Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Передісторія: Пізнання задумів і діянь Божих


Розвиток уявлення Бога людиною можна простежити, порівнюючи релігії передісторичних часів з релігіями Сходу, іудаїзмом, традиційним і реформованим християнством, ісламом. Боги первісних людей були жорстокими істотами, прихильність яких треба було заслужити жертвами, іноді навіть людськими. Особливістю релігій є те, що їх догматика практично не змінюється, тому що всілякі зміни розхитують авторитет духовних авторитетів, в той час як він повинен залишатися непорушним і підтримуватися давньою традицією. Зміни в духовній сфері окремих людських суспільстві під впливом Божої волі ведуть до виникнення нових, більш досконалих, більш гуманістичних релігій.

Подібно до того, як Господь не може не допомогти людині пізнати Його самого, Він не може залишати без уваги релігійні вірування людини. Кожна релігія є творінням людського духу, виникає після осяяння окремої людини, коли та по-своєму розуміє Бога, але Господь не може повністю довірити людям ідейний зміст релігій, оскільки вони впливають на людську діяльність і можуть піти проти задуму Божого. А якщо світ не був задуманий людиною, то вона не може розвивати його на власний розсуд всупереч волі Бога, а повинна прагнути стати Його помічником.

Вплив Бога на розвиток вірувань добре демонструє конфуціанство. Конфуцій не знав про тенденції в поданні людьми божественної суті як все більше до них прихильної. Проте він кладе в основу свого вчення принцип "жень" – гуманність, в чому не проглядається практична необхідність. Однак гуманізація вірувань відбувається тільки там, де люди готові сприйняти нові, прогресивні ідеї. Духовними змінами людини на протязі тисячоліть, які відбивалися у іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі, конфуціанстві, було підготовлене сприйняття Бога як люблячого отця. Однак християнство не стало універсальною релігією, деякі народи не сприймали його впродовж віків, або його догми переосмислювалося як в пізніших релігіях, так і в самому християнстві, чому свідчать поділ Церков і Реформація. Очевидно, універсальної релігії не може бути взагалі, бо на наш час більшість релігій втрачають свій колишній авторитет. Однак універсальна категорія, яка формує мораль у суспільстві, має існувати, оскільки його занепад людства не може допустити Господь. Такою універсальною категорією має стати людська совість.

Совість – це те, що кардинальним чином відрізняє людину від тварин, хоча Е. Фромм цю відмінність бачив у зменшенні в людини детермінованості поведінки інстинктами і в збільшенні мозку (Фромм Еріх. 2010, 148-149). Це все кількісні зміни в процесі біологічної еволюції тваринного світу, в той час як совість є якісною зміною в психології людського виду. Неможливо собі уявити, що в людини совість могла розвинутися лише під впливом обставин життя і зовнішнього середовища при постійній боротьбі за виживання. Совість як здатність людини до самооцінки, очевидно, розвинулася з відчуття сорому, який стримує від певного роду поведінки, яка може вважатися негідною в очах інших. Як і совісті, так і сорому у тварин немає, не було сорому і первісної людини і факт її появи зафіксований в Біблії. Однак в Старому Завіті слово "совість" не зустрічається, що може свідчити про розвиток цієї людської якості у більш пізні часи. Першим серед апостолів відповідне грецьке слово починає використовувати св. Павло і після цього воно вже досить часто зустрічається в текстах Нового завіту. Розуміння значення совісті в житті людини, ймовірно, виникла у апостола Павла під впливом вчення філософа-стоїка Клеанфа (бл. 330 – бл. 230 до н.е.), якого він цитує в своїй промові в Афінах. Клеанф характеризував совість як здатність самозбереження людини, а його учень Хрісіпп (бл. 280 – бл. 208 до н.е.) описував совість як усвідомлення внутрішньої гармонії. Ідеї стоїків розвинули середньовічні схоластики як закон розуму, що навіюється людині Богом (Фромм Э. 2002, 170). Тим не менше, зростання ролі совісті як морального чинника в поведінці людини настільки непомітне, що це дало підставу Б. Расселу стверджувати, що етика в історичному плані «не досягла якогось безперечного поступу – в ній нема якихось незаперечних відкриттів» (Рассел Бертран, 1995, 163). Це стає зрозумілим, якщо пригадати його оцінку совісті як «дуже ненадійного радника» (Рассел Бертран, 2013, 85). Очевидно, він не знав, що у Старому Заповіті слова «совість» нема.

На відміну від атеїстів, яким був Рассел, в усіх сучасних релігіях можна помітити прогрес в оцінці значення совісті. Найбільш глибоке її розуміння відмічене в пастирській конституції Другого Ватиканського Собору "Радість і надія", який тривав з 1962 до 1965 р., в якій ми знаходимо такі слова:


У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який не сама собі дала, але якому вона повинна коритися і голос якого, що завжди закликає її любити і творити добро, а зла уникати, закликає, коли потрібно, в її серці: ось це роби, а ось цього уникай. Адже в серці людини – написаний Богом закон, в покорі якому полягає вся її гідність і за яким вона буде судимою. Совість – найбільш потаємне ядро людини, її святая святих, де вона залишається наодинці з Богом, Чий голос звучить у глибині її душі. У совісті дивним чином відкривається той закон, який виконується в любові до Бога і до ближнього (Gaudium et Spes, 1965, 16).


Значення совісті як Божественного морального закону зазначено, але загальні слова мало доходять до суспільної свідомості. Як будь-який закон, моральний закон совісті теж повинен бути доведений і доказ полягає в усвідомленні зростаючого значення совісті для поведінки людини в процесі її духовного розвитку. Однак в середині 20-го століття в середовищі молодого покоління намітилася тенденція до редукції внутрішньої необхідності контролювати свою поведінку моральними обов'язками. Доброю ілюстрацією цього процесу є "сексуальна революція", що почалася в 1960-і роки. Вона намітилася вже з практикою безсоромних поцілунків французьких студентів на людях. Така розкутість в поведінці в міру поширення ідей екзистенціалізму-персоналізму з абсолютизацією пріоритету особистої свободи над обов'язками перед суспільством привела до корінних змін в його сексуальній сфері. У цьому процесі позитивними можна вважати спроби побороти лицемірство і святенництво, які нерідко виявлялися в зовнішній цнотливості, але неконтрольована мораллю сексуальна практика може не тільки нашкодити здоров'ю окремої людини і в значній мірі звузити коло її інтересів, а й дезорієнтувати суспільство в цілому. На відміну від тварин сексуальність людини вийшла за межі репродуктивного інстинкту і стала не тільки одним із засобів отримання задоволення, а й вагомим фактором у формуванні суспільної поведінки людини. Одночасно сексуальні відносини чоловіка і жінки зведені до технічних прийомів і втратили духовні радості тілесного контакту. Спрощення погляду на сексуальність відбувалося через поступову втрату авторитету релігій і занепад вироблених століттями моральних норм, що мали на меті контроль людської природи, властивого культурній людині. Як уже зазначалося, люди, на відміну від тварин, мають почуття совісті і сорому, і ці почуття закладені в людині Творцем, тому свідома їх редукція є ні чим іншим як вступ із Ним у протиборство.

Стан системної кризи, в якій перебуває світ, турбують філософів, соціологів, екологів, громадських діячів але тема совісті практично ними не зачіпається, якщо не враховувати позицію духовенства, з якої тепер мало хто зважає. Принципове значення совісті не знаходить достатнього відображення і в літературі. Причиною цього може бути те, що люди з чистою совістю не отримують в суспільстві видимих переваг і рідко мають успіх. Хоча чиста совість сприяє збереженню здоров'я, що відзначено в німецькому прислів'ї "Ein reines Gewissen ist ein sanftes Ruhekissen" (чиста совість – м'яка подушка), не можна з упевненістю стверджувати, що люди з чистою совістю користуються особливою Божою милістю. Однак можна припускати, що безсовісні люди лишаються Божої опіки, коли нехтують даром Божим і, зловживаючи свободою волі, підпадають під суд суспільства. Тим не менше, з упевненістю можна сказати, що люди, які керуються власною совістю, живуть і діють на благо найближчого оточення і суспільства в цілому. Погоджуючись з цим, можна прийти до висновку, що не окрема особистість, а та спільність людей, до якої вона належить, є первинною і найвищою духовною цінністю всього людства, яке представляє собою висхідну ієрархічну структуру – сім'я, клан, колектив, парафія, конфесія, земляцтво, нація, раса. Християнство добре відбиває цю ідею в молитві "Отче наш", в якій звернення до Бога ведеться не від імені одної людини, яка молиться, а від множин одновірців. Однак на чолі кожної з таких спільнот ієрархічної структури повинна стояти людина високої моралі, обов'язком якої повинна бути турбота про спільноту в цілому і про її членів. Тобто це буде реальним втіленням структурованого гуманізму заснованого на принципі "жень" Конфуція та ідеї суспільної угоди Томаса Гоббса.

Окремі інтелектуали, стурбовані системною кризою, інтуїтивно вважають, що порятунок людства можуть забезпечити глибокі і радикальні психологічні, духовні зміни людини. Ще зовсім недавно в історичному масштабі загрози виживанню людства не існувало. Різноманіття у власному розумінні добра і зла забезпечувало виживання тих народів, у яких пріоритетні цінності відповідали різними умовами проживання і різного історичного досвіду. В епоху глобалізації виникає необхідність в прийнятті свого роду суспільної угоди про єдину систему цінностей для всього людства. При цьому вона "повинна бути об'єктивно обгрунтованою, оптимальною, відповідною сучасній дійсності і зокрема загрозам, породженим глобальною кризою "(Воин А.М., 2016, 12).

Подібні думки у загальному плані вже давно висловлювали Швейцер, Месарович, Пестель та інші аналітики, а більш тридцяти років тому, Эріх Фромм писав про цю необхідність у такому драматичному тоні:


Вперше в історії фізичне виживання людського роду залежить від радикальної зміни людського серця(Фромм Еріх, 2010, 21).


Але не для того Господь створив людину, щоб допустити її загибель. Треба гадати, що Він передбачав можливість виникнення криз в людському суспільстві і прийняв попереджувальні заходи. Поки ж ми повинні погодитися з необхідністю духовних змін людини, але зразу ж постає питання – в якому напрямку вони повинні відбуватися? Ми вже прийшли до висновку про розвиток людства під знаком зростаючої гуманізації, але повторювані в широких масштабах рецидиви жорстокості в світі говорять про те, що, з одного боку, гуманізація повинна мати не загальний, а диференційований характер, а з іншого, що вона повинна підкріплюватися моральними законами, серед яких совість повинна займати не останнє місце.

Духовні зміни людини залежать від всебічного пізнання Бога і в останні десятиліття ця необхідність для багатьох мислителів стає все більш очевидною, хоча без участі самого Бога воно виходить за межі людських можливостей. Колінгвуд, наприклад, стверджуючи непізнаванність суті Бога, писав, що його характер як субстанція є "… не тільки не відкритим для людського розуму без Його допомоги, але й навіть нездатним бути показаним. Усе, що ми можемо знати про Бога, це – Його діяльність" (Колінгвуд Робін Дж., 1996, 103).

У принципі наука тим і займається, що вивчає діяльність Бога, особливо не акцентуючи кінцеву мету ведених досліджень. Однак фізики, не маючи реальної уяви про початкові умови еволюції Всесвіту, шукають їх і не знаходячи, змушені ставити собі питання, відповіді на які при сучасному стані фізики можуть бути лише софістичними в дусі Аристотеля або Платона. Наприклад Ейнштейна усе життя хвилювало питання: Чи мав Господь вибір при створенні світу? Чи є закони, які керують Всесвітом унікальними чи в іншому випадку вони могли бути зовсім іншими? (Рис Мартин, 2008, 33). Через п'ятьдесят років Лі Смолін ставить питання, чи Бог створив закони природи тоді, коли творив світ, чи вони мають певну математичну форму, фіксовану в якихось абстрактних принципах (Smolin Lee. 1997, 17). Фактично ці мислителі, поставивши собі дуже складне питанням як Господь творив світ, шукають на нього відповідь і не знаходять. Тим часом, більш плідними були б відповіді на питання що саме він творив. Після отримання найбільш очевидних на нього відповідей можна буде переходити до більш складних і взаємопов'язаним між собою питань, таких як навіщо і чому. Звичайно, повні відповіді на них жодна наука не дасть, але деякі продукти творіння Господа можна шукати в геологічній історії нашої планети і в передісторії людства, які хоча і не зможуть дати нам релевантних даних про створення Всесвіту, але про створення Землі та її мешканців все ж багато сказати можуть.

Поставивши перед собою питання, що саме творив Господь, логічно шукати на нього відповідь, як уже вказувалося, починаючи з найбільш очевидних фактів, в першу чергу беручи до уваги особливості земної поверхні і людей, які її населяють. Якщо говорити про особливості людини як біологічного виду, то найбільш кидається в очі наявність трьох відмінних між собою антропологічних рас. Намагаючись знайти відповідь на питання чому так задумав Господь і уявляючи собі в загальних рисах передісторичні етногенетичні процеси, робимо припущення, що Він виходив з ідеї структурування майбутнього людського суспільства. Першим кроком при реалізації цієї ідеї саме і став поділ людського виду на три раси. Біла, жовта і чорна раси були розподілені на земному просторі відокремлено, але без непереборних границь, що давало можливість метисації, яка забезпечувала додаткову мінливість і поліморфізм людини, необхідних для її еволюції, як це відомо з біології. Однак значення цього процесу виходить далеко за її межі:


Не тільки біологам, але також філософам і політикам слід розуміти дійсну ціну одноманітності: зміна зовнішнього середовища може знищити усіх представників даного виду, якщо вони ідентичні (Роллер Энн, 1978).


Однак довготривала метисація рас могла би поступово привести до в значній мірі однорідного за своїми антропологічними ознаками населення Землі і це могло зашкодити процесу розвитку людини, якби не відбувалося структуризації людської спільноти за іншими ознаками. Одночасно з її антропологічною структуризацією почалася структуризація і соціальна по вертикалі і горизонталі. Найдрібнішими структурними елементами були родові громади, серед яких виділялася родова верхівка. Конкуренція між окремими громадами в боротьбі за виживання приводила до їх інтеграції у більш крупні об'єднання, пов'язані спільною мовою, яка полегшувала такий процес завдяки своїм комунікативним можливостям. Формування окремих мов відбувалося в географічних ареалах з достатньо вираженими природними границями, які обмежували контакти між окремими групами людей і відповідно заважали поширенню на більш широкому просторі утворюваних в різних місцях мовних форм.

Ці ареали були названі етноформуючими, оскільки формування різних етносів або етнічних груп відбувалося на них неодноразово. При цьому важливо відзначити, що народи з їх власними мовами з самого спочатку були прив'язані до землі, тобто до певної території і в подальшому така прив'язаність в більшості випадків мала місце. Порушення цього принципу завжди призводило до конфліктів іноді з трагічними наслідками. Прикладом цього були події в Боснії в кінці 20-го ст.

Сукупність етноформуючих ареалів займає територію, яка в кілька разів перевищує площу кожного з них. Відповідних місць на земній поверхні кілька – в басейні Верхнього і Середнього Дніпра, в басейні правих приток Волги, в межиріччі Дніпра і Дона, в басейні Амура і в районі озер Ван, Севан, Урмія в Закавказзі. Особливості рельєфу цих територій такі, що важко припустити, що вони виникли випадково, без волі Небесного Архітектора. Етноформуючі ареали стали наслідком керованих геологічних процесів, в ході яких виникали гірські ланцюги і річкова мережа, що стали в кінець-кінцем границями цих ареалів. Так само діяннями Божими, спрямованими на забезпечення етнічного різноманіття за принципом поліморфізму, треба пояснити конфігурацію і особливості ландшафту Європи, які спричинили тут формування і успішний розвиток численних народів з найдавніших часів. Ніде в світі нема такої кількості невеликих гірських масивів складної складчастості, таких як Ардени, Вогези, Гарц, Рейнські сланцеві гори, Рудні гори, Судети, Товтри, Шварцвальд та ін. Так само Європа у порівнянні з іншими континентами має найбільш розчленовану берегову лінію.

Такі географічні особливості визначили ту роль, яку зіграли європейці в світовій історії. Однак з розвитком шляхів сполучення ці фізичні особливості втрачають своє значення, в той час як посилюється значення духовного і творечского потенціалу інших народів, засвоїли досягнення європейської культури і техніки.



Продовження: Висновки




Free counter and web stats