Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Життєпис / Спогади про пережиті роки війни.

Спогади про пережиті роки війни.



Праворуч: Новий 1941-й рік


Початок війни

Я добре пам’ятаю день 22 червня 1941 р. ще й тому, що він збігся з днем народження мого брата, який і сказав мені про початок війни і покликав слухати разом з батьками вже анонсований виступ В.М. Молотова на радіо. Крім того, що почалася війна, я нічого не зрозумів і тільки через кілька років довідався, що у своєму виступі нарком закордонних справ (до травня також і голова уряду) сповістив, що Німеччина, не подавши жодних претензій, напала на Радянський Союз без оголошення війни. Про таке німецьке віроломство радянська пропаганда не переставала нагадувати при будь-якій нагоді, хоча, насправді, посол Німеччини Шуленберг в ніч нападу передав Молотову ноту з проголошенням війни, на що нарком у розпачі спитав: «Чим ми таке заслужили?»

У червні до нас мала приїхати бабця з Кіровоградської області, яку ми довго чекали, але вона все не їхала і пізніше я довідався чому – на початку червня серед людей ширилися чутки про скорий початок війни з Німеччиною. Однак 14 червня була опублікована заява ТАРС, в якій чутки про початок війни називалися «брехливими і провокаційними». Повіривши цій заяві, бабця до нас приїхала, а вже на другий день почалася війна. Повернутися додому вона вже не змогла, бо усі пасажирські рейси на захід були скасовані – туди переправлялися війська і військова техніка. Я пам'ятаю, як по шосе неподалік нашого будинку час від часу на захід суцільним потоком рухалася військова техніка. Тепер вже не можу точно сказати, яка саме, пам'ятаю лише зчетверені зенітні кулемети на машинах. Виглядало то дуже потужно і, напевно, вселяло в людей віру у швидку перемогу. Ця віра формувалася вихованням населення у виразному воєнно-патріотичному дусі, який особливо відбивався у маршових піснях типу "Если завтра войно". В іншій співалося так:

Если в край наш спокойный хлынут новые войны

Проливным пулеметным дождем,

По дорогам знакомым за любимым наркомом

Мы коней боевых поведем

Але не так сталося, як гадалося. Скоро по тому самому шосе на схід потяглися безконечні обози біженців, що було явним доказом того, що побити ворога його власній території, як співалося у пісні, не судилося. Поступово стало ясно, що німці скоро можуть дійти до Донбасу, тому усе цивільне населення було залучене до побудови оборонних споруд. Старі шахтні вагонетки використовувалися для побудови барикад на випадок можливих вуличних боїв, яких, щоправда, і не було. Довкола міста був викопаний глибокий протитанковий рів з валом, а старий кар’єр засипаний землею, щоб через нього могла пройти дорога у західному напрямку. Майже зразу з початком війни почалися проблеми з харчуванням, бо пам’ятаю, як був радий, коли мама принесла з тої роботи пиріжок з горохом. Як виявилося пізніше, побудовані споруди жодної користі не дали, бо Червона Армія місто не боронила, а покинула його за три дні до приходу німців. Населення скористалося безвладдям, щоб грабувати магазини і склади продовольчих та промислових товарів.

Як не дивно, 14-го липня 1942 р. ворог у місто вступив в особі лише одного велосипедиста-розвідника, який приїхав тою самою новозбудованою ґрунтовою дорогою. Побачивши, що жодних слідів Червоної Армії нема, він повернув назад і через кілька годин в місто вступили окупанти в значно більшій кількості. Але на той час нашої родини в місті вже не було. В листопаді 1941 р. ми всі, крім тата, були відправлені в евакуацію невідомо куди. Як я розумію, відправляли лише родини відповідальних працівників і комуністів. Батько був спеціалістом у новій на той час галузі електроавтоматики і одночасно був членом партії, тому ми опинилися серед «обраних». Перед евакуацією була страшенна паніка, німець був вже в кільканадцяти кілометрах від міста, збори в дорогу робилися поспіхом, з собою не дозволялося брати багато речей, лише найбільш необхідне, бо у вагонах було мало місця. Нас посадили на вантажівку і повезли на залізничну станцію, а ті, хто лишався, дивилися на від’їжджаючих з докором, заздрістю, а дехто і зі злістю. В маленьких товарних вагонах, так звані «телятниках», обладнаних чотирма нарами у два поверхи, розміщувалось по вісім родин, і при першій нагоді вагони чіплялися до будь-якого составу, який мав рухатися у східному напрямку. Кожній родині на дорогу було виділено певну суму грошей, по мішку борошна і мішку цукру. Борошно використовували переважно для "затірки". Це така пісна зупа зварена з тіста, розтертого руками на дрібні кавалки. Цукор, очевидно, міняли у місцевих жителів на олію абощо. Тоді на "буржуйці" посередині вагону жінки пекли оладки і, посипаних цукром, давали їх дітям. На довгих стоянках також розводили вогонь між двома цеглинами і на тому теж щось готували. Однак інколи паровоз несподівано давав гудок і ешелон рухався далі. Через це бували випадки, що деякі люди відставали, а потім мусили нас наздоганяти різними способами.

Батько разом з іншими спеціалістами лишився в місті для завершення евакуації обладнання енергопідприємства на Урал, а згодом був зачислений в групу підривників, які мали підривати заводи, шахти, електростанції і підстанції перед самим приходом німців. Уже коли я був дорослим, я почув від нього розповідь про випадок тих часів, який стався на одній з вугільних копалень. Місцеве населення, в основному жінки разом з дітьми, виступили з протестом проти підриву шахти. Вони казали: «Шахта – це для нас єдиний заробок» (шахтарів на фронт не брали, вони мали броню). Люди знали з досвіду громадянської війни, що яка б влада не була, вугілля було потрібне усім – і червоним, і білим, і петлюрівцям, і махновцям і, звичайно, були впевнені, що буде воно потрібний і німцям. Усі платили за вугілля добрі гроші, тому населення хотіло зберегти шахту у працездатному стані. Про цей спротив доповіли куди слід і через день туди з’явився загін НКВС. Усіх мешканців рудника вишикували, а потім десяткували, тобто розстріляли кожного десятого, незважаючи на стать і вік. Більше подібних виступів не було. Однак в кінці листопада німці зупинили наступ перед самим містом, тому підриви намічених об’єктів було припинено. Більше того, з весною почали відбудовувати те, що вже було підірване. Очевидно в Кремлі вирішили, що після розгрому німців під Москвою, подальшого наступу вже не буде. На Донбас приїхав Нарком електростанцій Д. Г. Жимерін, щоб особисто керувати відбудовою електромережі.



У евакуації


Але в той час ми з мамою вже були у Середній Азії, у селищі Кувасай Ферганської області (Узбекистан). Рішення про місце призначення евакуйованих приймалося якимись владами в процесі руху на Схід. Лише вагони з технічним обладнанням – верстатами, турбінами, генераторами цілеспрямовано відправлялися на Урал у супроводі спеціалістів. Їхні ж родини могли бути направлені або на Урал, або у Середню Азію. Усе залежало від того, куди була вільна дорога, бо усі колії були забиті ешелонами стратегічного призначення. До того ж залізницю час від часу бомбардували німці. Один чи два рази налітали літаки і на наш потяг і люди від страху тікали з вагонів у найближчий лісок, але німці по нас і не стріляли, і бомби не кидали. Їхали ми до Кувасаю рівно місяць, бо довго стояли на станціях, часом по три доби. Усіх евакуйованих поселили у залі для глядачів у селищному клубі, де ми могли майже кожного проглядати кіно безкоштовно. В клубі не було туалету, тому за півтора місяці, поки нас не переселили у бараки, у суцільний туалет перетворилася уся найближча до клубу місцевість. Поступово евакуйованих розселили кого куди, декому вдалося поселитися у пристойному котеджі. Наша родина отримала житло остання, у бараку. Поки були гроші, ми не дуже бідували, бо ціни на продукти харчування були на базарі досить низькі. Пам'ятаю, що у нас був цілий мішок сушеного урюку, очевидно його придбали не за великі гроші. А коли вже не стало грошей, мама ходила міняти різні речі на харчі у близькі і далекі кишлаки, навіть у Киргізію. Нашій бабці життя на чужині давалося дуже тяжко, вона сумувала за батьківщиною і померла у лютому 1942 року у віці 66 років. Згодом мама влаштувалася на роботу на електростанцію, де працювала охоронцем. Одного разу, коли вона стояла вночі на вахті, з найближчої улоговині між горами до об'єкту наблизився загін озброєних вершників у типово азійському вбранні. Але у них не було злих намірів і вони спокійно поїхали кудись далі. Ранком мама розповіла про випадок начальнику охорони і той сказав, що то були басмачі.

Взагалі Середня Азія справила на евакуйованих дуже сильне враження. Це була суцільна екзотика – зовсім інакші люди з інакшою мовою і звичаями, в інакшому національному вбранні, серед якого особливо вражали кинджали на поясах чоловіків, паранджа і легкі шаровари у жінок. Деякі жінки паранджу не носили і було видно, як вони підмальовують брови в одну лінію спеціальною темною фарбою. Також подиву гідним було їхнє вміння носити на голові різної поклажі, навіть глечики з водою без підтримки руками. Захоплювала також і безліч косиць у дівчаток. Особливою екзотикою, як на той злиденний час, були ніколи до того не бачені фрукти – персики, урюк, гранати, а знайомі фрукти та овочі вражали своєю величиною. Наприклад, гарбузи були мого зросту, а яблука – майже як дитяча голова. За річкою під самою горою був фруктовий сад радгоспу Муян і брат часто ходив туди за здобиччю. Там були сторожі, але досить поблажливі до підлітків і інколи дозволяли нарвати трохи фруктів.

Евакуація була також доброю школою міжнаціонального існування і поваги до інших народів, оскільки в тих місцях проживало змішане населення – узбеки, киргизи, таджики, росіяни. Звичайно, були випадки прояву неприязні до чужинців з боку місцевого люду, але в цілому міжнаціональної ворожнечі не було. Наприклад, нашій родині допомагала одна старша узбечка, яку ми просто називали "апа". Деяка неприязнь до евакуйованих могла виникнути через випадки крадіжок, які провокувалися місцевим звичаєм залишати двері хат незамкненими. Але ця практика швидко закінчилася. Іншій звичай теж мене вразив. Якось до нас заїхав бродячий цирк. Дивитися виставу можна було усім охочим, сидячи довкола імпровізованої арени просто на землі, жодних квитків не продавали. Але узбеки добровільно платили гроші, хто скільки міг. І при цьому кожен обходив арену довкола, щоб усі бачили, скільки грошей буде покладено у кошик. Евакуйовані, звичайно, грошей не давали, але їм ніхто не дорікав. З усієї вистави пам'ятаю тільки виступи канатохідців, які ходили по линві з балансиром із зав'язаними очима і ще й з кинджалом, прикріпленим до стопи.

Незважаючи на те, що усі евакуйовані хотіли якнайшвидше повернутися додому, про Середню Азію зберігали найприємніші спомини і часто згадували її при спілкуванні між собою вже після повернення до Донбасу, а також розповідали про ту дивину іншим. А в школі я взагалі став експертом по усіх східних країнах і учителька часто зверталась до мене за консультацією, навіть тоді, коли мова заходила, наприклад, про Японію. Уже в зрілі роки я кілька разів відвідував місця свого раннього дитинства і про нові враження мене охоче слухали ті знайомі, які також там побували у далекі роки війни. Натомість я не помітив у місцевого населення великої цікавості до евакуйованих і їхня присутність скоро стала майже забутою, в чому я переконався у пізніших поїздках. Очевидно європейці мають інакшу ментальність, яка характеризується відкритістю до чужого, екзотичного. Ці рису підмітив ще хроніст Фульшер з Шартра у 12-му ст., коли писав: "Ми що були європейцями, стали тепер жителями Сходу… Хто був чужинцем, тепер став своїм".

Неприємні спогади залишила малярія, якої перехворіли майже усі приїжджі. Коли я хворів, мене так трусила лихоманка, що я замерзав, незважаючи на спеку на дворі. Хворих лікували акрехіном, який ми називали "хіною". Цей медикамент давав ускладнення на печінку і негативно впливав на слух. Напевно тому я все життя недочував на одне вухо, але я знав одну жінку,яка майже зовсім втратила слух. Іншу неприємність мені причинило місцеве сонце. Одного дня я втік з дитячого садочка і пішов зі старшими хлопцями на цілий день у якісь мандри. З одягу я мав лише одні майтечки, тому обгорів настільки, що все тіло на другий вкрилося пухирями, а потім шкіра злазила буквально клаптями. І ще мене шантажували ті самі хлопці тим, що підуть до селищної ради і заявлять на мого брати, який ніби вчинив якийсь злочин, здається, вбивство. Щоб вони цього не робили, я мусив приносити з хати їм щось поїсти.

Влітку до нас приєднався батько, який підірвавши приписану йому підстанцію перед самим приходом німців, мусив від них тікати у спішному порядку, бо вони несподівано почали швидкий наступ на Сталінград. Під час підриву мало не сталася трагедія. Вибухові пристрої були саморобні, тобто не стандартні. Згідно з наданої до вибухівки інструкцією бікфордів шнур мав горіти 12 хвилин. Як тільки батько його підпалив, на великій швидкості примчала "полуторка" набита солдатами. Батько її зупинив червоним прапорцем, який для такої мети мав. Машина зупинилася і з кабіни вискочив обурений командир з трьома "кубиками" на петлицях. Батько пояснив, що ось-ось станеться потужний вибух, треба перечекати. Коли минув гаданий час, а вибуху не сталося, командир почав злоститися, очевидно дуже боявся німців. Почекали ще трохи, а вибуху все нема. Спантеличений батько вирішив, що його вже не буде через якийсь дефект, і дозволив машині їхати далі. Однак як вона тільки проминула будівлю підстанції, вибух прогримів. Полуторка підскочила на усіх чотирьох колесах, але встояла і помчала далі. Тоді задоволений підривник нап'яв наплечник з сухарями, перекинув трьохлінійку через плече і подався у східному напрямку, шукати десь своє начальство і питати про подальші інструкції. Це був липень 1942 року.

Я не знаю, яким чином батько був скерований на роботу у Середю Азію, очевидно він отримав якісь документи, які дозволили йому без перешкод, хоча і з проблемами, дістатися до родини через Тихорецьку, Баку, Красноводськ. У Ташкенті він дістав призначення до Фергани і був прийнятий на роботу у місцеву ТЕЦ (ФерТЕЦ). Це недалеко від Кувасая і скоро ми усі переїхали до цього міста, де нам було виділено одну кімнату. Мама стала працювати вихователькою у дитячому садку, а старший брат поступив у ФЗУ и практику проводив на текстильній фабриці. Незважаючи на те, що утриманцями були тільки я і моя молодша сестра, ми мали великі проблеми з харчуванням.


Ліворуч: Дитячий садок ФерТЕЦ


Пам’ятаю, що у дитячому садку порції були настільки скупі, що діти вилизували тарілки язиками до блиску, але все одно весь час хотілося їсти. Ми із задоволенням смоктали якусь місцеву голубу глину, яка мала смак молока, і напевно містила в собі необхідні для дитячого організму мікроелементи. Правда на свята нам давали якісь смаколики, походження яких мені досі залишається незрозумілим – якийсь кольоровий цукор у плитках, козинаки, кавалки якихось горіхів. Уже в дорослому віці, покуштувавши вперше кокосові горіхи, я здивувався тим, що їх смак був мені знайомий. Довго думаючи над цим феноменом, я нарешті згадав про ті горіхи, які на давали в дитячому садку. Оскільки кокосові пальми в Середній Азії не ростуть, я вирішив, що їх і, можливо, інші продукти привозили із окупованого під час війни Радянським Союзом і Америкою Ірану.

В цілому фрукти, свіжі і сушені, добре виручали евакуйованих, бо їх в тих краях було дуже багато і вони були досить дешеві. На базарі можна було купити також макуху як відхід при виробництві бавовняної олії. Її теж можна було смоктати і додавати до страв або робити з неї котлети. Взагалі на базарі узбеки продавали дуже смачні східні страви. Особливо мені подобалася шурпа і пиріжки з цибулею, але поласувати тою смакотою вдалося хіба що пару разів. Добру виручав нас також і город. Батькові з роботи виділили невеличку ділянку, яку ми засадили кукурудзою, джугарою і машем. Джугара – висока рослина схожа на кукурудзу, з солодким на смак стеблом, але зерно мала тільки в у волоті. З нього робили кашу без додаткової обробки, а кукурудзу мололи у млині і робили мамалигу. А найбільше нам усім подобався маш. Це така зелена квасолька, з неї робили зупу. Ми його хотіли вирощувати після повернення і на Донбасі, але рослина на дала плодів. Батько пояснив мені, що для неї не було запилення. Це був мій перший урок з ботаніки. Проте город наш був маленький і потребував поливу, який забезпечити було нелегко. Дощів у Середній Азії влітку нема, для поливу служать арики, воду я яких розподіляє спеціальна людина, так званий мираб. Він відкриває воду на городи господарів почергово на певний час. Вода стікає зверху вниз по канавкам, які петляють по городі, але до самого низу доходить не завжди, тому там мало що родило.

Якщо проблема харчування вирішувалася у різний спосіб, то з одягом і взуттям було складніше. Одяг в основному доношували той, що привезли Донбасу, мама його ремонтувала, перешивала і з яких обрізків змогла мені пошити нові штанці по коліна. Я в них ходив і взимку, правда мав ще панчохи, не пам'ятаю, звідки вони в мене взялися. Зима в Середній Азії досить тепла, морози бувають вночі, інколи випадає сніг, який вдень тане. Коли у нашому дворі лід на великій калюжі тримався кілька днів, діти мали це за велике щастя і з радістю ковзали на саморобних дерев'яних ковзанах. За взуття нам усім служили саморобні "лапті", які мама плела з тасьми і підшивала тим, що було під рукою. Тасьму, а також нитки брат приносив з роботи (крав, звичайно). Вахтери на прохідній на такі дрібниці дивилися крізь пальці, а затримували тих, хто хотів би внести якісь вироби. Але до суду не доходило, бо начальство розуміло нужду людей

У Фергані сталася дивна трансформація моєї національної свідомості. У дитячому садку дітей виховували патріотами "Родіни" у ненависті до німецьких загарбників. Ми співали майже виключно пісні про війну для доросдих, а деякі дитячі були доволі суворі, у дусі часу. Пам'ятаю, що в одній дитячій пісні-грі треба було співати: "Ми кінжали поднімем вот так!" і робити відповідні рухи. Я дуже переживав, що німці перемагають Червону Армію і зрадів, коли їх почали бити. Виховання дітей у дусі патріотизму було тісно пов'язане з акцентацією російської національної свідомості, і я був переконаний, що був росіянином. Коли я ж довідався від старших дітей, що Сталін не є "руським", а грузином, я пережив сильний шок. Я не міг винести думки, що нами, росіянами, керує якийсь грузин. У моїй уяві це була ганьба для росіян. Я не міг у таке повірити і коли батько підтвердив цю мені неприємну істину, я, очевидно, виявив повний розпач, бо він мені сказав: "А чого ти переживаєш, ти ж не росіянин!" Не вірячи своїм вухам, я спитав: "А хто ж я?". "Ти українець" – почув я у відповідь. Це була для мене велика полегша, що свій патріотизм я міг застосувати зовсім до іншої національності, про яку я нічого поганого не чув. Я зрозумів, що та незначна відмінність донбаської говірки від російської мови є ознакою невідомої мені української мови і почав її вивчення, вимагаючи від батьків розповідати мені українські казки. Та вони знали їх небагато, а я, правду кажучи, мав і інші зацікавлення у той свій дитячий вік.

Через рік, тобто і серпні 1943 р, після того, як почався відступ німців після битви на Курській дузі, батько був відкликаний назад на Донбас, котрий ще був в руках ворога, але вже було ясно, що німці війну програють. В першу чергу відкликали партійних працівників, а спеціалісти мали поки що лишатися, але у місцевому обкомі цю різницю не зрозуміли і директору ФерТЕЦ Першину дали вказівку відпустити спеціалістів з України додому. Той дуже пручався, бо заміни не було, але в обкомі йому пояснили: "Это кадры не твои, это кадры Украины!" Коли ж непорозуміння вияснилося, батько вже розрахувався, знявся з партійного обліку і готувався в дорогу. Пізніше він розповідав, як йому вдалося в дорозі розбагатіти. Здається їх поверталося троє. У Чимкенті їм порадили купувати дині, які можна було далі вигідно продати. Так воно і сталося. У Соль-Ілецьку вони продавали дині по 200 рублів за штуку і на виручені гроші купили багато солі. Це їм теж хтось порадив. Коли приїхали до Купянська, де в той час перебував уряд УРСР і де вони мали отримати скерування на місця роботи, то там міняли сіль на масло і яйка по курсу "казанок солі – казанок масла". Вони привезли сіль і на Донбас, але прогадали – там сіль була своя. Батько попросив скерування на старе місце роботи і повернувся у Серго на третій день після його звільнення, прийшовши пішки з Луганську. Але дехто з начальства повернувся ще раніше, разом з військовими частинами. Населення з ентузіазмом вітало визволителів і усі разом активно включилися у відбудову Донбасенерго. Одночасно налагоджувалося таке-сяке забезпечення продуктами харчування і, відповідно, відкриття магазинів, їдалень, дитячого садка. Цікаво, що їдалень на підприємстві було дві: одна ІТР, тобто для інженерно-технічних працівників, а друга для простих робітників. Певна різниця між ними була, але це було на той час в порядку речей. Але наше місто Серго в той же час чомусь перейменували на Кадіївку, наче якесь село



Дитячі враження про роки окупації


Решта родини повернулася додому у квітні 1944 року, коли ворог відступив вже далеко. Зі слів брата знав, що повернення тривало 20 днів. На станціях колії були так само забиті, як і при евакуації. На відкритих платформах було видно багато трофейної техніки. Старші діти при нагоді шниряли там і приноси знайдені гільзи різного калібру і ще якісь дрібнички. Наш вагон остаточно зупинився у Луганську (тоді Ворошиловгра), а звідти ми вже на вантажівці їхали у Серго. Незважаючи на те, що ми приїхали пізно вночі, найближчі сусіди зустрічали нас із нетерпінням, напевно, щоб виправдатися за свої гріхи при німцях. Я ж з дитячою цікавістю розпитував дітей, про німців, котрі в моїй уяві під впливом виховання у дитячому садку мали бути дуже жорстокими ворогами. На моє велике здивування діти нічого поганого про німецьких солдатів не розповідали, навіть казали, що вони до дітей ставились добре і часом пригощали шоколадом, що мене вразило найбільше, бо сам я його не бачив ще з передвоєнних часів. Цікаво, що німці привчили людей звертатися до себе «пан». Можливо така форма звертання саме до німців була засвоєна ще під час німецької окупації в роки громадянської війни. Це слово виявилося настільки зручним у спілкуванні, що навіть після війни полонених німців люди називали «пан». Взагалі у спілкуванні з місцевим населенням німці послуговувалися польською мовою, принаймні використовували найбільш вживані в побуті польські слова «матка», «млеко», «курка», «яйка» тощо.

Ще я був дуже здивований тим, що німці жодним чином не рухали могилу красного офіцера, який загинув перед самим їхнім приходом і був похований в невеличкому міському сквері. У моїй тодішній уяві німці мали би могилу ворога знищити, зрівняти з землею, і я ніяк не міг зрозуміти, чому вони цього не зробили. Ті ж діти, які бачили німців живими, нічого дивного в цьому не знаходили. Це виглядає дивним, але я досить часто зустрічав людей, які не жалілися на окупантів і на пряме питання про ставлення німців до місцевого населення здебільшого відповідали, що німці траплялись різні. Уже в зрілі роки я був вражений випадком, про який мені розповів уродженець Конотопу. Я йому вірю, але коли я його переказую, то мені здебільшого не вірять. Тим не менше розповім те, що чув.

У одної жінки на квартирі кілька днів жив німецький офіцер. Коли прийшов час його частині наступати далі на схід, цей німець захотів забрати з собою ліжко, на якім спав. Але ліжко було єдиною цінністю у тої жінки. Таких тепер вже нема. Це був невеличкий витвір мистецтва із заліза. Звичайно, ліжко мало пружну сітку, але, крім того, воно було прикрашене різними витрибеньками – різними блискучими кульками та кільцями, старші люди знають, як це робилося. Отож жінка насмілилася відстоювати своє багатство і буквально вчепилася за ліжко руками і не дозволяла винести: "Не дам і все!" Але офіцер пообіцяв їй, що ліжко неодмінно поверне. Обіцянці жінка не повірила, але вступитися силі мусила. Пройшов якийсь час, німців погнали назад. І от у якийсь день під час канонади і стрілянини до хати жінки підлітає німецька вантажівка, з неї поспіхом вибігають два німці, хапають з кузова те ліжко, бігом вносять його на подвір'я і кидають на землю, а самі тікають далі. Думаю, що в основі цієї історії лежить реальний випадок. Вигадати таке складно.

Той же хлопець розповідав мені, що перед їхньою хатою якось зупинилася німецька машина і з неї вибіг солдат з відром. Нікого питаючи, він побіг через подвір'я на город, та скоро повернувся, але відро було порожнє. Машина поїхала далі, а спочатку здивовані поведінкою німця мешканці нарешті зрозуміли, що хотів німець. Колись в кінці городу колись була криниця, яка з часом висохла. Очевидно у німців була карта настільки детальна мапа, що на ній були позначені навіть криниці. Такі мапи мапи могли були складені німецькою картографічною службою під час окупації України у 1918 році.

Про особливі репресії німців я ніколи не чув. Вони, на мій погляд, не були масовим явищем, особливо в тих місцях, де не було радянських партизан. Правда, я чув, що декого з дітей німці били за крадіжки, бо злодійства не терпіли – єдиним, кого повісили німці у місті на базарній площі був спійманий злодій. А вкрасти завжди була спокуса, бо в цілому люди бідували.

Рятувалися, як і ми в евакуації, обміном речей на продукти. Найбільшу цінність мали тоді такі промислові вироби як фотоапарати, патефони і, особливо, швейні машинки. За швейну машинку в селах можна було отримати цілий мішок картоплі. У деяких селян тих машинок було більше десятка. Після війни то все продавалося за великі гроші. Міняти їздили із саморобними двоколісними тачками, для виготовлення яких знаходилося досить матеріалів на покинутих промислових підприємствах.


Крім цього «винаходу», варті спогаду також оригінальні саморобні жорна як свідчення винахідливості людей у скрутних обставинах. Деталі для цих жорен також були під руками. Вони виготовлялися так. На металеву плиту встановлювався шестигранний шток, на який надівалася труба більшого розміру, внутрішня поверхня якої викладалася кавалками грубого дроту, які загиналися на кінцях труби і таким чином трималися. Отож, утворена всередині труби ребриста поверхня при прокручуванні довкола штоку забезпечувала помел зерна, найчастіше кукурудзи, що періодично підсипалося у верхню частину труби. Для прокручування використовувалася гакоподібна ручка, прилаштована до труби. Помелене зерно збиралося в нижній частині труби і щоб воно висипалося назовні, треба було трубу час від часу дещо піднімати, а муку відгрібати руками. Такі жорна використовувалися ще довший час після війни і мені самому мало не кожний день приходилося вертіти ті жорна. Заняття дуже марудне.

Зерно, як і інші продукти, вимінювали під час війни у далекій сільській місцевості десь в районі Старобільська, де сільське господарство розвивалося і в часи окупації, бо німці, здається, не зруйнували систему колгоспів. До речі, за словами людей, німці не забирали продовольство примусом, а за все платили своїми окупаційними марками за фіксованою ціною, але ці марки не користалися попитом, на них майже нічого не можна було купити. Чому населення їм не довіряло, я не знаю, напевно люди вірили у перемогу.

На Сталінград через Донбас рухалися не тільки німці, але і війська держав-сателітів – угорців, румунів, італійців. Про цих пам’ятаю такі розповіді. Найгірше з населенням поводилися угорці, вони все забирали силою, італійці здебільшого в разі якоїсь потреби чесно просили у людей, а румуни здебільшого крали, за що їх карала не тільки німецька жандармерія, але навіть часом бойові українські жінки мокрими шматами.

Зразу по приїзді додому наші сусіди, які залишалися в окупації, стали почергово до нас приходити і викривати один одного у співпраці з німцями. Особливо багато було нарікань на поведінку молодих жінок, які любилися з німцями, а ті виправдовувалися тим, що вони ніби були залишені у підпіллі і, користуючись близькими зв’язками з німцями, вивідували у них якісь військові таємниці. Взагалі про те підпілля, яке було залишене в місті для боротьби з окупантами, було багато розмов. Штаб підпільників знаходився на квартирі вчительки Тіни (Устини) Дмитрівні Синецької у сусідньому двоквартирному будинку, типовому тоді на Донбасі, такому самому, в якому жив Олег Кошовий, один з керівників "Молодої гвардії" у Краснодоні. Як я тепер пригадую, спочатку тих підпільників ніби нагородили орденами, а через рік чи два судили за невідомі злочини. Казали, що підпільники самосудом вбили свого товариша невідомо за що – чи то він продався німцям, чи це було чиясь помста, сказати тоді ніхто не міг. У підпіллі нема суду, нема законів. Чи докопався до правди радянський суд, залишилося неясним, а Тіна (ніби Устина) Дмитрівна нічого сусідам про ті події не розповідала, я навіть не знав, що вона була нагороджена орденом Ленина, але це, здається, чутка. Для мене завжди була загадкою братська могила в центрі міста, але про похованих в ній я ніколи офіційних згадок не чув, хоча їхні прізвища певний час на табличках стояли, але потім зникли.

Перед тим, як тікати від німців, батько закопав усі цінні речі у хаті під підлогою у надії відкопати після повернення, бо вірив у перемогу. Усе ці речі були викрадені сусідами для обміну на продукти. Таке явище було досить поширене, але до скарг людей, які пізнавали у когось свої речі, начальство ставилося індиферентно – зверху прийшла вказівка такі справи не розслідувати, бо люди мали в окупації якимось чином виживати, тому злодійство виправдовувалося необхідністю. Так само не розслідували випадки поширеного мародерства при відступі радянських військ.

І напевно у день 70-ліття перемоги треба щось написати і про 9-те травня 1945 р. Що війна добігає кінця, було ясно давно, а взяття Берліну 2-го травня вже розглядалося як фактична перемога. Тому особливого піднесення і великої радості у людей того дня я не помітив. Зараз я згадую, що люди просто розуміли, що ніби радіти треба, але жодного яскравого факту у пам'яті не лишилося, крім того, що деякі жінки плакали. Як могли люди радіти, коли в майже кожній родині хтось загинів на фронті і жодна перемога їх живими повернути не могла. Правда з моїх найближчих родичів ніхто на фронті не був, брата 1927 року народження вже не мобілізували, бо теж, як і батько, отримав броню, працюючи на відбудові енергопідприємства електрослюсарем. Натомість три моїх вуйки, стрийко і двоюрідний брат на фронті були, з них загинули двоє, а більшість моїх дитячих друзів, росла без батька.

А після перемоги у буденному житті нічого не змінилося. Зміна відчулася хіба в грудні 1947 року після грошової реформи і відміни продуктових карточок, а до того ми, діти, на спомин ліпших часів завжди вживали вираз "а от у мірное время", навіть не замислюючись над тим, що мирний час давно вже настав. Двадцять років поспіль жодних згадок про перемогу і не було, аж поки не настало її двадцятиліття і про жертви поступово стало забуватися. Натомість з'явилося багато людей, які почали хизуватися своєю участю у війні без особливих на то підстав. Коли я закінчив свою 25-літню службу, мені не видавали документи, поки я місяць не відпрацюю у військкоматі. Надходило 40-ліття перемоги і на честь свята усі учасники війни мали отримати орден Вітчизняної війни. Хто мав поранення, тому належав орден першого ступеня, а решті – другого. Я працював разом з іншими такими самими "дембелями" над особовими справами учасників війни для вияснення, хто якого ордена заслуговував. Так от, нам кинулося в очі, що більшість ветеранів були на фронті від кількох днів до кількох тижнів і переважно влітку 1941 року. Ясно, що решту війни вони провели у полоні. Серед тих, хто пройшов усю війну або велику її частину, були переважно штабісти і артилеристи (очевидно далекобійної артилерії) . Тобто реально у боях брали участь далеко не всі ветерани, тому більш справедливо було би вшановувати тепер тих, хто загинув, а не тих, хто вижив. Хоча, судячи по моєму начальству, люди, які пройшли війну, явно відрізнялися у позитивний бік від тих, хто робив військову кар'єру у мирний час. Напевно сам Господь Бог береже під час війни тих, хто найбільше відрізняється своїми добрими людськими якостями. Хоча зберегти усіх таких навіть Йому не під силу. Тому такий природний відбір як війна, це просто трагедія людства.




Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5833

Модифіковано : 29.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.