксів з мордвою, оскільки схожі слова зі значенням "зуб" є також у фінно-угорських мовах (мансі puŋk, ханти pöŋk, угор. fog, саамі pānnj, удмурт., комі pin'). У мовах ерзя і мокша це слово має форму пей, але раніше воно могло звучати інакше, оскільки в талиській мові є пінгə «ікло», яке могло бути запозиченим у мордви (в інших іранських мовах такого слова немає). Проте вважається, що значення "ікло" англійського слова розвинулося від д.-анг. fang "лови, здобич", яке семантично відстоїть досить далекою. Цікаво, що в давньоанглійській мові було інше слово зі значенням "ікло" неясного походження. Воно може свідчити про присутність англосаксів у Східній Європі, бо є ціла група слів різного значення, але таких, що походять від тюркського čočqa "свиня" – ос. tusk'a "вепр", угор. tuskó "пень", мокша шочка, ерзя чочка "колода", яким відповідає д.-анг. tūsc "ікло" (угор. tüske "колючка", вепс. t'ähk, фін. tähkä "колос").

Хорошим аргументом в пользу англо-мордовских контактов представляется соответствие устаревшего анг. leman “любовник” мордовскому (мокша и эрзя) ломань “человек”. На первый взгляд связь отдаленная, но это не так. В осетинском языке существует слово lymän “друг”, семантически близкое английскому слову, и это сразу меняет отношение к указанному соответствию. В осетинском тоже есть слово означающее "друг, любовник", пободное на английскиое слово – lymän. Это слово не имеет соответствий в других иранских, но В.И. Абаев утверждал, что оно происходит из иранского *fri "любить" (Ав. fri-, frinati “радовать, любить), пам. fri “хороший, дорогой”, сак. brria- “дорогой” и др.). Он образовал из иранской протоформы несущесвующее причастие *frīymana, которое якобы превратилось в осет. lymän. Он также предполагал заимствование осетинского слова в мордовский уже в значении "челове" (Абаев В.И. 1973, 54-55). Все это выглядит слишком надуманным. На самом деле истоки слова следует искать в др.-анг. el „чужой” и mann „человек”. Мордовскому ломань есть соответствия в нескольких финно-угорских языках, имеющие значения «человек» или «чужой человек» (вепс. łaman, саами olmenč, мар. ulmo, мокша ломанень, манси elm). Очевидно мордовское слово является заимствованным из древнеанглийского *elmann, а потом распространилось среди других финно-угров и также попало к осетинам. При этом можно отметить, что семантическая связь слов «друг» и «чужой (человек)» вполне объяснима, поскольку в древности всегда существовали дружеские отношения между членами разных этнических групп (кунаки). Впоследствии уже англосаксы позаимствовали у предков осетин слово lymän уже только в значении "любовник". Вот еще несколько возможных англо-мордовских соответствий:

д.-анг. ampre “щавель” – мок., ерз. умбрав “щавель”;

д.-анг. glæs "скло" – мок. клянць "скло",

др.-анг. lætt "планка, дошка" – мок. лата, ерз. лато "дах, навіс";

д.-анг. maser “клен”- мок. маразь “чорноклен” або “ясен”;

д.-анг. pǽl, pal “стовп, жердина”- мок. пяль “кол”;

д.-анг. sot "сажа" – мок., ерз. сод "сажа ",

д.-анг. tōl „інструмент“ – мок. тула, ерз туло„клин“.

Наведені вище приклади фінно-германських мовних зв'язків є лише невеликою частиною усього їх корпусу. Фахівці знаходять відповідності також в біологічній номенклатурі, зокрема, в назвах дерев і риб, і змушені давати цьому явищу гіпотетичні пояснення:


… деякі групи носіїв протофінського і дезінтегрованого протогерманського, точніше протосхідноногерманского и протопівнічногерманського мов, могли жити в останні століття до РХ. напівкочовим способом у тісному сусідстві на усій території між річками Дніпром і Волгою на південному сході до Вісли і Балтійського моря на північному заході (Rot Sandor, 1990, т. 2, 25).


Археологічні пам’ятки мадярів були виявлені в Нижньому Прикам’ї і Башкирському Приураллі. Існує думка, «що давньоугорські племена з'явилися в Західному Приураллі не раніше рубежу VI-VII ст. і перебували тут до 30-х рр. IX ст.» (Халиков А.Х., 1985, 28). Однак, з цього зовсім не випливає, що прабатьківщина угорців була десь на Уралі, як вважають багато хто, в тому числі і угорські вчені (Вереш П., 1985). Думка про уральську прабатьківщину угорців було, очевидно, сформована на підставі очевидного і далекосяжного впливу тюркських мов на угорську при загальновизнаному припущенні, що прабатьківщина тюрків перебувала десь там на Алтаї. Звідси йдуть припущення про Волго-Уральський регіон культурно-мовної взаємодії уральських та алтайських етносів (Гарипов Т.М., Кузеев Р.Г., 1985). Але, як ми бачили, прабатьківщина угорців була в Східній Європі, і їх перші контакти з носіями тюркських мов відбувалися так само тут, а не в Приураллі. Допускати можливість того, що мадяри могли перейти за Волгу вже в історичний час, дає нам факт існування певних мовних контактів між ними і древніми іранцями, що сягають в більш далеке минуле. Фахівцям вже давно відомі особливі угорсько-осетинські мовні зв'язки, однак більше значення для визначення місць поселень мадярів мають зв'язки угорської мови з курдською, талиською і гілянською. Найбільш переконливі приклади можливих угорсько-іранських лексичних відповідностей наведені в таблиці 14.


Таблиця 14. Угорсько-іранські лексичні відповідності


угорська мова іранські мови
bitorol – узурпувати курд. bîtir – діставатися
csipö – стегно курд. çîp – литка
csiriz – шевський клей курд. çirîsk – клей
csirke – курча курд. çêlîk – пташеня
dùc – коса підпора курд. doş – схил
èpit – будувати курд. ebinî – побудова
hò – місяць курд. hîv – місяць
lomb – листя курд. lam – лист
mèreg – яд курд. merk – яд, осет. märg- яд
szàraz – сухий курд. şorax – сухий
teher – вантаж курд. tex’ar – вага
mezö – поле тал. məzə – поле
nèz – дивитися тал. nəzə – бачити
terel – гнати тал. təranən – гнати, осет. täryn – гнати
vad – дикий тал. vaz – дикий
rem – жах гіл. rəm – жах
rès – щілина гіл. rəxnə – дірка
veszte – загибель гіл. vəsta – кінчати
vasal – гладити гіл. vasen – мазати


Є ще цілий ряд лексичних відповідностей між угорською та іншими іранськими мовами, але серед них здебільшого є осетинські слова, тому вони можуть стосуватися контактів давніх угорців з давніми осетинами в більш пізні часи. Однак наведені в таблиці приклади лексичних відповідностей між угорською та курдською, талиською і гілянською мовами не можуть походити з історичної доби, бо угорці не проживали в цю добу у сусідстві з іншими іранськими народами окрім осетинів, тому вони можуть бути свідченням мовних контактів протоугорців з іранськими племенами предків сучасних курдів, талишів, гілянців, коли вони ще знаходилися в Східній Європі.

Ми припускаємо, що вогули і остяки перейшли за Волгу під тиском комі і вотяків, які спочатку зайняли їх давні ареали, а потім перейшли Волгу теж. За таких умов при природному зрості кількості мадяр вони мусили теж розширювати свою територію. Очевидно, вони переходили на правий берег Дона, витісняючи звідти іранців, хоча певна їх частина лишалася і на старій прабатьківщині.





Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4524

Модифіковано : 12.03.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.