Хотин – Лука Врублевецька
Субота, 2 липня. Хотин.
Зрання, поки всі ще спали, ми собі потихеньку чергували, а довкола кухні валасався той кіт, якого вчора приніс Цимайло. Та який там кіт! Просто маленьке кошеня, худюче та облізле. Мабуть, його ввечері ніхто не нагодував, і воно цілу ніч нявкало, нишпорило по наметах і декому заважало спати. От про долю цього кота і зайшла мова між нами, черговими. Найбільше котом турбувалася Олена і міркувала вголос:
- І що з ним робити? Брати із собою в похід? Але коли експедиція закінчиться, куди ми його подінемо? Чи на ліпше його зразу віддати людям, може, хтось його візьме до себе. А ніхто не візьме, то він і сам якось пристосується до життя в природних умовах. Ми з нею мовчки погоджувалися. Олена “отак поміркувала і взялася за діло”, як співає Віктор Морозов. Вона взяла кошеня і віднесла його в село, а точніше до міста, подібного на село.
Ми б і забули про те кошеня, коли б нам про нього не нагадав малий Цимайленко. Він, як тільки-но прокинувся, висунувся з намету і спитав:
- А гдє катьонак?
Ми йому відповіли:
- Нема. Втік.
Малий почав пхикати, і тоді з намету виліз батько:
- Як це втік? Куди він міг утекти?
Ми пояснили Юркові, як було діло. На це Цимайло зробив страшні очі:
- Та яке ви мали право? Хіба кошеня ваше?
- Не наше, дійсно, але і не ваше. В селі йому буде ліпше, ніж в експедиції.
- Я, – Цимайло зробив наголос на цьому “я”, – я приніс його в табір. Отже, це моє кошеня. Я приніс його для дитини. Олежек буде бавитися з ним. Ідіть негайно в село і принесіть кошеня назад.
Я не міг повірити, що він говорить серйозно і особливо не звертав уваги на його слова, займаючись своїми справами. Так само поводилися і дівчата. Тоді Цимайло спитав конкретно:
- Хто відніс кошеня в село?
- Ну, я, – з викликом відповіла Олена.
- От іди і принеси його назад.
- Та де я його там знайду?
- Не знаю. Іди шукай.
Дивлячись, що то все не жарти, я несміливо заступився за Олену:
- Та нащо нам те кошеня?
- То не твоя справа! Яке ви мали право розпоряджатися чужим майном?
- Та ніякого, але яке ж це майно? Якесь облізле кошеня! Чи варто через нього піднімати таку колотнечу?
- Яке б не було! Кошеня – це тварина, і як живе сотворіння потребує опіки і ласки. Серед нас є діти, їм треба прищепляти любов до тварин.
- Нам би спершу людей навчитися любити…- відказав я, і на цьому наша сварка припинилася. В той рік ми більше вже про котів не сперечалися, хоч їх в експедиції перебувало чимало. Але коли в черговий раз Цимайло приносив нам кота і, виховуючи у нас любов до тварин, вимагав від нас ним піклуватися, я завжди думав: а той, хто любить тварин, мусить про них піклуватися, чи вже вистачить самої вимоги від інших? Як то файно любити когось за чужий рахунок!
В наступні роки, після багатьох подібних сварок, домовилися бродячих псів і котів в експедицію не брати, але якщо траплялися безпомічні тварини, зокрема цуценята, ми брали їх із собою і при нагоді віддавали людям.
Нині субота. У нормальних – людей вихідний день, а у нас таких планом роботи не передбачено. Той, хто складав план, певно думав, що люди, які погодилися брати участь в експедиції, незвичайні. Ніби нам не треба ходити в лазню, прати білизну, латати джинси і телефонувати додому мамі. Та і, зрештою, часом треба робити закупи продуктів. Тому ми робили собі вихідні дні самі, ігноруючи заходи, передбачувані Цимайлом. Так цей день ми провели, залагоджуючи власні справи.
По обіді ми з Оксаною купалися і плавали на гумовій автокамері, яких у нас було досить на великому катамарані. Потім я ліг загоряти, а Оксана попливла на камері до фортеці. Лежачи, я заснув, а коли прокинувся, Оксани ще не було. Не було її і через годину. Я почав турбуватися і спитав Гаврилова, чи не приходила Оксана. Він її не бачив, і я поділився з ним своїми побоюваннями. Ярослав послав мене на гору, подивитися зверху, чи є вона десь. Я виліз догори і скоро побачив Оксану. Вона як русалка сиділа не камені і весело сміялася, а довкола юрмилися місцеві хлопці. Я не захотів їй псувати настрій і пішов назад. Гаврилову я сказав, що все гаразд. Через півгодини Оксана з’явилася. Настрій у неї був чудовий. Гаврилів покликав її до себе, але вона не спішила. Хвилин через п’ять вона підійшла до нього і безневинним голосом спитала:
- Ви мене кликали?
- Так, прошу сісти.
Оксана сіла, і між ними поточилася бесіда, з вигляду дуже спокійна, але коли дівчина підвелася і мовчки пішла геть, побачив, що настрій у неї різко змінився. Вона лягла на надувному матраці і відкрила книжку, але її погляд був спрямований у простір. Я ліг біля неї і спитав, що сталося. Оксана сказала, що вона їде геть. Я все зрозумів, але не міг повірити, бо знав, що Гаврилів Оксані симпатизує. Якийсь час ми лежали поруч мовчки, коли до нас підійшов Гаврилів і просив розписатися у фінансових відомостях. Ми розписалися, але Гаврилів не відходив. Ховаючи паперу в сумку, він спитав:
- Тобі нема що мені сказати?
- Я їду завтра по обіді.
- Ти би могла і вибачитися…
- В експедиції має бути порядок. Я ж за вас відповідаю.
- Я розумію.
- Але мусиш бути дисциплінованою, добре?
- Добре, дуже дякую.
За всі роки існування експедиції подібних порушень дисципліни було кілька, але коли піднімалося питання про виключення порушника з експедиції, ніхто ніколи за свою провину не вибачався, певно, забуваючи, що вибачення може зняти проблему. Все треба було про це нагадувати і звичайного вибачення вистачало для того, щоб залишитися в експедиції, але дві дівчини і один хлопець все-таки були виключені. Це довелося робити мені, але порушники образи на мене не мали.
В цей до нас приїхали дві москвички. Вони поводилися доволі безцеремонно, гейби у себе дома. Очевидно, вони вже бували в подібних походах по рідному Підмосвокв'ю і добре засвоїли особливі манери поведінки, типові для досвічених туристів. Ми ж все ще лишалися по-провінційному чемні, і розкутість їхньої поведінки видавалася нам непристойною. Дівчата нікому не відрекомендувалися і, не чекаючи запрошення зразу сіли їсти. Поївши, вони не подякували, але виявили бажання покататися на каяку. Гаврилів холодно кинув, що каяки призначені тільки для учасників експедиції, давши їм зрозуміти, що такими він їх не вважає. Москвички знітилися і притихли. Я думаю, що якби не заступництво Володимира Полякова за землячок, Гаврилів би їх не вніс до списку учасників
.Неділя, 3 липня. Хотин
Цілий день витратили на поїздку до Кам’янця Подільського. Це місто займає третє місце в Україні за кількістю пам’яток історії і архітектури. Загалом Кам’янець справив на мене враження як місто лише потенційних можливостей. Йому чогось бракує, так само, як, до речі, і Києву, який стоїть на першому місці. Зразу місто ввело мене в оману; мені здалося, що я знаходжуся в якомусь західноукраїнському місті, хоча відчув в архітектурі якісь незнайомі мотиви. Але коли я почув мову мешканців міста, зразу згадав, де я. І одразу Кам’янець перетворився для мене в місто "переміщених осіб", вулицями якого сновигають чи то тимчасові поселенці, чи неорганізовані туристи, які не мають абсолютно ніякого відношення до минувщини Кам’янця. Але і справжніх туристів теж багато, і всі їхні шляхи перетинаються біля знаменитої кам’янецької фортеці. Екскурсоводи оповідають їм де яка башта, хто її побудував, а хто перебудував, переказують легенди, пов’язані з фортецею, згадують про значні історичні події, але вони не роблять доречного при цих обставинах наголосу. Вони не говорять, що у народу, який має таку давню і яскраву історію, повинно бути більш розвинене відчуття власної гідності, адже він є спадкоємцем тої історії, а не відстороненим, хоча і зацікавленим спостерігачем. Я думаю, що кожен, дивлячись на ту величну споруду, мав би відчувати свою приналежність до великої європейської нації і повагу до своїх предків та їх мови.
Годилося би при цій нагоді сказати кілька слів про саму фортецю, та треба бути спеціалістом у цій справі. Загальне ж враження таке: фортеця демонструється як мертвий експонат, а хотілося би, щоб вона і тепер жила якимось життям. Можливо, фортеця використовується як антураж для зйомки історичних фільмів, як то ми бачили в ці дні в Хотині, але ж це буває вряди-годи. А треба робити щось постійне. Влаштували би в ній, скажімо, стрілецький тир, в якому б люди стріляли із старовинних мушкетів або арбалетів. На мурах можна поставити гармати з обслугою у козацьких строях, яку набирали би серед школярів старшого віку з добрими успіхами в навчанні. Гармати би бухкали щогодини на радість публіки, а для дітей участь в такому дійстві була би додатковим стимулом до навчання. Фортеця під час облоги має триматися на самообслуговуванні, тобто в ній мають бути власні спіжарні, пекарні, ковбасні, броварні. Все це можна задіяти, і екзотичні продукти харчування пропонувати на продаж туристам. А вечорами у фортеці можна робити вистави на історичні теми силами художньої самодіяльності, щоб для адміністрації було не дуже накладно. Гра акторів в таких умовах мало важить, головне – обстановка і костюми. Пройшло років двадцять і, на моє здивування, деякі з цих моїх ідей почали реалізовуватися.
Щоб вже закінчити тему фортець, слід згадати і про Хотинську фортецю, біля якої ми розташувалися табором. Площею вона менша від кам’янецької, але викликає подив і захоплення своїми височенними глухими стінами. Всередині фортеці через ті кінозйомки ми в той рік не були, але в наступні роки ми зупинялися біля неї завжди, і завжди вона пробуджувала у нас велике зацікавлення, особливо у тих, хто бачив її вперше.
З Кам’янця до Львова поїхав Гаврилів, він має привезти гроші на харчування. Перед від’їздом він сказав мені, що Поляков незадоволений “націоналістичним духом” експедиції, який відчувався все більш виразно. Певна група учасників почала задавати тон не стільки українськими піснями біля вогнища, на що жалівся москвич, скільки своєю згуртованістю довкола не висловлюваної вголос ідеї, яка викликала загальне піднесення і бадьорий настрій. Формально нам поки що не було чим дорікнути, але Ярко хотів, щоб ми були більш обережними, раз вже з’явилися якісь підозри.
Незважаючи на те, що ми повернулися додому дуже втомлені, вечір пройшов у веселих забавах, ініціатором яких була Оленка Ковалишин. Спочатку ми годували один одного залишками гречаної каші із зав’язаними очима, а далі було щось в тому ж дусі. Більш серйозні люди відповідно займалися і більш серйозними справами. В ці дні з Товариства приїхали нові люди і вони горіли бажанням вирішувати екологічні проблеми вже. Цимайло складав з ними анкету для опитування населення з метою вивчення впливу новоутвореного водосховища на життя людей, а також лист до “депутата” від імені жителів села Брага, що навпроти Хотина. Після підйому води перервалося сполучення між двома частинами села, а місцева влада не в силі побудувати міст або хоча б пором через новоутворений довгу і широку бухту. Непередбачених проблем, подібних цій після заповнення водосховища виникло безліч. Місцеві жителі були раді висловити нам своє незадоволення і, як завжди сподівалися, що хтось за них вирішить їхні проблеми. Націоналізмом в той вечір і не пахло.
Понеділок, 4 липня. Хотин – Сокіл.
Поснідавши, ми відвезли проект листа в Брагу, селяни нам за нього дуже дякували, але навряд чи його кудись послали. Коли ми повернулися назад, довідалися, що нас покинув і Цимайло. Він поїхав відвозити родину додому. Тепер нами командує Бардадим. Він розподілив наc по катамаранах на свій розум, знехтувавши навідами Гаврилова, але наш катамаран залишився в тому самому складі.
Того дня ми мали тяжке випробовування. Течії вже нема зовсім, а на самих веслах ми далеко не запливем. Між тим, дякуючи авторові графіка руху, ми маємо проходити щоденно по 22 кілометри, аби дістатися до Старої Ушиці 8-го липня. Нам пообіцяли, що нас протягне на буксирі моторний човен і ми чекали його до обіду. Далебі, дочекалися, але всіх зразу він не може, тільки по черзі. У нас, правда, є один свій слабенький двигун на великому катамарані, але він тягне виключно “ночви”. Ці плавзасоби окупувала “інтернаціональна” еліта, бо двигун належав комусь із них. Хоч їм не дуже треба веслувати, але вони полюбляють співати свою пісню з приспівом “Хорошо с перепою веслом помахать”. Вона їм править ніби за гімн, а Бардадим був у них верховодою. Будучи призначеним нашим формальним начальником, він не став перейматися зайвими турботами і, полишивши нас напризволяще, пішов із своєю компанією далеко вперед. Ми побачили їх вже опівночі в Соколі, куди ми ледве дотеліпалися виснажені і голодні, пройшовши за день завдяки буксиру загалом близько тридцяти кілометрів. Вечерю на той час ще ніхто не думав готувати і щойно після нашого приходу чергові взялися за роботу. Поїли ми десь біля другої ночі і полягали спати спустошені і пригнічені.
Вівторок, 5 липня. Сокіл – Велика Слобідка.
Майже такий самий день, як вчора. Знову “еліта” пішла вперед, а ми тяглися по водосховищу наче черепахи по піску. Наша команда трималася разом з новоприбулими львів’янами – паном Богданом, Лесею, Мартою та Мироном, хлопцем спортивного вигляду. Досить швидко ми дійшли до гирла Смотрича, але в нього в той рік ми не заходили. В наступні роки ми зупинялися кілька разів на каменистому правому березі зразу біля села Устя. Вода затопила каньйон Смотрича уверх кілометрів на сім або навіть і більше. Щоб взяти проби води Смотрича на аналіз, приходилося витрачати на цю справу півдня. Якось Макарець поплив з Вороновиці зі своєю майбутньою дружиною брати проби і дуже довго не повертався. Вони прийшли пізно вночі і не пояснювали, чому так довго затрималося. Роки через три він мені все розповів. Вони вирішили не плисти звивистим каньйоном Смотрича, а йти пішки, це було значно ближче. Каяк вони лишили під наглядом місцевих хлопці на березі. Коли парочка повернулася, каяка на брезі не було. Хлопці ж були на березі, але на питання не відповідали, а тільки загадково сміялися. Як Макарець зрозумів, що хлопці каяк потопили, я не пам’ятаю, але він мусів пірнати на глибину до тринадцяти метрів і шукати його на дні. Добре, що там вода прозора, йому вдалося каяк знайти, а тоді мусив його витягати на поверхню, що було дуже складно, бо хлопці понакидали в нього каміння.
Іншим разом на цьому самому місці якісь бандити помстилися у жахливий спосіб над своїм конкурентом та його родиною. Вони зв’язали жертви і запхали їх у легковик, який зіштовхнули з кручі у воду. Ми в ті дні як раз стояли неподалік і бачили, як міліція намагалася витягнути машину за допомогою підйомного крану. Чим закінчилася та справа, я не знаю.
Отож, проминувши гирло Смотрича у перший наш похід, ми зупинилися відпочити у Вороновиці. Довідавшись, що ми екологічна експедиція, місцеві люди охоче розповіли нам про усі непорядки в найближчий околиці. А ці непорядки нам добре відомі, вони здебільшого розвивалися поступово з давніх звичок і способів господарювання. Скажімо, споконвіку мили люди худобу в річках і не було в тому біди, бо худоби було мало, а річки були повноводні і швидко самоочищувалися від бруду. З ростом чисельності населення на берегах Дністра виросла і кількість худоби, яку навіть часом дезінфікують хімічними розчинами. Відповідно зросло і навантаження на річки, яке тепер по-науковому називають антропогенним.
Замислені у невеселу екологічну філософію навіває ми пливемо у мовчанці далі, ліниво рухаючи веслами. Село Велика Слобідка лежить трохи далі за залізничним мостом, до якого ми потихеньку наближаємося. Знову зупиняємося пізно ввечері у великому закиненому саду. Частина його затоплена, з води стирчать сухі стовбури та гілки дерев. Але для нас це навіть зручно – ми поприв’язували катамарани до гілок, дещо порубали на дрова, а намети поставили під живими ще деревами, на яких вже дозрівають яблука. Чи буде їх хтось збирати? Велика Слобідка теж майже затоплена. Ми наварили з яблук два відра компоту, дещо окрасивши ним традиційно вбогу вечерю. Тепер того саду вже нема, його вирубали і викорчували під пасовисько.
Зразу по вечері, близько до першої ночі, з темряви несподівано виринув Гаврилів змучений і голодний. Виявляється, він години чотири доганяв нас берегом від самого Смотрича, долаючи яруги і байраки та прибережні хащі. Він вже був втратив всяку надію нас наздогнати і лаштувався на нічліг під яблунею, коли почув десь за десять метрів наші голоси. Жіноцтво зразу з галасом оточило його, зрадівши, що є кому висловити свої жалі і скарги. Він же задоволений і розчулений прийомом, заявив, що дуже за ними скучив.
Середа, 6 липня. Ураган на Івана Купала..
До Старої Ушиці залишалося 54 кілометри, по 18 кілометрів на день, що явно нам не по силах. Гаврилів, трохи поміркувавши над мапами, запропонував пройти цю відстань не за три, а за чотири дні. Ми з радістю погодилися. Вийшли ми зразу по сніданню і планували стати на обід через шість годин. Наш катамаран зібрався першим, і Гаврилів велів нам вирушати вперед із завданням зайти в село і закупити деякі продукти. Сонце припікало і ми швидко полізли у надзвичайно приємну воду. Вилізати не хотілося, однак “вода водою, а веслувати треба” і я звернувся до Оксани:
- Ну, досить вже! Пішли на весла.
- А мені скучно веслувати, давайте я вас буду тягти за шнурок?
- Та це дурниці! Яка ж в нас буде швидкість?
- Нормальна, – відповіла дівчина, перекинула стропу через плечі і попливла брасом вперед. Катамаран рухався із жалюгідною швидкістю, я впрягся поруч з Оксаною теж, але це мало допомагало. Ми пройшли метрів триста і мені ця каторжна робота набридла, але Оксані вона подобалося, тому я не міг дезертирувати. Я почав переконувати її, що це неефективна витрата сил, але вона вважала, що катамаран іде не повільніше, ніж на веслах. Аж коли нас наздогнав катамаранах хіміків, Оксана, нарешті погодилася, що то робота, дійсно, дурна. Ми покинули цю забаву і сіли за весла.
Не знаючи, де в селі розташований магазин, ми витратили багато часу на пошуки і кінець-кінцем опинилися останні. Це мало фатальні наслідки. Наші друзі на чолі з Мироном не зауважили, що ми зупинилися в селі і почали нас підсилено “наздоганяти”, далеко випередивши через декілька годин усю нашу флотилію. Коли ми зупинялися на обід, їх ще бачили і гукали їм щосили, але вони не нас чули і йшли все вперед і вперед, позабувши, певно, що треба колись би було і поїсти. Хтось запропонував наздогнати втікачів на каяку, але Гаврилів цю пропозицію відхилив, вирішивши їх покарати за неуважність – адже усім було сказано, що обід має бути через шість годин, і цей час як раз минав.
Місце для зупинки було дуже вигідним. На березі в холодку знайшовся вкопаний в землю стіл і місце для вогнища. Патиків було досить, а вода – поруч, у найближчому подвір’ї. Село називається Макарівка, теж напівзатоплене. Воно розташоване на середньому з трьох великих вигонів Дністра, які зразу кидаються в очі, якщо глянути на мапу. Щоправда, на карті Птолемея їх нема, але на ній позначене місто Трифулум, що можна перекласти з латини як “трилисник”. Колись тут було якесь невідоме князівство, чи навіть королівство, бо кожний з трьох вигонів перекритий штучним валом таким чином, що разом з урвистими берегами Дністра утворюється довга оборонна лінія, яка захищає досить велику територію.
Поки чергові готували обід, дві групи пішли в село для опитування населення. Мені ця справа вже дещо набридла і я пішов шукати по хатах молоко. Тоді воно на відміну від теперішніх часів було не в кожній господі, але мені пощастило. Я досить швидко відшукав господиню, яка погодилася продати і солодкого і квасного молока. Я взяв у неї чотири трьохлітрові слоїки, і вона допомогла мені донести їх до берега. Дорогою я довідався від неї про типові проблеми напівзатоплених сіл – магазину, аптеки, телефону нема, автобус не ходить, нещасні люди бідкаються в забутому селі.
По обіді я з Оксаною і Орисею ходив записувати пісні. Чим далі вниз, люди все менше знають народних пісень, але Оксана сказала, що тут є жінка, яка знає пісень багато. Ми швидко її знайшли і мали досить багато часу для розмови. Тут я вперше побачив, як робляться ці записи. Спершу жінку треба довго умовляти, щоб вона хоч щось заспівала. Потім виявляється, що вона давно не співала і майже все забула. До того ж зазвичай жінки хочуть співати не те, що потрібно Оксані, але вона мусить слухати все і тільки чемно наполягати на тому, що б вона хотіла почути. Її більше цікавлять обрядові пісні, але жінки не можуть співати їх без приводу. Їм це якось не випадає. В подальші роки в нашій експедиції брав участь польський молодіжний хор з Любліна під назвою “Оркестра Святого Миколая”. Вони один час виконували українські пісні і робили це дуже добре, принаймні вони співали ліпше нас і навіть ліпше деяких професійних хорів, які мають статус “державних”. Поляки пояснили нам, що для доброго виконання пісні мало мати талант, тобто голос і слух, треба ще вміти ввійти в образ виконавця пісні, який виконує її під час якогось обряду чи певної роботи. Перед кожною виконуваною піснею вони намагалися уявити себе у відповідних обставинах – на весіллі, на Великодних святах, на вечорницях тощо. Від цього виконання ставало щирим і безпосереднім. Таке налаштування вимагає певних витрат нервової енергії, тому від частого виконання, співаки дуже втомлюються. Отож поляки, які приїжджали в експедицію, співали дуже рідко. Завжди треба було їх довго вмовляти, але коли вони погоджувалися, їх спів дарував справжню насолоду. Очевидно і та жінка, до якої ми прийшли, відчувала якусь невідповідність обстановки для співу у довго відмовлялася. Вирішивши, що вона соромиться мене, я вийшов з хати ніби покурити. З годину я нудьгував, а потім пішов нагадати дівчатам, що вже час рушати. Вони вже записали на магнітофон кілька трагічно-романтичних балад, які їх мало зацікавили, і, зрозумівши, що нічого ліпшого вже не почують, завершили свою роботу. Повертаючись в табір сонним селом, ми обскубували набряклі переспілі вишні з гілок, які звисали над парканами порожніх подвір’їв. У подальшу путь ми рушили о 18.15 і йшли досить непогано, але втікачів наздогнати н могли. Це було смішно і незрозуміло. Чому вони нас не зачекають, адже безсумнівно знають, що за ними йде принаймні кілька катамаранів? “Що вони собі думають, куди женуть?” – все хотілося їх спитати, але як? Тоді ми думали про конечну необхідність радіозв’язку між катамаранами, але це здавалося зовсім нереальною справою. Ми навіть не могли собі уявити, що через кілька років з’являться мобільні телефони, які можуть вирішити проблему. Однак за цей час досвід навчив нас ліпше організовувати рух, використовуючи візуальну сигналізацію веслами.
Ми йшли години три, а потім зупинилися на ночівлю на березі невеличкої затоки. Місце було надзвичайно мальовниче. Таємничий ліс спускався скрізь до води, а на лівому боці положистої улоговини, яка переходила в затоку, чомусь утворилася велика галявина, посеред якої стояла велика розлога груша. Гаврилів наказав Бардадиму наздогнати моторним човном втікачів і притягти їх на буксирі назад. Ми ж тим часом лаштували табір, збирали патики для вогнища і розводили вогонь. Воду ми вже кілька днів брали просто з Дністра. Хіміки нам це дозволили. Вода була прозора і нам цього було досить, але що було в тій воді, не знали навіть хіміки, бо аналізи вони робили на дуже обмежену кількість речовин. Нітратів у воді було справді мало, але тільки через багато років ми довідалися, що у воді водосховища занадто багато продуктів розкладу нафти і фенолів.
Як тільки наша команда поставила намет, дівчата заходилися плести вінки, адже наближалася ніч на Івана Купала. Ориська примусила мене зробити Мару, яку дівчата мали урочисто спалити під час нічного чаклунського дійства. Для Мари вона вибрала маленьке сухе деревце, надзвичайно тверде і колюче. Поки я його зрубав та забив у землю посеред галявини, намучився і подряпався дуже. Потім ми його з Мирославом обвішали соломою, а Орися напнула на самий вершечок бракований вінок, і вигляд тої Мари став дійсно примарним. Дехто дивився на ті всі витівки з неприхованою зневагою, але Гаврилів був до нас поблажливий, і тому дівчата навіть почали в таборі агітацію, щоб усі готувалися до свята. Тим часом комсомольці притягнули втікачів, з якими одразу почав виховну роботу Гаврилів. Мирон вибачався, пояснював, що вони хотіли нас наздогнати, а Ярослав у відповідь тільки покрутив пальцем біля чола. Дійсно, це виглядало дуже смішно і не вкладалося до голови. Щоправда, вони нас дві години чекали, але не дочекалися, бо ми в цей час обідали. Самі вони їсти не мали нічого і мусили жебрати у туристів.
В цей день підозріло дуже швидко сутеніло. Ми збиралися їсти сливе в повній темряві, але сісти до вечері нам не довелося. Раптом десь угорі тривожно зашуміли-загули вершечки дерев і невдовзі спалахнула надзвичайно яскрава блискавка, а слідом за нею майже одразу оглушливо вибухнув грім. Жінки підхопилися і побігли до наметів. Обачлива Олена почала збирати харчі і зносити під дашок нашого шатра. А в природі діялося щось незвичайне. Спалахи блискавок чергувалися із гуркотами грому, але дощу не було. Вітру також майже не було, тільки вгорі все що щось підозріло продовжувало шуміти. Та нарешті віддалік загуло сильніше, і цей гул із шаленою швидкістю наростав, і ось уже на галявину ввірвався потужний шквал вітру, а далі він скаженів і сатанів все сильніше і сильніше. Катамарани кидало на всі боки як пуделка, а один з них навіть відірвало з разом з кілком від берега і кинуло на другий. Але хлопці були напоготові, спіймали стропи і знову міцно їх закріпили, витягнувши катамаран на берег. Я настрашився, що і наш катамаран зірве, і теж хотів підтягнути його ближче до берега, але зробив дурницю. Коли я витягнув із землі кілок-чалку з прив’язаними до нього стропами, катамаран потяг мене у воду. Сам би я його не втримав і занесло б його невідомо куди. На щастя поруч були Оксана і Олена, і ми втрьох витягли катамаран на берег і надійно забили кілок сокирою, яка на диво знайшлася на цей раз дуже швидко. Тільки-но ми з цим впоралися, як вітром зірвало один з рятівних жилетів і я мусив-таки скакати за ним у воду, при чому трохи намочив годинник. Щоб не замочити його зовсім, я зняв його і поклав у мешти, які стояли тут же на березі. Потім жінки збирали і зносили до наметів усі розкидані речі і годинник, зрозуміло, десь випав.
Ми позалізали в намети і сиділи тихо, прислухаючись до того, що робиться назовні. А назовні все почало заспокоюватися. Дощу так і не було, вітер почав слабшати і скоро до нашого шатра потягнулися всі голодні, бо пройшла чутка, що ми маємо щось їсти. Те, що врятувала Олена, вистачило для небагатьох, але ще довго до нас підходили невдоволені і вимагали нагодувати і їх. Потім всі заспокоїлися і ми почали вкладатися спати, обговорюючи пригоди того вечора. Дівчатам було прикро, що запланована забава була зірвана, але Оксана авторитетно заявила, що такі природні явища на купальську ніч бувають дуже часто, але тривають недовго, і коли стає зовсім тихо, треба йти шукати квіт папороті. Отже, не все ще було втрачене, можна було вилізати із спальників і йти на пошуки. Але було ліньки, а, можливо, і страшно. Очевидно, ми стояли неподалік від затопленого села Лука Врублевецька, яке було відоме знахідками пам’яток матеріальної культури різних історичних епох. Звичайно, був затоплений і сільський цвинтар, який поступова розмивала вода. Потривожені души наших предків блукали довкола, невдоволені тим, що ми потурбували їх спокій. Церкву, яка могла нас боронити від різної нечисті, перед затопленням села розібрали, казали, що це зробили грішні зеки. Більше ми на тому місці ніколи не ставали.
