Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Життєпис / Роки навчання в Києві

Роки навчання в Києві


Поступлення в КПІ


До сьомого класу я вчився посередньо, але тодішні конкурсі при вступі до вузу і усвідомлення необхідності мати вищу освіту для досягнення мінімального успіху у житті змусили мене поставитися до навчання серйозно. Я поставив собі за мету добитися відмінних оцінок у більшості з предметів. Першу п'ятірку за рік я отримав з Конституції СРСР, а в атестаті зрілості четвірки були лише з російської, української і німецької мови та з російської літератури.

У дев'ятому класі я, як і ровесники, почав замислюватися, куди ж піти вчитися після закінчення школи. Мені цікавими були точні науки і в них я мав успіхи, але більше я цікавився історією і географією. Спочатку я хотів був поступати в університет на історичний факультет, але скоро відкинув цю думку, бо зрозумів, що шансів пройти конкурс в гуманітарний вуз я не маю через недостатнє володіння мовами. Крім того, вже тоді в мене була легка підозра, що радянська історіографія тонована російською великодержавністю, і це мені не подобалось. На той час мій брат вже вчився в КПІ і я під час літніх канікул поїхав так ніби на розвідку до нього в гості у Київ. Хоча вибір спеціальності вже був зроблений до того. Майже усі мешканці нашого мікрорайону працювали виключно в системі Донбасенерго, тому діти мали певні уяви про електроенергетику і з усіх можливих спеціальностей вона була найбільш близькою і тому популярною.

Живучи в гуртожитку в КПІ, я довідався від студентів, що на електротехнічному факультеті є дві групи, студентам яких платять підвищену стипендію, та ще і за трійки на екзаменах. У цих групах готували спеціалістів з автоматики, телемеханіки та вимірювальної техніки. Мій батько працював у службі релейного захисту електромереж з елементами автоматики і телемеханіки і я розпитував батька, що це таке. З його пояснень я зрозумів основні принципи і це мене дуже цікавило. Не уявляючи собі, що я міг би вчитися без трійок, тобто не отримувати стипендію і продовжувати сидіти на шиї батьків, я одразу прийняв рішення поступити в одну з тих привілейованих груп. Мене попередили, що це зробити нелегко, бо конкурс на 50 місць в групах дуже великий. Усвідомлюючи трудність завдання, в десятому класі я вчився особливо наполегливо. Нарешті я позбувся трійок у словесності, але підозрюю, що вчителька української мови літератури була поблажлива до мене. З рештою предметів проблем не було.

Поступати в КПІ незалежно від мене вирішив також один мій однокласник, але на радіотехнічний факультет. Ледь отримавши атестат зрілості, ми поїхали до Києва, щоб там на місці готуватися до вступних екзаменів і головне, щоб відвідувати консультації для абітурієнтів і пройти співбесіду. Без сумніву, вступ до інституту забезпечували добрі знання, але і добре обґрунтування вибору майбутньої професії, а також якісь додаткові козирі, такі як, наприклад, вміння грати на музичних інструментах, великі спортивні успіхи або належність до партійної номенклатури, хоча останнє вияснялося не на співбесіді. Зі мною співбесіду проводив представник кафедри автоматики і телемеханіки і, очевидно, я справив на нього непогане враження, бо він мені довірливо повідомив, що конкурс не дуже великий і натякнув, що я маю шанс. Лише через багато років у мене виникла підозра, що ця бесіда мала вирішальне значення для моєї подальшої долі.

Звичайно, мою долю вирішили успішно складені екзамени, а вони не були позбавлені певному драматизму, тому на цій темі я зупинюся більш детально. Перших два екзамени я боявся найбільше – російська мова і література. Для письмового твору були запропоновані три темі, для двох з яких я не зміг би написати навіть плану. Це було щось із радянської схоластики, якби про соціалістичний реалізм і революційних демократів, точно не пам'ятаю. Отож мусив вибрати образ Чічікова з "Мертвих душ" Гоголя. Певної уяви про цей образ я, чесно кажучи, не мав, але чомусь в моїй голові він змішався з образом Іудушки-Головлева з роману Щедрина. Напевно тому, що "Мертві душі" читав у ранньому дитинстві і мало що зрозумів, а "Господа Головлеви" були читані у десятому класі. Не без труднощів, склавши план твору, я взявся за писанину, вживаючи прізвище Чічікова, але наділяючи його рисами Іудушки. Очевидно ця суперечливість не була явною тому, що я писав дуже коротко, а критиковані мною умови царської Росії були для обох героїв ті самі. Я перечитав написане кілька разів і коли в останній раз виявив дві помилки, наважився віддати твір до екзаменаційної комісії. Коли після екзамену до мене дійшло, що я переплутав героїв, то більше, ніж на трійку я не розраховував. Однак про оцінку я довідався лише після усного екзамену.

Усний екзамен був справжньою комедією. В білеті першим було питання "Горький і Маяковський про Америку". Те, що писав про Америку Маяковський, ми вивчали в школі, а про оцінку Америки Горьким у підручнику не згадувалося. На щастя, я читав у ранньому дитинстві книгу "Город желтого дьявола". Про Маяковського екзаменатор не питав, а зразу зацікавився тим, що я знаю про враження Горького. Треба сказати, що книга була дуже нудна, але я її читав тільки тому, що на той час читати було нічого. Але той факт, що я книгу читав, справив на екзаменатора добре враження і він почав мене питати про зміст. Я вишкрібав із закутків моєї пам'яті якісь уривки і назву одного з начерків "Моб". На питання, що це таке я зразу не міг відповісти, але нарешті згадав, що це натовп, юрба. За другим питанням треба було написати російське слово "сверхъестественный". Я в ньому зробив дві помилки і вжахнувся, коли екзаменатор сказав, що неправильно. Я тут же помили виправив. Третім питанням було визначити частину мови слова "также". Спочатку я сказав, що це займенник, потім визначив його як прийменник і нарешті вгадав правильно – прислівник. Сказати, що я був здивований, коли отримав за відповіді "п'ять", замало, я просто був спантеличений і багато років міркував про причини такої оцінки моїх знань. Я мислив, що екзаменатор оцінив мою начитаність і добру пам'ять, і винахідливість і вирішив, що ці риси для майбутнього інженера годяться. Однак я буквально кілька років тому я зрозумів, що він мав список абітурієнтів, яким треба було підвищувати оцінку. Очевидно в цей список включив мене той працівник кафедри, з яким я проходив співбесіду.

Наступним був екзамен з хімії. Окрилений першими успіхами, я став занадто самовпевненим, тим більше, що підручник з хімії знав мало не на пам'ять. Коли я взяв екзаменаційний білет, то питання в ньому здалися мені занадто легкими. Я швидко вирішив задачу і нудився, чекаючи своєї черги. За цей час я допоміг вирішити задачу і сусідові, хоча взаємна допомога на екзаменах не практикувалася через конкуренцію. Коли ж я пішов відповідати, екзаменатор мене просто вбив, заявивши, що задачу, на яку він найперше звернув увагу, я вирішив неправильно. Я глянув на рівняння і вжахнувся – через недбалість я зробив елементарну помилку у формулі аміаку. Тут же виправивши помилку, я на очах у екзаменатора швиденько вирішив задачу правильно, але він мене більше нічого не питав, поставив четвірку і відпустив.

Сюрприз мене чекав і на екзамені з математики. Першим було питання зворотні тригонометричні функції. Такого ми в школі не вчили, хоча загально поняття про зворотні функції я мав. Помінявши місцями ихс та ігрек, я почав складати на чернетках графік функції y = arcsin x, на підставі функції y = sin x, для якої я знав значення аргументу для кутів 0, 30, 45 і 90 градусів. Я довго мучився поки не зрозумів, що треба просто графік сінусу повернути на 90 градусів. Чернетки я вирішив запхати у кишеню, щоб екзаменатор не помітив моїх вправ. Але йому не подобалося те, що я ховаю щось у кишені. Він негайно мене викликав відповідати. Я був холодний, коли почав відповідати на його питання, яких не було у білеті, але відповів усе правильно, хоча все одно він мені поставив "чотири".

Отож, з двадцяти можливих я набрав лише сімнадцять балів, а прохідний бал на цю спеціальність, як виявилося пізніше, був 27. Але усю драматичність своєї ситуації я усвідомив лише тоді, коли обидва останні екзамени, фізику і німецький, я здав на "п'ять". В групу АТ було прийнято 25 осіб, а з них 15 були медалісти. Тобто я був у числі десяти людей, які здавали екзамен і набрали мінімум 27 балів.


Навчання


Коли я вчився в школі, наш директор, вчитель фізики", завжди дорікав учням: "Ви не студенти". У мене склалося враження, що студенту до екзамені вчитися нема потреби. Я вирішив трошки відпочити після напруженого і дуже розслабився, погано уявляючи собі процес навчання, бо спочатку не розділяв лекції і практичні заняття. І от коли мене викладачка викликала до дошки, а я не міг дати собі ради з диференціацією, то зрозумів, що вчитися таки треба. Я почав вчитися вчився так напружено, що навіть не дозволяв собі піти на футбол і навіть дивився, що інші студенти ходять. Особливо багато роботи було з кресленням – крім самого цього предмету треба було креслити епюри. На тиждень викладач задавав нам приблизно 80 задач і вимагав накреслити їх епюри в особливому альбомі. Я добросовісно виконував ці завдання, але коли прийшов час здавати альбоми, то виявилося, що крім мене їх не робив.

Коли прийшов час екзаменів, практикування з тим альбомом зіграло для мене добру службу. На першому екзамені саме з нарисної геометрії я отримав п'ять. Я би і решту екзаменів здав на "відмінно", якби наш математик Герман Олександрович Арнольд, великий дивак і одночасно закоренілий пурист, поставив мені четвірку, обурившись за легковажно вжите мною просторічне слово. Так само добре я здавав ще три сесії, але потім після поселення в гуртожитку зрозумів, що директор школи в чомусь мав рацію. Тоді в КПІ, особливо по гуртожитках, ставлення до науки було доволі легковажне. Багатьох студентів менше цікавили успіхи у навчанні, ніж у художній самодіяльності або спорті. Тоді в КПІ вчилися майбутні Заслужені майстри спорту і Народні артисти – Лариса Латиніна, Валерій Лобановський, Анатолій Мокренко та інші знаменитості.

Розхолоджували також довготривалі виїзди на роботу в колгоспи, де мало було роботи, але багато розваг. До того ж я почав серйозно цікавитися історичним мовознавством і відривався від штудіювання конспектів лекцій на читання побічної літератури в наукових бібліотеках. Одночасно з допомогою мого польського друга Чеслава я почав вивчати польську мову. Відповідно, на третьому і четвертому курсах у моєму матрикулі з'явилися трійки. Мені стало соромно перед батьком, який завжди пишався моїми успіхами, і останній курс z закінчив досить добре. Однак в подальшому житті потреб в отриманих знаннях було дуже мало.

Близьких друзів у мене під час навчання не було, хоча добрі стосунки я мав з кількома хлопцями і дівчатами. Культ дружби в ті часи був дуже сильний і прояви дружби були часом штучні, але в цьому, звичайно, ніхто не зізнавався. З декількома приятелями і підтримував добрі стосунки ще довгі роки, але про одного мого приятеля я мушу розповісти окремо, бо він цього заслуговує. Одночасно це може передати той дух, який тоді панував серед студентів КПІ.


Микола Середа


З Миколою спільну мову ми знайшли так. Якось в компанії я замітив, що московський час зовсім не московський. Коли здивовані дівчата спитали чому, я відповів, що Москва виходить за межі часового поясу, в якому лежить Київ і справедливо було би називати час київським. Мене підтримав Микола і ця, на перший погляд, невинна репліка дала нам обом зрозуміли, що маємо спільні погляди, які в ті часи могли бути названі "націоналістичними". При першій же нагоді ми почали довірливу бесіду українською мовою, при тому що загальноприйнятою мовою в Києві і, зрозуміло, серед студентів була російська. Пам'ятаю, що Микола мені із захопленням розповідав про Західну Україну і обурювався тим, що Сталін віддав полякам Перемишль так, ніби це відбулося вчора, а не десять років тому.

З часом у нас розвинулися добрі стосунки і я кілька разів бував у нього в гостях. Тоді його родина жила десь в районі Великої Житомирської. Батько у нього був якимось секретарем у ЦК КПУ, займався цукровими буряками, тобто був "секретарем ЦК по буряках". Микола підкреслював, що своїми націоналістичними погляди він зобов'язаний не батькові, а дядькові. Я зрозумів так, що тато в нього був правовірний комуніст. Родина походили з Сумщини, але я не знаю, чи там народився і Микола.

Крім націоналістичних поглядів у нас не було нічого спільного. Я захоплювався спортом, а Микола, маючи незграбну фігуру, не міг навіть жодного разу підтягтися на турніку, теліпався на ньому як сарделька. Якось він мені зізнався, що підслухав ромову лікарів, які висловили сумнів у тому, що він доживе до 17 років. Однак він не йняв віри цьому прогнозові, як і не вірив у оздоровчі можливості фізкультури. Зір мав поганий, але окуляри не носив, а пальцем звужував одне око, щоб бачити ліпше. Один з наших дотепників такий спосіб покращення зору визначив як "використання ПУАЗО" (прибор управления зентно-артеллирийским огнем). Микола не користувався симпатіями серед хлопців і через свою непривабливу зовнішність, а більше через відсутність інтересу до "стильного" одягу, джазової музики і футболу, чим найбільше цікавилися студенти того часу. Поза очі його ніхто і ніколи не називав по імені, а тільки по прізвищу Середа, а дехто любив і кепкували з нього. У суперечках, які часто виникали серед студенів був непоступливий, категоричний у судження і неприйнятним речам давав різкі оцінки. Я сумнівався, що він міг викликати симпатії також і у дівчат, та і не думав, що він ними взагалі цікавиться. Однак через 50 років виявилося, що він почергово залицявся мало не до всіх дівчат нашої групи, але безуспішно, а їх у нас в групі було десь десять-дванадцять. А дещо раніше я вже від нього самого довідався, що ми мали спільну симпатію і ревнощі могли стати додатковим фактором пізнішого охолодження наших стосунків.

Так, чи інакше, наші стосунки не розвинулися у справжню дружбу. Але я навіть не афішував наші спільні погляди. Не те, що за прояви націоналізму тоді можна було особливо постраждати, а тому, що вони могли викликати відчуження у ближньому оточенні, чого я зовсім не хотів. Одного разу на лекції з марксизму-ленінізму викладачка оголосила в аудиторії щойно отриману записку, в якій стояло питання – чому викладання не ведеться українською мовою? Не даючи відповіді, вона висловила сумнів, що хтось відважиться зізнатися в такому зухвальстві. Але ні – Микола встав і випалив: "Це я написав!" З викликом обвівши очима аудиторію, яка зразу обурено зашуміла, він сів на місце. Тоді викладачка, підбадьорена підтримкою, відповіла, що могла би читати лекцію і українською, якби за це висловилася більшість студентів, але такого бажання не видно. Микола з нею не сперечався, бо було ясно, що ніхто його явно підтримати і не думав. Після цього випадку на Миколу дивились вже як на дивака і, звичайно, ні у кого не виникла бажання познайомитися з ним ближче. Ми ж ним не рідко сперечалися про можливість боротьби за самостійну державу. Ясно, що Микола був прихильником радикальних дій, а я вважав, що на них ще час не настав і треба ламати систему зсередини, проникаючи у владні структури.

Після мого переходу в гуртожиток на третьому курсі ми з Миколою зустрічалися рідко, бо я більше часу проводив у компанії хлопців з інтересами далекими від національних. Миколі це не подобалось і він пару разів дорікав мені за відсутність національних преференції при виборі друзів. В цей час він зблизився з поляком Чеславом, який допомагав йому, так само, як і мені, вивчати польську мову. Однак потреба у спілкуванні у нас обох не згасала. Коли влітку 1958 року наша група проходила практику у Львові, Микола запросив мене після її закінчення до себе додому в Комарно неподалік Львова. Його батька перевели туди секретарем райкому. Протягом тижня ми чудово провели час, мандруючи по околицях міста і продовжуючи наші розмови на національні теми. Одного разу, сидячи під монументом на честь перемоги поляків над турками, ми вели особливо небезпечну розмову з антирадянськими випадами. Неподалік від нас присів був незнайомий нам місцевий хлопець і я кивнув головою Миколі на нього. Але той махнув рукою, мовляв, не бійся, ніколи не здасть. Я був дуже здивований такою впевненістю і відтоді почав розуміти, що в Галичині живуть люди інакші, ніж в Києві.

Через пару місяців, очевидно, восени того ж року, Микола дістав можливість поїхати в туристом в якусь капіталістичну країну. Однак для отримання путівки треба було мати комсомольську характеристику і він звернувся з цим питанням до нашого комсорга. Той не відважився самостійно вирішити справу і попросив поради у неформального активу нашої групи. Серед нас тоді верховодив наш старший товариш, який воював у Кореї, за що мав якісь медалі, а, крім того, був членом партії, і це для нас взагалі було дивиною. Отож, його думка була вирішальною, а він припустив можливість того, що Микола може використати цю поїздку для того, щоб залишитися за кордоном. Таку можливість ніхто не виключав і якби це сталося, то ми би усі мали великі клопоти. Оскільки цього ніхто не хотів, то ми вирішили не брехати і не робити з нього взірцевого комсомольця, який міг би достойно представляти нашу соціалістичну країну у капіталістичному світі. Під яким приводом комсорг відмовив Миколі в характеристиці, я не питав.

Влітку 1960 року, вже проходячи службу в армії після закінчення інституту, один тиждень своєї відпустки я провів у Києві. Ми зустрілися з Миколою у винайманій ним маленькій кімнаті і просиділи за пляшкою горілки цілу ніч. Під час розмови Микола рішуче заявив, що хоче тікати з Радянського Союзу. Запевняв, що раніше він такої думки не мав і ображався на нас за відмову дати характеристику, але тепер він це таки зробить. У цьому я не сумнівався і порадив йому на роботі зарекомендувати себе якнайліпше. Ми розлучилися по-дружньому.

У квітні 1962 року, коли я повернувся з черговрї відпустки, мій начальник, майор Сазонтов, викликав мене і кабінет і спитав: "Валентин, чи ти знаєш Миколу Середу?" Звичайно, я відповів, що знаю і, не встигнувши осмислити причину запитання, почув нове: "А ти знаєш, що він втік за кордон?". Німа пауза. "Ні, не знаю", відповів згодом я, не знаючи, який вираз обличчя я мав би прийняти – розгубленість чи здивування. Начальник не став грати зі мною у "кішки-мишки" і пояснив мені, мною зацікавився спецвідділ як людиною, яка імовірно є другом того зрадника батьківщини. Пройшовши війну і знаючи, як треба себе поводити в розмовах зі співробітника КГБ, він почав мене научати. Його порад надали мені впевненості і без великого страху пішов на виклик у спецвідділ. Звичайно, я брехав, що з Миколою я не мав нічого спільного і не цікавився його поглядами, хоча дуже боявся, що на мене, як друга сина навели батьки Миколи. Однак побоювання були марні і КГБ не було відомо про мої відвідини їхньої домівки. Звичайно, батьків допитували про можливих друзів Миколи, але мати скоро після втечі сина померла, батько мене взагалі мало бачив, а бабця, яка знала мене найбільше, очевидно, була порядною людиною і не захотіла ламати долю ще комусь. Пізніше я довідався, що в органи викликали усіх одногрупників, але які вони давали свідчення, я не знаю.

Обставини втечі і її наслідки відомі зі слів бабці, яка приїхала до Києва забирати речі Миколи. Кому вона першому все розповіла, я забув, здається тому хлопцю, який мешкав разом з Миколою і якого я не бачив під час свого візиту до нього. А сталося так. Микола, дійсно на новій роботі у престижному інституті отримав туристичну путівку до Австрії і там при першій же нагоді втік до американського посольства. Про його відсутність, очевидно, зразу було повідомлено в Москву, звідки батькові у Комарно прийшла телеграма негайно летіти в столицю. В аеропорту його зустріли і вручили квиток до Відня з категоричним наказом без сина не повертатися. Але у Відні батько до сина зразу не попав. У посольстві йому кілька днів відмовляли в зустрічі під різними приводами. Десь на третій день вони таки зустрілися. Вимотавші за цей час усі нерви, батько кинувся на сина з кулаками, але той зупинив його рукою, мовляв: спокійно тату! Як було далі діло, невідомо, але факт той, що батько повернувся назад без сина. Зрозуміло, що його тут же виключили з партії і зняли з роботи. Мати, як вже було сказано, померла від серцевого нападу.

В подальші роки, я зустрічався з одногрупниками, неодмінно заходила розмова про Миколу, нас його доля дуже цікавила, але переважала думка, що його вже нема серед живих. Те саме говорив мені Чеслав, коли я його відвідував у Варшаві. Напевно таку версію поширило КГБ, щоб показати свою всесильність і застерегти молодь від подібних вчинків. Я не знаю на що я розраховував, коли приблизно у 1998 році, я користуючись Інтернетом вирішив спитати про Миколу у своїх американських друзів-українців з Нью-Йорку. Я не вірив, що втеча якогось українця в Америку стала гучною подією серед діаспори та і могла бути забутою, бо з дня втечі пройшло мало не 40 років. На моє здивування Микола виявився відомою людиною серед комп'ютерщиків. Мені прислали його електронну адресу, хоча з його короткою, але вбивчою характеристикою, яка не завадила мені негайно написати йому листа. Відповіді я не отримував кілька днів, а потім поїхав до Варшави, де Чеславу передав цю радісну для нього звістку. Радісну, бо як можна було не радіти тому, що людина, яку вважали мертвою багато років, виявилася живою.

Коли я повернувся до Львова, то відповіді ще не було. Я був впевнений, що Микола відповів, але відповідь десь загубилася і написав про це йому в другому листі. Я також писав, що Чеслав був би дуже радий з ним поспілкуватися по телефону і дав номер телефону. На цей раз відповідь прийшла швидко, але вона приголомшила. Микола не проявив жодних емоцій, написавши, що він мені взагалі не відповідав, а грошей у нього не так багато, щоб дзвонити Чеславу. І ще він мені дорікнув у тому, що я пишу латинкою і користуюся Майкрософтом, дослівно обізвавши цю корпорацію "падлюками". Я на тон відповіді не звернув уваги і тільки чемно пояснив, що я ще не вмію користуватися електронною поштою і в мене нема кирилиці. Після цього зав'язалося листування і Микола дещо розповів про себе. Він був одружений два рази і від першого шлюбу мав двох синів, а від другого – двох дочок. Напевно хотів похвалитися, який він герой, бо більше нічого суттєвого про своє особисте життя і місце перебування не писав. Мені ж незручно було розпитувати про те, що мене найбільше цікавило – як його прийняла діаспора і чим він займався в подальшому часі. Щоправда, він сам похвалився, що допомагав хлопцям з інституту з Інституту фізики конденсованих систем створити інтернет-провайдер УАРНЕТ, послугами якого я як раз користувався. Більше того, я був знайомий з цими хлопцями, яких він консультував. Тоді я був технічним координатором українсько-німецького проекту "Дністер" і ми орендували в цьому інституті дві кімнати для офісу. Тоді з Інтернетом часто бували негаразди і я звертався за допомогою до спеціалістів з УАРНЕТу, вони зажди були неподалік.

З того всього я зрозумів, що Микола має якусь невелику фірму, яка надає послуги користувачам комп'ютерів та Інтернету. Він і мене почав вчити, як користуватися кирилицею. При цьому виникло непорозуміння, бо він уявляв собі особливості моєї поштової скриньки інакше, ніж вона була насправді і радив встановити програму перекодування і вона все зробить. Однак та програма в моєму комп'ютері вже була, але я цього не знав, а коли знайшов, то не знав як її підключити, бо вона чомусь не працювала. Микола злостився і лаявся і запросив на допомогу якогось свого знайомого професора з Німеччини. Той професор мені пояснював те саме, що я вже чув від Миколи, але не сказав, що при відправленні листа я маю вибрати тип кодування зі списку, про існування якого навіть не знав. Отож і професор мені не допоміг, а Микола сварив мене ще більше, мовляв, я невдячний і відволікаю поважну людину від її серйозних справ. Нарешті я сам зрозумів, що саме треба зробити, і Микола заспокоївся. В подальшому листуванні він згадував деякі незначні епізоди з нашого студентського життя і трактував їх по-своєму помилково. Я йому дещо пояснив, але сумніваюсь, що він змінив думку. Цінуючи його ерудицію і сподіваючись отримати якісь поради, я спробував зацікавити його своїми дослідженнями спорідненості різних мов винайденим мною математичним методом. Він в це не повірив і прямо написав, що я, не вміючи навіть користуватися кирилицею, не здатний на якісь серйозні дослідження та ще й математичними методами. Після цього я більше Миколі не писав. Не те, щоб я на нього образився, мені навіть стало смішно від його слів, просто я побачив, що наше листування не має жодного сенсу.

Знову зустрівшись з Чеславом, я розповів йому про мої контакти з Миколою і одночасно довідався від нього, що той так йому і не зателефонув. Проте Чеслав, добра душа, на Миколу зовсім не образився і знайшов йому якісь виправдання. Пройшло кілька років, але мене все ще цікавило, як ведеться Миколі далі і я знову написав йому листа. Однак його адреса більше не функціонувала і тому я спробував відшукати його через Google і натрапив на його старі пости на якомусь форумі. Загальне враження від них було прикре – та сама категоричність і неприйняття іншої думки, хоча змісту його писань я вже не пам'ятаю. Побачивши, що то все було писане дуже давно, я вирішив, що Микола помер і припинив пошуки, побажавши миру його душі.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 613

Модифіковано : 25.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.