Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна діяльність / Белетристика / Жахлива експедиція

Жахлива експедиція

Документальна повість "Жахлива експедиція" написана за матеріалами мого щоденника, який я вів під час експедиції "Дністер-88". Спочатку я опублікував кілька пробних сторінок у самвидавівському альманасі "Євшан-зілля" у 1989 р. На цьому би і закінчилися мої вправи у художній творчості, але Роман Дідула заохотив мене написати більшу повість, пообіцявши опублікувати її у часописі "Дзвін". Тому, власне, я і сів за цю роботу і закінчив повість впродовж року. Однак цей остаточний варіант не подобпався панові Романові і він запропонував мені переробити повість на чисто художню. Відчуваючи брак фантазії, необхідної для справжнього письменника, я не рішився на цю роботу, але для очистки совісті спробував опублікувати готовий матеріал у якомусь "грубому" київському часописі, але отримав відповіть, що моя повіcть "малоцікава". На тому я і припинив свої намагання її опублікувати, але час від часу щось в ній міняв, щось доповнював і практично вона все ще має сирий вигляд, але навряд чи я колись доведу до більш пристойного вигляду. Однак шкода зробленої роботи, тому я і пропоную її зацікавленому читачеві, хоча розумію, що вона може бути цікавою більше для майбутніх істориків, які будуть вивчати суспільні процеси в час перебудови в Радянському Союзі.

І ще одне зауваження відносно мови повісті. Чатач знайде в ній багато маловідомих або зовсім забутих українських слів. Їх використання не обумовлене якимось художніми потребами, а служить лишень нагадуванням про їх колишнє існування у сподіванні введенняїх в більш широкий обіг тими, хто дбає про збагачення української мови.





Free counter and web stats



Передмова


Увазі читача пропонується документальна повість у формі щоденника, тому що саме реальний щоденник учасника громадської природоохоронної експедиції був взятий за її основу. В цій повісті нічого не вигадано, всі події і загальний перебіг експедиції описані так, як їх бачив автор щоденника, а якщо в тексті трапляються згадки про погоду або якісь географічні назви, то ця інформація взята з того-таки щоденника, хоча хтось інший міг би описати то все зовсім інакше.

Приступаючи до роботи над повістю чотирнадцять років тому, автор, усвідомлюючи собі, що вона не може мати особливої художньої вартості, поставив собі за мету зробити з першоджерела щось на зразок необтяжливого при читанні посібника для організаторів і учасників громадських експедицій, оскільки описана експедиція була аж настільки безладна, що прихильникові порядку і дисципліни вона видавалася просто жахливою. Тому в повісті більша увага була зосереджена саме на організаційних моментах і на поведінці учасників під час походу, а не на описові, скажімо, чудових краєвидів чи тої важливої роботи, яка проводилася в експедиції. Однак поставлена мета втратила актуальність, бо послідовників такої форми природоохоронної роботі на інших річках не знайшлося, а дністровська експедиція, яка існує і досі, поступово докорінно змінила своє обличчя. В зв’язку з цим перший варіант повісті був в значній мірі перероблений з наміром передати дух того доволі романтичного часу, коли в Україні почала бурхливо розвиватися громадська активність широких мас, стрімкий зріст якої невдовзі привів до здобуття незалежності нашої Держави.

В процесі роботи над повістю несподівано для себе автор зіткнувся з проблемою співвідношення персонажів та їх реальних прототипів. Справа в тому, що учасників експедиції було дуже багато, бо її склад постійно мінявся, а ввести таку саму кількість героїв в повість просто неможливо. Довелося в цьому плані погрішити проти істини і ввести в повість кілька постійних персонажів, які нібито пройшли цілу експедицію від початку до самого кінця, чого насправді не було. Однак поведінка учасників експедиції не залишається незмінною, якщо вони йдуть довший час. Адаптація до умов експедиції міняє ставлення учасників до власних обов’язків і до своїх колег. І якщо би велика група, дійсно, пройшла разом весь маршрут експедиції, то вона би завершилася зовсім інакше, ніж це було насправді. Отож, читачеві доведеться змиритися з тим, що постійні герої в повісті умовні і під одним іменем ховається здебільшого два реальних прототипи, окремі риси яких змінено автором у художніх цілях. І якщо комусь буде здаватися, що він вгадав в якомусь персонажів себе і образився цим вигаданим образом, то прошу всі претензії направляти до автора щоденника, але і його фігура в цій повісті теж умовна.

Експедиція “Дністер” Товариства Лева працювала багато років. За цей час було зібрано багато цікавого матеріалу, який був опрацьований і поданий у кількох томах наукових звітів. Певна частина зібраних матеріалів, особливо краєзнавчих, була використана при написанні цієї повісті. Відповідальними за розділи, з яких брався матеріал, були Микола Жарких, Тарас Дворянський, Вадим Артюх, Андрій Доронькін. Перелічити усіх, хто брав участь у збиранні використаного матеріалу неможливо.

Зразу по написанні першого варіанту повісті була зроблена невдала спроба її публікації в одному з грубих часописів. Відмова була цілком слушною, але автор свято переконаний, що повість може мати певну історичну цінність, оскільки є документальною. Жоден художній твір не може передати дух епохи, а тільки його відчуття автором, тому навіть бездарне викладення історичних подій сучасником викликає у істориків більшу зацікавленність, ніж навіть високохудожній твір з описом вигаданих подій. Оскільки рукописи всупереч Булгакову все-таки горять (згадаймо хоча б, що згорів рукопис “Слова о полку Ігоревім”), автор, не довіряючи паперові, помістив повість в Інтернеті, на ресурсі geocity.com., наївно сподіваючись забезпечит їй “безсмертя”, але той geocity.com. теж "згорів", проіснувавши хіба що десять років. Оце тепер робиться ще одна спроба донести повість до читача.



Напередодні


Отже, завтра вихід. Чи може післязавтра? В усякому разі завтра урочисте відкриття експедиції, ніби проводи. Але куди після проводів – в похід чи по домівках, поки що невідомо. Бувало, коли збиралися в ліс на шашлики, то напередодні домовлялися, скільки їде людей, хто купує м’ясо, хто його маринує, хто бере горілку, хто сокиру і таке інше, але потім завжди чогось бракувало, одначе обходилися, бо один день наодинці з природою можна перебідувати взагалі без нічого. Але ж тут наче збираємося на сто днів, а ніякої підготовки не відчувається, принаймі, учасники експедиції докупи ще не збиралися жодного разу. Два місяці тому я необережно сказав, що маємо досить часу для підготовки, так на мене зразу затюкали, мовляв, це дуже мало, а роботи ще непочатий край. Чекав на ту роботу тижнів шість, нарешті зателефонував один з керівників експедиції і застеріг, що багато чого ще не зроблено, і наступні два тижні доведеться добряче попрацювати.
- Згода!
- Приходь до мене завтра, дам роботу!
- Гаразд.

Прийшов, приніс йому лоцманські карти, які випадково дістав у знайомого. Він переглянув мої карти, про роботу вже ні слова, і каже, що карти потрібні географічні, детальні. Приходь завтра, будеш знімати на кальку із секретних оригіналів. Я, каже, педант, люблю, щоб усе було в порядку, це багато кому подобається, але без педантизму в такому складній справі не обійтись. Ого, думаю, педант серед галичан, це щось дещо нетипове, але, тим більше, приємно. Зустрілися наступного дня, але виявилося, що мапи вже хтось креслив, треба спершу вияснити, що вже саме зроблено. Знову – приходь завтра.

Назавтра виявилося, що карти всі вже готові, треба рихтувати катамарани. Зателефонуй завтра обов’язково. Телефоную.
- Подзвони після обіду… завтра….через годину… після обіду.

Нарешті розумію, що і педанти часом можуть бути без сьомої клепки. Яке гірке розчарування! Більше я йому не телефонував, розуміючи, що в разі дійсної потреби мене легко знайти, однак мене більше ніхто не турбував. Сам же я намагався знайти інших учасників експедиції, але безуспішно. Якось випадково довідався про завтрашнє відкриття експедиції, зателефонував одному з членів організаційного комітету, спитав його, що і як, а він відповідає, ніби вихід в неділю, а, може, в понеділок, сам, мовляв, мусиш знати. А звідки я можу знати, якщо я взагалі в експедиції людина випадкова і планую собі в ній тільки роль літописця з наївною вірою в те, що докладний опис всього цього підприємства знайде зацікавлення у наших нащадків.


Урочисте відкриття


Людей зібралося дуже мало. Прийшли переважно ті, хто мав до експедиції якесь відношення – потенційні учасники, організатори, їхні родичі та знайомі, кореспонденти, комсомольські діячі. Але видовище небуденне! На пляці поставлено туристський намет, поруч стоїть спортивний каяк і великий баняк на тринозі. Миршаві коні, запряжені в хибку фіру, мляво жують сіно. Загальну увагу привертає катамаран, споруджений з двох паливних баків військового літака, які нагадують маленькі ракети. Катамаран перетворено на трибуну, на якій стоїть велика чаша з водою. Все це обплутане кабелями радіо- і кіноапаратури. Зацікавлені перехожі перепитують один одного, чи не якась вистава під відкритим небом. Ті, хто має час, залишаються подивитися. З натовпу все виглядає загадковим. Поважні солідні люди дають інтерв’ю репортерам. Говорять серйозно і довго, їхня серйозність передається і байдужим репортерам. Найбільше говорить людина, чимось подібна до ченця, рахманна і незворушна. Кажуть, що це керівник планованої екологічної експедиції. Цікаво, що він говорить? Не хвилюйтеся, зараз він те саме повторить для всіх присутніх на мітингу, який вже починається разом з дощем. Людей на площі все меншає, натомість кількість промовців на трибуні росте. Говорять керівники експедиції, комсомольські лідери, представники природоохоронних організацій, громадські діячі і активісти, письменники і поети. Всі вони п’ють по горнятку розбавленої дощем води з чаші, яка символізує надію, що колись з кранів у наших квартирах потече така сама, як і в чаші, чиста вода.

А дощ між тим перетворюється в зливу. Слухачів вже менше, ніж промовців, але завзяті оратори надихають один одного, і їхні промови набувають яскравого поетичного забарвлення. Цікавість і відповідальність перед майбутнім поколіннім затримує декого на площі, і, виглядаючи з брам, люди вслухаються в слова, які б мали їх зачепити за живе: про екологічну неосвіченість керівництва вищого рангу, про забруднені ріки, з яких повтікали русалки, про наших дітей, яким ми не залишимо ані куточка живої природи, про необхідність об’єднання наших зусиль і про багато чого іншого, чого я не запам’ятав.

З кінцем мітингу дощ, проте, не перестав, і стало ясно, що він до мітингу не має жодного відношення, і природа не ставиться вороже до своїх захисників. А може це була перевірка нашого запалу? Як би там не було, дощ запалу не згасив. Зразу ж після мітингу у фойє сусіднього кафе відбувся запланований концерт. Співала моя улюблена співачка, але я не слухав, бо почав діяльно і натхненно входити в атмосферу експедиції, хоча мої пропозиції відносно організації експедиції залишилися без уваги:
- А, якось воно буде!

Пізно ввечері, нарешті, все керівництво експедиції зібралося на нараду, яку почали з обговорення форм звітування планованої роботи – щоденники, маршрутні листи, якісь бортові журнали і таке інше, про що я потім вже ніколи не чув. Далі перейшли до питання про членство в експедиції, кого ж все ж таки до неї приймати: всіх, хто хоче, як було раніше, чи тільки тих, хто хоче і може робити наукову роботу, а якщо всіх, то чи має наше Товариство, яке взяло в свої руки фінансування експедиції, годувати і туристів, чи тільки наукових працівників. Пізніше виявилося, що людей завжди бракувало, тому приходилося брати всіх, хто хоча би погоджувався веслувати на катамарані. Відчуваючи, що Товариство перехоплює ініціативу, і спокійний багатолітній її організатор почав втрачати рівновагу і нарешті заявив: “Тоді йдіть самі!”. Товариство і раде було б його позбутися, бо він і в інших питаннях проявляв дивовижну впертість, та без його досвіду і знайомств з маршрутом і місцевими владами, цей широкомасштабний захід міг перетворитися хіба що на велику прогулянку. Отож, приходилося шукати якихось компромісів і відкладати вирішення деяких питань на майбутнє. Так ми і розійшлися, остаточно не вирішивши ні завдань експедиції, ні її характеру, ні питання про членство, не кажучи вже про більш прозаїчні речі, такі як, наприклад, скільки ж людей завтра має вирушати і як організувати їхнє харчування.


Продовження див. далі




Free counter and web stats


Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1483

Модифіковано : 31.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.