Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Життєпис / Післявоєнні роки

Післявоєнні роки


В перший рік по приїзді на Донбас ми жили досить непогано, принаймні проблем з харчуванням не було. Американська допомога відчувалася і в тилу, але я впевнений, що такого благополуччя, як на Донбасі, не було більше ніде. Хлібозаводи випікали хліб з американської муки, здебільшого кукурудзяної. Він був солодкуватий, але якийсь несмачний, особливо черствий. На продовольчі картки видавали американську свинячу тушківку та інші продукти – якісь дуже смачні каші з м’ясом, згущене і сухе молоко, томатний сік, яєчний порошок, галети, цукерки, варення, каву, навіть жуйка була у досить великій кількості. Все це було дуже надійно запаковане у стандартних бляшанках, в яких могли бути ще менші бляшанки, і то все з грубими прокладками поміщалися у двошарові провощені коробки, і навіть така упаковка, не кажучи вже про самий її вміст, викликала у дорослих велике здивування – навіщо на це витрачати зайві гроші. Сходилися на тому, що в далекій дорозі продукти могли замокати, тому їх так надійно пакували. Були серед «американських подарунків» (це так їх називали люди) також і промислові товари, головно, одяг, але досить мало. Пам’ятаю, що як зимовий спецодяг електрикам видавали куртку і штани на підкладці зі штучного хутру. Куртка мала капюшон, який можна було перетворити на комір, і вовняні манжети в рукавах, очевидно це були костюми для гірських туристів, бо називалися «альпага». Ще видавалися черевики з грубої шкіри, дуже добротні. Для деяких дітей з бідних сімей також виділявся якийсь одяг – комбінезончики, пальто і куртки. Америка здавалася казковою країною, настільки вражала різниця між вітчизняними і заморськими товарами. З радянського одягу запам'яталися хіба що "будьоновки", які ще залишалися на військових складах після введення в армії шапок-ушанок, і з цих запасів вони видавалися електрикам як спецодяг. Однак дорослі їх не носили і віддавали дітям, а для хлопців це було велике щастя мати "будьоновку".

Навіть культурний вплив Америки був дуже сильний. В кінотеатрах демонструвалися американські і британські фільми і кінохроніка про воєнні битви на інших фронтах війни поза межами СРСР. Особливо популярною була англійська кінокомедія "Джордж з Дінкі-джаза", котру я не бачив, але чув від інших дітей багато захоплених розповідей. Аж зовсім недавно завдяки Іентернетові я побачив цей фільм, там таки є над чим посміятися, хоч загалом є досить примітивним. Але мені найбільше запам’ятався фільм «Серенада сонячної долини», хоча я тоді не знав, що в цьому фільмі грає знаменита фігуристка Соня Хені, а музику до нього написав сам Гленн Міллер. Радіо транслювало американські і англійськы пісні, навіть деякі з них перекладалися на російську мову, наприклад, надзвичайно весела пісня "Нашел я чудный кабачок" There Is A Tavern In The Town була дуже популярна. Інші, такі як "Billy Boy" або "Casey Jones" співалися як пародії, але ж музика була та сама. Захоплення джазом стало справжньою пошістю – у кожному клубі створювався джаз-оркестр. З їх репертуару пам’ятаю пісню, крім вказаних, ще «Джеймс Кеннеді». Тоді ми думали, що це американська пісня, настільки вона звучала не по-радянські, але, як виявилося, її створили радянський поет Соломон Фогельсон композитер Ніколай Мінх. У пісні співалося про капітана британського есмінця, який супроводжував конвої з "американськими подарунками". Цей факт засвідчує, наскільки в роки війни і перші післявоєнні цінувалася допомога союзників. Проте у 1947 відомими постановами ЦК ВКП(б) у культурній сфері був наведений «порядок» і джази були заборонені, так само як і танці фокстрот і танго. Більше того, в музичних школах припинили навчання гри на акордеоні. В піонерському таборі нас вчили танцювати вальс, польку, краков'як, падеграс, падекатр, падеспань, навіть падепатінер, про який я вже пізніше ніколи не чув. Щоправда така практика існувала недовго. Коли я в 1953-54 роках грав у духовому оркестрі, то танго і фокстрот вже були реабілітовані, хоча в обов'язкову програму танцювальних вечорів полька, краков'як, падеграс, падеспань входили, хоча не користалися особливою популярністю у молоді і скоро зовсім щезли. До речі, духові оркестри були на кожному підприємстві і мало хто з хлопців не отримував музичну освіту саме в оркестрі. Грати в "секунді" будь-хто міг навчитися за три місяці, але щоб перейти на ведучі інструменти, треба було вчитися довше і мати якісь здібності. В секунді грати нікому не подобалося, багато хто кидав це заняття, тому нові набори бували дуже часто.

Невдовзі по закінченні війни американське постачання припинилося, а взимку 1946-47 років почався голод, спричинений головним чином засухою. Від дорослих чув, що деякі знайомі пухнули з голоду, але вже не чув, щоб хтось кудись їздив міняти. Наша родина, як і у час війни отримувала на картки щоденно 1800 г хліба – батько 700 г, брат – 500, ми з сестрою – по 300, а мамі не належало нічого, бо не працювала через хворобу (пізніше, після отримання інвалідності їй давали 250 г). Той не цілий буханець ми ділили на 5 рівних частин і кожен отримував своїх 360 грам і міг робити з ними, що хотів, – з'їсти зразу або частину залишити на потім. За хлібом звичайно ходив я і поки ніс куплений хліб додому, общипував його з усіх боків. Таким чином я збільшував собі пайку, але мене за це не сварили і не обділяли, бо раді були і тому, що я хліб приніс. Чекаючи поки привезуть хліб, треба було стояти в черзі може годину чи навіть більше, а в якийсь період мама будила мене о п'ятій ранку, щоб я йшов займати чергу. Не знаю, яка в тому була потреба, бо такого бувало, щоб комусь хліба не дісталося. Рази два чи три я губив по дорозі додому картки, тому родина мусила сидіти без хліба кілька днів. Батьки не дуже сварили, але брат таки один раз надавав мені по писку і пішов шукати, і, на диво, якось знайшов у снігу.

На базарі один буханець коштував 120-130 карбованців при тому, що батько заробляв на місяць 1700, а брат вчився у технікумі, тому мав якусь мізерну стипендію. Звідки люди мали хліб на продаж, я не знаю, може крали на хлібзаводі, а може продавці мали якусь вигоду. Не могли хліб завозити точно за потребою і тому щось мало в магазині лишатися. Знаю, про це, бо інколи можна було випросити хліб наперед, за два дні. Наступного дня вже треба було просити наперед знову, але все одно колись треба було лишатися без хліба. Чому ми так інколи робили, я не пам'ятаю, напевно у день получки купували на базарі. Взагалі ж ми вижили тим, що брат два рази їздив у Маріуполь за «камсою», де ця риба була досить дешевою. Ми її їли самі, і продавали на базарі, щоб мати додаткову копійку на хліб. Інші люди також знаходили якісь можливості для виживання і казали: «Хіба це голод? От у 33-му був голод, не те, що тепер». Більше від населення страждали німецькі полонені, які пухнули з голоду і масово вмирали. Концтаборів з полоненими у місті було кілька і вони майже не охоронялися. Полонені працювали у шахтах, а після роботи їх пускали до табору самих і вони могли жебрати у населення. Незважаючи на те, що люди самі голодували, тим не менше, підгодовували і полонених, як могли. У холодну зиму на них було боляче дивитися – опухлі, вбрані у якісь подерті шмати, ноги, обмотані онучами, взуті у дерев’яні черевики, які вони робили самі собі, видовбуючи з цілого бруска деревини. Наша сусідка, викладачка німецької мови, часто спілкувалася з полоненими і казала, що вони часто плакали, згадуючи своїх рідних і показуючи фотографії.

З початком літа життя покращилося, бо можна вже було їсти якусь зелень – спочатку квіти акації, потім суп з лободи або листя буряка, зелених яблук. Коли з’явилися перші овочі, стало значно легше. На відміну від 46-го, у 47-му році дощі були, тому на присадибних городах добре вродила картопля, буряки, кукурудза. У пошуках додаткової поживи люди збирали на землі залишені після жнив колоски на полях приміських господарств. Людей на полях бувало як на базарі, тому тих колосків багато зібрати не було можливості – хіба десь на 200-300 грам зерна за кілька годин блукання по полі. Але і це чомусь не завжди дозволялося робити кінними об'їждчиками, які навіть інколи забирали у людей зібране зерно, напевно для себе.

Знову ж таки про полонених. Діти несли до концтабору овочі і на них вимінювали у полонених алюмінієві гребінці з алюмінію, ножички або дрібні німецькі, угорські, румунські монети. Полонені тут же після обміну з’їдали отримані буряки чи кукурудзу сирими. Між деякими полоненими і дітьми встановлювалися дружні стосунки. Пам’ятаю, що якось мені стало шкода одного хирлявого німця, який підбирав на землі недоїдки качанів кукурудзи, очищав їх ножем і їв. Я пішов на наш город, наламав у пазуху качанів, приніс у табір і став давати йому. Старші діти мене негайно зупинили: «Не давай німцю!» Той бідолаха, вхопивши пару качанів, мерщій втік у барак. Збитий з пантелику, я спитав, чому іншим можна давати, а цьому ні. Мені пояснили, що можна давати їжу тільки полякам, але в жодному разі не німцям. Щоправда, ніхто не міг мені пояснити, чому поляки були у німецькому війську. Очевидно це були шльонзаки – поляки з Сілезії, які володіли як польською, так і німецькою мовами і в залежності від обставин могли видавати себе або за німців, або за поляків. Коли полонені кожного дня марширували на роботу, ми, зачувши знайомі нам пісні, виходили зустрічати колону і я їм звичайно кричав: «Гут арбайтен», нагадуючи, що вони мають працювати добре. Знайомі полонені мені поблажливо при цьому посміхалися. Нас дуже дивував дозвіл співати німцям маршові пісні, бо ми звикли, що у строю співаються лише пісні воєнного характеру і я ламав собі голову, що можуть означати слова «Айлі-айло» у приспіві. Років через 60 я довідався, що вони не означають нічого, але вигадана рима до них «бери лопату і кайло», яка відповідала характеру праці полонених, була широко відома по цілому Донбасі. Німці в основному працювали в шахтах і на будівництві, але якщо серед них траплялися художники, то для них знаходилася робота декоративного характеру в установах і громадських будівлях.

Серед полонених були також і жінки, жили вони, звичайно, в окремому таборі, але також могли вільно ходити по місту. Судячи з одягу – явно народних довгих спідниць і блюзок, це були селянки, як німкені, так і мадярки чи румунки. Чим вони завинили і за що їх забрали у концтабори, я не міг дізнатися ні в кого. Демобілізовані солдати припускали, що ці жінки могли чинити опір Червоній Армії – наприклад, стріляти у спину абощо. Про полонених цивільних жінок я ніде не чув, але це факт безперечний. Лише недавно я довідався, що за постановою Державного комітету оборони працездатні громадяни німецького походження з Румунії, Югославії, Угорщини, Болгарії та Чехословаччини були інтерновані в СРСР на примусові роботи.

Таким чином, не тільки у війну люди пережили страшні часи, перші післявоєнні роки для цивільного населення були не ліпші, а може навіть і гірші. Особливо хочу наголосити, що я ніколи не чув нічого поганого про німців від людей, які пережили окупацію. Тому я, власне, і звернув увагу на милосердне ставлення населення до полонених. Цього не можна сказати про охорону концтаборів, тобто солдат, які побували на фронті. Чув від людей, що адміністрація таборів не додавала полоненим належних їм скромних харчів, через що вони і вмирали від голоду.

Після пережитого голоду ейфорія від перемоги над німцями почала швидко вщухати. Я вперше почув політичні анекдоти, зокрема про Леніна. Дійсність вступала у суперечність з насаджуваною ідеологією. Деякі ситуації не тільки в очах дорослих, але і дітей були справжнім моральним знущанням, коли, наприклад, виснажена від голоду дитина у латаній одежині декламувала на дитячому ранку: "Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!"

Слід сказати, що насаджуваний культ Сталіна знаходив відгук у психології людей. Пам'ятаючи настрої, котрі панували тоді на підприємстві "Донбасенерго" і серед його працівників, приходжу до висновку, що був не тільки культ Сталіна, але і взагалі культ керівних осіб. Ми, діти, прекрасно знали ім'я і по-батькові не тільки директора підприємства Сергія Андрійовича Костогриза, але і його замів, головного інженера і начальників окремих служб. Директорові треба присвятити кілька слів, бо це була непересічна людина.

Чемпіон світу у шахах Михайло Ботвіннік у Своїй книзі "Аналитические и критические работы" писав про Костогриза, який бу його начальником під час евакуації у Пермі (тоді Молотов) так:

"Із Сергієм Андрійовичем ми були великі друзі – дуже своєрідний і симпатичний товариш був. Освіти, по суті справи, не мав, але справжній самородок-адміністратор! Гострий розум, чесний, спритно знаходив рішення. "Не бійтеся мене, – казав він, – костогриз – це маленька пташка, вона видзьобує кісточки у вишнях. Його любили".

Звичайно, любили його і в кадіївському мікрорайоні "Донбасенерго", більше відомого як Донерго. Ще до війни він був нагороджений орденом Леніна, що було на ті часи великою рідкістю. На початку війни він був поранений під час випадкової зустрічі з німецькою стежою і жінки місцевого руднику врятували йому життя. Після повернення з Уралу він продовжував працювати директором, а потім він був обраний першим секретарем міському партії і в той же самий час депутатом до Верховної Ради СРСР. Однак брак освіти не дозволив йому зробити кар’єру і він хотів повернутися на попередню роботу, але це йому не вдалося. І про причину цього треба сказати окремо.

Після того, як Костогриз пішов на підвищення, на його місце прислали Михайла Семеновича Балашова. Це була людина зовсім іншого типу і сусіди помітили це зразу. По-перше, він завів собі корову, а по-друге, він мав хатню робітницю. І що виглядало зовсім ганебно в очах дітей, вихованих у комуністичному дусі, ця служниця продавала молоко сусідам. Як я випадково довідався пізніше, Балашов був донським козаком, який служив у армії генерала Денікіна. Про це мені розповів батько, який в роки громадянської війни працював у депо станції Жмеринка слюсарем. В якийсь час в депо стояв на ремонті бронепотяг "Генерал Духонін", а Балашов як раз був у складі його залоги. Звичайно, батько тоді не міг познайомитися з білогвардійським офіцером, але про це йому розповів рядовий козак того ж бронепоїзду, який теж працював у "Донбасенерго", але мусив звільнитися, після того, як прийшов Балашов. Двом ворогам радянської влади не було місця на одному підприємстві, очевидно, з питань конспірації. Ясно, що Балашов приховував свої минуле і вступив у партію, йому не потрібні були свідки "гріхів молодості".

Орденоносець Костогриз не зміг витіснити з крісла колишнього білогвардійця, бо той мав покровителя десь у верхах міністерства електростанцій керованого вже не Жимериним, який цінував Костогриза, а кимось іншим. Покровителем Балашова був його земляк зі станиці Цимлянської, здається на прізвище Бондарев. Цей випадок є показовим – на зміну людям, відданим високим ідеям комунізму, справжнім "слугам народу", почали приходити пристосуванці і тягти наверх собі подібних. Цей процес продовжувався і далі, і кінець-кінцем на чолі держави стали люди, які в першу чергу дбали про свої інтереси. І ця "традиція" продовжується дотепер


Очевидно, треба окремо зупинись на навчанні в школі. Вчився я у російській. Українська школа в місті також була і я, відчуваючи ставлення оточення до української мови як до другорядної, дивувався, чому батьки все-таки віддають туди дітей. Проте, очевидно, саме існування української школи було свідченням того, що до мови тоді не було такого масового упередження, яке стало для Донбасу звичайним явищем пізніше. Мені самому до голови не приходила думка, просити батьків віддати і мене до тої школи, бо вона була на другому кінці міста, та і ніхто з дітей наших сусідів там не вчився. Однак, коли нам ввели в програму українську мову, я з ентузіазмом взявся за її вивчення. Напевно, я зробив певні успіхи, бо згодом став якимось "експертом", оскільки навіть вчителька часом питала мене, що означає те, чи інше слово. Очевидно, завдяки прізвищу, нашу родину вважали чисто українською, бо я пам'ятаю, як мене дві мало знайомі вчительки питали, чи батьки розмовляють вдома українською. Вони були явно задоволені моєю відповіддю. Однак, як тепер пам'ятаю, дітей з українськими прізвищами було досить багато, напевно половина класу. Але усвідомлення свого українства було небагато, лише деякі діти при нагоді наголошували на тому, що вони є українцями і що ми живемо на Україні. До речі серед дітей якось пройшла чутка, що Сталін хоче віддати Україну Америці, але я не пам'ятаю, чи раділи ми з того приводу, чи ні. Пам'ятаю тільки, що один старший хлопець авторитетно спростував чутку заявивши, що Америці Україна не потрібна, у неї є Канада. Це було дуже переконливо, хоча ніхто толком не знав, що то за така Канада.

Українську мову як предмет нам ввели десь в третій чверті другого класу. Це була весна 1945 року. Причину цього нововведення я бачу у веденні збройної боротьби проти радянської влади на Західній Україні. Москві треба було показати українцям безглуздість цієї боротьби за незалежну Україну, бо вона, мовляв, вже і без того існує. Така думка підтверджується також тим, що зусиллями Сталіна і Молотова Україна було прийнята в члени ООН. Відповідною була і культурна політика. Пам'ятаю, що художня самодіяльність, яка, звичайно, була під патронатом партії, мала виразно український колорит – на сцені ставилися твори української класики, співалися переважно українські пісні, при чому навіть карпатські коломийки. Щоправда деякі "коломийки" були ідеологічно перелицьовані. Наприклад співалося так: "Веселяться наші бойки – ідуть брати наші". Хто такі бойки ми, діти, не знали, але і не мали звички розпитувати, бо підозрювали, що ці загадкові бойки навряд чи раділи радянським військам. Серед людей ходило багато розмов, що на "Західній" бандерівці нищать східняків, яких туди партія скеровувала на роботу.

Коли боротьба повстанців вщухла, зникла проблема "українізації" Донбасу і почався зворотній процес. Але цього я вже не застав, бо поїхав вчитися до Києва, який у моїй уяві мав би бути більш українським, ніж Донбас. Мої очікування не справдилися, але це вже інша розмова, тому повернуся до шкільних буднів.

Наша школа, напевно, як і інші, була справжньою казармою. Муштра велася не тільки уроками військової підготовки і МПВО (Местная противоздушная оборона) і навіть фізкультури, але і загальним укладом шкільного життя. Перша вчителька, котра зовсім не знала української мови, мала, очевидно, типову на той час педагогічну освіту. У вихованні вона дуже часто використовувала російські прислів'я, яких знала багато на різні випадки. Нерідко вона доводила дітей до сліз, але це не справляло на неї жодного враження і заплаканим малюкам вона безжалісним голосом говорила: "Москва слезам не веріт". І я дивувася – при чому тут Москва? Але заради справедливості треба сказати, що інші приказки таки залишали добрий слід в нашій дитячій свідомості. Наприклад, мене приємно дивувала приказка "Доносчику первий кнут", котру вчителька адресувала доносчикам на товаришів. Таке суворе виховання без сумніву лишало слід у характерах дітей.

Директор школи тримав учнів у повному страху навіть своєю постаттю. Особливих бешкетників він бив у своєму кабінеті і, знаючи це, хлопці зразу тікали під стіл, як тільки їх туди завдили. Не скажу, що він був поганою людиною, але тоді була така манера виховання. Не знаю, як було в інших школах, а в нашій хлопці мали підстригатися налисо, можливістю, як спосіб боротьби з вошивістю. Воші, дійсно були і їхню наявність перевіряли кожного дня самі ж діти один у одного. При цьому того, хто мав воші, відправляли додому. Дехто цим користався і, щоб прогуляти уроки, просив перевіряючого сказати вчительці, що в нього воші. Отож, чубчик директор почав дозволяв носити тільки з восьмого класу, але той, хто отримав двійку, мусив чубчик постригти. Пам'ятаю, що у сьомий клас після літа усі хлопці прийшли стрижені під бокс або польку і вперто не хотіли підстригатися налисо. Усіх впертих директор відправляв з уроків до перукарні, проте дехто не підкорявся кілька днів, але в решті-решт скорялися. Дівчатка мали носити коси. Причому коси мали спадати на спину, а не зв'язуватися у "віночок" чи ще якось. За цим ретельно слідкувала дружина директора, яка викладала українську мову. До речі, вона дотепно висміювала жінок, які роблять педикюр, і ми дружно сміялися над таким дивацтвом. Також директор не дозволяв видавати учням довідки про навчання в школі, які були потрібні для запису у міську дитячу бібліотеку. На прохання дітей він відповідав: "Читайте книжки у шкільній бібліотеці". А ця бібліотека складалася з кількох десятків книжок, які знесли самі учні. Ясно, що зносили самий непотреб.

Спочатку в нашій школі були роздільні класи для хлопчиків і дівчаток. У першу зміну ходили дівчатка, а у другу – хлопчики. У 1946 році вже почали формуватися змішані класи, але в місті лишилася одна чоловіча і одна жіноча школа і так було ще років десять. Одного разу я мав можливість спостерігати за поведінкою хлопців з чоловічої школи на довгій перерві. Не скажу, що я був чемною дитиною, але у моїй уяві ті хлопці були справжніми бандитами. Напевно, це бачило і шкільне керівництво і тому намагалося організовувати контакти учнів жіночої і чоловічої шкіл для взаємних позитивних впливів.

В перші роки війни по всьому Донбасі були розповсюджені "війни" між підлітками. Очевидно пропагована героїка війни легко сприймалася підростаючим поколінням. "Воювали" головно на каміння, але зрідка застосовувалася вогнепальна зброя – так звані саморобні самопали, які начинялися речовиною сірникових голівок або порохом, коли його можна було дістати. У нас Донерго у союзі з Водоканалом воювало з Красною могилою. Воювали виключно по неділях. За дипломатичною угодою у бідні дні ми не чіпали красномогильських дітей, які ходили в школу на нашій території. При цьому ворогуючі сторони по-дружньому обговорювали події останнього бою без образ. Також наші супротивники у переговорах завжди висували вимогу не залучати до війни хлопців старшого віку. Ми ж цю угоду постійно порушували, залишаючи старших у засаді і вони вступали в бій тоді, коли ми починали відступати в посадку. У контратаці ми заганяли ворога на жилу територію. Дорослі мали цікавилися такими нашими розвагами. На Красній могилі жили виключно шахтарські сім'ї і там взагалі між людьми панувати брутальні стосунки і сама назва мікрорайну здавалася нам страшною, бо ми не знали, що означає українське слово "могила". Ці наші війни припинилися після того, як за нас вступився зовсім дорослий дядько, який жорстоко побив одного з наших противників. Вигляд закривавленого обличчя охолодив наші пристрасті назавжди. Однак в інших містах Донбасу війни тривали до початку 50-х років і за розповідями мали ще більш жорстокий характер.

В школах вже трохи пізніше почали вимагали від дітей носити шкільну форму, хоча далеко не всі мали можливість її придбати. Особливо складно було з формою для хлопчиків – вона була подібна до форми дореволюційних гімназистів і пошиття її коштувало великі гроші. Для дівчаток фактично вистачало мати білий або чорний фартушок. Тоді була якась пошесть на носіння форми. Парадну мали гірняки, а навіть повсякденну – учні ремісничих училищ, гірничо-промислових шкіл, гірничих технікумів і інститутів. Форму почали було вводити також для енергетиків, але після смерті Сталіна ця практика була поступово припинена.

Взагалі в останні роки життя Сталіна намітився напрямок на відверто елітарне виховання дітей. В системі "Донбасенерго" для дітей старших класів керівного складу двох областей Донбасу був організований табір у курортній місцевості на Донці. Я був там два рази і отримав сильні враження від того табору на довгі роки. Вихователів у таборі було дуже багато і вони намагалися прищеплювати дітям добрі смаки і вчили їх гарним манерам, наприклад, тому, як правильно запрошувати дівчину на танець і що треба робити після танцю, як тримати виделку, ніж і таке подібне. Зрозуміло, що для хлопців брутального штибу, якими вони переважно були на Донбасі, в цьому було щось незвичайне і не всі були готові засвоювати таку манеру поведінки, але усвідомлення необхідності їх ушляхетнення безперечно було. Проте в цілому зроблені зусилля у цьому напрямку були потрачені на марно, інакше б не існувало сучасного ставлення до "жителів Донбасу".




   

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2563

Модифіковано : 26.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.