Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
"Філософські" міркування / Вузлові точки, періоди та імовірність в історії.

Вузлові точки, періоди та імовірність в історії.


Очевидно, вперше заглянути у майбутнє з теоретичних позицій спробував французький єпископ Жак Бенінь Боссюе (1627 – 1704), який з позицій провіденціалізму відстоював погляд на суспільну історію як реалізацію Божественого плану. Прикладом казуального детермінізму був підхід до закономірностей історичних подій та суспільного розвитку французьких просвітителів, який демонструють Вольтер, Монтеск’є, Тюрго. Пізніше з позицій детермінізму різних форм намагалося збагнути об’єктивну “ходу” історії або всезагальні закони, які керують ходом історичних подій, багато мислителів. Серед них знамениті Гегель і Маркс, напівзабутий Бокль та інші позитивісти 19-го ст., які за іронічним висловом Колінгвуда намагалися створити емпіричну науку на кшталт метеорології. До цієї когорти можна долучити пізніших Освальда Шпенґлера, Арнольда Тойнбі, з яких дотепно іронізував Ісая Берлін, але даремно.

Досвід Освальда Шпенглера свідчить наскільки складним завданням є генералізований підхід до історичних закономірностей. Він, передвіщаючи занепад Заходу, бачив майбутнє людства в Росії, але був спантеличений приходом до влади більшовиків і розгубився у своїх прогнозах. Історія розвитку людства, якщо розглядати її зблизька, не є безперервною монотонною лінією, в ньому є розриви і скачки, тому для визначення орієнтирів генеральної лінії, якщо вона існує, минуле треба розглядати на макрорівні, тобто не заглиблюватися в деталі, а звертати увагу лише на найвизначніші події в світовій історії, “вузлові точки”, як їх називає Ю. Павленко, і на тривкі процеси, які зробили відчутні впливи на загальний розвиток людського суспільства. Відібравши такі події і процеси, можна спробувати визначити їх взаємозв’язок і, наскільки можливо, закономірності розвитку. Визначені таким чином тенденції дозволять без заглиблення у складне переплетіння сучасних проблем екстраполювати подальший здоровий розвиток людства при припущенні його гуманізації за провідну мету. На перший погляд така спроба виглядає проблематичною, тому що визначення найважливіших подій і процесів багато в чому залежить від внутрішньої установки того, хто береться за цю справу, його суб’єктивної оцінки. Однак є події і процеси, значимість яких є загальновизнаною, хоча є такі, оцінка яких, дійсно, може бути суб’єктивною. Скажімо К.-Ю. Матц до тисячі найвизначніших подій світової історії (Matz Klaus-Jürgen , 2000) вносить багато таких, що не викликають заперечень, але не відносить до них, наприклад, діяльність Заратуштри, вчення якого зробило великий вплив на розвиток світових релігій, перший запис грецьких законів Драконта, які відміняли родову помсту, або реформи Солона, які скасували боргову кабалу, натомість не залишає без уваги факт вступу Великобританії до Європейського Союзу та інші події сучасності, які не мають великого значення для загального розвитку людства і будуть забути істориками вже через кілька десятиліть. Тим не менше, його вибірка може бути корисним вказівником при відборі релевантної інформації для аналізу її в аспекті розвитку людського суспільства.

Беручись за справу визначення орієнтирів генеральної лінії розвитку людства, ми не будемо звертати увагу на існування нетривких державних утворень, на локальні війни і гучні перемоги видатних полководців, на біографічні дані знаменитих історичних постатей, порівнювати їх між собою і літературними героями, як це робить, наприклад О. Шпенґлер. Ми зосередимось на пошуку визначних фактів історії людства в її різних сферах, накопиченні інформації про форми державного устрою, про особливості писаного права, релігії, культури в різні часи і в різних частинах світу, але головним чином у Європі і на Близькому Сході, приймаючи до уваги поширену думку про те, що людство стало таким, яким воно є, завдяки зусиллям Заходу, хоча стартові умови очевидно були однакові всюди:


Однак не слід забувати, що уся цивілізаційна історія є чимось на кшталт айсберга, основний масив якого може бути зіставлений з епохою мисливсько-збиральницької первісності. Саме там закладалися архетипові основи сучасної культури, що неодноразово відмічалося Е. Тейлором, Е. Дюркгеймом, З. Фрейдом, К. Юнгом, К. Леві-Стросом, М. Моссом та багатьма іншими визначними дослідниками і мислителями, які мали достатню уяву про первісну епоху (Павленко Ю.В., 2004, 110).


Отож, спробуємо сягнути думкою до витоків розвитку людського суспільства, використовуючи думки дослідників і власну інтуїцію. А в писаній історії більше звертатимемо увагу на давні часи, ніж на сучасні, враховуючи можливість того, що людство вже збочило на хибний шлях. На підставі відібраного матеріалу ми спробуємо визначити тенденції розвитку складових людської цивілізації, або інакше, культури, розуміючи під культурою людства найкращі здобутки різних цивілізацій.

Свого часу Карл Ясперс у своїй роботі "Про джерело і мету історії" виділив цілий і досить довгий період в історії людства, який назвав "осьовим часом". На його думку в цей час (період з 800 до 200 р. до н.е.) були закладені духовні основи сучасного людства і, зокрема, основні категорії, в яких мислить людина до сих пір. І дійсно, на протязі вказаного періоду в чотирьох незалежних культурних областях були досягнуті великі успіхи в філософії і техніці. Можна вказати на реформаторський рух джайнізму і буддизму в Індії, даосизм і конфуціанство в Китаї, розвиток талмудичного іудаїзму на Близькому Сході та філософії і природничих наук в Греції. При чому, звернімо увагу, що тільки в Греції, незважаючи на певні успіхи в царині технічних знань в інших країнах, були закладені основи сучасної науки. Визнаючи слушність спостереження К. Ясперса, в подальшому ми приділимо "осьовому часові" більше уваги, ніж пізнішим періодам.

Оскільки ми вирішили обмежити дослідження закономірностей розвитку людства недалеким минулим, то приймемо для нього верхню хронологічну границю часом Великої французької революції, після якої почався період участи широких мас у визначних подіях історії і який триває досі. Оцінку цьому явищу ми давати не будемо, його треба проаналізувати окремо і визначити, чи вписується він в русло попереднього розвитку. Виділити окремо цей період треба хоча б тому, що він виразно відрізняється від попереднього часу.

Приймаючи до уваги розквіт і занепад різних людських цивілізацій, можна припускати, що людство у своєму розвитку рухається не оптимальним шляхом, а зигзагоподібним, хоча в цьому русі наявні циклічні процеси, які збивають з пантелику деяких дослідників, чого не уникнув Шпенґлер. Скажімо, помітивши певні подібні риси між діонісійським рухом у Греції і протестантизмом у Європі або англійським пуританізмом та ісламом, він зосередив свою увагу на пошуку доказів для притаманної йому думки про подібну морфологію усіх цивілізацій і відмовився шукати фізіогноміку у загальній людській цивілізації. Ми ж будемо притримуватися такої думки, що відхиляючись від генерального напрямку, який зовсім не є прямою лінією, людство повертається до нього під впливом невідомої сили, яку за Аристотелем назвемо ентелехією, але за інерцією може відхилятися в протилежний бік. Запорукою реалізації ентелехії є структуризація людського суспільства за різними ознаками в кількох вимірах вертикально (ієрархічно) і горизонтально (територіально, етнічно, релігійно, культурно тощо). На вищих щаблях ієрархії окремих людських спільнот знаходяться люди з великою життєвою силою і саме вони в найбільшим ступеню формують ентелехію людства.

Не тільки зигзагоподібність людського розвитку, але і хибна оцінка значущості і історичних подій, брак достатнього матеріалу, світогляд дослідників заважали їм досягнути поставленої мети. Генри Томас Бокль, більше ніж 150 років тому замисливши написати історію цивілізації людства, поринув у безодню історичних фактів і, загрузнувши в них, зрозумів нереальність поставленого завдання і обмежився історією цивілізації в Англії. Але і це завдання він не зміг завершити через ранню смерть. Пізніші дослідники закономірностей розвитку людства, такі як Освальд Шпенґлер, Арнольд Тойнбі, Бертран Рассел, навчені досвідом Бокля, вже намагалися відбирати для розгляду більш узагальнений матеріал. Однак вони зосереджувалися на аналізі розвитку окремих цивілізацій і не шукали закономірностей розвитку людства в цілому. Шпенґлер у своїй книзі “Занепад Західного світу” пише:


"Людство" є порожнє слово… Я бачу замість монотонної картини лінійної світової історії, яка має справедливість лише тоді, коли заплющити очі на переважаючу кількість фактів, феномен великого числа культур, які з прадавньою силою розквітають з лона материнських ландшафтів, до яких кожна з них прив’язана міцно на протязі свого існування, від яких вони викарбовують свої власні форми в матеріалах і людях, від яких вони мають кожні їхні ідеї, їхні пристрасті, їхні власні життя, волю, відчуття, їхню власну смерть (Spengler Oswald, 28-29).


Щоправда Тойнбі в скороченій версії праці “Дослідження історії” знаходив певну подібність в окремих періодах історії різних держав, але ці численні факти, інколи, можливо, навіть випадкові, відволікали його увагу від більш загальних закономірностей і він у мозаїчній картині світової історії бачив лише окремі подібні візерунки.

Наприклад, він в різних контекстах кілька разів згадує про подібність процесів вигнання чужоземних правителів у Китаї і Єгипті. В іншому місці він порівнює бюрократичну машину Китаю і Риму або Росії. Але, тим не менше, історія Китаю є унікальною в світі і її треба взяти в цілому, щоб зрозуміти в якій мірі вона відповідає загальному розвитку людства. Тойнбі навіть не зробив спроби хоча б конспективно прослідкувати її хід. Фактично це виходить не дослідження всесвітньої історії, а типологізація короткотривалих історичних процесів. Такий підхід є наслідком його певної настанови, позиції, адже він на противагу іншим дослідникам заперечує існування єдиної людської цивілізації, присвятивши цьому питанню цілий розділ, хоча на відміну від Шпенґлера не заперечує взаємодії різних цивілізацій (Тойнбі Арнольд Дж., 47-53). Але це чисто методологічні і термінологічні розходження. Все залежить від ознаки, яка береться за основу поділу людських цивілізацій. Можна знайти таку ознаку найнижчого рівня, яка може об’єднати усі цивілізації світу, варто лише замість конкретного географічного простору і ландшафту, як це робить Тойнбі, взяти нашу планету Землю за спільний дім, в якому мешкає ціле людство.

Концепція людства як одного цілого зародилося в головах стоїків, а на практиці її почав втілювати ще раніше Олександр Македонський, який, ламаючи ставлення до персів як до варварів, велів своїм воякам женитися на персіянках (Рассел Бертран, 1995, 194). Натомість Тойнбі в цьому самому факті бачить лише різницю між греками і персами. Концепція цілісності людства не заперечує існування окремих цивілізацій, про які говорять Шпенґлер і Тойнбі, бо вони є лише проявами всеохоплюючого принципу різноманіття в застосуванні до єдиної людської цивілізації, яка розвивається, вбираючи в себе все найбільш корисне для власного існування від окремих цивілізацій і культур. У зв’язку з цим можна пригадати таку думку:


Не тільки біологам, але також філософам і політикам слід розуміти дійсну ціну одноманітності: зміна зовнішнього середовища може знищити усіх представників даного виду, якщо вони ідентичні (Роллер Энн, 1978).


В нашому випадку під зміною зовнішнього середовища слід розуміти більш складні процеси, які викликаються самою діяльністю людських суспільств і включають в себе екологічні, соціологічні, демографічні, економічні, політичні зміни на нашій планеті. При цьому ті цивілізації, які або занепали в силу внутрішніх причин, або загинули у боротьбі з іншими, треба розглядати як такі, що стали на хибний шлях. Ставши на таку точку зору, ми мусимо обмежити принцип телеологічного детермінізму, припускаючи, що майбутнє людства, якщо і є наперед визначене Творцем в ідеї, то не в деталях. Визначеними можуть бути закони розвитку людської цивілізації та головна мета існування людства, які ми ще не зрозуміли до кінця, але намагаємося зрозуміти. Реалізація цієї мети покладена на людину, і для цього вона наділена свободою волі, очевидно, в таких межах, щоб вона не суперечила ідеї Творця. В такому випадку, ми мусимо хоча б приблизно уявляти різницю між детермінованими та недетермінованими явищами. Різницю цю будемо шукати десь між двома крайніми полюсами. Будемо вважати, що однозначно недетермінованими явищами можуть бути деякі події нашого буденного життя, такі, як, наприклад, запізнення на роботу, непомічене начальством і яке не має для нас жодних негативних чи позитивних наслідків. За другий полюс можна прийняти телеономію, тобто обумовленість цілеспрямованого розвитку форм життя на нашій планеті. Подивимося на деякі з відомих фактів еволюції в біології.

Один з них той, що нервова система тварин по лінії від простіших до гомінідів постійно ускладнюється. З другого боку, еволюційна історія дає нам безліч фактів вимирання окремих видів і навіть груп тварин. Деякі види вимирають просто на наших очах, не в стані пристосуватися до нових умов життя. В Південній Америці мільйони видів комах вимирають від вирубки лісів, ще не бувши не тільки вивчені, але навіть і не систематизовані біологами. Але вимирання видів в окремих випадках може свідчити не тільки про погіршення середовища існування. Вимирання шаблезубого тигра або ірландського лося обумовлене хибним шляхом еволюції, який проявився у надмірному збільшенні розміру іклів або рогів названих тварин. Інші ж тварини, хоча в принципі мають всі можливості для виживання, поширені лише в ізольованих нішах. Цікавим є приклад сумчастих, які були поширені на Землі всюди, але потім були витіснені плацентарним ссавцями і збереглися лише у ізольованої Австралії, а на решті території Землі поступово вимерли. Нема сумніву, що ідея виношування малят в сумці виявилася хибною. Тут проявляється феномен, названий Тейаром де Шарденом технікою пробного намацування, в якому проявляється певна цілеспрямованість. Це пробне намацування так само передбачає певну різноманітність, багатство для вибору найбільш досконалого втілення ідеї. (Тейар де Шарден, 1987, 95). Таким чином, ми бачимо відсутність детермінації в біології на рівні деяких деталей фізичної будови тварин і, очевидно, рослин при наявності ідеї ускладнення живих організмів.

В історії все складніше. В 105 р. до РХ. об’єднані сили германських племен кімврів і тевтонів, які шукали землю для поселення, завдали нищівної поразки римським військам в долині Рони у Південній Галії. Шлях в Італію був відкритий, але германці з невідомих причин не перейшли Альпи. Ось що пише німецький історик з цього приводу:


Жоден історіограф не сумнівався у тому, що Рим був би впав як гнилий плід. Причини цього дива були як тоді для них незрозумілі, так само як і тепер для нас" (Fabian-Fischer S., 1993).


Цей випадок можна трактувати по-різному, але можливо, час повалення Римської імперії ще не настав. Іншим прикладом співвідношення детермінованих і індетермінованих історичних подій є поразка Німеччини в другій світовій війні і кілька невдалих спроб замаху на Гітлера, зокрема 8-го листопада 1939 р. і 20-го липня 1944 р (Färber Mathias, 2003, 44, 447). Не вдаючись в детальний аналіз цих подій з точки зору співвідношення свободи волі і Божого провидіння, зазначимо, що трактування їх може бути різним, якщо вважати, що детермінованою була не сама поразка Німеччини, а границі післявоєнної Європи. Навіть якщо поразка Німеччини детермінована, то все одно не можна впевнено говорити про те, що Гітлер мав би бути вбитий і лишався живий чисто випадково. Можливо, після перегляду нами всього історичного процесу це питання стане нам більш ясним і тоді ми торкнемося його ще раз, але тепер зазначимо, що і кінцевий результат другої світової війни теж дає нам підстави для довільного тлумачення його детермінованості. Ясно лише одне – границя між детермінованими і індетермінованими явищами є дуже туманною, але для наших міркувань досить і визнання того, що існують як детерміновані, так і індетерміновані явища.

Крім того, треба мати на увазі, що в історії ми маємо враховувати інерційність масової свідомості, в результаті чого наслідки відстають у часі від своїх причин. Це пов’язано з тим, що на поведінку, світобачення людей впливає традиція попередніх поколінь, так само як і їх психологія міняється досить повільно навіть в нових умовах існування. Прикладом такої інерційності є вихід на політичну сцену диктаторів типу Сталіна, Гітлера, Франко після повалення монархій. Маси, звиклі до одноосібного правителя, легше сприймають диктатора і тільки їхні нащадки позбуваються такої залежності.

Застосовуючи принцип “обмеженого індетермінізму” (або “обмеженого детермінізму” – кому як до вподоби), висуваємо припущення, що існування окремих цивілізацій є явищем в певній мірі індетермінованим, залежним від випадкових факторів, в тому числі і від свободи волі людини, але виживання окремих з них – явищем казуально детермінованим, невипадковим. Тобто ми будемо припускати існування як телеологічного, так і казуального детермінізму. Найліпше співвідношення між детермінованими та індетермінованми подіями ілюструють результати кидання монети. Якщо випадіння герба при кожному киданні є подією випадковою, то при великій кількості кидань частка його випадіння буде подією детермінованою – вона буде дорівнювати приблизно половині спроб кидання, якщо монета симетрична, а якщо несиметрична – ця частка не буде дорівнювати половині, але іншій, теж приблизно постійній величині. Хоча коли ми говоримо про випадкові події, ми не можемо бути впевненими, що вони не робляться з волі Бога. Квантова механіка, яка вирішує протиріччя між індетермінованими переходами електрона з орбіти на орбіту і його детермінованим рухом по орбіті, залучаючи фактор імовірності, не була сприйнята А. Ейнштейном тільки тому, що, за його висловом, “Бог не грає в кості”. Але квантова механіка дозволяє описувати ядерні процеси з використанням теорії імовірності, тому не є виключеним, що Бог все-таки “кості кидає”. Любителі азартних ігор, побудованих на імовірності, знають закон “новачкам щастить”, тобто люди, які вперше сідають за гру, нерідко виграють. Пояснити цей феномен неможливо без припущення про те, що хтось контролює закони імовірності. Експериментальній перевірці він не піддається, бо так само як і в квантовій механіці, вимірювання може впливати на процес. Зрозуміти його можливо, припустивши, що теорія імовірності не має чисто математичного характеру:


Математика (я маю тут на увазі "чисту" математику) не пов’язана безпосередньо з реальним світом; якщо імовірність повинна мати справу з реальним світом, в ній мають міститися елементи, зовнішні по відношенню до математики… (Литлвуд Дж. 1965, 59).


Далі Літлвуд стверджує, що для пояснення дії теорії імовірності має існувати первинна пропозиція, яку він називає "аксіомою імовірності", яка не може бути доведеною ні математично, ні філософськи, що демонструє суперечностями у доказах (там же, 1965, 60-62). Це нагадує спроби доведення існування Бога і теж наводить на думку, що імовірність у реальному світі керована Богом. Сам Літтлвуд такого висновку не робить, навіть не натякає, але він вказує, що "аксіома імовірності" хоча і лежить поза чистою математикою, але і не зовсім пов'язана з реальним світом, вона знаходиться десь довкола нього ("about the real world"). В цьому світлі можна ширше тлумачити погляди сучасних філософів, хоча б такий:


Парадигма монодетермінованості (чимось в “кінцевому результаті”), яка домінувала в 19 ст., і незмінної односпрямованності (в дусі неусвідомленого визнання “цільової причини” Арістотеля) історичного руху у світовій суспільній думці вже давно змінилися ідеєю багатофакторного визначення соціокультурного процесу. Його устремління не вважається жорстко обумовленим (якщо, звичайно, не йдеться про заздалегідь пропагандистсько-ідеологічні доктрини, які обіцяють людству світле глобалістське майбуття). Припускається, що скерованість руху має імовірністний характер. Від безконечного числа випадковостей і дій конкретних людей, які переслідують свої власні цілі, залежить, яка саме з наявних можливостей і в якій формі стане дійсністю, до яких наслідків це приведе. Історія підкоряється імовірністній логиці (Павленко Ю.В. 2004, 13).


Інакше кажучи, Бог, наділивши людину свободою волі, виявляє до до неї довіру і вважає на її ініціативу у соціокультурному процесі, підтримуючи ту, яка найбільше відповідає його задуму. Якщо ж глянути на світ очима Спінози, то можна думати, що у більшій або меншій мірі Він присутній в кожній людині. Напевно, ця дилема теж не має розв'язання у філософських категоріях. В реальному світі імовірність в історії тісно пов'язана з принципом різноманітності.




   

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1773

Модифіковано : 12.03.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.