Післявоєнні роки
В перший рік по приїзді на Донбас ми жили досить непогано, принаймні проблем з харчуванням не було. Батько працював начальнком служби релейного захису ы автоматики (СРЗАІ) у Серговському сітьовому районі Донбасенерго і входив у склад так званих "літерщіків" (керывний склад підприэмств). Літерщики мали певні привілегії (окремі їдальні і краще постачання продуктів). Мама працбвала вихователькою у дитячому садочку, а старший брат – учнем електромонтера в електролабораторї. Отож матеріальне становище рожини було долбрим. До гого, американська допомога ситеми Лендлізу відчувалася також і в тилу, але я впевнений, що такого благополуччя, як на Донбасі, не було більше ніде. Хлібозаводи випікали хліб з американської муки, здебільшого кукурудзяної. Він був солодкуватий, але якийсь несмачний, особливо черствий. На продовольчі картки видавали американську свинячу тушківку та інші продукти – якісь дуже смачні каші з м’ясом, згущене і сухе молоко, томатний сік, яєчний порошок, галети, цукерки, варення, каву, навіть жуйка була у досить великій кількості. Все це було дуже надійно запаковане у стандартних бляшанках, в яких могли бути ще менші бляшанки, і то все з грубими прокладками поміщалися у двошарові провощені коробки, і навіть така упаковка, не кажучи вже про самий її вміст, викликала у дорослих велике здивування – навіщо на це витрачати зайві гроші. Сходилися на тому, що в далекій дорозі продукти могли замокати, тому їх так надійно пакували.
Були серед «американських подарунків» (це їх називали люди) також і промислові товари, переважно одяг, але досить мало. Пам'ятаю, що як зимовий спецодяг електрикам видавали куртку та штани на підкладці зі штучного хутра. Куртка мала капюшон, який можна було перетворити на комір, і вовняні манжети в рукавах, очевидно, це були костюми для гірських туристів, бо називалися «альпака». Ще видавалися черевики з товстої шкіри, дуже добротні. Для деяких дітей з бідних сімей також виділявся деякий одяг – комбенізончики, пальтишка і куртки. Америка здавалася казковою країною, настільки вражаючою була різниця між вітчизняними та заморськими товарами.
Навіть культурний вплив Америки був дуже сильним. У кінотеатрах демонструвалися американські та британські фільми та кінохроніка про військові битви на інших фронтах війни за межами СРСР. Особливо популярним був англійський фільм "Джордж із Дінкі-джазу", який я тоді не бачив, але про який від інших дітей чув багато захоплених відгуків. Мені ж запам'ятався фільм «Серенада сонячної долини», хоча я тоді й не знав, що у цьому фільмі грає знаменита фігуристка Соня Хені, а музику до нього написав сам Глен Міллер. Радіо транслювало американські пісні, навіть деякі з них перекладалися російською мовою. Наприклад, дуже весела солдаптська пісня "Знайшов я чудовий шинок" There Is A Tavern In The Town була надзвичайно популярна. Інші ж, такі як Billy Boy або Casey Jones співалися як пародії, але музика була американська. Захоплення джазом стало повальним – у кожному клубі створювався джаз-оркестр. З їхнього репертуару пам'ятаю пісню «Джеймс Кеннеді». Тоді ми думали, що це американська пісня, настільки вона звучала не "по-радянському", але, як виявилося, її створили радянський спів Соломон Фогельсон і композитор Микола Мінх, очевидно, взявши за основу якусь американську мелодію. У пісні співалося про капітана британського есмінця, який супроводжував конвой із "американськими подарунками". Цей факт свідчить, наскільки в роки війни та перші півслійкові цінувалася допомога союзників. Однак у 1947 відомими постановами ЦК ВКП(б) у культурній сфері було наведено «порядок» і джаз був заборонений, так само як і танці фокстрот і танго.
Усього цього я міг і не знати, якби не лишився живий після тривалого перебування під дією електричного струму. Зберегти життя мені щасливий випадок, про що я дізнався від інших дітей. Причому ті, хто не були свідками цієї трагічної події, розповідали, що мене закопували в землю. Таке було повір’я, ніби від смерті рятує саме такий спосіб. Правдивій перебіг тих подій розповіли мені старші на десять років сусіди, які намагалися мене врятувати. Сам я запам’ятав лише те, що вхопив рукою дріт, який лежав на землі, не підозрюючи, що він був під напругою. Дротів було кілька і деякі з них не таїли в собі небезпеки, а на інших хлопці піддавали тортурам жаб. Отож я хотів продемонструвати новоприбулим дітям який я хоробрий, але пернплутав дроти. Як тільки схопив невідповідний дріт, мої пальці стиснулися і я впав на землю. Пам’ятаю, що повернувся з боку на бік і мені захотілося спати. Один з хлопців хотів мені відірвати від дроту, але струм вдарив також його і він відскочив. Тоді хлопці побігли в контору «Донбасенерго» шукати допомогу. Це було недалеко, може метрі п’ятсот. Як раз там видавали зарплату електрикам і їх не схвилювло повідомлення про нещасний випадок. Вони тільки порадили знайти палицю і вибити дріт з моєї руки. Хлопці ні з чим повернулися до мене. А в цей час по трамвайній лінії проїжджала ремонтна буда, в якій працювали жінки-монтери. Вони мали гумові рукавиці. Як вони зрозуміли ситуацію, я не знаю, але саме вони врятували мене від смерті. Я прийшов до тями лежачи на спині від болю в руках. Одна з монтерок, стоячи наді мною на колінах, енергійнго двигала моїми руками уверх-вниз. Це вона робила мені штучне дихання застрілим методо Сільвестра. Захотівши від болю, я захотів, щоб вона прининила цю безжалісну процедуру. Однак вона продовжувала ї далі, аж поки я не почав дихати самостійно. Тоді я побачив довкола себе велику купу людей. Звістка про нещасний випадок розійцшлася по найближчій околиці і дійшла до мого брата. Захопивши кумові рукавиці, він кинувся мене ртувати. Дорогою він побпчмв маму і гукнув їй так, як чув від інших, що мене вбило струмом. Мама запритомніла на місці. Так мені розповідали люди, сам же я пам'ятаю себе вже в ліжку. Глянувшина свої ноги я заплакав від страху. На обох стегнах зяяли більші і менші криваві рани. Лікування тривало ціле літо, а шрами лишилися досі. Про моїх рятівниць я нічого не знаю, бо вони самі не далися чути, а продовжили далі свою ремонтну роботу.
Вскоре после окончания войны американские поставки прекратилось, а зимой 1946-47 годов начался голод, вызванный главным образом засухой. От взрослых слышал, что некоторые наши знакомые пухли с голоду, но уже не слышал, чтобы кто-то куда-то ездил менять. Наша семья, как и во время войны получала по карточкам ежедневно 1800 г хлеба – отец 700 г, брат – 500, мы с сестрой – по 300, а маме не полагалося ничего, так не работала по причине болезни (позже, получив инвалидность, ей давали 250 г). На базаре одна буханка стоила 120-130 рублей при том что отец зарабатывал в месяц -1700, брат же уже учился в техникуме, поэтому имел какую мизерную стипендию. Мы выжили тем, что брат ездил в Мариуполь за «хамсой», где эта рыба была достаточно дешевой. Мы ее ели сами, и продавали на базаре, чтобы получить дополнительную копейку на хлеб. Другие люди также находили какие возможности для выживания и говорили: «Разве это голод? Вот в 33-м был голод, не то, что сейчас ». Больше населения страдали немецкие пленные, которые пухли от голода и массово умирали. Концлагерей с пленными в городе было несколько и они почти не охранялись. Пленные работали в шахтах, а после работы их пускали в лагерь одних и они могли попопрошайничать у населения. Несмотря на то, что люди сами голодали, тем не менее, подкармливали и пленных, как могли. В холодную зиму на них было жалко смотреть – опухшие, одетые в какие рваные тряпки, ноги, обмотанные портянками, обуты в деревянные башмаки, которые они делали сами себе, выдолбливая из целого бруска древесины.
С началом лета жизнь улучшилось, потому что можно уже было есть какую-никакую зелень – сначала цветы акации, потом суп из лебеды или листьев свеклы, зеленых яблок. Когда появились первые овощи, стало значительно легче. В отличие от 46-го, в 47-м году дожди были, поэтому на приусадебных огородах хорошо родили картофель, свекла, кукуруза. В поисках дополнительного пропитания люди собирали на земле оставшиеся после жатвы колосья на полях пригородных хозяйств. Людей на полях бывало как на базаре, поэтому тех колосков много собрать не было никакой возможности – разве где-то на 200-300 грамм зерна за несколько часов блуждания по полю. Однако и это не всегда разрешалось конными объезчиками, которые нередко забирали зерно у людей, очевидно, для себя.
Снова-таки о тех же о пленных. Дети до несли концлагеря овощи и на них выменивали у пленных алюминиевые расчеки, ножики или мелкие немецкие, венгерские, румынские монеты. Интересно, что при этом дети называли пленных словом «пан» независимо от национальности. Такому обращению немцы научили местное население с первых дней оккупации. Пленные тут же после обмена съедали полученную свеклу или кукурузу сырыми. Причем некоторые даже ели сердцевину кукурузы, вырезав ее ножом. Среди пленных были также и женщины, жили они, конечно, в отдельном лагере, но также могли свободно ходить по городу. Судя по одежде, – явно народных длинных юбках и блузках, это были крестьянки, как немки, так и венгерки или румынки. Чем они провинились и за что их забрали в концлагеря, я не мог узнать ни у кого. Демобилизованные солдаты предполагали, что эти женщины могли оказывать сопротивление Красной Армии – например, стрелять в спину чтоли. О пленных гражданских женщинах я нигде больше не слышал, но это факт бесспорный.
Таким образом, не только в войну люди пережили страшные времена, но и первые послевоенные годы для гражданского населения были не лучше, а может даже и хуже. Особо хочу подчеркнуть, что я никогда не слышал ничего плохого о немцах от людей, переживших оккупацию. Поэтому я, собственно, и обратил внимание на милосердное отношение населения к пленным. Этого нельзя сказать об охране концлагерей, т.е. солдат, побывавших на фронте. Слышал от людей, что администрация лагерей не додавала пленным выделяемого им скромного пропитания, отчего те и умирали с голоду.
Из нашей семьи никто на фронте не был, брата 1927 года рождения уже не мобилизовали, он так же, как и отец, получил бронь, работая на восстановлении энергопредприятия электрослесарем. Зато четыре моих дяди и двоюродный брат на фронте были, из них погибли двое, а среди моих детских друзей, мало у кого был отец, который вернулся с войны живым. Я понимаю, что другим семьям пришлось значительно хуже, чем нашей, но, думаю, что для полноты картины о военных годах пригодятся и мои воспоминания.
