Переклади з Беранже
Вірші П'єра-Жана Беранже (1780-1857)
У вільному перекладі Валентина Стецюка
Беранже народився 19 серпня 1780 року у Парижі, в буржуазної сім'ї (попри приставку де- у прізвищі, не був аристократом). Незабаром після шлюбу батьки розійшлися, і дитина потрапила на виховання до свого діда П'єра Шампі, кравця, у якого і знаходився перші десять років, якому він згодом присвятив пісню "Кравець і чарівниця".
У дитинстві Беранже став свідком революційних подій, зокрема, бачив руйнування фортеці Бастилії. Навчався у школі, організованої за принципами Ж. Ж. Руссо. У молодості змінив низку професій, зокрема, був слугою у шинку, бібліотекарем, навчався ювелірної справі та ін.
У перших поетичних спробах поета видно вплив класицизму, але невдовзі він освоює простіший і демократичніший пісенний жанр. Перші зразки пісень були створені ним у 1802 році, а перша ж поетична збірка «Пісні моральні та інші» була опублікована у 1815 році. Згодом політична спрямованість творів Беранже посилилася: у його піснях мала місце різка критика аристократії, у низці пісень помітно вплив утопічного соціалізму. Він був одним із творців романтичного міфу про Наполеона. У відомій пісні «Народна пам'ять» Беранже також поетизував Наполеона як імператора-демократа, який не гидував зайти в будь-яку селянську хату та поговорити з простим людом.
У 1821 і 1828 роках Беранже зазнав тюремного ув'язнення за друк своїх пісень у вигляді збірок-томів. Суди, що проводилися під час Реставрації, справляли величезне враження на публіку, що лише допомагало йому продавати більше книг і набувати ще більшої популярності. Друзі та знайомі відвідували Беранже (1828 року у в'язниці його гостями були Олександр Дюма та Віктор Гюго), надсилали йому листи, вірші, подарунки. У дні Липневої революції 1830 поет був дуже активний. Він опинився у штабі повстання, брав участь у вирішенні питання про майбутню форму правління. У 1833 році, після видання свого нового збірника, Беранже хотів зовсім відійти від літературного життя і виїхав з Парижа. В останній період своєї творчості він практично не публікувався. Лише 1847 року Беранже видає невелику збірку, куди входить десять пісень. Помер 16 липня 1857 року, трьома місяцями переживши подругу свого життя Жюдіт Фрер.
Українською мовою пісні Беранже перекладали: В. Самійленко, X. Алчевська, П. Капельгородський, В. Щурат, С. Буда, М. Терещенко, М. Рильський та ін. Тарас Шевченко був обізнаний з творами Беранже переважно в перекладах російською мовою Курочкіна, які 1856 року читав у журналі «Библиотека для чтения», а також Д. Ленського. В листі до М. Лазаревського 21 січня 1858 поет просив купити йому збірку «Песни Беранже. Перевод Василия Курочкина» (1858), одержав її 19 лютого 1858. Він також переписав до «Щоденника» вірші Беранже «Старий холостяк» у перекладі Д. Ленського і «Навуходоносор» у переспіві В. Курочкіна. Беранже був відомим у Росії ще з першої чверті ХІХ століття. Бєлінський в одній із статей називає Беранже «народним поетом» Франції, а в листі до В. П. Боткіна в 1841 пише: "Це французький Шиллер, це апостол розуму, в сенсі французів, це бич переказу. Це пророк свободи громадянської та свободи думки".
Ми знайомство з творчістю Беранже почнемо з пісні без назви, покладеною на музику у Росії, яку я наспівував у роки своєї юності. Я дав їй свою назву "Батяр".
Батяр
Як яблучко, рум’яний
І вбраний бездоганно
Не те щоб дуже п’яний
Але веселий гарно.
Є гроші – пропиячить;
Немає – обійдеться,
Та як іще сміється!
«Та ну їх!..» – повіда,
«Та ну їх!..» – повіда,
І каже: "Ось – потіха!
Бігме, помру…
Бігме, помру…
Бігме, помру від сміху!"
Шалаючись ночами,
Витрачаючись на дівок,
Здається до боргів
Він звик ще з пелюшок.
Поліція загрожує,
В тюрму сховати хоче –
А він усе регоче…
«Та ну їх!..» – повіда,
«Та ну їх!..» – повіда,
І каже: "Ось – потіха!
Бігме, помру…
Бігме, помру…
Бігме, помру від сміху!"
Забившися під стріх,
Між небом та землею;
Свистить собі в кулак
Та щулиться узимку.
Його не засмутить,
Що дощ на спину ллється:
Хоч змокне весь, трясеться.
«Та ну їх!..» – повіда,
«Та ну їх!..» – повіда,
І каже: «Ось – потіха!
Бігме, помру…
Бігме, помру…
Бігме, помру від сміху!"
У молодої жінки
Багаті убрання;
Спрямовані на них
Двозначні погляди.
Злослів’я не щадить,
Від пліток не сховатись.
А він – махнув рукою…
«Та ну їх!..» – повіда,
«Та ну їх!..» – повіда,
І каже: «Ось – потіха!
Бігме, помру…
Бігме, помру…
Бігме, помру від сміху!
Зібрався помирати,
Паралічем розбитий;
І на зім’яте ліжко
Сідає ксьондз маститий
І бідному віщує
Чортів та пекло страшне…
А він, багатогрішний,
«Та ну їх!..» – повіда,
«Та ну їх!..» – повіда,
І каже: «Ось – потіха!
Бігме, помру…
Бігме, помру…
Бігме, помру від сміху!
Ці пісні, — сказав Йоганн Вольфганг фон Гете, — слід розглядати як найкращі твори такого жанру, вони справді досконалі, особливо якщо подумаєш про їхній переливчастий рефрен, — без нього вони, мабуть, надто серйозні, надто дотепні та епіграматичні. Беранже завжди нагадує мені Горація і Гафіза, ці обидва теж стояли над своїм часом, з веселим глузуванням бичаючи занепад моральності. Беранже зайняв ту ж позицію щодо навколишнього світу. Але оскільки він виходець із низьких верств суспільства, то безпутство і вульгарність не такі вже ненависні йому, я б навіть сказав, що він говорить про них не без певної симпатії.
Панночки
Що за педант наш учитель словесності!
Слухати гидко його!
Він все про працю говорить і чесність.
Я й не згадаю всього!
Театри, бали, маскаради і зібрання
Я й без нього зрозуміла давно.
Тра-ла-ла, панночки, тра-ла-ла-ла!
Ось вони, ось неземні сотворіння!
Панночки – тра-ла-ла-ла!
Шити мені дуже мало терпіння –
Часу не маю, маман:
Мені ще треба з учителем співу
Згадати вчорашній шансон.
Музика з ним – цілий світ чарування –
Пристрасть вогнем запалила в мені!
Тра-ла-ла, панночки, тра-ла-ла-ла!
Ось вони, ось неземні створіння!
Панночки – тра-ла-ла-ла!
Час я, маман, не марную даремно :
Села біджет записати –
Входить танцмейстер; він па мені хтиве
Нині прийшов показати;
Сукня довга мені і… я, проти бажання,
Вище її підняла…
Тра-ла-ла, панночки, тра-ла-ла-ла!
Ось вони, ось неземні сотворіння!
Панночки – тра-ла-ла-ла!
Бавитись з братом, маркотою бридкою!
Він невгамовний і плаксивий не міру .
А в голові Аполлон з Бельведеру:
Ока б з нього не звела…
Як же привабливе має він тіло
У бездоганній гармонії рис!
Тра-ла-ла, панночки, тра-ла-ла-ла!
Ось вони, ось неземні сотворіння!
Панночки – тра-ла-ла-ла!
Що тут, маман! Ви би вчили замолоду,
Час мені заміж давно;
Байка скандальна вже ходить про мене –
Але мені все одно!
Я би знайшла для себе виправдання –
Аби чоловіка знайшла…
Тра-ла-ла, панночки, тра-ла-ла-ла!
Ось вони, ось неземні сотворіння!
Панночки – тра-ла-ла-ла!
Революції 1830 і 1848 років були найблискучишим періодом кар'єри Беранже. Він мав вплив серед опозиції уряду; до його порад прислухалися та його поважали; його неупередженість, любов до свободи слова, ввічливість, відсутність особистих амбіцій, великодушність та яскраво виражена симпатія до молоді – все це здобуло йому любов нації, і особливо простого народу. У 1836 був опублікований збірка його пісень ілюстрований сотнею гравюр на дереві французького художника Ж. Ж. Гранвіля. Його пісні сприяли революції 1830, і він, разом зі своїми друзями Жаком Лаффітом і Жильбером де Лафаєтом, зіграв свою роль у зведенні на престол Луї-Філіппа I, але відмовився від усіх призначень, запропонованих королем і його міністрами. Він просто хотів жити як філософ, задовольняючись прибутками від продажу своїх пісень і зберігаючи особисту незалежність. Однак він попросив про пенсію для свого друга, Руже де Ліля, автора «Марсельєзи», який тепер був дуже старий і бідний і перебував на його утриманні вже п'ять років. Після Французької революції 1848 року, незважаючи на його небажання, він був обраний в Установче зібрання з таким великим числом голосів, що зобов'язали його прийняти це місце. Однак невдовзі після цього, з великими труднощами він отримав дозвіл піти у відставку. Це був останнє публічний захід у житті Беранже.
Весна і осінь
Друзі, для насолоди чесно
Призначила природа вік:
Квіти й метелики – навесні,
А взимку – виноградний сік.
Сніг тане і серце пробуджає;
Коротші дні – кров стала зимна.
Прощай вино – з початком травня,
А в жовтні – прощавай кохання!
Хотів би я вино з коханням
Змішати сповнивши життя;
Але, здоров’ю шкодить, певно,
Надлишок пристрасті й вина.
Поради мудрості згадавши,
Я розсудив без зайвих слів:
Прощай вино – з початком травня,
А в жовтні – прощавай кохання!
Ще навесні моя свобода
Була Жанеті віддана;
Я їй піддався – і півроку
Мене дурманила вона!
Пригадуючи все кокетці,
У вересні я був готовий.
Прощай вино – з початком травня,
А в жовтні – прощавай кохання!
Я восени сказав Аделі:
«Прощай, дитя, забудь про зло…»
І розійшлися ми; а в квітні
Вона згадала мене знов.
І пляшку тихо опустивши,
Згадав я сенс мудріших слів:
Прощай вино – з початком травня,
А в жовтні – прощавай кохання!
Так я дійшов би до могили.
Та чарівниця є одна
Міцніший спирт позбавить сили
І захмеляє без вина.
Захоче – можу я забути;
Змішати дні в календарі:
Весною – напитися у будні,
А закоханим бути в грудні!
Старенька дама
Ти відцвітеш, подруга дорогая,
Ти відцвітаєш… твій вірний друг помре…
Фатальна стрілка мчить усе байдуже,
І скоро вже вона останню мить проб’є.
Переживи мене, моя подруго,
Та пам’яті моїй ніколи ти не зрадь –
І, лагідно, старенька, пісні друга
Ти біля вогнища тихенько наспівай.
А юнаки в шовкових сивинах
Знайдуть сліди минулої краси
І запитають: «Ти бабусю, розкажи нам,
Хто був твій друг? Про кого плачеш дуже часто?«
Як я любив тебе, моя подруго,
Як ревнував, ти все їм передай
І, лагідно старенька, пісні друга
Ти біля вогнища тихенько заспівай.
І на запитання: «В ньому почуттів було багато?»
«Він був мій друг», – без сорому скажи.
«Він у житті зла не зробив ніякого?»
Ти з гордістю відповіси: «Ніколи!»
І як він про любов пісні до тебе,
Завжди співав, ти все їм передай
І, лагідно, старенька, пісні друга
Ти біля вогнища тихенько наспівай.
Над світом Божим ти зі мною лила сльози.
То розкажи тим, хто там слідує за нами,
Що друг твій слав і в ясний день, і в грози
Привіт своїй країні з посмішками.
Ти нагадай їм, як та люта завірюха
Зненацька завітала в наш нещасний край, –
І, лагідною, старенька, пісні друга
Ти біля вогнища тихесенько співай!
Коли тобі, покритій сивиною,
Знайомій слави докотиться слід,
Твоя рука тремтячими квітками
Прикрасить моє фото навесні.
Туди, у світ невидимий, подруго,
Де ми зійдемося, ти погляди звертай –
І, лагідно, старенька, пісні друга
Ти біля вогнища тихенько наспівай.
В ногу, хлопаки, рушайте.
Годі, не вішать рушниці!
Люлька зі мною навіть
У безстроковій відпустці.
Був я вам батьком, хлопаки.
Уся в сивині голова…
Ось вона – служба солдата!
В ногу, хлопаки! Раз! Два!
Грудьми подайся!
Не скигліть, рівняйся!..
Раз! Два! Раз! Два!
Так, я прибив офіцера!
Молодий він ще ображати
Старих вояків. Для прикладу
Мають мене розстріляти.
Випив я… Кров же заграла…
Зухвалі почувши слова –
Тінь імператора встала.
В ногу хлопаки! Раз! Два!
Грудьми подайся!
Не скигліть, рівняйся!..
Раз! Два! Раз! Два!
Чесною кров’ю солдата
Орденів не отримати вам.
Я поплатився, було,
Завдали ми королям.
Ех! Подвигів слава завмерла…
Та все-таки ще жива,
Казкою стала в касернях.
В ногу, хлопаки! Раз! Два!
Грудьми подайся!
Не скигліть, рівняйся!..
Раз! Два! Раз! Два!
Ти, землячку, поскоріше
До наших країв вертайся;
Ниви у нас зеленіші,
Дихати легше… Вклоняйся
Храмам селища нашого.
Боже! Старенька жива!..
Не вимові їй ані слова…
В ногу, хлопаки! Раз! Два!
Грудьми подайся!
Не скигліть, рівняйся!..
Раз! Два! Раз! Два!
Хто там так гучно ридає?
А! я її впізнаю…
Похід на Москву все згадує…
Так, відігрів я усю сім’ю…
У снігу важка дорога
Ніс її сина… Вдова
Вимолить мир мені в Бога.
В ногу, хлопаки! Раз! Два!
Грудьми подайся!
Не скигліть, рівняйся!..
Раз! Два! Раз! Два!
Люлька, ніяк, догоріла?
Ні, затягнуся ще раз.
Близько, хлопаки. За справу!
Геть! не зав’язувать очі.
Цілься вірніше! Не гнутись,
Слухать команди слова!
З Богом додому вертайтесь.
В ногу, хлопаки! Раз! Два!
Грудьми подайся!
Не скигліть, рівняйся!..
Раз! Два! Раз! Два!