Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етногенетичні процеси в… / Міграція індоєвропейських племен в кінці ІІ тис. – на початку І тис. до н.е

Міграція індоєвропейських племен в кінці ІІ тис. – на початку І тис. до н.е


Продовження теми
Археологічні культури в басейнах Дніпра, Дона і Дністра в XX – XII ст. до Р.Х.


На момент виокремлення основної маси слов’янських мов із праслов’янської, слов’яни заселяли територію між Віслою і верхів’ями Оки південніше від Західної Двини. На цій території частина слов’ян мешкає і досі, тому можна вважати, що після її заселення вони вже не полишали її ніколи. Однак є докази того, що перед слов’янами принаймні на частині цієї території мешкали балти. Дехто вважає навіть, що територія Білорусі була заселена балтами аж до середини І тис. н.е. (Зверуго Я.Г., 1990, 32). На протязі І тис. до н.е. згідно історичних даних степи України заселяли по черзі кіммерійці, скіфи, сармати, іранська належність яких є загальноприйнятою. Однак в розгляді етногенетичних процесів у Східній Європі ми будемо брати до уваги не тільки такі усталені погляди, але і результати наших попередніх досліджень. За відсутності більш точних методів для визначення етнічних угруповань ми змушені будемо більше користатися логікою, пов’язуючи дані археології із скупими історичними даними. Зрозуміло, що за таких умов наші висновки можуть бути лише гіпотетичними з невідомим ступенем вірогідності.


Ліворуч: Археологічні культури в басейні Дніпра, Дону і Дністра в XV – XII ст. до Р.Х.


Ми пов’язуємо германців з тшинецькою культурою, східний масив якої датується періодом 1700- 1000 рр. до н.е. (Лысенко С.Д., 2005, 60), а польські вчені визначають верхню її межу 19-м ст. до н.е. Таким чином, перед балтами басейн Прип'яті заселяли германські племена і кінець-кінцем рушили на захід, але складно говорити про початок цієї міграції. Швидше за все, вона розтяглася на кілька століть. Так чи інакше, германці перейшли Віслу і витіснили кельтів, які тут жили, далі на захід за Одер. Те, що до них цю територію займали саме кельти, підтверджує кельтська топоніміка в Польщі.

Заселивши територію між Віслою та Одером і залишаючись тут тривалий час, германці розвинули на тшинецькій основі лужицьку культуру. Деякі вчені вважають цю культуру слов'янською, але в цілому їх аргументи на підтримку такої гіпотези не є переконливими. Розгорнуту критику слов'янської приналежності лужицької культури з посиланнями на дані авторитетних археологів можна знайти у В. Маньчака (Mańczak Witold. 1981), хоча польський вчений має рацію не в усьому. Тим не менш, основний мотив його критики підтримують і інші вчені:


Гіпотеза про слов'янство лужицької культури неправдоподібна вже тому, що безперечно слов'янські археологічні знахідки свідчать про рівень культури істотно більш архаїчний, примітивний і бідний (Horálek Karel. 1983,).


Таким чином, виходить, що крім германців, її творцями визнати нікого. Межі лужицької культури К. Яжджевський визначив так:


У третій період бронзової доби (1300 – 1100 ст. до н.е.) лужицька культура проявляється в ареалі, який може бути описаний так: його північна лінія кордону йде уздовж південного узбережжя Балтійського моря від Грайфсвальда до гирла Вісли, західна межа простягається від Грайфсвальда до Середньої Ельби, яку перетинає десь північніше від впадання в Ельбу Гафеля і далі тримається західного берега Ельби, тягнучись до верхньої течії річки, захоплюючи незначні частини Альтмарка, Ангальту і Саксонії. Південна межа може бути грубо накреслена як верхня течія Ельби, яку він десь перетинає в напрямку на південь і окреслює анклав лужицької культури, який просунувся на південь і досяг басейнів Верхньої Морави, Середнього Вега і Верхньої Нітри. Далі межа повертає у напрямку до витоків Одеру і Вісли поки нарешті вздовж течії Вісли не досягає Нижнього Сана. Знахідки лужицької культури цього періоду простягаються на схід від Вісли до Холмщини і Мазовії (Jażdżewski Konrad, 1948, 31).


З цього можна зробити висновок, що в кінці 1-го тис. до Р.Х. основна маса германців басейн Прип'яті вже залишила і на схід від Вісли була вже територія поселень слов'ян. Далі були поселення балтів, які поступово розширювали свою територію на всі боки, почавши свою експансію з басейну Березини. Стосовно заселення балтами території Білорусі в дослов’янський період можна говорити досить певно. Вже давно цю думку сформували авторитетні спеціалісти, серед яких Любар Нідерле, В.В.Сєдов та інші. Можна сперечатися щодо зазначеної Зверуго верхньої хронологічної межі, але багато фактів, дійсно, можуть підтвердити цю думку.

Однак перше ніж балти заселили всю територію сучасної Білорусії, у межиріччі Березини і Дніпра мали би якийсь час перебувати північні германці. Їх шлях до Скандинавії мав би проходити вздовж Дніпра і Західної Двини, що випливає з розташування їхньої прабатьківщини на лівому березі нижньої Прип'яті. Рухатись на захід вони не могли, інакше б вони мали обганяти готів і тевтонів, а східний напрямок був заблокований іранцями.

У той час як більша частина германців залишила свої первісні поселення, якась їх частина все ще залишалася на своїй прабатьківщині. Серед германського населення, яке залишилося, були в основному східні племена англосаксів. Їх слід вважати творцями лебедівської культури, оскільки вона склалася на основі східнотшинецької і центр її знаходився «на ділянці між Прип'яттю і Россю» (Археологія Української РСР, Том 1. 1985, 445). Очевидно, вона склалася під впливом тієї частини фракійців, які все ще залишалося в межиріччі Тетерева і Росі, коли їх основна маса вже переселялася в південно-західному напрямку. Однак найбільше пам'яток цієї культури знайдено у трикутнику між Дніпром і Десною, менше в межиріччі Сейму і Сули, хоча подібні їм спорадично зустрічаються навіть до Горині (Там же, 445). Деякі археологи вважають лебедівську культуру пізнім варіантом сосницької, але, швидше за все, подібність цих двох культур викликано їх однаковою етнічною приналежністю – участь у їх створення брали споріднені племена англосаксів, які переселилися на лівий берег Дніпра двома великими хвилями через певний відрізок часу.

Культура лебедівского типу вважається проміжною ланкою східнотшинецькою і милоградсько-підгірцівською культурами (Археологія Української РСР, Том 1. 1985, 449). Остання була поширена на колишній території поселень германців, а також на Лівобережжі до Сули та Сейму.

Наявність топоніміки, яка розшифровується засобами давньоанглійської мови за межами прабатьківщини англосаксів, але на території лебедівської культури, підтверджує розселення англосаксів на схід, на лівий берег Дніпра. При цьому якась їх група піднялася вверх вздовж Десни аж за Брянськ, що підтверджують топоніми Витебеть, Рессета, Івот та інші. Ось тлумачення неясних топонімів у басейнах Десни, Сейму і Дніпра до Ворскли за допомогою давньоанглійської мови:

с. Бирлівка Драбівського району Черкаської обл. – д.-анг. byrla „корпус, тіло”;

р. Бреч, лп Снови, пп Десни, – д.-анг. brec „шум, звук”;

м. Брянськ – д.-анг. bryne „вогонь”;

м. Буринь Сумської обл. – д.-анг. burna "джерело, потік”, хоча скорше від слова "бурий";

р. Витебеть, лп Жиздри, пп Оки – д.-анг. wid(e) "широкий", bedd "русло".

р. Волфа лп Сейму на кордоні Сумської і Курської областей – д.-анг. wulf, анг. wolf "вовк”;

м. Гомель, обласний центр Білорусі – д.-анг. humele "переступень", рослина родини гарбузових (Brionaca)”, hymele „хміль";

м. Диканька Полтавської обл. – д.-анг. đicce „товстий”, anga „шип, вістря”;

м. Зіньків Полтавської обл. – д.-анг. sencan „занурювати, топити”, sengan „горіти”;

м. Ічня, районний центр Чернігівської обл. – д.-анг. eacnian „додавати, докладати”;

с. Івот східніше Новгороду Сіверського, с. Івот на півночі Брянської обл., річки Івотка, лп Десни та Івоток, лп Ветьми, лп Десни, на яких стоять ці села – д.–анг. ea "річка", wœt "лють";

р. Клевень, пп Сейму – д.-анг. cliewen “клубок, моток”. Назва річці могла бути надана через покручене русло в багнистій місцевості, пор. Кливини;

с. Конятин Сосницький р-н Чернігівської обл. – д.-анг. cunnian "пробувати, випробовувати", tūn "село";

р. Нерусса, лп Десни – д.-анг. neru "харчування, годування", usse "наш";

с. Пакуль західніше Чернігова – д.-анг. pǽc-an „обманювати”, д.-анг. ioll "лайка, образа";

с. Пилятин Козелецького р-ну Чернігівської обл. – д.-анг. pullian "тягти, переїжджати", tūn "село";

р. Рессета пп Жиздри, лп Оки – д.-анг. rǽs "біг" (від rǽsan "кидатися, спішити") або rīsan "підніматися" и seađ "джерело, криниця";

смт. Ромодан Миргородського району Полтавської обл. – д.-анг. rūma „простір, площа”, д.-анг. dān „вологий, волога місцевість”;

м. Ромни Сумської обл., р. Рома, пп Десни – д.-анг. romian "стреміти", д.-сакс. romon „цілитися”;

р. Свеса, лп Івотки, лп Десни, м. Свеса Сумської обл. на цій річці – д.-анг. swǽs „особливий, улюблений, приємний”;

р. Свига, лп Десни – д.-анг. swigian „мовчати”, рос. свигать „гуляти, хитатися, спішити”, лит. svaigti „гоняти, кружитися”;

р. Сев, лп Нерусси, лп Десни – д.-анг. seaw „сік, волога”;

р. Сейм, лп Десни – д.анг. seam „край”, „облямівка”, „рубець”.

р. См’яч, пп Снови, пп Десни – д.-анг smieć „дим, пара”. Назва ж річки Снов не походить від д.-анг. snaw „сніг”, а від д.-інд. snauti „текти, струмити” (М. Фасмер). Тут була прабатьківщина індо-аріїв.

р. Сож лп Дніпра – д.-анг. socian “кипіти”;

м. Суджа на ріці Суджа, пп Псла – д.-анг. sugga „горобець”;

р. Уль, лп р. Сев, лп Нерусси, лп Десни – д.-анг. ule „сова”;

с. Хвастовичи на крайньому півдні Калузької обл. – д.-анг. fǽst «сильний, міцнийий, твердий» і ǽw "закон, звичай";

м. Чернігів – д.-анг. ciern „вершки, жирне молоко” – д.-анг. , англ. cow „корова”, хоча слов’янське походження назви міста теж не виключається.


Показовим є те, що топоніміка англійського походження зафіксована не тільки на території лебедівської культури, яку від бондарихинської відділяла Сула, але і далі до Ворскли. Очевидно англосакси витісняли творців останньої, якими були, очевидно племена мордви, з якими вони залишалися в певних контактах (детальніше див. розділ "Експансія фінно-угрів"). Назва річки Сула має багато тлумачень (Фасмер М. 1971, 799-800; Менгес К.Г. 1979, 131), крім того, і з допомогою мок. сюла, ерз. сюло"кишка", але найбільше підходить д.-анг. solu "калюжа".

На північ від Сейму англосаксонської топоніміки практично не виявлено, що пояснює запропоновану етимологію назви цієї річки як «край», можливо, і «кордон».

Південна і південно-східна границя прабатьківщини англосаксів проходила річкою Тетерів, за якою були вже поселення фракійців. Про витіснення фракійців англосаксами свідчить топоніміка. Найбільш переконливо на основі давньоанглійської мови розшифровується назва річки Ірпінь. Ця річка має широку заболочену заплаву, тому earfenn, складене з да. ear 1. “озеро” або 2. “земля” і д.-анг. fenn “болото, мул”, перекладене для назви Ірпені як “замулене озеро” або як “заболочена земля”, підходять вповні тим більше, що в давні часи заплава річки мала би бути більш заболоченою, ніж тепер. Пропоноване для розшифровки назви і.-є. *pi «пити» (Янко М.П. 1998, 156) недостатньо обґрунтоване. Д.анг. fenn "болото, мул" може бути присутнім також і в назві села Феневичі неподалік від Димера в Київській області. Село розташоване в оточенні боліт, тому мотивація назви є достатньо обґрунтованою. Назва міста Фастів очевидно походить від д.анг. fǽst «сильний, міцний». Для розшифровки назв с. Сквира на р. Сквирка, лп Росі і самої річки добре підходить д.анг. swiera «шия», «яр, ущелину», якщо к після с є епентезой, тобто вставним звуком для додання слову більшої експресії. Подібне явище можна спостерігати і в російському слові скворец, що походить від сверчать. На користь пропонованої етимології говорить назва села Кривошеїне, розташованого неподалік на крутому вигині тієї ж річки, яке може бути калькою більш давньої назви.

Іншими прикладами топоніміки англосаксонського походження можуть бути такі:

с. Дирдин неподалік райцентру Городище в Черкаській обл. – д.-анг. đirda «третій».

с. Кодаки південніше Василькова – д.анг. cot(t)uc “мальва” неясного походження;

м. Корсунь-Шевченківський – д.анг. corsian «плести».

сс. Мирча західніше Димера в Київській обл. і південніше Малина в Житомирській обл. – д.анг. mearce «границя»;

м. Сміла, районний центр Черкаської обл. – назва міста може мати як слов’янське, так і давньоанглійське походження. В основі слова може бути той самий корінь, що і в анг. smile «посміхатися» або smell «запах». Однак, оскільки в стародавній назві стояв дифтонг, який позначався буквою ять, найліпше підходить д.-анг. smiellan «плести».

р. Таль пп Тетерева – д.анг. dǽl «долина»;

г. Тараща райцентр в Київській області – д.англ. đār «тут, там»», ǽsc «ясен»;

г. Тетіїв у Київській області – д.англ. tætan «радувати, пестити»;

р. Ходорків у Житомирській області – д.англ. hador "бадьорий, пожвавлений".

м. Яготин, районний центр Київської обл. – д.-анг. iegođ "острівець".

Ці топоніми, а також смуга тшинецьких пам'ятов уздовж правого берега Дніпра можуть маркувати шлях міграції іншої хвилі англосаксів, які з часом також могли перейти на лівий берег Дніпра, до чого їх могли змусити балти, присутність яких на південь від Прип’яті підтверджують балто-фракійські мовні зв'язки і дані топоніміки:


Наявність балтійських елементів по обидва боки Прип'яті виглядає сумнівним лише за тієї умови, що Прип'ять представляла собою нездоланний кордон, як це зазвичай вважається в літературі (Топоров В.Н., Трубачев О.М., 1962, 233).


Прикладами балтcьких топонімів тут можуть бути такі: Кекішевка, Кремна, Латаші, Нерч, Тня, Тенька та ін.. Однак найімовірніше допускати, що англосаксів витіснили не балти, а племена давніх курдів, які, покинувши свою прабатьківщину, спустилися по Десні до Дніпра, перейшли його і рушили на захід. Таке припущення змушує зробити наявність топонімів курдського походження в Київській та Житомирській областях, прикладами яких можуть бути назви населених пунктів Авратин, Бердичів, Бишів, Девошін, Кічкірі, Нараївка та інші. Оскільки основна частина топонімів курдського походження знаходиться ще далі на території сучасних Хмельницької і Тернопільської областей, то треба припускати, що лише невелика частина курдів зупинялася по шляху свого руху на захід, залишаючись проживати упереміш з балтами, які переходили на правий берег Прип'яті.

Як ми бачили, прабатьківщина балтів знаходилася у верхів'ях Березини і Німану, а пізніше ця річка розділила їх на дві групи – східного і західного діалекту. Зі східного діалекту розвинулися литовська, латиська (латгальська), селонська, земгальська, куронська, які менш консервативні, ніж мови, що розвинулися з західного діалекту (прусська і ятвязька). При цьому з усіх балтійських мов латиська менш архаїчна. Очевидно, носії більш архаїчної литовської мови весь час залишалися поблизу прабатьківщини балтів, про що вказував відомий болгарський лінгвіст (Георгиев В. И., 1958, 247). Зовнішнім чинником таких особливостей балтійських мов можуть бути різна інтенсивність контактів балтів з фінами. (Мажюліс В., 1973, 28-29). В зв’язку з чим можна припускати, що предки пруссів і ятвягів рушили ближче до берегів Балтики, де вони стають відомими вже в історичний час і де вони найменше підпадали впливу фінських мов.

Північно-східний і східний кордони розселення балтів до моменту раннього залізного віку (8-7 ст. до Р.Х.) визначив В. В. Сєдов. На його думку, кордон йшов по Даугаві на схід до верхів'їв Ловаті і витоків Дніпра, потім на південний схід, перетинав Оку недалеко від гирла Угри і далі йшла вододілом між Окою і Доном (Седов В. В., 1990-2, 90) . Сєдов вважає, що балти заселяли території від південно-східного узбережжя Балтійського моря до верхів'їв Оки і Середнього Подніпров'я, утворюючи три групи племен – західну (племена західнобалтійських курганів), серединну (племена штрихованої кераміки) і дніпровську (племена дніпро-двинської культури, верхнеокскої і юхновської) (Там же, 90).

Археологічні дані підтверджуються даними топоніміки:


У цілому північна і східна границі балтійських племен раннього залізного віку в головних рисах збігалися з кордоном, що розділяє балтійську та фінно-угорську топоніміку і гідронімію. Цей кордон йшов від Ризької затоки до верхів'їв Західної Двіни і Волги. Повертаючи далі на південь, він відсікав від басейну Волги надріччя Москви-ріки і верхню течію Оки, далі по вододілу Оки і верхів'їв Дона доходила до степової зони (Третьяков П.Н., 1982, 54-55).


У наступних століттях 1-го тис. до Р.Х. племена дніпро-двинської культури зі Смоленського Подніпров'я почали переміщатися в західні райони Волго-Окського межиріччя (Седов В. В, 92). Підтвердження цьому можна знайти в багатьох фактах. Б. А. Серебренніков звертає увагу на дані Київського літопису, згідно з яким одне з древніх литовських племен голядь заселяло басейн Протви, лп Оки. Він же пише, що М. Фасмер доводив північно-східний кордон балтійської топоніміки до Цни. (Серебренников Б. А. 1965). В.Н. Топоров найсхіднішу хвилю балтомовного населення поміщає уздовж Оки (Топоров В.Н., 1983, 49).

З іншого боку, є свідчення на користь присутності балтів і в більш південних районах. Топоров і Трубачов, дослідивши гідронімію Верхнього Придніпров'я, прийшли до висновку:


Безсумнівність присутності балтів на Сеймі підтверджується… цілим скупченням балтійських гідронімів в кількості не менше двох десятків в цьому районі (Топоров В. Н. Трубачов О. М. 1962, 231).


Як приклади ці фахівці наводять такі назви річок: Обеста (Абеста, Обста), Кубра (Кубарь, Кубера), Вопка, Мороча, Мовчи, Вабля, Терепша, Лепта, Локоть, Ратенов, Рать, Турейка, Желен, Усперт, Рехта, Жадінка та ін. Таким чином, можна припускати, що в якийсь час балти почали розширювати територію своїх поселень, поступово займаючи землі сусідніх германців і іранців, проте не виключено, що в деяких місцях вони могли співіснувати в тісному сусідстві з германцями, зокрема, з англосаксами.

Культуру западнобалтійскіх курганів, всупереч Сєдову створили не балти, а слов'яни, які перейшли зі своєї прабатьківщини на лівий берег Німану і далі розселилися по узбережжю Балтійського моря від Вісли на заході і Венти на сході. Західна група балтів, рухаючись вздовж Західної Двіни (Даугави), також досягла узбережжя Балтійського моря. За Вентою вони змішалися з частиною слов'ян. Тут свої групові могильники залишили балтійські племена куршів, на нижньому Немане – скалвів. Між правими притоками Німану Дубісою і Юрою мали свої поселення жемайти і на півночі Литви у верхів'ях Муші – земгали. (Волкайте-Куликаускене Р., 1990, 15). Від слов'ян балтів відділяв Німан, проте з часом вони, переходячи Німан, смешаліісь з місцевим слов'янським населенням, в результаті чого тут виникло особливе етнічне утворення ятвягів. Деякі вчені вважають, що племена ятвягів і голядь утворювали колись частину праслов'янського діалектного ареалу (Бирнбаум Х., 1993, 14).

З урахуванням археологічних даних можна припускати, що частина східних балтів, рухаючись з межиріччя Дніпра і Березини на північ, перейшла на правий берег Західної Двіни, в той час як інша їх група рухалася на схід, перейшовши Дніпро і витіснивши іранців з басейну Десни. Ті балти, які рухалися на північ, створили дніпро-двинскую культуру, а пізніше, рухаючись вздовж Західної Двіни на північний-захід, також досягли моря і стали тут з часом ядром латиського етносу. Балти, які рухалися на схід, які стали творцями юхновської культури, пізніше були асимільовані слов'янами, і, можливо, також і західно-фінськими етносами (головним чином мордвою). Сліди їх перебування далеко на сході можна знайти в пермських і фінно-волзьких мовах (пор. комі зир. юавны, удм. юаны «спитати» – лтc. jautät «запитувати», мар. каим «сусідній житель» – лтc. kaiminš «сусід»). Зустрічаються балтизми й у російських говірках Центральної Росії (Топоров В.Н., 1973). Балтам, які залишилися на історичній батьківщині, відповідає ареал культури штрихованої кераміки. Дніпро-двинська культура і культура штрихованої кераміки дуже близькі між собою. Різниця тільки у формах і пропорціях посуду. (Зверуго Я. Г. 1990, 32). Культура штрихованої кераміки існувала до середини 1-го тис. до н.е. і була поширена у Східній Литві, і Середній Білорусі, вона належала предкам сучасних литовців (Волкайте-Куликаускайте Р., 1990, 15).

Зв’язки балтійських мов з мовами волзьких фіннів досліджували Б.А.Серебренніков, Г.С.Кнабе, Ф.І.Гордєєв, А.Йокі. Багато балтійсько-мордовських та балтійсько-марійських лексичних відповідностей наводить в одній із своїх робіт А.Х.Халіков (Халиков А.Х. 1990, 57). Крім того, контакти між якимось балтійським етносом і мордвою підтверджують дані із мордовської міфології. Наприклад, ім’я і образ мордовського громовика Пурьгіне-паза, зятя бога-деміурга Нишке виникли під впливом балтійської міфології (лит. Perkúnas, лтс. Pérkóns, пр. *Perkunas). Образ бога грому, блискавки і дощу з іменем цього кореня має витоки в індоєвропейській міфології, але для наших досліджень важливою є наявність подібної міфологічної фігури у фракійців, ім’я якого відоме у грецькій транскрипції – Περκων. Імена богів у інших індоєвропейських народів того самого походження стоять дещо далі (слов. Перун, д.інд. Парджанія, хет. Пирва) (Иванов В.В., Топоров В.Н., 1991. Том 2, 303-304). Отже, обшар поклоніння богові Перкону/Пергіну охоплював балтійський, фракійський (дако-фракійський) та мордовський етнічні ареали, які мали би знаходитися десь по-сусідству. Принагідно слід також додати, що і давні германці, район поселень яких був недалеко від булгарсmкого, могли запозичити образ одного зі своїх богів у булгарів, оскільки у чувашів до цих пір зберігся цілий пантеон богів, які мають у другій частині свого імені слово турă "бог ", що нагадує ім'я германо-скандинавського бога Тора. Пояснення чуваського слова для назви бога як деривата тюрк. teŋgri сумнівно з фонологічних причин. Чуваський бог-творець Султі-турă або домовик Херт-сурт могли знайти відбиття в скандинавському вогняному велетні Сурті, що прийшов звідкись з півдня, який після битви з місцевими богами спалює весь світ. А. Х. Халіков зіставляє також чуваського сімейного духа найменням іерех/іріх із сімейним духом латишів (gars/geris). Він же наводить кілька балтійсько-чуваських лексичних відповідностей (Халиков А. Х. 1990, 57). Таким чином, балти повинні були б мати якийсь контакт також і з давніми булгарами в той час, коли ті заселяли Правобережжя Дніпра.

Балтійська топоніміка зустрічається в різній мірі майже на цілій означеній території і спорадично зустрічається навіть і в Центральній Росії (Гордеев Ф.И. 1990, 62), але особливо вона зосереджена на північ від Прип’яті. Є кілька річкових назв і на південь від неї, але найбільша питома вага балтійської гідронімії – саме в басейні Березини (Топоров В.Н., Трубачев О.Н., 1962, 235; Стрижак О.С., 1981), тобто поблизу прабатьківщини балтів. Ми припустили, що якась частина балтів перейшла на правий берег Прип’яті і вступиkf в контакт з фракійцями, що може пояснити відомі балто-фракійські мовні зв'язки. Особливі балто-фракійські контакти відмічали В.Н.Топоров, Я.Налепа та інші мовознавці. Застосовуючи метод кількісної оцінки спільних лексичних відповідностей, І.Дуріданов дослідив зв’язки фракійської та спорідненої з нею дакської мови з балтійськими та слов’янськими мовами. Порівнявши отримані результати, він прийшов до наступних висновків:


… балтійські, дакські та фракійські племена у передісторичний час – близько ІІІ ст. до н.е. – заселяли сусідні області, при чому перші мешкали поруч даків і фракійців. Чи з другого боку балти межували з іллірійцями, лишається на мою думку під запитанням (A. Duridanov Ivan, 1969, 100).


Звичайно, нема жодних підстав говорити про сусідство балтів і дако-фракійців у 3-му тис. до н.е., але факт сусідства важливий сам по собі. Жодних спеціальних зв’язків фракійської та дакської мов із слов’янськими болгарський мовознавець не знайшов, окрім незначної кількості можливих спільних даксько-балтослов’янських та фракійсько-балтослов’янських лексичних відповідностей, що і відзначив у своїх висновках, тому нема підстав вважати, що десь поблизу дако-фракійського ареалу мали свої поселення також і слов’яни. Висновок Дуріданова підтверджує Десницька. Знаходячи спільні ознаки албанської і балтійських мов (в тому числі зникнення категорії середнього роду), вона стверджує, що здебільшого такі ознаки відсутні в німецьких і слов'янських мовах (Десницька А.В, 1984, 208, 224). Балти приносили з собою милоградську культуру, яка на території Україні видозмінилася в підгірцівську. У цілому милоградська культура займала область східнотшинецької, але за твердженням Л. Д. Поболя ці культури не мають між собою генетичних зв'язків (Поболь Л. Д., 1983, 16). Очевидно, певні відмінності між ними пов'язані з різною етнічною належністю їхніх творців, а спільні елементи обумовлені культурними впливами і запозиченнями. Таким чином, якась частина балтів мала просунутися на південь, але при цьому вони повинні були витіснити германців, проте надалі самі повинні були розчинитися у слов'янському світі. До такого висновку наводить той факт, що найдавніші тюркські (а саме булгарські) впливи на слов'янські мови не мають відповідників в сучасних балтійських мовах (Menges Karl H., 1990), однак ці впливи повинні були захопити ті балтійські діалекти, носії яких просунулися на південь від Прип'яті.



Археологічні культури в бассейні Дніпра, Дону і Дністра в XV – V ст. до Р.Х. и напрямки миіграцій хх носіїв


Фракійці після нетривалого сусідства з балтами починають відхід на Балканський півострів, який на той час вже полишила більша частина фрігійців і давніх вірменів. Ця міграція, що почалася з кінця 2-го і початку 1-го ст. до Р.Х., можливо, була спричинена тиском балтів з півночі і наїздами кочовиків з південного сходу вздовж правого берега Дніпра і розтягнулася на кілька століть. Думка про прихід фракійців на Балкани саме в цей час в цілому є прийнятою в науковому світі:


Формування фракійської етнокультурної спільноти більшість дослідників відносять до початку раннього залізного віку. Народи попереднього періоду, зокрема носії культури Ноа і Кослоджені, тісно пов’язані з племенами північного Надчорномор’я, румунськими вченими розглядаються, як такі, що ввійшли у фракійську спільноту, але ще не фракійці. Різка зміна культур в XI – X ст. до н.е., котру спостерігають дослідники в Карпато-Дунайському районі, є переконливим аргументом на користь такого висновку, подаючи свідчення про появу тут нового населення. Саме це зайшле населення і вважається основним ядром північних фракійців, які асимілювали місцеві племена (Мелюкова А.И., 1979, 14)


Дорогою на Баклани якась частина фракійців зупинилася в басейні Богу і залишалася там приблизно до VIII ст. до н.е. Підставою для такого припущення є існування скупчення поселень довкола Умані етнічно не ідентифікованої білогрудівської культури, яка існувала в XI – IX ст. до н.е. За словами Тереножкіна основне і найбільш досліджене скупчення пам’яток білогрудівської культури розташоване майже суцільним масивом в радіусі 40 км довкола Умані. (Тереножкин А.И., 1961, 6). Частина з цих пам’яток знаходиться на берегах Ятрані, назва якої може бути фракійського походження. Загальну територію білогрудівських племен Тереножкін окреслив так:


на півдні їх поселення зустрічаються до початку степової смуги, на сході до Дніпра, на півночі до зони лісу, розсіяно і північніше в області правобережних приток Прип’яті, а на заході – до Дністра (Там же, 213-214).


Тереножкін, який детально дослідив білогрудівську та чорноліську культури вважає, що життя білогрудівців було мирне, про що свідчить відсутність у них укріплених поселень та топографія цих поселень. На його думку з початком скіфського періоду з невідомих причин білогрудівські племена полишають Уманьщину і, можливо, переселяються у Подністров’я (Там же, 12). Можна припускати, що білогрудівці пішли і далі на Балкани. Підставою для таких припущень є наявність певних культурних впливів білогрудівської культури на культуру фракійського гальштату у Молдавії:


… лощена кераміка з різьбленим та карбованим орнаментуванням вперше з’являється в білогрудівській та чорноліській культурі, звідки вона єдино могла проникнути за Дністер, у Молдавію, у культуру фракійського гальштату в кінці VIII або на початку VII ст. до н.е. Разом із східним орнаментом у Молдавії поширюються типові для культури українського лісостепу черпаки із виступом на ручці, келихи з циліндричною шийкою і кулястим корпусом і навіть прості посудини тюльпановидної форми з проколами по обіду і розчленовані валком, котрі зрідка виготовлялися у Молдавії поруч з панівними баночними посудинами (Там же, 216).


В цей же час почався рух іраномовеих племен Правобережної України в Центральну Азію, але ці процеси будуть розглянути дещо пізніше.




Free counter and web stats    

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2874

Модифіковано : 31.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.