Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Проблема майбутнього та його прогноз


На початку 3-го тисячоліття людство стурбоване своїм майбутнім. Дві світові війни дали багатьом мислителям підставу сумніватися у тому прогресі, який зробило людство за останні століття. Екологічні катастрофи, загроза глобального потепління, масштабні терористичні акти, безперервні локальні війни, масовий голод в багатьох країнах світу, поширення наркоманії, нових масових захворювань викликають серед людей неспокій, невпевненість, зневіру, відчай, очікування кінця світу. Відомий американський політолог і мислитель не мислить вирішення цих проблем без вирішення проблем політичних:


Сучасний світ взаємодійний і взаємозалежний. До того ж, уперше за всю історію у цьому світі звичні міжнародні конфлікти затьмарюють проблеми людського виживання. На жаль, великі держави лишень готуються спільно відреагувати на виклики, які постали перед людством, пов'язані з довкіллям, зміною клімату, соціально-економічним становищем, браком харчів, демографічною ситуацією. До слова, розв'язати ці проблеми неможливо, якщо нема елементарної геополітичної стабільності (Бжезінський Збіґнєв. 2012, 9).


Головною проблемою стає загроза перенаселення Землі. Кількість землян подвоюється за три-чотири десятиліття. Вже можна передбачити час, коли густина населення досягне межі, за якою стане питання освоювання пустель, тайги, джунглів, гірських місцевостей, полярних районів (Бестужев-Лада И. В. 1968, 27). Це буде мати негативні наслідки на стан екології планети, перспектива втрати природних ландшафтів є досить реальною, якщо не будуть прийняті запобіжні заходи завчасно.

З другого боку, науковці загострюють увагу на процесах і явищах не настільки очевидних, але потенційно небезпечних для людства. Наслідком науково-технічного прогресу стала нівелювання особистості, в якій домінують риси або споживача, або виробника. При цьому, як зазначав Жан Бодріяр, не потреби людини є підставою для виробництва товару, а виробництво накидає людині її потреби, які стають щодалі більш всезагальними і однотипними, що веде до втрати людиною власного відчуття якості життя. Людина стає придатком до машини з відповідним цій машині культурним і моральним рівнем. Наука безсила змінити ситуацію, оскільки сама переживає кризу, причиною якої є намагання застосовувати для нової дійсності застарілі світоглядні поняття, сформовані в значній мірі як механістичні ще в часи Галілея, Н’ютона і Декарта. Їх історичний розвиток конспективно окреслив Фрітьоф Капра:


Механістична картина світу була розвинута в 17-му ст. в значній мірі під впливом Галілея, Декарта і Ньютона. Декарт поклав в основу своєї картини світу фундаментальне розділення природи на дві незалежні складові: дух і матерію. Матеріальний Універсум був згідно Декарта машиною… (Capra Fritjof. 1988, 219).


Галілей постулював, що наука має обмежитися дослідженням важливих властивостей матеріальних тіл, тобто форми, кількості і руху, тобто тих, які можуть бути виміряні і вичислені. Інші властивості, наприклад, колір, тон, смак и запах були тільки суб'єктами духовних проекцій, які з області науки мають бути вилучені… (там же, 220)


Спосіб мислення Декарта і Галілея був тріумфально вдосконалений Ньютоном, котрий розвинув точне математичне формулювання механістичної картини світу (там же)


Соціологи, екологи, філософи, cвященики, публіцисти стурбовані моральним станом значних груп людства, його майбутнім і перспективами розвитку. Багато з них не сумніваються, що цілий світ переживає моральну або системну кризу, як її в своїх роботах неодноразово формулював Н.Н. Моїсеєв, коли адміністративний апарат системи, створеної для певної мети, починає використовувати його у своїх інтересах, у інтересах власної стабільності. Таке явище ми можемо спостерігати в економіці, політиці, науці, культурі, навіть у церкві. Колосальні технічні здобутки минулого століття не тільки розширили можливості людини, але і поставили перед нею нові проблеми. Ось яку картину нам малює сучасний український філософ:


Ситуація виявляється особливо складною в останні два століття, коли в умовах формування всесвітньої макроцивілізіційної системи на тлі планетарної індустріалізаціїї спостерігається як ерозія основ традиційних культурно-соціально-господарських систем з їх подальшими псевдовестернізаційними видозмінами, так і криза традиційних для різних цивілізацій релігійно-етичних цінностей при широкій заміні сурогатними формами масових ідеологій націоналістично-фашистського, комуністично-більшовицького і конфесійно-фундаменталістського типів, не кажучи вже про войовниче варварство "поп-арту" (Павленко Ю.В., 2004, 87).


Існуючим станом речей у світі стурбовані не тільки інтелектуали, але ним незадоволені і великі маси людей у багатьох країнах світу. В країнах третього світу це незадоволення викликане у принципі соціально-економічним станом населення у порівнянні з розвиненими країнами, але причини його вбачаються у пануванні в тих країнах певних етичних норм та засадничих принципів і у нав’язуванні їх решті світу. Серед незадоволених є і широкі маси в деяких розвинених країнах, особливо це є характерним для Росії. В цілому можна погодитися з існуванням великого напруження у світі, яке спрощено вважається як протистояння між Заходом та Сходом. Це протистояння в інших формах існувало завжди, але тепер ним охоплені цілі народи:


… у сучасному світі визначальною є взаємодія народних емоцій, колективних відчуттів і суперечливих уявлень людства, що більше не підлягає об’єктивній владі одного політичного і культурного регіону. Це не кінець Заходу як такого, це кінець його глобального панування. З цього випливає, що майбутня роль Заходу залежить від Америки, її життєздатності у внутрішніх справах та історичної важливості її зовнішньої політики (Бжезінський Збіґнєв. 2012, 9).


Вияв масового незадоволення з серйозними наслідками є відносно новим явищем в історії людства. Його появу слід відносити до часу Великої французької революції. З тих пір масові заворушення час від часу охоплювали Європу, а в останні роки також сусідні з нею країни. Оскільки революції носять деструктивний характер, настрої мас треба знати і завчасно на них реагувати, щоб запобігти негативним наслідкам некерованих суспільних рухів. Однак чи є справедливим вислів древніх римлян Vox populi – vox Dei (Голос народу -голос Божий), чи тільки козир політиканів, яким цим голосом маніпулюють?

Замислюючись над цим усім, ми ставимо собі питання: Куди ж ми йдемо і що буде далі? Німецький філософ Рюдігер Лютц на це питання дав таку відповідь: “Майбутнє відкрите, невизначене і неоднозначно передбачуване. І цей факт також дає нам шанс” (Lutz Rüdiger, 2000, 9). Він порівнює індустріальну і соціальну систему світу з великим і важким суперкораблем типу “Титаніка”. Пасажирам здається, що у них майбутнього нема, і вони просто хочуть ще трішки зручно пожити, а відчуття небезпеки при цьому найпізніше приходить до свідомості пасажирів першого класу (там же, 9). Команда ж корабля поділилася на три групи – фаталістів, які змирилися з долею, техно-оптимістів, які вважають, що корабель витримає небезпеку, що загрожує, і тих, котрі шукають можливості порятунку (там же, 14). Філософ і психолог Еріх Фром зазначав, що немало релігійних людей, і серед них багато науковців, вірять, що ми наближаємося до кінцевої світової катастрофи (Fromm Erich, 1986, 61 ). Інший філософ Осип Флехтгайм не виключає настання нового Dark age, “темного віку” з руйнацією здобутків модерної культури і цивілізації, навіть тотального знищення людства внаслідок спустошливих воєн, голоду і через перенаселення і зміни в навколишньому середовищі (Flechtheim Ossip K., 2000, 18). Особливо його непокоїть зріст мілітаризації і схильності до насильства, що ми тепер спостерігаємо у жахливих розмірах в цивілізованих країнах. Він пише: “Глибока криза, в якій Європа знаходиться найпізніше з 1914 р. і яка тепер все більше потрясає решту світу, починає ставити прогрес засобами раціональної науки під знак запитання” (там же, 18).

На початку 3-го тис. криза тільки підсилилась і це дає аналітикам підстави говорити навіть про "занепад цивілізації", яка увійшла в період так званого "низхідного тренду":


Низхідний тренд дозволяє себе виявити за відчуттями – відсутність нових чудових сюжетів в кіно й літературі, тривких у пам'яті музичних мелодій, банальність політичних дискусій; чисто формальні досягнення в науці, забезпечені досягненнями ще у висхідному тренді, без натяку на можливість якогось прориву; торжество гламурних обивателів і махрова інтелектофобія в ЗМІ та в Інтернеті (Сергій Дацюк. 24.01.13. Від низхідного тренду до висхідного. Українська правда).


Вдумливі філософи вважають, що порятунок людства можуть забезпечити глибокі і радикальні психологічні, духовні зміни людини, тобто нова мораль. Еріх Фром писав про цю необхідність в такому драматичному тоні:


Вперше в історії фізичне виживання людства залежить від радикальних духовних змін людини (Fromm Erich, 1986, 21).


В останні роки звучать просто-таки песимістичні нотки:


Швидше за все, висхідних трендів в цьому світі вже не буде. Щоб перейти до висхідного тренду, світ потрібно фундаментально перетворити (Сергій Дацюк. Цитована праця).


Але в якому напрямку мають проходити зміни і перетворення? Майже кожен вчений має власні пропозиції. Сергій Дацюк вважає, що перехід на висхідний тренд має мати трансгуманістичний характер. Інші мислителі покладають надії на футурологію. Наприклад, О. Флехтгайм порівнює футурологію з медициною:


Як медицина діагностує хворобу і передбачає її подальший перебіг, щоб застосувати певну терапію, так і футурологія мала би діагностувати, передбачати і лікувати загрози і небезпеки сьогодення і майбутнього (Flechtheim Ossip K., 19).


Нарікання на життя та ідеалізація минулого, очікування кінця світу не є чимось новим в історії людства і супроводжують його з часів сивої давнини. Нема такого народу, в легендах якого не було би спроб передбачити подальші долі людей, але здебільшого усі передбачення зводилися до “кінця світу” (Бестужев-Лада И.В., 1968, 16). Навіть деякі видатні мислителі античності, коли заглядали у майбутнє, бачили лише страшний привід катастрофи. За словами де Шардена споконвіку людина відчувала тривогу, оскільки вона пов’язана з мисленням, і, очевидно, тривога допомагала їй відвертати усвідомлену небезпеку заздалегідь. З другого боку, соціальна несправедливість, труднощі, негаразди реального життя породжували в головах окремих мислителів мрії про світле майбутнє людства, які формувалися в утопічні теорії. Томасові Мору, Томмазо Кампанелі, Анрі Сен-Симонові, Шарлю Фур'є, Робертові Оуену можна дорікнути, що у їхніх творах більше фантазії, ніж наукової думки, але їм не можна відмовити у відсутності оптимізму і віри відносно майбутнього людства. І такий позитивний підхід до проблеми приводив їх до деяких геніальних здогадок, які мали вплив на подальший розвиток соціально-економічних теорій, хоча не можна сказати, що вони не втратили окремих утопічних рис.

Заради справедливості треба сказати, що і в наш час є люди, котрі дивляться у майбутнє з оптимізмом і намагаються формувати такий погляд у суспільстві. Доволі недавно в Петербурзі група інтелектуалів об'єдналася в творчу групу, яка для донесення своїх ідей у маси обрала художній метод "позитивного реалізму". У своїх творах учасники групи не торкалися проблем, які турбують в наш час людей, а просто намагалися розбуджувати у них позитивні емоції. Не знайшовши широкого відгуку у суспільстві, група розпалася. Цей факт теж є симптоматичним, бо відбиває відсутність чіткого усвідомлення кризи творчою інтелігенцією, котра хоч і шукає нові художні методи, але не знаходить таких, які б виразно малювали загальнолюдські проблеми і цінності. Тому в наш час слід було би вияснити спочатку, чи людство хворе взагалі, і вже після цього діагностувати гадану хворобу і шукати методи її лікування.

Оскільки людська спільнота на нашій планеті досі не загинула, не знищила сама себе, не деградувала до рівня тваринного стада, логічно припустити, що принаймні до недалекого минулого вона функціонувала як складна, але саморегульована система, і в цілому людство було здоровим. Відповідно до цього ми можемо знати більше не про ознаки невідомої хвороби, не про патологічний, а про здоровий розвиток. Знаючи здорове минуле людства, простіше прогнозувати здорове майбутнє, ніж прогнозувати розвиток хвороби, про яку обмаль даних. Взагалі прогнозування майбутнього тісно пов’язане з питанням детермінізму, і той, хто береться за цю справу, мусить визнати, що першочерговим завданням є вирішення питання, чи має історія людства якісь закономірності, які ведуть його до певної мети. Ісая Берлін вважав:


Поняття, згідно з яким історія підпорядкована законам, природним чи надприродним, що кожна подія людського життя є елементом у доконечній моделі, має глибоке метафізичне коріння: цю струмину живить захоплення природничими науками, яке, втім не єдине і по суті не принципове її джерело (Берлін Ісая, 1994, 109).


В першу чергу ми мусимо погодитися з тим, що історія людства є складним нелінійним процесом, функцією багатьох перемінних, які можуть мінятися лінійно, циклічно, спірально, коливально, випадково. Тому прогнозування майбутнього має розкладатися на прогнозування окремих процесів у людському суспільстві методом визначення їх характеру і закономірностей. В свій час для дослідження принципово нелінійних задач Джон (Янош) Нойман запропонував розроблений ним так званий евристичний підхід, основні етапи якого коротко можна описати так:


…накопичення відомостей про досліджуване явище на нестрогому евристичному рівні на підставі чисельного експерименту, створення інтуїтивної схеми явища, перевірка її на наступному етапі чисельного експерименту і, нарешті, побудова строгої теорії… (цитується за: Грицанов А.А., 2002).


Само собою розуміється, що цей підхід з проведенням чисельних експериментів в нашому випадку у чистому вигляді застосувати неможливо, але накопичення відомостей і перевірку інтуїтивних схем розвитку окремих процесів може дати нам сама історія. Це означає, що після певних узагальнень треба знов і знов повертатися до історичних фактів і перевіряти їх на відповідність цим узагальненням. Дослідження ускладнюється тим, що окремі процеси, або складові загального розвитку впливають одні на одних і, відповідно, їх закономірності розвитку міняються теж. Очевидно, що серед усіх складових процесу розвитку людства слід виявити лінійні процеси, які найбільше визначають його прогрес.

Такий підхід до дослідження зразу підводить нас до висновку, що наше майбутнє у будь-якому випадку є детерміноване минулим. Отримані в дитинстві знання впливають на подальший життєвий шлях людини; капітали, накопичені батьками, дають кращі стартові можливості їх дітям; сформована у минулому мова впливає на ментальність окремого народу в теперішньому часі; практичний досвід в певних сферах людської діяльності полегшує засвоєння і реалізацію нових досягнень науки і техніки. Цей перелік можна продовжувати, але це будуть приклади казуальної чи механістичної детермінованості. Однак світ може також бути детермінованим також телеологічно і метафізично. В процесі нашого дослідження ми будемо все мати на увазі і більш детально повернемось до питання детермінованості світу тоді, коли ми приступимо безпосередньо до прогнозування, якщо приступимо до нього взагалі. Однак видається неприпустимим, щоби навіть у детермінованому світі не лишалося для людини можливості свободи вибору.

Отож, якщо людство тепер, дійсно, хворе, тобто збочило на хибний шлях, то логічно припустити, що сучасні тенденції не є наслідком циклічних або коливальних процесів, а суперечать якійсь генеральній лінії його розвитку, яка має його вести до певної мети. Більше ніж 200 років тому мету існування людства, хоча і дещо туманно визначив, Йоган-Готфрид Гердер словом “гуманізація” (Humanität). Цим словом він хотів означити шляхетний процес формування у людини розуму і потреби свободи, чистих почуттів та спонукань, доброго здоров'я, оволодіння Землею. У цьому визначенні багато неясного і воно не може бути ясним, поки є неясною генеральна лінія розвитку людства, оскільки до такої мети можна йти різними шляхами. Думки з приводу протікання процесу розвитку є різні, але вони здебільшого спрощені, зведені до одної домінанти. За словами Ю. Павленко, “лінійна перспектива історичного процесу проходить через усе середньовіччя (як християнське, так і мусульманське) і у вигляді різноманітних версій теорії прогресу… доживає до наших днів” (Павленко Ю.В., 2002, 9).

Існує також циклічна модель історії, але вона може бути застосованою з певними застереженнями хіба що до соціальної і культурної сфер, якщо під циклічністю розуміти розвиток по спіралі. Французький філософ і натураліст Пьєр Тейар де Шарден у своїй роботі “Феномен людини”, написаній в часи другої світової війни, прийшов до висновку:


Наука у своєму підйомі і навіть… людство у своєму марші в теперішньому часі тупцює на місці, тому що люди не наважуються визнати наявність певного напрямку і привілейованої вісі еволюції.


Сам же вчений твердо заявляв:


… я вважаю, що існує напрямок (sens) і лінія прогресу життя, настільки виразні, що їх реальність, як я переконаний, буде загальновизнаною завтрашньою наукою (Тейар де Шарден, 1987, 119-120).


Приблизно так само висловлювався і Ісая Берлін:


Бути мудрим означає розуміти напрямок, в якому невблаганно рухається світ, ототожнювати себе з тією дедалі могутнішою силою, що звістує початок нового світу (Ісая Берлін, 1994, 119).


Де Шарден базував свою теорію на підставі розвитку природи і свої узагальнення переніс на історію розвитку людства як всеохоплюючий закон. Можливо, саме через певну його абстрактність він і досі не став загальновизнаним. Генеральна лінія розвитку людства, якщо вона існує, має бути сумою окремих складових, що розвиваються за різними закономірностями.

Звичайно, завжди існували скептики, які не вірили у можливість передбачення майбутнього, і серед них були такі поважні мислителя, як, наприклад, Колінгвуд, котрий писав:


Справа історика – знати минуле, а не майбутнє, тож, як тільки історики заявляють, нібито вони здатні визначити майбутнє ще до його здійснення, так і знаймо: напевне щось у них негаразд із їхньою основоположною концепцією історії (Колінгвуд Робін Дж. 1996, 111)


Звичайно, передбачити майбутнє у деталях неможливо, але існують деякі закономірності у розвитку певних явищ, знаючи які, можна передбачити майбутнє їм подібних. Наприклад, занепад колоніальних імперій Британії, Франції, Бельгії та ін. давав можливість передбачення і краху Радянської імперії. Напевно, якби Колінгвуд був його свідком, він би змінив свою думку.

Подібні передбачення, засноване на аналогіях, зробити досить легко. Складно передбачити зміни у світогляді, засвоєних поглядах, якщо не буде зрозуміло, наскільки вони застарілі.


В сьогоднішній медицині, психології, народному господарстві і політиці картезіанські поняття більш не є прийнятними, оскільки ми живемо в світі, якій ґрунтовно пов’язаний і переплетений, в світі, в якому біологічні, психологічні, соціальні, екологічні феномени залежні одні від одних” (Capra Fritjof, 2000, 219).


Сучасний стан у світі А.П. Назаретян пояснює техно-гуманітарним дисбалансом, який проявляється в тому, що засоби культурної регуляції не відповідають зрослій потузі виробничих технологій (Назаретян А.П. 2004). Головною причиною дисбалансу є відставання гуманітарних наук від розвитку природничих, а це завдячене поширенню феномену,який Макс Вебер назвав німецькою "Entzauberung der Welt", що може бути приблизно перекладене як «позбавлення від чар, деміфологізація світу». Суть і наслідки цього феномену визначені так:


… науково-технічний прогрес і посилення впливу природничих наук призводять до уповання на принципову передбачуваність і технічну керованість світу, в якому боги та інші непередбачувані сили не задіяні. Абсолютно вже нема більше віри у винятково захоплюючого Бога (Hoffmann Julia. 2014, 1).


Людині непросто розлучитися з традиційними поглядами і звичками, йому властива інерція думок і поведінки. Щоб радикальні зміни в людському суспільстві настали, визнані і впливові авторитети повинні по-новому пояснювати навколишній світ і людину в ньому, відходячи від механістичних уявлень про них, які склалися в попередню історичну епоху:

Сучасна фізика зробила великий крок від часів Декарта та Ньютона і більше не розглядає матеріальний світ як механічну систему, але ще не побудувала чіткої картини світобудови, розглядаючи її як комплексну тканину, чи мережу відносин. Заплутавшись у цих неясних відносинах, фізики висувають ідею "космічного духа", якому ті відносини підпорядковуються (Capra Fritjof. 1988, 223-224, Smolin Lee. 1997, 17). Очевидно цей дух відбиває якусь одну сторону діяльності Бога.

Важливість всебічного пізнання Бога в останні десятиліття для багатьох мислителів стає все більш очевидною, хоча без участі самого Бога воно виходить за межі людських можливостей. Колінгвуд, наприклад, стверджуючи непізнаванність суті Бога, писав, що Його характер як субстанція є "… не тільки не відкритим для людського розуму без Його допомоги, але й навіть нездатним бути показаним. Усе, що ми можемо знати про Бога, це – Його діяльність" (Колінгвуд Робін Дж., 1996, 103).

У принципі наука тим і займається, що вивчає діяльність Бога, особливо не акцентуючи кінцеву мету ведених досліджень. Характерним в цьому плані є дослідження космосу, яке дає матеріал для різних ідей про творення Всесвіту, зокрема для розробки теорії "великого вибуху". В основі цієї теорії лежить екстраполяція в минуле явища розбігання галактик, відкрите американським астрономом Едвіном Габлом. Метод екстраполяції в минуле використовується в історичній геології і палеонтології з тією самою метою – вияснення питання про зародження Всесвіту і життя в ньому. Доречним тут буде згадати слова відомого фізика, які можуть стосуватися до будь-яких еволюційних процесів:


Ми не можемо пояснити сучасну картину Всесвіту, якщо не маємо певних уявлень (або хоча б гіпотез) про початкові умови її еволюції (Сахаров А.Д. 1968, 74)


Однак фізики, не маючи реальної уяви про початкові умови еволюції Всесвіту, шукають їх і не знаходячи, змушені ставити собі питання, відповіді на які при сучасному стані фізики можуть бути лише софістичними в дусі Аристотеля. Наприклад Ейнштейна усе життя хвилювало питання: Чи мав Господь вибір при створенні світу? Чи є закони, які керують Всесвітом, унікальними чи в іншому випадку вони могли бути зовсім інакшими? (Рис Мартин, 2008, 33). Через п'ятдесят років Лі Смолін ставить питання, чи Бог створив закони природи тоді, коли творив світ, чи вони мають певну математичну форму, фіксовану в якихось абстрактних принципах (Smolin Lee. 1997, 17). Фактично ці мислителі, поставивши собі дуже складне питання як Господь творив світ, шукають на нього відповідь і не знаходять. Тим часом, більш плідними були б відповіді на питання що саме він творив. Після отримання найбільш очевидних на нього відповідей можна буде переходити до більш складних і взаємопов'язаним між собою питань, таких як навіщо і чому. Точні науки не можуть дати відповідь не ці складні питання. Вони філософські, тобто це завдання треба ставити наукам гуманітарним, але сучасному техно-гуманітарному дисбалансі, чекати від них відповіді марно.

Отож, для того, щоб прогнозувати наше майбутнє, треба в першу чергу подолати техно-гуманітарний дисбаланс за рахунок інтенсивного розвитку наук гуманітарних. Усвідомлення такої необхідності буде доходити до все більшого числа мислителів і цей процес вже помітний. В одній з останніх робіт, присвяченій майбутньому науки, показовим є самий зміст статей: "В тіні культури", "Чому діти навчать вчених", "До теорії морального розвитку", "Майбутнє щастя", "Що таке життя?", "Чи станемо ми більш розумними?" (Брокман Джон (ред). 2008). При тому, що в збірці багато гадок про майбутнє, серед них присутня і така думка:


З огляду на непередбачуваність розвитку культури, будь-які міркування щодо того, що трапиться через п'ятдесят років, здаються безглуздими. Однак можна підготуватися до несподіванок, щоб зустріти їх гідно. Для цього слід вчинити прямо протилежне тому, що пропонує упорядник збірки, – не гадати про майбутнє, а по можливості повно обговорити сучасність, особливо ті її аспекти, які ховаються в тіні і тільки починають виходити на світло (Гудвин Брайан. 2008, 48).


Дозволю собі не погодитись з автором цих слів. Обговорювати повно сучасність мало, щоб добре зрозуміти сучасність, треба глибше заглянути в минуле і знайти її зв'язок минулого. Вище було сказано, що Йоган-Готфрид Гердер визначив мету існування людства в гуманізації. Цим словом він хотів позначити шляхетний процес формування у людини розуму і потреби свободи, чистих почуттів і спонукань, доброго здоров'я, оволодіння Землею. Очевидно ідея гуманізації людства витала вже в повітрі Європи, тому що просвітителі, такі як Вольтер, Гольбах, Дідро та інші, які заперечували існування Бога, для пояснення світобудови повинні були спиратися на власну філософію, яка склалася в великій мірі на гуманистичних ідеях конфуціанства. Але якщо людство йде шляхом гуманізації, то де його вихідний пункт? Найдавніше необхідність гуманізації людського суспільства визнав саме Кун Фудзи (551-470), більше відомий як Конфуцій. Фундаментальним поняттям його вчення є "жень" – гуманність. Але гуманність проповідувана Конфуцієм не є всеохоплюючою, її треба визначити більш точно як "структурована гуманність". Згідно з принципом "жень" люди мають проявляти увагу і любов до старших за віком і соціальним становищем.


Конфуціанство яке протягом багатотисячолітньої історії було основним етичним вченням для китайської інтелігенції і основним інструментом управління державою завдяки гнучкості його ортодоксальних канонів. Вчення Конфуція розвивалося і його канони мінялися в залежності від особливостей криз, які супроводжували всю історію Китаю. Однак конфуціанство завжди лишалось центральним джерелом політичного, культурного, сімейного, духовного життя Китаю (Рыбачук Сергей. 2018, 132).

Господь, створюючи наш світ, виходив з ідеї структурування майбутнього людського суспільства по горизонталі і вертикалі, чим відрізняється кожна складна саморегульована система. Першим кроком при реалізації цієї ідеї став поділ людського виду на три раси, а подальша метисація привела до формування похідних рас нижчого рівня, які забезпечували додаткову мінливість і поліморфізм людини, необхідні для її еволюції. Довготривала метисація рас могла би поступово привести до в значній мірі однорідного за своїми антропологічними ознаками населення Землі і це могло зашкодити процесу розвитку людини, якби не відбувалося структуризації людської спільноти за іншими ознаками. Одночасно з антропологічною почалася етнічна і соціальна структуризації. Відповідно до структурованого суспільства гуманність за задумом Конфуція мала в більшім ступені стосуватися тих осіб, які самі сповідували гуманні принципи, а це могли бути освічені і досвідчені люди старшого віку.

В епоху династії Хань (206 р. до н.е. – 220 н.е.) конфуціанство стало державною релігією і було основним духовним вченням Китаю більше двох тисяч років, сформувавши китайську цивілізацію (Павлов С.В. та ін. 1999, 51). Одночасно з конфуціанством на розвиток Китаю впливали доктрини даосизму і буддизму, які, будучи гуманістичними у своїй суті, забезпечували плюралізм і поліфонічність духовної сфери на принципово єдиній платформі. Подібного явища в інших частинах світу не проглядається. В наш час Китай має найбільшу чисельність населення, другу економіку у світі за обсягом ВНП і, в порівнянні з країнами Заходу, величезні перспективи на майбутнє. Звичайно, китайці засвоїли і ефективно використовують науково-технічні досягнення і морально-етичні норми Європи, які можуть бути пояснені етноментальністю європейців, сформованої і під впливом природних умов, і панівних релігій серед їх найбільш активної продуктивної частини. Однак європейський гуманізм мав принципово інший, демократичний характер. Ця його відмінність проявилася не зразу. Поки існували легітимні суспільні стани, які забезпечували структуризацію суспільства, європейські країни розвивалися динамічно. Необхідну поліфонічність у формах суспільної свідомості Європі забезпечувала її багатонаціональність. Коли ж демократичні форми стали поширюватися не тільки на політичний устрій, але і на духовне життя, а суспільно свідомість підпала під прес глобалізації, Європа вступила в період затяжної системної кризи.

Отож з цього можна зробити висновок, що системна криза, про яку тепер говорять західні інтелектуали, не є і не може бути всесвітньою, тобто не може бути єдиного дороговказу на шляху прогресу. На протязі усієї історії людства роль лідерів почергово належала різним народам і державам. Навіть у самій Європі в різний час домінували або боролися за лідерство різні держави. Згідно з принципом плюралізму при визначенні шляху розвитку людства не можна обмежуватися аналізом панівних світоглядних цінностях в успішних дотепер державах, а уважніше придивлятися до тих, які саме в останній час демонструють великий прогрес. У цьому сенсі структурований китайський гуманізм може бути прикладом для наслідування.