Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Життєпис / Роздуми про втрачену професію

Роздуми про втрачену професію


Волею долі мені довелося освоїти професію, яка врешті-решт виявилася нікому не потрібною. Більше того, вона так і не знайшла навіть свого загальноприйнятої назви. Правда, незадовго до того, як вона повинна була піти в небуття, нас, фахівців у цій галузі техніки, у вузьких колах стали називати "системними інженерами" за аналогією з системними програмістами, оскільки нам необхідно було знати і програмування і, особливо в останні роки, роботу операційних систем ЕОМ. Зрозуміло, що мова йде про фахівців, які займалися технічним обслуговуванням перших обчислювальних машин. Ці машини були настільки ненадійні, що вимагали постійного ремонту і профілактичних заходів, які могли виконувати тільки добре підготовлені фахівці. Тим часом, машини були дуже складні і підготовка фахівців, і набуття ними необхідного досвіду вимагали довгого часу. Мені довелося працювати на ЕОМ трьох поколінь і кожного разу потрібно було освоювати практично абсолютно нову техніку, хоча загальні принципи її роботи залишалися тими ж. Голова забивалась знаннями, які через кілька років разом з відходом покоління машин ставали абсолютно непотрібними, а замість них знову-таки на досить короткий час треба було заповнювати голову новими. Поступово надійність машин зростала, потім вона виросла майже стрибкоподібно, а тепер сучасні комп'ютери майже не виходять з ладу, якщо ж у них щось серйозно ламається, то їх просто замінюють новими. Результатом такого процесу і стало зникнення однієї галузі технічних знань, в якій я мав нещастя стати фахівцем. Від минулого практичного досвіду залишилися тільки прагнення мислити логічно, а також спогади, які знайшовся час частково записати і з якими я тепер познайомлю люб'язного читача




До питання про те, «як це починалося»



Приблизно на початку 70-х років в НДІ-4 Міністерства Оборони СРСР, де я тоді служив, почав створюватися музей інституту і в якості експонатів в ньому повинні були бути представлені «блочки» перших ЕОМ, що експлуатувалися в ВЦ. Однак виявилося, що не збереглося жодного лампового блочка ні від М-20, ні від М-50 – все було знищено, невідомо з яких міркувань. Звичайно ж, не залишилося також і ніяких фотографій. Ось так в роки становлення обчислювальної техніки, люди до неї причетні, не усвідомлювали важливості історичних документів. Питання з блочками малозначний, однак, показовий. Так само недбало творці перших обчислювальних машин ставилися до збереження для історії подій і обставин своєї роботи, яка на початку була воістину подвижницькою. З іншого боку, коли, нарешті, справа дійшла до спогадів, то виявилося, що багато чого забуто, а про дещо в той час писати було не можна.

Як відомо, першою в Радянському Союзі ЕОМ була мала електронна обчислювальна машина, створена в Києві під керівництвом С.А. Лебедєва. Його найближчі помічники Л.М. Дашевський (він, до речі, був рецензентом мого дипломного проекту) та Шкабара Е.А. в 1981 році опублікували книгу «Як це починалося» про історію створення цієї машини. У заключній частині книги є фраза: «Наприкінці 1956 МЕОМ демонтували і передали в якості навчального посібника в Київський політехнічний інститут, який почав до того часу випускати фахівців з обчислювальної техніки». Тут автори виразно припускаються помилки. У 1959 р. я закінчував КПІ і якраз навесні того ж року брав участь у демонтажі МЕОМ. Оскільки рік закінчення інституту стоїть в дипломі, то я помилитися не можу. І ніяких фахівців обчислювальної техніки в 1956 році КПІ не випускав. Цю премудрість я почав осягати за півтора роки перед цим, коли відповідний предмет нам ввели лише на четвертому курсі. Я навчався за спеціальністю «Автоматика і телемеханіка», а студентів на спеціальність «Обчислювальні машини» у перші дві групи електротехнічного факультету СМ-1 і СМ-2 набрали тільки в 1958 р. Ця неточність авторів може здатися несуттєвою, але вона характеризує недооцінку значення обчислювальної техніці, яке тоді мала місце в Радянському Союзі. Панівна в ті часи ідеологія оголосила кібернетику «лженаукою», а обчислювальна техніка якраз була її складовою частиною.

Ось ця обставина авторами спогадів обходиться стороною, але вона якраз і зіграла фатальну роль у розвитку обчислювальної техніки в Радянському Союзі. Відставання від Америки на вісім років, так і не було ніколи подолано. Описуючи обставини своєї роботи в будівлі покинутого монастиря в Феофанії під Києвом, автори кілька разів згадують про її «секретність». Однак це була аж ніяк не державна таємниця, а таємниця С.А. Лебедєва і його найближчого оточення, щоб не бути звинуваченими в заняттях непорядних і навіть злочинних. Під час демонтажу МЕОМ співробітники тої установи, яка там все ще залишалося, розповідали нам, студентам, що Лебедєв почав роботи на свій страх і ризик і в плани роботи Інституту електротехніки вони не входили. Феофанію вибрали не дарма – в Києві було достатньо приміщень для будь-яких, тим більше для «секретних», робіт. Просто Лебедєв хотів працювати подалі від очей людських і можливих комісій, які контролювали роботу наукових установ. Мізерне фінансування робіт здійснювалося «лівим» шляхом за рахунок грошей, які відпускались зовсім на іншу програму. Нерідко, мало не на власні гроші, радіодеталі доводилося купувати на «товкучці», про існування якої на «Євбазі» («єврейський» базар у Києві) недарма його згадують автори у своїх спогадах.

Тим часом, в ЦК ВКП (б) якимось чином дізналися про те, що Америці працюють якісь «розумні» машини, які виконують складні розрахунки в тому числі і з військової тематики. Негайно «на килим» було викликано керівництво Академії наук для того, щоб дати відповідь про причини відставання радянської науки. Для академіків справа могла закінчитися плачевно, але «чутками земля повниться» і хтось з них краєм вуха чув, що в Києві щось в цьому відношенні робиться. Для академіків це було порятунком. Почувши, що роботи ведуться, але затягуються через недостатнє фінансування (академіки були до того ж політиками!), партійне керівництво наказало достатні кошти виділити і роботу закінчити в найближчі терміни. Коли про це дізналися в Києві, то не на жарт злякалися. Лебедєв і не думав створювати обчислювальну машину, а лише її модель. Коли ж був отриманий строгий наказ і необхідне фінансування, шляхи до відступу були відрізані. З хвилюванням і страхом люди чекали завершення робіт, але коли машина, до їх здивування, стала виробляти правильні розрахунки, вони зрозуміли, що ризиковане підприємство було щасливо закінчено.



Становлення ЕОМ Єдиної системи



Становлення ЕОМ Єдиної системи та пов'язані з нею події є ключовими в історії радянської обчислювальної техніки, недарма суперечки про доцільність її впровадження не вщухають досі. Чи була особлива необхідність у копіюванні американського оригіналу IBM 360? Чи не пішло це на шкоду оригінальному шляху розвитку радянських обчислювальних машин, які з успіхом випускалися в різних куточках країни? Свою точку зору і попутно історію складного процесу освоєння ЕОМ ЄС подають В.В. Пржиялковський і В.К. Левін на сайті Віртуального комп'ютерного музею (див. Історичний огляд сімейства ЄС ЕОМ http://www.computer-museum.ru/histussr/es_hist.htm і Нарис становлення Єдиної системи ЕОМ http://www.computer-museum.ru/histussr/es_levin.htm). Але це так би мовити «погляд зсередини», скажімо так, зацікавлених сторін. Не вдаючись у технічні деталі, я спробую дати свою оцінку, розглядаючи проблему дуже широко. Радянська обчислювальна техніка почала розвиватися років на сім-вісім пізніше американської і причини цього старшому поколінню добре відомі, а для молодого лише дамо цитату з Короткого філософського словника під редакцією М, Розенталя і П. Юдіна (видання четверте, доповнене і виправлене, 1954 р). Незважаючи на виправлення та доповнення і розробку обчислювальних машин в СРСР, що йшло повним ходом, в словнику стояло дослівно таке визначення:


Кібернетика – реакційна лженаука, що виникла в США… Кібернетика виражає одну з основних рис буржуазного світогляду – його нелюдяність, прагнення перетворити трудящих на придаток машини, на знаряддя виробництва і на знаряддя війни.


Треба думати, що в першому виданні словника визначення було ще більш нищівним. Тим не менш, в наступні роки в Радянському Союзі нарощувалось виробництво ЕОМ і не без успіху. Однак, незважаючи на всі старання, відставання від Америки, викликане запізнілою увагою до «кібернетики», подолати не вдавалося. Швидкодія американських машин було вищою і якщо з натяжкою можна було говорити про якесь паритеті, то тільки завдяки віртуозності радянських програмістів, які вичавлювали з «заліза» більше ста відсотків его можливостей. Проте з часом ставало ясним, що за відсутності загальної ідеології у численних розробників хаотичними зусиллями наздогнати Америку не вдасться. І тепер саме час зробити невеликий екскурс в далеке минуле.

В кінці 18-го століття в Англії дуже важко було знайти два однакових гвинта і відповідні їм гайки при збірці верстатів або при заміні зношених деталей новими. Гвинти, які нарізувалися ручним способом, мали довільну нарізку. Потрібен був геній Модсли, щоб удосконалити токарний верстат таким чином, щоб домогтися хоча б часткової стандартизації різьби для гвинтів і гайок. Надалі його ідея була розвинена і в кінці кінців в Англії були розроблені перші гвинтові стандарти. Розуміння того, що при масовому виробництві треба прагнути до максимальної стандартизації деталей і вузлів, глибоко вкоренилося у свідомості промисловців Заходу, і стандартизація використовувалася скрізь, де це було можливо, в тому числі і при виробництві ЕОМ. Однакова система команд і стандартний восьмирозрядний байт давали можливість використовувати ту саму програму на різних машинах, а блокова структура зі стандартним інтерфейсом спрощували заміну застарілих блоків новими. В результаті мала місце економія великих коштів, які могли бути додані до фінансування нових розробок.

У 60-ті роки минулого століття в радянській обчислювальній техніці ситуація була подібна до тієї, яка панувала в машинобудуванні Англії 17-го сторіччя. Навіть дивно, що в країні з єдиною суспільною ідеологією була допущена така вільність, як велике розмаїття типів ЕОМ, яке супроводжувалося також і великим розмаїттям використовуваних систем і кодів команд, розрядних сіток, пристроїв введення та виведення. Використовувалися семи-, шести, і, здається, трибітні байти. Сполучні кабелі між окремими пристроями застосовувалися в кожній ЕОМ різні, поняття стандартного інтерфейсу зовсім було відсутнє. У такій ситуації про яку-небудь програмну сумісность машин (навіть одного розробника) не могло бути й мови. Однак ідея стандартизації при соціалістичному способі виробництва не приходила в голову навіть найсвітлішим головам, поки вони не побачили її втілення в машинах IBM 360. Якби той же Інститут точної механіки та обчислювальної техніки АН СРСР (ІТМ і ВТ) під керівництвом С.А. Лебедєва використовував принцип стандартизації при розробці окремих пристроїв машини, якби система команд М-20, М-40 і М-50 була однаковою і мала продовження в машинах серії БЕСМ, то тоді б не виникло питання про можливе копіюванні IBM 360.

Однак відставання в обчислювальній техніці було пов'язано також і з існуючим низьким рівнем культури виробництва. Якщо прецизійне обладнання обчислювальної техніки почали виробляти заводи залізних виробів та сантехніки, які не мали історичних традицій і досвіду, достатніх виробничих площ і відповідних санітарних умов у цехах, якщо робітники використовували технічний спирт і навіть клей 88 «не за призначенням», то важко було очікувати появи в СРСР машин світового стандарту. Багато чого залежало від елементної бази. Недостатня чистота вихідної сировини тягла за собою великий розкид параметрів, а це – збільшення розмірів як самих елементів, так робочого вольтажу, а за цим і розмірів машин. Подібна проблема була і у фармацевтичній фото-і кінопромисловості. Виготовлені за тими ж рецептами мазі типу «преднізолон» в Радянському Союзі та Чехословаччині відрізнялися, як відрізняються небо і земля. Причина була та ж – недостатня чистота компонентів, що не дозволяла домогтися гомогенної структури емульсії. Слідством було «згортання» мазі подібно кислому молоку через два-три місяці після виготовлення. Радянські фото-і кіноплівки не забезпечували великий різкості з тієї ж причини відсутності потрібної чистоти компонентів. На заході технології отримання чистих речовин йдуть в епоху середньовіччя, тобто до часу алхімії і розвивалися органічно, зберігаючи набутий досвід і традиції. Традиції ж царської Росії для Радянського Союзу виявилися недостатніми.

У відсутності задовільної елементної бази і криється причина того, чому в цілому правильна ідея копіювання IBM 360 в Єдиній Системі машин не дозволила подолати відставання від Америки. Однак, тим не менш, позитивний ефект від цієї акції був, і не тільки у великій кількості високопродуктивних і програмно сумісних ЕОМ, а й в отриманому досвіді організації великомасштабного виробництва високих технологій.



Розгортання ЕОМ ЄС-1050 в ОЦ НДІ-4 МО СРСР.



У 1974 році головним інженером ОЦ був призначений полковник Марко Тимофійович Кобзар, який мав великий досвід практичної та керівної роботи на ЕОМ М-20. Він став активним ініціатором поновлення машинного парку ОЦ. Тоді на ОЦ вже працювала машина ЄС-1020 і досвід роботи на ній підтверджував перспективність ЕОМ Єдиної Системи. Кобзар переконав командування НДІ-4 в необхідності придбання ЕОМ ЄС-1050, новітньої тоді моделі системи «Ряд». Однак запізніла подача заявки на придбання машини заводу ВЕМ (м. Пенза) означала, що інститут повинен був стати в загальну чергу, в якій на той час вже стояли кілька солідних організацій оборонної промисловості. Позачергово пройти було неможливо. Тим часом, жодна з десятка, випущених заводом і придбаних замовниками машин, до того часу не була прийнята в експлуатацію, багато з них залишалися навіть у заводській упаковці. Причини цьому були різні – часто у замовників не було необхідного приміщення площею в 100 кв. м. або холодильних установок. Однак навіть там, де машина була встановлена, виникали серйозні проблеми – надійність і функціональні можливості ЄС 1050 далеко не відповідали її технічним умовам.

Зацікавлені кола (простіше кажучи, «конкуренти») стали поширювати чутки про те, що проект системи «Ряд» виявився невдалим і в результаті престиж машин ЄС катастрофічно падав. У цій ситуації одна з організацій відмовилася купувати замовлену машину, і завод міг продати її НДІ-4, але тільки до кінця 1975 р. Якби інститут її взяти не встиг, то тоді машина потрапляла під новий розподіл на 1976 Таким чином, НДІ -4 був зацікавлений отримати машину саме до кінця поточного року. З іншого боку, розробнику ЕОМ (НІЦЕВТ) для збереження репутації, а заводу-виробнику (директор Стукалов) щоб уникнути проблем зі збутом, було абсолютно необхідно, щоб хоча б одна із заморожених ЕОМ ЄС-1050 запрацювала якомога швидше. Не без підстав одні й інші вважали, що на ОЦ НДІ-4 є всі можливості для швидкого запуску ЕОМ ЄС 1050 в експлуатацію – і достатнє приміщення, і готові холодильні установки, а головне, – досвідчені фахівці і компетентне керівництво. Таким чином, в силу обставин сформувалася трійця із зацікавлених організацій зі спільною метою – запустити ЄС-1050 у якомога найближчий час. Правда, в майбутній грі мала брати участь ще одна сторона – військове приймання (представник замовника на заводі – полковник Пітіков). У неї було зовсім інше призначення – домогтися того, щоб машина повністю відповідала букві вимог ТУ незалежно від інтересів інших сторін. Така позиція приймання мало не стала фатальною для НДІ-4 .

Кинувши всі поточні справи, фахівці НІЦЕВТ взялися за недороблену раніше роботу. Як виявилося при аналізі ситуації, машина, дійсно, працювала ненадійно, в ній були суттєві недоробки, а деякі передбачені ТУ операції не виконувалися. В основному це були операції контролю, а також інші, менш важливі (наприклад, запис стану ЕОМ у пам'ять при аварійному відключенні). Фахівці НІЦЕВТ розробляли схеми за американськими оригіналам, але в прагненні зменшити розміри машини і для якнайшвидшого завершення робіт викидали "зайві", як їм здавалося, вузли. Серед них були саме вузли контролю. А розміри машини потрібно було зменшувати через те, що вона вимагала охолодження. Радянські мікросхеми працювали на більш високому вольтажі, ніж американські. Скажімо, якщо для американських інтегральних схем були потрібні джерела живлення 1,8 В, то для радянських – 5В, звідси і більше тепловиділення і, відповідно, виникнення проблем з охолодженням. Лише коли машина була вже готова, фахівці з НІЦЕВТ, нарешті, розібралися в особливостях оригіналу, але час для коригувань вже було згаяно.

Основна заслуга в запуску машини в роботу належала, звичайно, НІЦЕВТ. Його фахівці проводили доопрацювання і налагодження дослідного зразка на своїй виробничій площі цілодобово.

Одночасно в процесі цієї роботи в НІЦЕВТ проходили стажування інженери з ОЦ НДІ-4. У травні 1975 дослідний зразок був уже готовий. До цього часу розробнику стало ясно, що можна виправити, а що ні. Необхідні доопрацювання і зміни в ТУ надсилаються на завод, а влітку там вже були проведені всі необхідні формальності з документацією і було почате налагодження машини, що мала, до слова, заводський номер 13. З початком вересня на завод для контролю над ходом виробництва і навчання методам налагодження прибуває бригада фахівців з НДІ-4 і включається в роботу. Останні місяці року були дуже напруженими – заводським фахівцям довелося потрудитися з повною віддачею сил, втім, і з усвідомленням того, що випуск машин заводом входить також і в їх інтереси. Проте, справедливість вимагає віддати належне начальнику цеху заводу Кручинину, інженерам Гончарику, Пахолкову і багатьом іншим заводчанам, прізвища яких стерлися в пам'яті за давністю років. З боку НДІ-4 контроль і координацію робіт організацій здійснював полковник Кобзар. Він же надавав дієву допомогу керівництву заводу у відносинах з військовим прийманням через більш високі інстанції.

Ця допомога, дійсно була дуже потрібна, бо в ході робіт ставало ясно, що військове приймання абсолютно не зацікавлене у швидкій здачі машини. Його працівники нерідко виявляли непотрібний формалізм, наполягаючи на виконанні вимог ТУ, абсолютно зайвих. Інтереси НДІ-4 їх зовсім не хвилювали, але вони намагалася цього явно не демонструвати. Коли ж 27 грудня полковник Пітіков у своєму виступі на нараді військпредів дав зрозуміти, що до кінця року машину на ОЦ НДІ-4 відправити вже неможливо через крайній термін, фахівцями ОЦ негайно було дано сигнал про можливий провал операції полковнику Кобзареві. Він почав енергійно діяти у своєму ключі – підключив потрібних людей з вищого керівництва військового приймання, зв'язався з міністром радіопромисловості (здається їм тоді був Шокін), а сам сів на потяг "Суру" і на другий день вранці вже був на засіданні в кабінеті Пітікова. Він рішуче взяв хід засідання в свої руки, роздав завдання військпредом, давши їм зрозуміти, що питання про негайну відправлення машини в НДІ-4 вже вирішене. Розгублений Пітіков не встиг навіть слова мовити. Поки він по телефону розбирався зі своїм начальством, в цех вже пішла команда: "Різати міжстоякові з'єднання!". Негайно почалося її виконання та упаковка окремих пристроїв машини в ящики. Всього треба було упакувати ні багато, ні мало, а 232 великих ящиків і малих скриньок і відправити їх все до кінця дня 31-го грудня 1974. На подив все відбувалося дуже швидко, без затримок. До вечора прийшли вже перші машини, замовлені буквально два-три години тому і в темряві почалося завантаження всього, що вже було до того часу готово.

Певну роль у цій роботі відіграла і моя скромна особа. Зрозумівши, що набута спеціальність безперспективна, я подався був у програмування, бо існувала в нашому відділі лабораторія, яка вела певні наукові розробки. Мені пощастило туди перейти, але коли до ОЦ повернувся Кобзар і почав шукати кадри для планованої ЄС-1050, він просто обурився тим, що я зайнявся програмуванням і витягнув мене назад, надавши завдання вивчити процесор цієї машини. Кілька місяців я був на стажуванні у НІЦЕВТ, брав участь у доведення до робочого стану дослідного зразка разом з розробниками і побачив усю її складність. Відчувши, що експлуатація того монстра буде непростою справою, я підійшов до вивчення особливостей машини дуже відповідально. Не сподіваючись на пам'ять, я купив собі "амбарну книгу" і кольорові кулькові ручки для наглядного представлення "в кольорах" зв'язків між окремими вузлами процесора, часових діаграм та іншого допоміжного матеріалу для розуміння складних схем машини та їх реалізації в "залізі". Останні чотири місяці 1974 року я безвиїзно провів на заводі ВЕМ, де став своєю людиною і одночасно доповнював свій зошит новими отриманими знаннями. Я навіть створив перелік змісту усіх ящиків призначених для транспортування машини, що допомогло мені контролювати процес завантаження і вивезення. Цей зошит став моїм добрим помічником на довгі роки, а у начальства викликав повагу як документальне свідчення моїх знань і певних якостей. Одного разу мій начальник Віктор Фролович Оборин навіть спитав мене, чи міг би я бути міністром. Як я зрозумів, відповідно мене характеризува Кобзар, щоб допомогти мені у просуванні по службі. Оцінивши мою компетенцію і серйозне ставлення до роботи, мене призначили начальником лабораторії обслуговування ЄС-1050, як тільки машина була запущена в роботу. Одночасно я якийсь час був єдиним спеціалістом по процесору. Але я навіть не знав, що ця машина була тоді найпотужнішим обчислювальним комплексом у Європі. Принаймні так говорив Пржиялковський під час урочистого ритуалу запуску нашої машини в експлуатацію. Хоча напружена робота практично без вихідних впродовж двох років принесла мені певне нервове виснаження, я згадую цей час як найпродуктивніший і найбільш вдалий у своєму житті.

В процесі експлуатації машини в процесорі траплялися такі складні неполадки, що я досі з гордістю згадую про їх усунення. Одну неполадку ми усували два місяці. Заводський брак монтажу виявлявся при роботі лише одної програми. На профілактику нам відводили лише одну годину на добу, за яку треба було провести регламентні роботи, а решту часу ми використовували для різних експериментів з тою програмою, поки не вияснили, що вона в певному режимі працює нормально. Це була зачіпка, яка дозволила шляхом логічних міркувань і додаткових експериментів, знайти кінець-кінцем серед десятків тисяч контактів непропайку двох з них, що і було причиною неправильної роботи програми.

Отож голова була забита набутими знаннями, але ці знання – не математика, не фізика, не іноземні мови, користі від них я після закінчення служби не мав. Хоча, можливо, у мене сформувався якийсь особливий спосіб мислення, бо досі помічаю, що мене не розуміють люди, коли говорю або пишу про очевидні мені речі.





   

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1870

Модифіковано : 15.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.