Самоврядування людського суспільства

Людське суспільство в генеральному розумінні є конгломератом природно утворених етнічних одиниць, які ведуть між собою боротьбу за виживання. Кожна така одиниця самоорганізується за власними законами, виробленими в процесі цієї боротьби. Успіх у боротьбі залежить від ефективності прийнятих законів. Люди успадкували від тваринного світу ієрархічний принцип самоорганізації, і він має бути присутнім в кожній етнічній одиниці на додаток до людських законів, бо спостереження свідчать, що феномен ієрархії універсальний:

Життя як біос є ієрархічною структурою – починаючи від молекул, клітин, найпростіших організмів і аж до ссавців та Homo sapiens. Астрономічні тіла у просторі організовані в ієрархічні структури — метагалактики, галактики, зоряні і планетні системи. Будь-яка виявлена форма є феномен ієрархії, і маніфестація як така можлива остільки, оскільки можлива ієрархія (Butuzov Gleb. 2021, 16)

Цю саму думку повторює Л. Васильєва, коли пише, що соціальне буття є продовженням буття природного і кожна людина живе за його законами. Виходячи з цього, вона робить такий логічний висновок:

Отже, науковий пошук полягає в тому, щоб зрозуміти, що то за закони. У цьому сенсі ми наближаємося до сприйняття того факту, що буття є ієрархічним, має історію і перебуває у процесі постійного становлення, де складне змінює собою просте. Наскільки у процесі наукового пізнання ми наближаємося до розуміння цієї складності – найважливіше питання епістемології (Васильева Л.Н. 2011).

В обох цитатах йдеться про ієрархічність, яка забезпечує стабільність існування будь-яких складних структур. На жаль, в наш час людське суспільство, якщо інтерполювати його на Європу, демонструє нестабільність, свідченням чого є руйнівні війни, які почалися після Французької революції. Шлях такого розвитку людства відкрили просвітителі, які мислили соціальне буття як незалежне від законів природи. Зокрема, Жан-Жак Руссо вважав, що загальна рівність є природним станом людей, не припускаючи можливості еволюції тваринного суспільства до людського. Він на свій розум переосмислив теорію Томаса Гоббса про суспільну угоду, в якій передбачалася необхідність моральних зобов’язань можновладців у відношенні до підданих, а батьків у відношенні до дітей. У відповідь на це діти мають любити і шанувати батьків, а піддані – любити і поважати владу більше, ніж рядових членів спільноти. Натомість Руссо висунув ідею народного суверенітету. Саме вона сформувала настрої певної частини освічених європейців і живила Французьку революцію. На такому розумінні рівності в абсолютному сенсі і розвився той ліберальний гуманізм, який тепер панує в західному світі. Забезпечення стабільності світу стало велінням часу, що призвело до думки, що воно можливе після вивчення причин його нестабільності на прикладі матеріалів фізики, що зробив Ілля Пригожин, заснувавши філософію нестабільності, почавши з таких міркувань:

Насамперед запитаємо себе: чому саме сьогодні в природознавстві заговорили про нестабільність, тоді як раніше панувала думка детермінізму? Справа в тому, що ідея нестабільності не лише в якомусь сенсі теоретично потіснила детермінізм, а й, крім того, дозволила включити в поле зору природознавства людську діяльність, давши таким чином можливість повніше включити людину в природу. Відповідно, нестабільність, непередбачуваність і, зрештою, час як сутнісна змінна стали грати тепер важливу роль у подоланні тієї роз’єднаності, яка завжди існувала між соціальними дослідженнями та науками про природу (Пригожин И. 1991).

Як послідовниця Пригожина, пані Леся вважає, що сучасні наукові парадигми є символічним зображенням світу. Такою парадигмою є введена у науковий обіг Бенуа Мандельбротом категорія фракталу, оскільки вона відбиває особливості побудови багатьох природних систем. Цей термін характеризує структуру, що складається з частин, подібних до самої фігури, тобто у певному сенсі ієрархічну. В такій структурі кожна частина функціонує незалежно від інших, але в гармонії з цілим, відповідно до тієї ідеї, яка прийнята для його побудови. При цьому для стабільності складної системи кожен елемент її структури є однаково важливим і цінним. Ідея великої важливості дрібних елементів сягає у глибину віків і була відбита в афоризмі англійського поета Джорджа Герберта (1593-1633) про цвях і підкову. Цей афоризм був повторений у безлічі варіантів. Зокрема, у вірші російського поета Самуїла Маршака описується трагічний розвиток подій тільки тому, що у кузні не було цвяха.

Фрактальний принцип є проявом необхідної, але не більше ніж достатньої свободи у будь-якій конструкції. Зокрема, за фрактальним принципом побудовані організм людини, річкова система і багато іншого, зокрема, у певній мірі космос. Фрактальний принцип є всеосяжним у фізичному світі, і за таким же принципом має бути створеним світ духовний, тобто він може бути застосований при будь-якій творчій роботі. З цього і будемо виходити, вважаючи Всесвіт актом творчості, і спостерігати факти подібності в ньому, як ідею фракталу, у різних явищах фізичного і духовного світу.

Будь-яка складна структура має ознаки як ієрархії, так і автономії складових елементів, які надають мережевий принцип. В цілому людське суспільство має мати тримірну форму – ієрархічну вертикально і мережеву горизонтально, об’єднану однією ідеєю, за якою побудовані як ціла структура, так і її окремі елементи. Виходячи з цього, почнемо пошук необхідних принципів побудови людського суспільства з вивчення організації тваринного світу, з якого воно історично продовжилося. Взаємини між людьми формувалися як розвиток поведінки стада тварин, у якому панує ієрархія. Більше того, між тваринами існує колективна боротьба, подібна до сучасної між політичними партіями (Харарі Ю.Н. 2016, 40). На розвиток міжлюдських взаємин впливали фактори, відсутні у тваринному світі. Під дією цих факторів людина докорінно відрізняється від тварини. Фукуяма бачить цю відмінність в бажанні людини бути істотою, яка має певну гідність. Він розглядає гідність як «перший проблиск свободи» (Фукуяма Френсіс. 2004, 16), тобто вона є відгуком на взаємини між людьми. Отже, при порівнянні організації людського суспільства і тваринного світу треба абстрагуватися від феноменів гідності, але феномен свободи в тваринному світі присутній, хоча структурований ієрархічно відповідно до фрактального принципу. Природою обумовлена ієрархія стосунків між тваринами. Ієрархія є основоположним принципом природи, який має модернізуватися якостями людей, відсутніми у тварин. Ієрархія у формі фракталу повинна бути присутня в людському суспільстві і відображати його структуризацію по вертикалі.

Принцип ієрархії у міжлюдських відносинах проглядається у вченні китайського мислителя Кун Фудзі (551-470 до н.е.), більш відомого як Конфуцій. Його етичне вчення засноване на принципі жень – гуманності особливого роду, структурованої за законом справедливості і, яка розуміється відповідно до обов’язків старших і молодших в сім’ї та суспільстві в ієрархічному порядку: між князем і свитою, чоловіком і жінкою, батьком і сином, старшим і молодшим братом, між друзями. Подібно мислив і Аристотель пишучи про пропорційну справедливість, яка буває рівною лише інколи:

Батько може зректися сина, коли той погано поводиться, але син не може зректися батька, бо винен йому більше, ніж спроможний сплатити, — зокрема через те, що завдячує йому саме своє життя. В нерівних взаєминах, оскільки кожного слід любити відповідно до його вартості, справедливо буде, щоб нижчий становищем любив вищого більше, ніж вищий любить нижчого: жінки, діти, підданці повинні виявляти більше любові до чоловіка, батька-матері, владаря, ніж ті до них. У доброму подружжі «чоловік править відповідно до своєї вартості і в тих справах, у яких слід правити чоловікові, але справи, які личать жінці, він передає їй» (Рассел Бертран. 1995, 157).

Руссо демонструє зарозумілість людини нового світу, відділяючи людство від природи, в той час як перші філософи, не переобтяжені знаннями доступними в наш час, робили свої висновки на підставі емпіричного спостереження за навколишнім світом. До цієї теми ми вернемося, коли зробимо інші емпіричні узагальнення, які, за словами Вернадського, «не відрізняються від науково встановленого факту» (Вернадский В.И. 2004, § 15).

Використовуючи категорію фрактала в синергетичних природних системах, чеський учений Радан Квет обґрунтував теорію чотирьох взаємопов’язаних природних мереж:

- мережа геологічних розломів;

- гідрологічна мережа;

- мережа передісторичних стежин;

- інформаційна мережа.

Суть цієї теорії полягає в наступному. Переважно на перших терасах вздовж річок люди мимоволі проклали пішохідні стежки, а мережа пішохідних стежок стала одночасно первісною інформаційною мережею. Ця мережа забезпечувала поширення технологічного досвіду, світоглядних ідей, творчих уподобань і т. п. (Květ R. 1998., 43, Květ Radan. 2000, 294). Само собою зрозуміло, що разом з поширенням досвіду та ідей поширювалися також нові слова, які відповідають новоствореним поняттям. Однак при цьому слід мати на увазі, що річкова мережа вельми дискретна і водні потоки можуть як сприяти спілкуванню людей, так і перешкоджати йому. Малі річки і стежки вздовж них утворюють локальний ареал тісного людського спілкування, обмежений більш широкими річками, що представляють собою важко переборні перешкоди для розповсюдження нової інформації. Таким чином, в певних ареалах самоорганізується спільність людей, пов’язана реальними господарськими зв’язками, спільною мовою (діалектом) та загальними культурними і світоглядними ідеями.

Усвідомлення людьми цієї спільності стає визначальним чинником для формування первинних етнічних спільнот, що неможливе без наявності спільної мови, про що ще в 1940 р. писав інший чеський учений:

Племінна належність є основною і об’єктивною ознакою народу, бо в ньому втілений повний географічний і генетичний взаємозв’язок. І тільки в цьому взаємозв’язку виникає суспільна організація, що веде до спільної мови і культури…. Є очевидним, що народну самобутність не можна зберігати без своєрідної душевної атмосфери, забезпеченої комунікативною особливістю власної мови (Korčak Jaromír. 1940, 6)

Плем’я виникає з об’єднання родових общин з тенденцією до ендогамії (Бромлей Ю.В., 1986, 431). Ця тенденція сприяє тому, що деякі антропологічні особливості консолідуються і поширюються в окремих племенах. В одному ареалі може бути одне або кілька племен, які становлять одну етнічну спільність. Географічні особливості ареалів (переважно природні кордони) визначають об’єднання окремих етнічних осередків в єдину спільність з яскраво вираженими мовними, культурними і соціальними особливостями.

Як це неодноразово бувало в історії, етнічні громади з часом збільшуються в кількості і залишають свої споконвічні ареали, мігруючи в пошуках нових місць, зручних для проживання. Однак зазвичай частина жителів залишається на старому місці і згодом зливається з новоприбулим населенням. Новачки запозичують елементи культури і мови у давніших поселенців, і так формується новий етнос в тих же природних умовах. При неодноразовій зміні населення ареалів такий процес може відбуватися кожного разу, тому такі ареали можна назвати етноформуючими.

Одне з великих скупчень етноформуючих ареалів знаходиться у басейні Дніпра. В результаті геологічних процесів тут сформувалася досить складна гідрологічна система, в якій його притоки і притоки Прип’яті і Десни течуть практично у протилежних напрямках. Так були утворені виразно обмежені ними ареали, в яких кількаразово проходило розчленування мов народів, які почергово заселяли цю територію – індоєвропейці, германці, іранці, балти, слов’яни (див. карту нижче).

Карта етноформуючих ареалів у Східній Європі, яка ілюструє почерговість субстратних впливів.

На тих самих ареалах в різний час з первісної мови формувалися діалекти, які пізніше розвивалися у самостійні мови. Сучасними назвами позначені предки відповідних народів. Цифри на ареалах відповідають таким періодам: 1. Формування індоєвропейських мов. 2. Формування германських та іранських мов. 3. Формування слов’янських мов. 4. Східнослов’янські племена часів Київської Русі.

Як зазначено, прибульці підпадають під культурний вплив попереднього населення, сприймаючи необхідну для нових умов лексику, топонімію, технології, деякі звичаї і елементи обрядів. Іншими словами, при такій суперпозиції культура і мова тубільного населення являють собою субстрат, який впливає на подальший розвиток культури і мови нового населення даної території. Ступінь цього впливу залежить від співвідношення рівня культури старожилів і прибульців. Саме мовний субстрат етноформуючих ареалів відбиває почерговість заселення території.

Інші скупчення етноформуючих ареалів знаходяться у межиріччі Дону і Волги, а також в басейні Амуру (див. Тюрки, Фінно-угри і самодійські народи, Далекий Схід: Родинні взаємини алтайських мов). Річкові сітки, які формують етноформуючі ареали, виникли внаслідок тектонічних розломів земної кори. Конфігурація гідрологічної мережі зумовлена розломними зонами з пониженням від найвищих точок до рівня моря. Розломні зони розташовані на поверхні Землі не хаотично, в їх конфігурації зон можна бачити певну ідею, носій якої має існувати. Припускаємо, що носієм цієї ідеї є Бог, який сам же цю ідею реалізував.

В техніці і в інформатиці кожна добре функціонуюча система складається з готових самостійних модулів. Це універсальний закон конструювання, який мав би бути застосований при побудові людської спільноти. Для забезпечення успішного розвитку людство мало бути структуроване за принципом поліморфізму, який ми можемо спостерігати на усіх рівнях у біології. В історії людства цей принцип забезпечують етноформуючі ареали, на яких формуються окремі етноси, множина яких відповідає структуризації людства по горизонталі.

Первинні етнічні спільності ґрунтувалися на кровно-споріднених зв’язках, тобто складалися з людей спільного походження, які це усвідомлювали. Особливістю цих спільнот була відсутність у них соціального розшарування, що сприяло формуванню єдиної культури, в якій соціальна та етнічна специфіка збігалися (Чебоксаров М.М., Чебоксарова И.А., 1985, 70).

Однак первинні етнічні угруповання, що виникають на етноформуючих ареалах, не уникають спілкування з такими ж сусідніми, хоча обмін інформацією вже проходить не так інтенсивно, як всередині ареалу. З виникненням етнічної самосвідомості, обумовленого відчуттям відмінностей в мовах і культурі первинних етнічних угруповань, процес їх відокремлення проходить вже свідомо, коли люди на протилежному березі великої річки сприймаються як інші або чужі. При цьому сама річка стає не тільки природним, а й психологічним кордоном між етнічними угрупованнями. Як зазначає В.В.Євсюков, в давніх людських уявленнях водний простір «мислиться як магічний кордон між світами, межею між минущим і вічним, життям, смертю і безсмертям» (Евсюков В.В., 1988, 47). Звичайно, в давньому світогляді свій рід вважається втіленням всього тільки позитивного, інший же – всього негативного. Крім того, інший рід зі своїми звичаями і культурою часто ототожнюється з потойбічним світом.

Припущення про існування природних границь між окремими етнічними групами є природним і давно сприймається вченими. Наприклад, Телегін писав, що «природні рубежі (ріки, гори, межі ландшафтних зон) часто і подовгу служили кордонами розселення певних етнічних груп» (Телегін Д.Я., 1968, 21). Важливість існування міжетнічних кордонів викликалася необхідністю регулювання використання території. Посилаючись на Ж.Баланд’є, Л.Е.Куббель стверджує, що така необхідність існувала «навіть на найраніших етапах історії людського суспільства» (Куббель Л.Е., 1982, 126). З цим твердженням можна легко погодитися, якщо згадати відоме в біології існування означених границь поселень окремих індивідів та груп вищих ссавців (ведмідь, вовк і т. д.) та окремих видів птахів. В період же переходу людини до продуктивного господарства роль означених кордонів, за словами Куббеля, стає все більш важливою. Особливо це ставало помітним тоді, коли сусідували і вступали в контакти людські спільноти з різним типом господарювання, частіше за все, представники продуктивної і непродуктивної економіки. І тим більше виростало значення організації території в тих випадках, коли різні спільноти використовували ту саму екологічну нішу. «Причому якраз у цих випадках особливо ясно проявлялася обмежувальна роль природних рубежів» (там же, 1982, 127).

Ріки досить часто є границями археологічних культур, хоча і не завжди достатньо чіткими. Інколи ми зустрічаємося з фактами, коли матеріальні пам’ятки тої самої культури можна знайти по обидвох берегах річки. Очевидно, в таких випадках ми стикаємося з явищем етнічної мембрани. Коли формування діалектів зайшло так далеко, що їх носії починають ідентифікувати себе як окрему етнічну одиницю із власною мовою і духовним світом, то природні перешкоди вже відіграють роль границь між етносами вже не самі по собі, а як усвідомлені людьми зручні кордони між територіями поселень. Такі етнічні кордони згідно з С.А. Арутюновим не можуть бути непроникними, однак, подібно до мембрани, така границя може бути проникною для одних зв’язків і непроникною для інших, вона може бути проникною в одному напрямку і непроникною в другому (явище осмосу). Він наводить приклад ханто-ненецьких зв’язків. Шлюбні зв’язки, переміщення індивідуумів і цілих груп, взаємна асиміляція цілих родів є двосторонніми, у той же час етнічна границя лишається достатньо стабільною (Арутюнов С.А., 1982, 77).

З населення етноформуючого ареалу в процесі ендогамії формується локальна популяція, в якій випадки екзогамії не виключаються, а інколи навіть вітаються. Однак при цьому в переважаючій більшості випадків дівчина іншого племені має бути незайманою, про що свідчить фізіологічна ознака у вигляді дівочої пліви. Біологічна роль цього елемента статевого органу невідома, але його специфіка говорить про те, що ця роль особлива, і він не міг виникнути природним шляхом. Цнотливість дівчини іншого племені говорить про те, що вона не мала статевих стосунків і тому не може бути вагітною. Можна думати, що такий звичай спрямований на збереження тих характерних особливостей племені, які забезпечує хромосома Y, відсутня у дівчини. Однак вона могла бути в ембріона чоловічої статі, якщо дівчина була вже вагітна. Звідси випливають два висновки. По-перше, плем’я свідомо зберігає свою самобутність, яку забезпечує певний набір хромосом Y, а по-друге, знає, як це зробити. Такі знання можуть бути лише вродженими без чіткого усвідомлення їх значення і вдруге свідчать, що Творець бачив людський рід структурованим за антропологічними ознаками і наділив людей певними вродженими знаннями. Дівоча пліва обумовлена генетично і не може зникнути в процесі історичного розвитку тіла жінки, але сформоване ставлення до цнотливості в подальшій історії людства регулювалося законами існуючої моралі з метою збереження особливостей певної соціальної або етнічної групи. Зрозуміло, що належність до роду визначалася з патрилінійним принципом. Винятки недотримання цього правила, коли спорідненість визначається за принципом матрилінійності, ускладнюють формування етносу.

Генетика також іншим способом свідчить про структурування людського суспільства. Як відомо, гени бувають двох видів – рецесивні і домінантні. Рецесивні проявляють свою дію лише тоді, коли в хромосомі вони знаходяться в парі, в той час як домінантні пригнічують дію рецесивного і діють незалежно від того, який ген мають у парі.

Якщо розглядати успіхи різних народів в процесі розвитку людської цивілізації, то стане помітним, що їхні внески в цьому процесі різні. Ті народи, які мають найвагоміші внески, досягали успіхів в окремих галузях науки і культури, і тільки деякі з них зробили це в кількох галузях. Найголовніший з творців сінгапурського «економічного дива» Лі Куан Ю стверджував, що інтелект людини – це на 80% генетика і на 20% виховання. Досі якихось особливих генів, які забезпечують інтелект, не знайдено. Але якщо прислухатися до слів Лі Куан У, який проводив в Сінгапурі політику євгеніки успішно, то можна припустити, що інтелект може бути забезпечений сукупністю взаємно пов’язаних генів. Хоча один з них мав би бути найголовнішим, назвемо його для спрощення викладу геном таланту. Оскільки діти геніальних батьків не завжди блищать інтелектом, навіть є прислів’я «природа відпочиває на дітях», ген таланту має бути рецесивним. Щоб він проявив себе в дітях, його мають мати і тато, і мама.

Ген таланту не завжди проявляє себе яскраво з різних причин. Але відомі рецесивні гени, які себе проявляють дуже добре. Ними є гени, які відповідають за світлий колір волосся і очей. Блондини і синьоокі діти народжуються у подружжя, в якому обидва батьки мають такі ознаки. Якщо один із батьків цього гену не має, то діти матимуть ознаки домінантного гену, який забезпечує ознаки брюнета чи шатена. Таким чином, кількість блондинів у будь-якому людському суспільстві залежить від того, наскільки часто блондини вступають у шлюб між собою. Якщо такої преференції нема, то кількість блондинів у суспільстві поступово зменшується і співвідноситься з тією ймовірністю, з якою блондини у суспільстві вступають у шлюб між собою. Так само зменшується кількість талановитих людей у світі при зростанні кількості людей на планеті. Я вже не пам’ятаю, чия це була жартівлива думка про те, що розмір розуму є величиною постійною, і при зростанні кількості населення він розподіляється на всіх, і тому винятково розумних людей стає менше. Як завжди, у жарті є частка жарту.

Люди, наділені талантом, намагаються його використати для власного успіху, якимось чином проявити себе у суспільстві і проявляючи творчий підхід до реалій життя, шукають і знаходять нові шляхи для розв’язання складних актуальних проблем:

Бо істинна творчість — аристократична, вона є справою кращих, вона не терпить влади гірших, панування натовпу…Творчість не терпить рівності, вона вимагає нерівності, піднесення… (Бердяевъ Николай. 1923, 11).

Не можна заперечувати значення боротьби рас і завоювань при утворенні держави. Через ці «натуралістичні» шляхи організувалася державна влада в початкових стадіях розвитку суспільств. У суворій боротьбі та війні утворилася раса правителів, відбувався підбір кращих, зміцнювалася аристократія влади (там же, 59).

Знаходячи дещо таке, що йде на користь суспільству, творчі люди отримують довіру, і в умовах ієрархії підносяться на вищий щабель. Необхідність ієрархічних стосунків у колективі обумовлена як вродженим знанням, так і практичним розумом, тому нерівність у суспільстві існувала завжди. Усвідомлення нерівності людиною вело до конкурентної боротьби за існування, яка проявляється на індивідуальному і колективному рівнях і має оцінку ефективності прийнятої поведінки. При цьому в колективі неминучі конфлікти між окремими особами, які ведуть до визнання колективом окремих з них авторитетами. Такі авторитети беруть на себе відповідальність за керування колективом. Бердяєв прийшов до визнання нерівності на основі фактів успішного існування людського суспільства і був категорично проти урівнювання:

Насильницька вимога урівнювання, що виходить з низів хаотичної темряви, є посяганням на руйнування космічного ієрархічного ладу, утвореного творчим народженням світла в темряві, зазіханням на руйнування самої людської особистості, як ієрархічної щаблі, як народженої в нерівності (там же, 44).

Різні суспільні щаблі мають різні інтереси. Для успішного існування суспільства вони мають бути врівноважені в рамках ієрархії. Як це може бути зроблене, показує приклад давнього Риму, де існували патриції і плебеї. Плебеї усвідомлювали необхідність ієрархії і не претендували на керівну роль патриціїв, а вимагали справедливості у взаєминах між станами. В результаті боротьби було утворено посади народних трибунів, які стали захисниками прав та інтересів плебеїв. Патриції погодилися на такі перетворення в інтересах збереження політичної стабільності як умову подальшого розвитку римської держави. З цього можна зробити висновок, що еліта держави має стабільність за її найвищу цінність. Це була перша у світі суспільна угода в інтересах стабільності суспільства, теорію якої розробив Томас Гоббс у 17- ст. (Гоббс. Т. 2001). Однак історія свідчить, що принцип стабільності держави як найвищої цінності її елітою розумівся не завжди. Наслідком були різного роду революції.

Отож, формування еліти, як інтелектуальної, так і культурної, має носити не стохастичний, а цілеспрямований характер, оскільки існування домінантних і рецесивних генів веде до обмеженої кількості людей, здатних до будь-якого роду креативної діяльності. У суспільстві, в якому не ведеться цілеспрямована політика поєднання чоловіка і жінки, які відчутно проявляють свої таланти, кількість наукових та культурних діячів в ньому зменшується. Звичайно, така політика може проводитися тільки на державному рівні, коли існує контроль за складом навчальних закладів і їх регулювання.

Однак особливі здібності можуть використовуватися людьми як в інтересах суспільства, так і для досягнення особистого успіху. Тихих обдарованих людей, які ставлять власні інтереси вище суспільних, Л. Васильєва характеризує як “ерзац-еліту”. Поза межами всяких еліт залишається більшість, серед якої є ті «цвяхи», які забезпечують стабільність суспільства. У цьому і проявляється сенс тієї рівності, яку треба бачити у формулюванні “свобода, рівність, братерство”. Можна сказати, що існуюча ситуація у суспільстві нагадує розподіл нескінченно малих величин вищого і нижчого порядку у математиці, які, незважаючи на арифметичні дії між ними, все одно залишаються нескінченно малими.

Звичайно, існування елітарності шкодить принципу одностайності як одній з форм демократії при догматичному розумінні її сенсу. У політиці її шкода проявляється за особливих обставин. Прикладом може бути неспроможність Європейського Союзу протистояти агресії Росії. Догматичне мислення проявляється також у політиці ліберального гуманізму. Існування «генетичного вантажу», який складається з маложиттєздатних осіб, свідчить про його переоцінку. Ліберальна ідеологія проголошує вищими цінностями права і свободу особистості. Однак індивід може бути байдужим до колективних інтересів людей, об’єднаних на основі широкої різноманітності ознак і ідей, тим більше, він байдужий до проблем людства в цілому як невпорядкованого скупчення різних індивідів. Така ідеологія являє загрозу для людської цивілізації, і, передбачивши таку можливість, Творець цілеспрямовано формував поверхню Землі за допомогою геологічних процесів, щоб вони формували людське суспільство як сукупність етнічних одиниць, організованих ієрархічно (див. Етноформуючі ареали). У цьому проявляється ідея структурування по горизонталі й вертикалі, яка на практиці закладається під час проєктування будь-якої складної системи.

Еволюційна історія дає нам безліч фактів вимирання окремих видів і навіть груп тварин. Деякі види вимирають просто на наших очах, не в змозі пристосуватися до нових умов життя. В Південній Америці сотні видів комах вимирають від вирубки лісів, ще не бувши не тільки вивчені, а й систематизовані біологами. Але вимирання видів в окремих випадках може свідчити не тільки про погіршення середовища існування. Вимирання шаблезубого тигра або ірландського лося обумовлене хибним шляхом еволюції, який проявився у надмірному збільшенні розміру іклів або рогів названих тварин. Інші ж тварини, хоча в принципі мають всі можливості для виживання, поширені лише в ізольованих нішах. Цікавим є приклад сумчастих, які були поширені на Землі всюди, але потім були витіснені плацентарними ссавцями і збереглися лише в ізольованій Австралії, а на решті території Землі поступово вимерли. Немає сумніву, що ідея виношування малят в сумці виявилася хибною. Тут проявляється феномен, названий Тейяром де Шарденом технікою пробного намацування, в якому проявляється певна цілеспрямованість. Це пробне намацування так само передбачає певну різноманітність, багатство для вибору найбільш досконалого втілення ідеї (Тейар де Шарден, 1987, 95). Таким чином, ми бачимо відсутність детермінації в біології на рівні деяких деталей фізичної будови тварин і, очевидно, рослин при наявності ідеї ускладнення живих організмів.

Тепер перейдемо до організації системи управління людським суспільством відповідно до його тримірної структури, коли вертикально структурується вагомість цінностей, а горизонтально їх ступінь пристосовності. Усі форми правління протягом історії людства можна розділити на три групи – правління однієї особи, правління групи осіб і правління більшості. Ближче до нашого часу форми державного устрою в цілому розвиваються від авторитарних до демократичних. Однак, уважно розглянувши структуру влади держав минулого і сучасності, можна прийти до висновку, що завжди існувало поєднання демократичних і авторитарних форм правління, і там, де це поєднання було більш гармонійним, держави досягали найбільших успіхів. Давньогрецький філософ-стоїк Панетій (180 р. до н.е. – 110 р. до н.е.) навіть вважав ідеальним сполученням монархічних, аристократичних і демократичних елементів (Рассел Бертран. 1995, 237). Знову згадаймо історію Давнього Риму. Взаємодія демократичних та автократичних складників влади у Римі мала непогані результати, і римські досягнення пізніше були використані середньовічною Європою при державному і військовому будівництві, розробці теорії права і т. ін.

За принципом структуризації людства по горизонталі і по вертикалі має бути побудована кожна держава (за фрактальним принципом весь світ), тобто правління людських спільнот як держав має бути відбите в адекватній формі. Такою формою може бути система, яку узагальнено можна назвати Regimentum Mixtum, яка поєднує в собі авторитарні та демократичні форми. Такий поділ суверенітету має глибоке філософське обґрунтування:

Протягом усього тривалого розвитку від VII століття до н.е. і до наших днів філософи ділилися на тих, хто прагнув зміцнити соціальні зв’язки, і на тих, хто хотів послабити їх. З цією відмінністю були пов’язані інші (Рассел Бертран. 2001, 13).

Рассел назвав один із цих напрямів у філософії прихильниками дисципліни, а другий – прихильниками лібералізму. Між цими напрямками здавна мав місце конфлікт:

Цей конфлікт існував у Греції ще до виникнення того, що ми визнаємо як філософію, і він цілком виразно виражений у представників ранньої грецької думки. Видозмінившись, він зберігається аж до теперішнього часу і, безсумнівно, збережеться протягом багатьох прийдешніх століть (там же).

Змішане правління може погасити цей конфлікт. Ліберально-демократична складова правління має бути обмежена світською сферою з різним рівнем демократії у державних та місцевих органах, утворених за мережевим принципом. Авторитарне правління має забезпечити суспільну дисципліну шляхом організації та контролю за духовним життям, і воно може бути реалізовано по-різному, наприклад, у процесі екуменізму релігій чи конфесій. Плюралізм думок у духовній сфері має бути обмежений колом компетентних осіб з числа інтелектуальної еліти суспільства, завданням яких повинно бути донесення ідеології до світської влади. Між авторитарною і демократичною гілками влади має існувати суспільна угода як гарантія успіху правління, що можливе за певного рівня моралі. Ще Ф. Рузвельт підкреслював, що морально невиховані інтелектуали являють собою загрозу для суспільства (Порсугян Л.Р. 2010, 101).

Відповідно до принципу структуризації, який повинен існувати в світі, носієм влади не може бути вся множина членів будь-якого людського співтовариства. Повинні існувати певні категорії людей, з яких би формувалися органи влади в центрі і на місцях. Принцип структуризації має впроваджуватися науково, інакше він реалізується стихійно та фактично існує. На словах проповідуючи ліберальну демократію, крупні власники засобів виробництва, формують групу можновладців на найвищому ступені соціальної стратифікації і за цим принципом утворюються нижчі рівні. Така структура суспільства ніде не узаконена і про її існування офіційно не згадується. Так не може бути, і цей стихійний процес розподілу фактичних, а не декларованих прав та обов'язків членів суспільства має бути взятий під контроль.

Платон вважав, що державою повинні керувати філософи. Однак і через дві тисячі з половиною років думка про управління державами на науковій основі далека від здійснення. Недарма А.Д. Сахаров нарікав, що "ще не став реальністю науковий метод керівництва політикою, економікою, мистецтвом, освітою та військовою справою" (Сахаров А.Д. 1968). У принципі, люди при владі повинні сповідувати якісь високі цілі. Однак за часів Платона філософія була в такому стані, що доручати керівництво державою філософам було б небезпечно, а Сахаров філософом не був. Антична філософія була у згоді з досягненнями тодішньої фізики та математики, бо і фізики, і математики були одночасно філософами. У наш час істинний філософ має можливість оперувати зі значно більшим обсягом знань гуманітарних та природничих наук, але їх не вдається інтегрувати у цілісну систему.

Щоправда, самих знань для керування державою мало. Її керівник має мати лідерські якості, які дозволяють йому стати авторитетом у суспільстві. Звичайно, авторитетами стають самовпевнені люди. Впевненість у собі має бути ознакою справжнього лідера:

Впевненість — це паливо. Вона допомагає презентувати ідеї, вести переговори, відстоювати позицію, створювати нове. Дослідження показують: люди з більшою впевненістю мають більше шансів бути почутими та впливати (Кадя Наталя. 2025).

До такого значення впевненості лідера в собі треба додати те, що вона також гіпнотизує підлеглих. Це така особливість масової свідомості, коли на поведінку людей діє більше форма звертання до них, ніж його зміст, який сприймається тоді, коли донесення істини до маси відповідає рівню її підготовки. Така ситуація призводить до того, що при конкурентній боротьбі між колективами перемагає той, рівень знань якого вищий. Однак чим більше людина знає, тим менш впевнена вона в собі. У цьому і полягає головна проблема лідерства. Вона вирішується тим, що між лідером і масою повинна стояти еліта, яка розуміє лідера і одночасно піднімає рівень розвитку мас. Наскільки еліта добре виконує свої завдання, настільки добре розвивається держава. Але і лідер має розуміти, що його самовпевненість може піти йому на шкоду. Необхідність змін у способах і стилі керівництва державою не буває очевидною, бо суспільні процеси розвиваються дуже повільно, тому керівники держави нерідко стають консерваторами, коли переоцінюють значення попереднього досвіду, не хочуть ризикувати і не бачать альтернатив. У більш динамічній системі, якою є бізнес, існує досвід, який змушує добрих лідерів сумніватися у собі, і це йде на користь:

Сумнів не робить слабшим. Він робить сильнішим — якщо спирається на внутрішню стійкість і самоцінність. Це і відрізняє тих, хто грає роль лідера, від тих, хто ним є (там же).

Справжній лідер сприймає підлеглих не як ресурс, а дозволяє команді мислити самостійно, допоки компанія розвивається добре. Сумнів у нього виникає тоді, коли починається застій і він мусить бачити реальність, оцінювати ризики для того, щоб прийняти відповідне рішення. В такий час усе вирішує не його команда, а спосіб його мислення:

Те, як він розуміє владу, як ставиться до помилки, як читає зміни, як реагує на невизначеність, як сприймає людей в командах — як партнерів у створенні системи чи як інструмент виконання (там же).

Це добрий приклад того, коли у бізнесі в складні часи рішення мають прийматися не демократично, а авторитарно. Те саме має відбуватися у суспільстві, коли воно не може вирости до того рівня, який його провідники не здатні уявити. У бізнесі мірилом успіху є гроші, сума яких відповідає часу, витраченому на виготовлення, транспортування і продаж товару. Так само час існування суспільства визначає його історичний успіх. В процесі існування вдосконалюються принципи його самоврядування. При цьому вдосконалення має відповідати генеральній лінії розвитку людства, орієнтири якої визначаються і набирають ваги в процесі боротьби за існування. Одним з таких орієнтирів є людська совість. І. Кант, який багато в чому визначив напрямок розвитку європейської філософії, описував совість так:

Людина може хитрувати скільки їй заманеться, щоб свою незгідну з законом поведінку (Betragen), про яку вона згадує, уявити собі як необачну помилку (Versehen), просто як необережність, якої ніколи не можна цілком уникнути, отже, як щось таке, в що вона була втягнена потоком природної необхідності, і щоб визнати себе щодо цього за невинну; та все ж вона виявляє, що адвокат, який промовля на її користь, ніяк не може примусити замовкнути в ній обвинувача, якщо тільки вона усвідомлює, що в час вчинення несправедливості (Unrecht) була при здоровому глузді, себто могла користатися своєю свободою, і нехай вона пояснює собі свій прогріх (Vergehen) певною поганою звичкою, що з'явилася через поступове занедбання уважності до себе, до такого ступеня, що вона може розглядати його [прогріх] як природний вислід цієї звички, проте це не може вберегти людину від самоосуду й докорів, які вона чинить сама собі (Кант Імануель. 2004, 110).

У цитованій роботі "Критика практичного розуму", присвяченій питанням моральності, Кант вживає слово "совість" тільки один раз, хоча воно могло стати в ній ключовим. Йому банально бракувало знань, щоб зрозуміти значення совісті, користуючись лише властивим йому трансцендентальним методом. Пізніші філософи, познайомившись з еволюційними теоріями, могли вважати, що совість – це саме те, що кардинальним чином відрізняє людину від тварин,

Неможливо собі уявити, що в людини совість могла розвитися лише під впливом обставин життя і зовнішнього середовища при постійній боротьбі за виживання. Совість як здатність людини до самооцінки, очевидно, розвилася з відчуття сорому, який стримує від певного роду поведінки, яка може вважатися негідною в очах інших. Одак, сором і совість почуття далеко нерівнозначні, різниця між ними визначена так:

Сором – почуття тимчасове, а совість постійна. Більше того, у людини, яка живе по совісті, почуття сорому проявляється сильніше, оскільки сором без совісті втрачає свій зміст і свою значущість (Порсугян Л.Р. 2010, 100).

Як совісті, так і сорому у тварин нема, так само не було сорому у первісної людини, і факт його появи в неї зафіксований в Новому Заповіті, але слово "совість" в Старому Заповіті не зустрічається, що може свідчити про розвиток цього людського феномену у більш пізні часи. Відповідно, в усіх сучасних релігіях можна помітити прогрес в оцінці значення совісті. Найбільш глибоке її розуміння відмічене в пастирській конституції Другого Ватиканського Собору "Радість і надія", який тривав з 1962 до 1965 р., в якій ми знаходимо такі слова:

У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який не сама собі дала, але якому вона повинна коритися і голос якого, що завжди закликає її любити і творити добро, а зла уникати, закликає, коли потрібно, в її серці: ось це роби, а ось цього уникай. Адже в серці людини – написаний Богом закон, в покорі якому полягає вся її гідність і за яким вона буде судимою. Совість – найбільш потаємне ядро людини, її святая святих, де вона залишається наодинці з Богом, чий голос звучить у глибині її душі. У совісті дивним чином відкривається той закон, який виконується в любові до Бога і до ближнього (Gaudium et Spes, 1965, 16).

Значення совісті як Божественного морального закону зазначено, але загальні слова мало доходять до суспільної свідомості, бо навіть рядове духовенство не розуміє його в повній мірі, оминаючи в проповідях совість серед переліку людських чеснот. Як будь-який закон, моральний закон совісті теж повинен бути доведений, і доказ лягає на плечі інтелектуальної еліти суспільства, яка його може довести своєю поведінкою. Хоча почуттю совісті неможливо навчити, бо це глибоко особистий стан індивідуума (Порсугян Л.Р. 2010, 101), голос совісті в різній мірі присутній в серці кожної людини. Переконати, що прислухатися до нього в інтересах самої людини, її можна. Французький соціолог Габріель Тард стверджував, що все суспільне життя багато в чому ґрунтується на інстинкті наслідування людей один одному:

Докази незаперечно свідчать про те, що у всіх справах людських, чи то справи добрих, чи злих, наслідування завжди є; і для філософськи налаштованої людини це очевидно передбачає наявність психологічних або соціологічних законів наслідування, що заслуговують на найретельніше вивчення Tarde Gabriel. 1903, iv).

Наслідування людей один одного визначає певний рівень пануючої моралі в суспільстві, який задає його аристократія. Органічно вищі стани суспільства формувалися в монархічних державах. До переходу на мішану форму правління саме вони підготовлені найліпше. В першу чергу можна говорити про Великобританію.

Література

Арутюнов С.А. 1982. Этнические общности доклассовой эпохи. ЭДРО. Москва.

Бромлей Ю.В. (Отв. ред.). 1986. Эпоха первобытной родовой общины// История первобытного общества. Москва.

Васильева Л.Н. 2011. Теория элит: социология политики. –Москва. Социум,

Вернадский В. И. 2004. Биосфера и ноосфера. Айрис-пресс. Москва.

Евсюков В.В. 1988. Мифы о вселенной. Новосибирск.

Кадя Наталя. 2025. Про лідерів і їхню впевненість. NV. Блоги. life,

Кадя Наталя. 2026. Щоб бізнес продовжував зростати. Незручне запитання, яке мають собі ставити керівники. NV. Блоги. life,

Куббель Л.Е. 1982. Этнические общности и потестарно-политические структуры доклассового и раннеклассового общества// Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. Москва.

Пригожин И. 1991. Философия нестабильности //Вопросы философии. №6, стр. 46-57.

Рассел Бертран. 1995. Історія західної філософії. Київ. «Основи».

Рассел Бертран. 2001. История западной философии и её связи с политическими и социальными условиями от античности до наших дней. Новосибирск.

Сахаров А. Д. 1968. «Размышления о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе». Самиздат.

Тейар де Шарден Пьєр. 1987. Феномен человека. Москва.

Телегін Д.Я. 1968. Дніпро-донецька культура. Київ.

Фукуяма Фрэнсис. 2004. Конец истории и последний человек. Москва. Издательство ACТ.

Харарі Ю.Н. 2016. Людина розумна. Харків. Клуб сімейного дозвілля.

Чебоксаров Н.Н., Чебоксарова И.А. 1985. Народы, расы, культуры. Москва. Наука.

Butuzov Gleb. 2021. Three Essays on Freedom (in Russian). Academia.edu

Mandelbrot B. B. 1982. The Fractal Geometry of Nature. San Francisco. W.R. Freedman and Comp.

Korčak Jaromír.1940. Eеnický profil našeho národa. В сб. Svazky úvah a studií. Císlo 32. Praha.

Květ R. 1998. Synergetycké pojetí krajiny. In: R. Perlín, P. Chromý, D. Festa (Ed.): Geografové na prahu 21. století. Sborník abstractů, 19 sjezd České geografické společnosti. GGS. Praha.

Květ Radan. 2000. V čem hledat geografickou osnovu krajiny? Geografie – sborník České geografické společnosti. Roč. 105, č. 3.