Етногенез слов’ян.

При дослідженні етногенезу слов'ян ключовими питаннями є розташування їх прабатьківщини і початок діалектного членування праслов'янської мови. Досі ці питання залишаються невирішеними і багато в чому через те, що дослідники роблять методологічну помилку, з самого початку застосовуючи індуктивний метод. Особливо цим грішать численні лінгвісти-аматори, створюючи популярні, але фальшиві теорії про походження і колишню велич своїх народів на підставі кількох незаперечних мовних явищ, що можуть мати як різне тлумачення, так і причини. В цей же час офіційна лінгвістика загрузла у вивченні малозначних питань типу пошуку збігів у парадигмах відмінків локальних говірок. Якщо ж хтось з авторитетних спеціалістів візьметься за більш серйозну тему, то для підтримки власних умовиводів він намагається підібрати довільну вибірку фактів, як лінгвістичних так і екстралінгвістичних, створюючи нову теорію або модернізуючи застарілу.

У першій половині минулого століття існувало кілька теорій слов'янської прабатьківщини, котрі можна узагальнити в дві основні – дніпровську і вісло-одерську, особливо популярну в післявоєнні часи серед польських вчених (Филин Ф.П., 1972, 10, Широкова Ф.Г., Гудков В.П., 1977). Пізніше авторитетні спеціалісти своїми пошуками прабатьківщини слов’ян зовсім тільки дезорієнтували вчених і ускладнили проблему. Наприклад, В.В.Сєдов розробив свою теорію етногенезу слов'ян, з котрими він ототожнює в якійсь мірі носіїв і лужицької, і черняхівської, і зарубинецької культур (Седов В.В., 1979). Зовсім фантастичну теорію побудував О.М. Трубачов. Він намагався переконати всіх, що прабатьківщина слов'ян була десь в Паннонії (Трубачев О.Н., 1984, 1985), маючи для цього зовсім бідні і сумнівні аргументи. В цілому, і старі, і нові теорії в різним ступеню суперечать одна одній, тому нікого не переконують, що і веде до все нових і нових спроб знайти остаточне рішення (Поповска-Таборска Ханна, 1990, Седов В.В., 1990-1, Еременко В.Е., 1997, Алексаха А.Г., 2013 і т.д.).

Дослідження графоаналітичним методом мають зовсім інший характер, виходячи з принципу ab ovo при застосуванні як дедуктивного, так і індуктивного методів. Спочатку для визначення прабатьківщини слов'ян був зібраний і систематизований лексичний матеріал індоєвропейських мов, на підставі чого була визначена територія, на якій у етноформуючих ареалах формувалися окремі мови, у тому числі і слов'янська (див. мапу ліворуч). Після такої локалізації прабатьківщини слов'ян дедуктивно були знайдені відповіді на деякі інші проблемні питання славістики, в той час як подальші дослідження і раніш відомі факти додатково підтверджували зроблені висновки.

Родинні взаємини слов'янських мов

Наступним кроком у дослідженнях за допомогою того самого графоаналітичного методу була побудова моделі родинних взаємин слов'янських мов. Ця робота була виконана на базі репрезентативної вибірки, складеної за матеріалами етимологічних словників (Трубачев О.Н. (Ред.) 1974, Sławski F, 1974). Спочатку були вибрані поспіль реєстрові (заголовні) слова з перших двох томів словника Славського (від ablo до davnostь ), а далі із словника редагованого Трубачовим. За даними вибірки була складена таблиця-словник слов'янських мов представлена лексикою наступних мов: російська, українська, польська, об'єднана сербсько-хорватська, болгарська, білоруський, чеська, словацька, словенська, македонська, верхньо- і нижньолужицька. Включення в таблицю македонської мови має бути пояснене. Її походження залишається неясним. У другій половині 20-го сторіччя питання про етногенез македонців був темою політичних ігор влад Югославії та Болгарії, в які втручалося і керівництво Радянського Союзу. Аргументи в суперечках черпалися з робіт лінгвістів цих трьох країн (Sfetas Spyridon. 2012, 241-271). Знайти істину в цих чварах було неможливо, тому македонська мова і була включена до числа досліджуваних слов'янських мов в надії, що графоаналітичний метод прояснить відповідь на її походження.

З переглянутих більше ніж 3200 слів як основу таблиці-словника було вибрано лише тисячу, в той час як решту склали спільнослов'янські (близько 1900 слів), церковнослов'янські і так звані "давньоруські" без відповідників у сучасних мовах, власні назви, слова, наявні тільки в одній мові, вигуки і т. д. Зведені Етимологічні словники-таблиці для різних мовних сімей і груп, за яким велися підрахунки, подаються на моєму сайті "Альтернативна історична лінгвістика".

Спільнослов'янськими вважалися такі, котрі мали відповідності в дев'яти з десяти слов'янських мов, остаточно залишених для визначення їх родинних взаємин графоаналітичним методом. Разом із спільними словами були вилучені також і похідні від них, тобто цілі гнізда слів, основне слово котрих було визнане спільнослов'янським. Для прикладу, якщо слово *bělъ було визнане спільнослов'янським, то разом із ним виключалися із списку усі однокореневі слова (*bělěti, *bělina, *bělašъ, *bělocha, *bělota і т. д.)

У принципі, було б коректно взяти до розгляду всі слова, котрі не є спільними, однак, для їх вилучення були дві поважні причини. По-перше, похідні слова могли виникнути в різних мовах незалежно одне від одного в різні часи за спільними законами словотворення, і це могло би зашкодити встановленню родинних взаємин мов на час їх виокремлення із спільної мови. По-друге, у використаних словниках мови існує велика диспропорція у представленні лексичного матеріалу різних мов, пов'язана з відсутністю достатньо повних словників окремих з них. Досить часто праслов'янські слова подаються у різних варіантах, яким наводяться численні відповідники з деяких мов, в той час як з інших наявні відповідники наводяться не завжди, навіть тоді, коли їх можна знайти в інших словниках. Звичайно, певна різниця в об'ємах праслов'янської лексики для різних мов має бути – в периферійних мовах він менший, а в центральних більший, але ця різниця не може бути багатократною, тому для досягнення об'єктивності досліджень необхідно було провести деяку корекцію взятого до аналізу лексичного матеріалу – доповнити його при можливості для одних мов і вилучити надмірні, повторні дані для інших. Для такої корекції використовувалися етимологічні словники окремих слов'янських мов, а також двомовні словники (див. Лексикографія). При корекції було продовжене вилучення похідні від спільних слів, з причини вказаної вище, хоча інколи робилися винятки для слів, які відбивали смисл оригінального поняття. Якщо слово не було визнане за спільнослов'янське, то похідні від нього бралися до розгляду, якщо, звичайно, вони не були різними варіантами того самого поняття. Наприклад, були включені до списку однокореневі слова, які не є спільнослов'янськими *xaba, *xabina, *xaborъ, *xabъ, *xabъjь, *xabъje, в той час як були виключені схожі за змістом похідні від них дієслова: *xabati, *xaběti, *xabiti.

Треба також відмітити, що частина однокореневих слів, близьких за змістом, ставилися у відповідність одне одному з поміткою "як…". Наприклад, в реєстрі є два праслов'янських слова *barъ і *bara. Хоча жодне з них не є спільно слов'янським, їх однаковий зміст дозволяє розглядати ці слова як варіанти одного спільнослов'янського слова, котре в тому або іншому варіанті зустрічається в усіх слов'янських мовах. Іншим прикладом спільнослов'янського слова може бути дві форми *čmelь і *čmela, хоча такі варіанти можна розглядати і окремо, оскільки інколи навіть невеликі відмінності в словах відповідають різним групам мов.

Незважаючи на зроблені доповнення, в македонській та лужицькій (об'єднаних верхньо- та нижньолужицької) не набралося достатньої кількості слів для включення їх в загальну систему взаємин. При побудові схеми відчувався також брак білоруських слів, що, очевидно, є наслідком недостатнього вивчення діалектної лексики.

Першим результатом аналізу праслов'янської лексики була верифікація тези про двоїсте походження російської мови, яку давно вже висували деякі мовознавці. Наприклад, О.О. Шахматов в одній із своїх робіт (Шахматов А.А., 1916) не тільки говорив про велику різницю між північним і південним російськими діалектами (наріччями), але навіть вважав можливими тісні зв'язки північного діалекту з польською мовою. В тому ж дусі висловлювався В.В.Мавродін, який припускав можливість західного походження кривичів (Мавродин В.В., 1973, 82), а ще більш певно висловлювався Л. Нідерле пишучи:

Ще й досі у великоросійській мові простежуються сліди її двоїстого походження, оскільки наріччя на північ від Москви сильно відрізняється від південноросійських наріч (Нидерле Любар, 1956, 165).

Поділ східного слов’янства на чотири народності (росіяни південні і північні, українці, білоруси) підтверджується не тільки мовною різницею, але і різницею етнографічною (Зеленин Д.К. 1991, 29). Тезу про такий чотиричленний поділ підтримував і Р.Траутман. Він теж розділяє росіян на два окремі народи (носії північного та південного діалектів) і, посилаючись на авторитетне свідчення Зеленіна, пише, що етнографічна і діалектологічна різниця між цими народами більша, ніж між білорусами і росіянами південного діалекту (Trautman Reinhold, 1948, 135). Взагалі ж поділ слов'янства на три або чотири групи багато в чому є умовним. Давно помічено, що певні сепаратні ознаки пов'язують пари слов'янських мов різних груп, зокрема таких як словацька і словенська, українська та словацька, словенська та українська (Vanko J. 1984., Mečkovska Nina Borisovna, 1985 та ін.)

Існування чотирьох народностей східних слов’ян підтвердилося при складанні таблиці-словника слов'янських мов, коли було виявлено, що російська мова представлена в ньому непропорційно до інших мов великою кількістю слів. Отож, на побудованій графічній схемі взаємин слов'янських мов область російської мови накладалася на області української та білоруської мов. В принципі це би могло підтверджувати тезу про існування спільної для всіх східних слов'ян давньоруської мови, але в такому випадку ми мали би у своїх дослідженнях долучити до множини російських слів ще й українські та білоруські, в ній відсутні. За цих умов побудова схеми ставала взагалі неможливою, бо зв'язки між одними мовами суперечили б їх зв'язкам з іншими. Тільки після розподілу цілої множини російських слів на два рівноправні діалекти зв'язки між мовами були впорядковані. Цей розподіл зробити досить легко, оскільки в етимологічних словниках подається поширення російських слів по областях. Для розподілу областей по діалектах використовувалось таке зазначення:

На сучасній території поширення російської мови виділяється південноросійське та північноросійське наріччя і велика смуга перехідних говорів між ними, яка проходить через Москву (Мельничук О.С., 1966).

Таким чином, до південного діалекту були віднесені слова, поширені в Смоленській, Калузькій, Тульській, Рязанській, Пензенській, Тамбовській, Саратовській та більш південних областях. Відповідно, до північного діалекту були віднесені слова, зафіксовані в областях більш північних. Слова, поширені тільки на Сибіру і Далекому Сході до уваги не приймалися, але їх не було багато. Щоправда, взаємопроникнення лексики цих двох діалектів, пов'язане із спільністю історичного розвитку їх носіїв не могло не мати наслідком розмитість границь між цими діалектами, що і відбилося при побудові схеми родинних взаємин слов'янських мов.

Підрахунки кількості спільних слів між окремими мовами дали результати, показані в таблиці 13. Загальна кількість слів з окремих мов, взятих до аналізу, подана в клітинках головної діагоналі таблиці.

Якщо порівняти отримані дані з даними попередніх досліджень (Стецюк В.М., 1987), то можна побачити між ними суттєву різницю. Зокрема, в наведених даних значно слабше виражений зв’язок між українською, білоруською і польською мовами, а зв'язок між українською і північним діалектом російської виражений сильніше. Це можна пояснити певною суб'єктивністю укладачів словників, пов'язану з їх хибними уявами про історію розвитку української та білоруської мов. Відповідно до цих уяв багато слів з цих двох мов вважаються пізнішими запозиченнями з польської, в той час як вони є для них властивими з найдавніших часів існування цих мов. З другого боку, до лексичного фонду російської мови залучено в свій час багато слів, які до неї зовсім не належать. Особливо негативну роль зіграв тут словник російської мови В.Даля (Даль Владимир, 1956). Віддаючи йому належне за зібраний багатий фактичний матеріал, треба все-таки зазначити, що він мав українську, білоруську та обидва діалекти російської мови за єдину мову і тому з однаковою позначкою "южн." відносив до російської мові і слова південного російського діалекту і слова української мови, а позначкою "зап." відзначав і білоруські слова. Критичну оцінку цих позначок В.Даля висловлювали вже декотрі науковці, зокрема Й.Дзендзелівський (Дзендзелівський Й.О., 1969).

Таблиця 13. Кількість спільних слів у парах слов’янських мов.

Однак, незважаючи на часткову некоректність досліджуваного лексичного матеріалу, схема родинних взаємин слов'янських мов була на його основі побудована (див. Мал.41).

Мал. 41. Схема родинних взаємин слов'янських мов.

Щоправда, як і очікувалося, розташування областей російських діалектів відносно одного до другого виникли певні труднощі. Через тісний історичний розвиток цих діалектів і відсутність повного словника північного діалекту кількості спільних слів з деякими іншими слов'янськими мовами кожного з них мало різняться між собою. Отримані графічною побудовою дві області російських діалектів настільки близькі одна до одної, що на схемі їх можна було б і поміняти місцями.

Тим не менше, своєю конфігурацією схема майже не відрізняється від опублікованої у попередній роботі (Стецюк В.М., 1987), за винятком того, що на ній замість одної області російської мови розташовані дві області її двох діалектів, а області деяких інших мов дещо пересунулися одна відносно іншої (пор. схему лівіше).

Графічна система взаємин словянських мов
(Стецюк В.М., 1987, стор. 38)

Бг – болгарська мова, Бр – білоруська мова, П – польська мова, Р – російська мова, Слн – словенська мова, Слц – словацька мова, СХ – сербсько-хорвацька мова, У – українська мова, Ч – чеська мова.

Безумовна наявність помилок у лексичному матеріалі вибірок, на підставі яких робилися обидві схеми, істотно не впливає на конфігурацію схеми, бо помилки мають несистемний характер, в той час як взаємини між мовами мають певну закономірність. В зв'язку з особливою близькістю діалектів російської мови при розташуванні їх в загальній схемі слов'янських взаємин були прийняті до уваги інші міркування. Зокрема, фонетичні особливості північноросійського діалекту (конкретніше новгородського-псковського) дають підстави розміщувати його ближче до польської мови, ніж південноросійський. Крім того, до уваги була взята зазначена вище часткова некоректність лексичного матеріалу південного російського діалекту, в який внесені слова властиві більш західним мовам. Однак, оскільки наново отримана схема родинних взаємин слов'янських мов особливо не відрізняється від побудованої раніше, вона досить добре накладається на те саме місце на географічній карті (див. Мал. 42). На цій карті показані ареали, на котрих почалося формування окремих слов'янських діалектів, з котрих пізніше розвинулися сучасні слов'янські мови.

Мал. 42. Ареали формування окремих слов’янських мов.

Болг – болгарська мова, Бр – білоруська мова, П – польська мова, Пд.-р – південний діалект російської мови, Пн.-р – північний діалект російської мови, Слв – словенська мова, Слц – словацька мова, С/Х – сербсько-хорватська мова, Укр – українська мова, Ч – чеська мова.
(Мапа усієї первісної слов'янської території подається в розділі Слов'яни: Територія та перше діалектне розчленування).

Розміщення ареалів первісного формування окремих слов'янських мов збігається з територією другої прабатьківщини індоєвропейців. Більше того, як показали дослідження, на тих самих ареалах басейну Середнього Дніпра проходило також формування германських і іранських мов, а також діалектів слов'янскої. Дослідження і пояснення причини цього явища може бути проведене зусиллями науковців різних спеціальностей – етнологів, етносоціологів, географів та ін., але поки що їм було надана робоча назва "етноформуючі ареали". Існування етноформуючих ареалів підтверджує думку деяких славістів, котрі вважають, що ще в надрах праслов'янської сформувалися певні діалектні утворення, з яких пізніше розвинулися сучасні мови. Також, заради справедливості, треба відзначити, що за кілька років до публікації перших результатів досліджень географічним методом територію поселень слов'ян подібно визначив Мачинський:

Співставлення даних писемних джерел і археології переконує, що з початку ІІ ст. до н.е. до середини IV ст. н.е. основна маса предків історичного слов'янства (іменованих у германців Venethi) мешкала на території, обмеженій з заходу середнім Німаном і Середнім та Верхнім Бугом, з півдня – лінією, що йде від верхів’їв Буга на Нижнє Псло, зі сходу – лінією, що з’єднує верхів’я Псла і Оки, північна границя умовно проводиться на підставі лінгвістичних даних по Середній Зах. Двині до витоків Дніпра на Оку (Мачинский Д.А., 1981, 32).

Кухаренко в одній із своїх ранніх робіт, дослідивши пам'ятки ранньослов'янських племен – "поля поховань", окреслює південно-східну границю розселення ранньослов'янських племен як таку, що "проходила від верхів’їв Південного Буга на схід, вздовж річки Росі і далі вздовж Дніпра приблизно до впадіння в Дніпро річки Псло .., повертала до північного сходу, йшла Пслом, а далі переходила до верхів’їв Сули" (Кухаренко Ю.В., 1951, 15-16). Можна побачити на карті, що таке окреслення майже точно відповідає південній границі етноформуючих ареалів Середнього Дніпра.

На користь достовірності визначених нами ареалів формування слов'янських мов говорять дані топоніміки. Щоправда, поки що переконливі дані є лише для ареалів чеської і словацької мов. Відомо, що в Чехії є своя Volyn (біля Страконіце, Південно-чеська обл.), а також кілька населених пунктів Duliby від племінної назви дуліби, котрі колись населяли Волинь. Далі можна побачити, що досить багато населених пунктів чеської прабатьківщини і сучасної Чехії мають ті самі назви: Dubne – Дубно, Ostrov – Острів, Rudná – Рудня, Hradec – Городець. Однак подібні утворення від поширених апелятивів типу дуб, береза, вільха, яблуня, чорний, білий, город, поле, камінь, пісок, острів і т. д. можуть бути утворені за спільними законами незалежно на різних місцях слов'янських поселень. До уваги слід брати назви достатньо оригінальні, принаймні такі, котрі не мають кількох двійників. І от виявилося, що є досить багато паралелей в назвах населених пунктів Волині і Чехії:

Duchcov (Північно-чеська обл.) – Духче (на північ від Рожища, Рожищівський р-н Волинської обл.),

Jaroměř (на північ від Градець Кралове, Східно-чеська обл.) – Яромель на п (івнічний схід від Ківерців, Ківерецький р-н Волинської обл.),

Jičin (Східно-чеська обл.) – Ючин (біля Тучина, Гощанський р-н Рівненської обл.),

Krupa (Середньо-чеська обл.) – Крупа (поруч з Луцьком),

Lipno (Південно-чеська обл.) – Липно (на крайньому сході Ківерецького р-ну Волинької обл.),

Letovice (Південно-моравська обл.) – Летовище (на крайній півночі Шумського р-ну Тернопільської обл.),

Ostroh (на схід від Брно, Південно-моравська обл.) – Острог (Рівненська обл.),

Radomyšl (біля Страконіце, Південно-чеська обл.) – Радомишль (на південь від Луцька), щоправда є ще інший Радомишль вже на території словацької прабатьківщини),

Telč (на заході Південно-моравської обл.) – Телчі (на крайньому сході Маневичського р-ну Волинської обл.)

Однак цікаво, що є назви населених пунктів, котрі своєю формою підтверджують те, що саме з Волині прийшли чехи на місця своїх сучасних поселень. Відомо, що люди при переселеннях інколи надають своїм новим поселенням зменшувальні назви від старих. Такі факти засвідчені навіть в художній літературі. В нашому випадку ми маємо три таких приклади:

Horažd’ovice (на півдні Західно-чеської обл.) – від Гаразджа (на південь від Луцька),

Pardubice (Східно-чеська обл.) – від Паридуби (на захід від Ковеля в Старовижівському р-ні Волонської обл.),

Semčice (біля Млада-Болеслава, Середньо-чеська обл.) – Семкі (на Стиру, Маневичський р-н Волинської обл.) Правда, остання пара може бути видадоковою в цьому списку, бо є Семки у Хмельницькому районі Вінницької обл.

Чеські, моравські і словацькі топоніми, які мають паралелі в Україні. Синім кольором позначені чеські топоніми, чорним – моравські, червоним – словацькі.

Так само багато паралелей можна знайти між словацькою топонімікою і топонімікою прабатьківщини словаків, хоча часом їм є дублети в інших місцях, які або можуть бути випадковими, або відбивати маршрут міграції. Ось приклади зменшування назв на нових місцях поселень:

Malinec (Середньо-словацька обл., східніше Зволена) – Малин (райцентр Житомирської обл. і село у Млинівському районі Рівненської обл.),

Malčice (Східнословацька обл. ), Мальчиці (Яворівський р-н Львівської обл.) – Мальці (Наровлянський р-н, Білорусія ),

Lučenec (південь Середньо-словацької обл.), Лучинець ( Муровано-Курилівський р-н Вінницької обл.) – Лучин (Попельнянській р-н Житомирської обл.),

Kremnica (Середньо-словацька обл.) – Кремно (Лугинський р-н Житомирської обл.)

Є також пари назв майже тотожніх:

Makovce (північ Східно-словацької обл.) – Маковиці (Новоградволинський р-н Житомирської обл.),

Prešov (Східно-словацька обл.) – Пряжів (дещо південніше Житомира),

Košice (Східно-словацька обл.) – Кішечки (Овруцький р-н Житомирської обл.),

Levoča (Східно-словацька обл.) – Левачі (Березнівський р-н Рівненської обл.)

Є також кілька пар назв, збіги між якими можуть бути випадковими:

Humenne (Східно-словацька обл.) – Гуменники (Коростишівський р-н Житомирської обл.), хоча є Гуменне неподалік Вінниці,

Bardejov (Східно-словацька обл.) – Барди (Коростеньський р-н Житомирської обл.) та ін. З гідронімічних назв можна відзначити тільки Уж – річки під такою назвою існують в Словаччині і на прабатьківщині словаків (пп Прип’яті).

Якщо локалізація ареалів формування слов'янських мов визначена правильно, то нові або раніше невідомі факти будуть підтверджувати її розташування. Так сталося після ознайомлення з етнографічною картою белорусів, складеною професором Є. Ф. Карським у 1903 році, на якій позначені області окремих білоруських діалектів. Як виявилося, діалект з найбільш характерними рисами білоруської мови перекриває в значній мірі прабатьківщину булорусів. Фрагмент карти з областю цього діалекту затонованою червоним кольором і нанесеною границею прабатьківщини білорусів темного кольору показаний ліворуч.

Зазначений діалект (дуже "акаючий" і з твердим р) займає центральну частину всієї білоруської території. Більш периферійні діалекти характеризуються в більшій або меншій мірі рисами спільними з російською, українською або польською мовами, що, очевидно, обумовлено пізнішими впливами сусідів. Найбільш характерні риси білоруської мови одночасно є і найбільш давніми, тобто відповідають мові на початках її формування. Отож ми бачимо, що діалект з найдавнішими рисами зберігся дуже близько від визначеної території його первинного формування. Відсутність повного збігу легко пояснюється пізнішими міграціями.

Достовірність локалізації ареалів формування слов'янських мов може бути підтверджена ще іншими фактами, зокрема таким. На підставі різних фактів ми прийдемо до висновку, що давня мордва весь час залишалася в ареалі своєї прабатьківщини між верхів’ями Оки і Дону. Якщо давні болгари дійсно мали свою прабатьківщину на лівому березі Оки, то мордва мала би бути їх найближчими сусідами на сході, і в такому випадку мали би бути якійсь специфічно мордовсько-болгарські паралелі, яким нема інших аналогів. Це могли бути і мовні зв'язки, але в даному випадку ми маємо інші переконливі дані. Досліджуючи слов'янські і мордовські епічні пісні, російський вчений Маскаєв виявив цікаві мордовсько-болгарські мотиви, зокрема в епосі про побудову великого міста і, заперечуючи можливість посередництва росіян чи інших народів (нічого подібного в російському та інших епосах нема), бере на себе сміливість заявити наступне:

Напрошується висновок, що мордовсько-болгарська спільність в епічній пісні швидше пояснюється довшим у минулому часі сусідством племен цих народів (Маскаев А.И., 1965, 298).

Поглиблене дослідження фольклору мордви і болгар може виявити також інші цікаві паралелі.