Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна діяльність / Белетристика / Жахлива експедиція / Суходолом. / Верин – Заліски

Верин – Заліски


Четвер, 2 червня. Веринь – Крупсько.


Прокинувся о 6.30. По наметові барабанить дощ, все небо затягнуте хмарами. До дев’ятої знову латав джинси, а потім, за наказом Гаврилова, у саму сльоту пішов до Крупського, щоб довідатися про можливість влаштуватися десь під дахом. В селі сільради нема, але минулого року ще була. Це вже не перший раз чую, що в селі скасували сільраду. Чи то в селах людей стає менше, чи то така політика централізації, але якось дивно – по селах зовсім нема радянської влади, тільки колгоспні бригадири. Але це ж зовсім інше, ніж, скажімо, війт або староста.

На безвладдя пішов до школи. Директора не було, а тільки він міг дозволити зупинитися в школі, тому довелося на нього чекати. Чекаючи, я розговорився із вчителем-інвалідом, який чергував у школі. Він, довідавшись, кого я репрезентую, став скаржитись мені на жахливий стан довкілля в цьому районі. З одного боку – Роздільський сірчаний комбінат, а з другого – Миколаївський цементний завод. Влітку, коли не перепадають дощі, буквально нема чим дихати, листя дерев покрите грубим шаром пилу, огірки марніють у зав’язі, чорна вишня не родить, яблука стали якісь водянисті, словом, все з кожним роком іде на гірше, бо у природі сталися якісь небезпечні зміни. Звичайно, риби у Дністрі мало. Колись хлопцем, каже, лапав півтораметрових сомів, а тепер…- у розпачі махнув рукою. Коли ми вичерпали всю екологічну тематику, а директора все не було, я вирішив повернутися до табору, щоб запропонувати переселення до школи, впевнений у гуманістичному характері цієї установи та її керівників.

Я прибув до табору близько дванадцятої. Всі ще сиділи по наметах, роздратовані і голодні, тому вістку про переселення до школи сприйняли з великим задоволенням. Одначе, коли ми прийшли до школи, виявилося, що директор не дуже гостинний. Коли він зажадав від нас якихось документів, які б підтверджували офіційний статус нашої експедиції, у мене похололо в серці. Ми не мали жодних паперів. Не те що якимось посвідченням, а навіть офіційним маршрутним листом, який завжди мають поважаючі себе туристи, ми не були забезпечені. За такого стану речей будь-який дільничний уповноважений міг затримати нас за підозріле, з його точки зору, вештання поблизу стратегічних об’єктів, що незабаром і сталося. Але на цей раз обійшлося. Гаврилів виявися непоганим дипломатом і переконав директора, що звичайного паспорта досить для того, розраховувати на прояв людського милосердя. Після деяких вагань директор дозволив нам залишитися, записавши попередньо наші дані в якусь грубезну книжку, через що склалося враження, ніби він щоденно приймає в школі підозрілих осіб. Але, як завжди буває, з більш тісним знайомством прийшла і більша гостинність. Щоправда, для її прояву в школі не було майже ніяких можливостей. Газ відключили і опечатали на літо, електричних плиток, крім мацюпоньких лабораторних, не знайшлося, а ми ж наскрізь мокрі і голодні. Нашвидкуруч зробили в одному класі сушарню, в другому – спальню і, розділившись на дві групи, пішли шукати джерела забруднення до Роздолу і Розвадова з наміром там же і пообідати.
Свої наміри ми здійснили тільки наполовину, не змовляючись, однаково. І в Роздолі, і в Розвадові ми спромоглися лише пообідати, а іншим справам на заваді став дощ, який безперервно лляв цілий день. Пізніше виявилося, що в Роздолі варто було би подивитися колишній палац графів Ржевуських, в якому тепер розташований будинок відпочинку “Розділ”. Ярослав Гнатів, львівський письменник родом з Миколаєва, вважає, що раніше це був замок, про що свідчать і фігури рицарів у парку, однак нині він зовсім перебудований. На жаль, я так і не побував там, але бачив фотографії зроблені Вадимом Миколюком наступного року. Особливого враження вони на мене не справили, певно, як, певно, і на інших. Кілька років тому було зроблено припущення, що в нішах палацу стояли античні скульптури, єдині на цілу Україну оригінальні пам’ятки класичного римського мистецтва. Вони, ніби, були закуплені власником палацу в Італії в минулому столітті. Однак у багатьох висловлене припущення викликає скепсис.


П’ятниця, 3 червня. Крупсько.


Дощ не перестає. Ми продовжуємо займатися дрібними особистими справами. Оксана примудрилася спалити на мініатюрній електроплитці свою новісіньку штормівку – занадто швидко хотіла її висушити. Дівчині шкода штормівки, а Макарцю – дівчини, бо на холодну погоду не має у що вбратися. Але у нього як у досвідченого туриста завжди є про запас купа необхідних речей, отож, позичив дівчині теплий светр на негоду. В цей день згоріли ще чиїсь кросівки, чи може тільки шнурки від них, того достеменно не пам’ятаю.

Не маючи що робити, завітав до директора школи розпитати про село. Як виявилося, якраз він викладає історію і з цього почалося наше знайомство. Директор показав мені грубезний рукописний том – історію села Крупсько, яку пишуть учні під його керівництвом. Історія ще не дописана, але вже треба переписувати, бо в процесі вивчення місцевих джерел виявилося багато незнаного і цікавого. В селі Верин, наприклад, є 700-літній дуб, під яким, за народною легендою, зупинявся Богдан Хмельницький. Начебто сидів він під тим деревом, яке і тоді вже було немолоденьке, зрізав собі патика дубового і каже : “Буду тим патиком панів бити, якщо шабля зламається”. З цим же дубом (а, може, і з іншим) пов’язаний народний переказ про німецького снайпера часів останньої війни. Він сидів у схроні під дубом і, вистрілюючи по одному саперів, не давав налагодити переправу через Дністер. Тільки через декілька днів радянські розвідники захопили його і влаштували йому нелюдське катування.

Знайомий був директор і з історією водоохоронної служби на Дністрі. За австрійських часів у його басейні діяла спеціальна установа, яка слідкувала за станом ріки – поглиблювала річище, закріпляла береги тощо. В Розвадові ще й досі залишилися якісь будівлі, де був колись розташований начебто гідрологічний інститут Дністра. Чи був це насправді цілий інститут, невідомо, але щоденні гідрологічні виміри на Дністрі, дійсно вже з початку минулого століття робилися в кількох пунктах.
Дізнався я від директора також про місцеву знаменитість, народного художника Івана Сколоздру, який живе в Розвадові. Коли я виявив зацікавлення, директор люб’язно запропонував мені відвідати художника, з яким був добре знайомий. Поки я питав дозволу у Гаврилова, директор вже підігнав до школи машину, де знайшлося місце і для Макарця, який теж виявив бажання поїхати на відвідини. Маестро виявився неординарною особистістю, з власним світобаченням і з власною життєвою філософією, а оскільки має, як це часто буває у справжніх талантів, непримиренний і войовничий характер, живе самотньо, без сім’ї. Його мальованки на шклі справили на мене досить сильне враження своїми яскравими чистими кольорами. Крім цих мальованок майстер має кілька десятків скульптурних мініатюр з глини. Ці роботи дуже подобались Макарцю, а мені здалися наслідуванням, бо було таке враження, що я вже щось подібне колись бачив. А може я в житті бачив ці живі, природні вирази облич, і тому все це було знайомим? Розпитати мистця про його творчість не було жодної можливості, бо сам він не мовчить, і Макарець не мовчить, а мені вже нема куди слова встромити; спитав тільки, чи продає свої роботи. На це художник відповів, що вже ні. Я зрозумів, що колись він пропонував свої твори на продаж, але його належно не оцінили. Типове явище серед мистців. На прощання ми обмінялися з художником автографами, залишивши йому на згадку наше звернення до жителів Дністровського краю, і поспішили назад до школи, де нас вже чекали, щоб рушати в путь далі.

Автобусом ми доїхали до Жирової, а потім попутними машинами до Залісок. Тут кінець пішохідного етапу, далі попливемо водою. Отож, мусимо знайти дах над головою на кілька днів, поки будуть готуватися плавзасоби. Бригадир колгоспу, до якого ми звернулися з цим питанням, запропонував нам “червоний куток” на фермі, ліпшого нічого не було. Ферма стояла серед болота, яке утворилося після дощів з гноївки, перемішаної із землею і водою. До того ж, для наших непризвичаєних носів запах біля ферми видавався аж занадто різким. Ми пішли шукати інше місце. На наше щастя, в селі був клуб, де ми і знайшли притулок, завідуюча якого виявилася дуже гостинною жінкою. Вона наварила нам яєць, зробила чай, дала молока і сиру, словом, робила все, щоб задовольнити наші потреби. Ми почували себе в клубі як вдома і весь вечір присвятили розвагам – грали в більярд, доміно, шахи, настільний теніс. Дуріючи, Макарець випадково набив Оксані гулю на чолі, що викликало море сліз, і Василь мусив цілий вечір вибачатися перед дівчиною. Він їй обіцяв якісь дурниці, смішив і обіймав, мало не цілував. Врешті-решт він так затуркав дівчині голову, що ладна була йому все вибачити, аби тільки лишив її в спокою.

За дорученням Гаврилова я намалював на великому шматку дикту оголошення про те, що експедиція зупинилася в клубі і, взявши з собою Наталю, пішов вішати цю об’яву на берег річки. Потайки я сподівався, що готові катамарани вже чекають на нас, але берег був порожній. Для годиться, ми пошукали їх вздовж берега Стрия, який тут допливає у Дністер, а потім пішли додому.



Субота-Неділя, 4-5 червня. Заліски.


Зранку між Василем і Оксаною знову був конфлікт. Дівчата збиралися додому, а Макарець їм допомагав. Ця допомога виявлялася в тому, що він кидав їм речі, які вони на ніч повісили для просушки, і потрафив мокрою шкарпеткою Оксані в око. Цю образу вона вже йому не вибачила ніколи і навіть, коли Макарець став знаменитим депутатом, ставилася до нього дуже скептично. Зранку безмаль всі поїхали до Жидачева у лазню, а я відпроваджував Оксану і Галю до Львова. Вони обіцяли обов’язково повернутися до експедиції після екзаменів і практики, але це мало бути дуже нескоро, аж на початку серпня.

Зовсім недалеко від Залісок, по дорозі на Новий Розділ, лежить надзвичайно цікаве село Піддністряни. Тут є величний храмовий комплекс, що складається з дерев’яної церкви, мурованої дзвіниці та дерев’яної каплиці. Церква має аж дев’ять декоративних бань у три яруси. Спеціалістам вона нагадує російські Кіжі, але між обома пам’ятками архітектури є суттєва різниця – Кіжі відомі багатьом, а Піддністряни – ні. Побудова декоративних бань на зімкненому склепінні була улюбленим прийомом московсько-суздальських архітекторів 17-18 століть, а в Україні його відлуння можна знайти хіба лиш десь у Путивлі. Чому так побудована церква у Піддністрянах, лишається загадкою. Після відновлення греко-католицької Церкви в Галичині, тут громада залишилася в православ’ї і це може свідчити про те, що село було колись москвофільське і тому церкву збудовано на московський манер. Але можливо, що це була примха місцевого поміщика Яна Кароля Язвінського, відомого тим, що програв свою дружину в карти. Щоправда, цим вона особливо і не журилася, бо чоловік мав легковажну вдачу, але селяни довго згадували його як доброго пана. Власне, це він побудував церкву в селі, рівно як і школу, плебанію, будинки для кооперативи, сільської управи. Він же електрифікував село ще наприкінці минулого століття, заклав чудовий парк з екзотичними рослинами і побудував в ньому палац із скляною дахівкою.


Через багато років експедиція стартувала з Піддністрян, але зайняті підготовкою плавзасобів та іншими справами, ми не змогли зібрати більш детальної інформації про це цікаве село, хоча зробили нові, вже кольорові фотографії церкви. Мені також вдалося коротко поговорити з колишньою покоївкою пана, яка один день на березі випасала корову. Старенька досить детально описала панський парк на схилах Дністра з доріжками посипаними пісочком, гарною альтанкою і невеличким басейном біля джерела під горою, щовечора влітку збиралися дами і кавалери. Питна вода близько до табору нам була конче потрібна, але тепер місцевість біля джерела перетворилася в болото, суцільно заросле кропивою та чагарями настільки, що ми навіть не робили спроби до нього підійти.

Вийшовши в обідню пору до Дністра, я побачив, що на березі вже лежать каркаси наших катамаранів. Прямуючи до них, я навіть не зауважив, що коло мене зупинилася вантажівка з причепом, з кабіни якої вискочив Петро Рубан. Він покликав мене і після привітання заявив, що обладнати катамарани ми маємо своїми силами. Де ми маємо взяти дошки та інструменти, того він не знає. Швиденько зі мною попрощався і поїхав до Львова. Ще раніше комсомол намічав зробити тут якесь фольклорне свято на честь відкриття водної частини експедиції, але про це вже не було мови.

Ввечері повернулася група з Жидачева, а з ними Мирон Гончарук і Христина. Роман же все ще має клопіт з тої лімнинської справи. Нині він з Ігорем Швайкою, Головою нашого Товариства поїхав до Турки, а з ними ще якийсь кореспондент. Ачей вони допоможуть залагодити цю неприємну справу. Після вечері, дуже пізно, близько дванадцятої, в клубі почалися танці і продовжувалися до другої години. Молоді було дуже багато. Грала місцева група (з Придністрян) – гітара-бас, саксофон, електро-орган, акордеон. Пісні співали головно українські, інколи російські. Танці були всякі – і сучасні, і традиційні, і якісь місцеві. Про нас було оголошено, що ми гості, і на нашу честь було заспівано якусь пісню, ми всі під неї танцювали. Після цього ми вже були як свої і разом з усіма гасали, дуріли і казилися як хотіли. Настрій був такий веселий, що, коли танці закінчилися, дехто з нас не міг ніяк вгамуватися, і це кінець-кінцем привело до конфлікту. Музиканти залишили свої інструменти на сцені, і ми почали їх випробовувати. Бардадим і Бутенко посідали за ударні і почали безладно гамселити в барабани і тарілки. Грюкіт стояв неймовірний. Начальник наш спочатку все терпів, потім сильно розгнівався і нагримав на хлопців. Але це на хлопців не подіяло і він розгніваний забрав свої речі і пішов ночувати надворі. За ним пішов і Макарець.

Зранку я поїхав до Жидачева. Після лазні я оглянув місто і зайшов на цвинтар. Стан його жахливий. Половина пам’ятників повалена, все заросло кропивою, скрізь стирчать гілляки, в бур’янах лежать стовбури дерев. Більшість могил – польські, либонь тому і весь цвинтар недоглянутий. В найліпшому стані була могила полеглих “визволителів”, але і цвинтар, де вони поховані, мав би мати більш пристойний вигляд. Запустіння було таке, що я навіть не припускав, що тут колись буде наведено порядок. Коли я тепер буваю у Жидачові і бачу доглянутий цвинтар, я ніяк не можу зрозуміти, чому він раніше був у такому страшному стані. Подібні відчуття у мене виникли, коли я побачив реставрований костелик в Корналовичах. Вперше я його побачив експедиції 1989 року. Костелик відкрився мені тоді в непролазних хащах молодих акацій, гейби якийсь зруйнований палац в джунглях Індії. Мені здалося тоді, що цей маленький шедевр архітектури втрачений назавжди. Я просто не повірив своїм очам, коли через два роки побачив його на фотографії реставрованим. Я був радий і розчарований одночасно – костелик виглядав вельми буденно. По обіді в “Українських стравах”, де я був єдиним гостем, я поїхав до табору, де на мене вже чекали друзі зі Львова. Взагалі, до експедиції приєдналося багато людей. Приїхав і Ігор Швайка, але дошок і цвяхів не привіз. Робота надалі стоїть, однак Ігор тим не дуже переймався. Він, як комсомольський діяч, вже увійшов у контакт з райкомом комсомолу і сподівався на його допомогу. Секретар райкому, який вже крутився в таборі, запросив нас до райцентру на щотижневе свято пісні, на якому б ми могли виступити перед місцевими жителями. Поїхали ми на четверту годину, але свято, як виявилося, розпочинається о п’ятій. На цей раз концерт мали давати медики, але мої активні друзі зі Львова втрутилися в програму вечора. Першим виступив співак зі Львова. Він проспівав кілька пісень Морозова і Панчишина, які тоді вже були популярні у Львові, але ці пісні своїм змістом викликали у публіки радше здивування, ніж захоплення. Деяке пожвавлення вніс хіба що проспіваний на завершення “День злодія”. Потім виступали керівники експедиції і львівські гості, але нічого цікавого для публіки вони сказати не спромоглися. За ними вже, нарешті, отримав слово головний лікар місцевої лікарні. Але, замість поєднати екологію і медицину, чим міг придати цільність всій імпрезі, він став дорікати експедиції за те, що втрутилася в програму свята. Це виглядало для нас ніби по-базарному, але як для райцентру – нормально, по-домашньому. Свято завершив хор медиків, який, здається, був єдиним запланованим його учасником. Українські пісні у виконанні хору присутні сприймали найбільш прихильно. Не дивлячись на певну кострубатість, програма свята вийшла різноманітною, і секретар райкому був явно задоволений, чим я був дещо здивований, бо у виступах львів’ян були деякі “вільності”, до яких периферія ще не звикла. На радощах секретар пообіцяв нам назавтра привезти дошки і взагалі допомогти нам в усьому. Називався він Богдан і справляв дуже приємне враження своєю енергією і діловитістю. Цікаво було би знати його подальшу долю. Наступного року, коли нам теж була потрібна допомога, його в райкомі вже не було, він вчився в партійній школі у Києві. Мені було шкода, що він не зміг зорієнтуватися в політичній ситуації.

Ввечері відбулися збори колективу експедиції. Виступали головно керівники, решта винувато мовчала, бо нам дорікали за відсутність дисципліни, організованості і навіть культури. Ці серйозні звинувачення в деякій мірі були, безумовно, справедливі. Але як підтримувати дисципліну в експедиції без документів, які б унормовували поведінку і взаємини учасників, я не можу собі уявити. Вимогливість керівництва, не оперта хоча би на бодай на примітивному статуті, може перетворитися у сваволю, обмежену лише рівнем моральності і культури керівника. Так само моральністю, а простіше – порядністю, визначається і поведінка рядових учасників. Звичайно, багато значать в експедиції звичаї, тобто неписане право. Вони відпрацьовані протягом десятиліть тисячами експедицій, відібрані і сформовані досвідом, але їх треба знати. Людині ж, яка вперше потрапила в експедицію, досить бути просто порядною, і до неї не буде великих претензій. Але на такі “високі” теми не прийнято говорити на зборах, тому, мабуть, ми і сиділи в той вечір мовчки, міркуючи кожен про своє. Була в експедиції і інша проблема, про яку ніхто не сказав. Ми всі незадоволені методами керівництва нашого формального начальника, який, на щастя, був в експедиції поки що тільки кілька днів. Він якось не розуміє необхідності чіткої організації та планування роботи, не сумніваючись у тому, що “якось воно буде”. Це дуже погано, але ще гірше те, що він не має авторитету серед досвідчених учасників експедиції. Носієм яких би якостей не був керівник, але, коли до нього виявляється відверта неповага, коли він є постійним об’єктом для кепкування, то такого керівника треба міняти. Але ж на кого?



Третій тиждень експедиції. Понеділок-вівторок, 6-7 червня.


Як виявилося, у нас не готові не тільки катамарани. Ми не маємо ще наметів, каяків, весел, рятівних жилетів, запасу консервів, грошей, начиння та іншого експедиційного реманенту. А завтра, згідно з планом, ми повинні рушати в плавання, що, звичайно, неможливо. Поїхали ми цілою командою до Львова, але в перший день встигли отримати тільки гроші. Спочатку виявилося, що завгосп ще не призначений наказом, хоч це можна було зробити завчасно. Отже, довелося Ігореві та йому бігати цілий день по кабінетах, шукати і чекати начальство, але кінець-кінцем всі формальності були залагоджені. Після цього був ще бій з бухгалтеркою, яка не хотіла зразу видавати усі гроші і пропонувала отримати таку мізерну суму, якої нам би не вистачило навіть на закупку консервів. Ледве умовили її видати половину, але вже була шоста година, і ми не встигали більше нічого зробити.
Увесь наступний день ми їздили автобусом по Львові і збирали необхідні речі в різних місцях, при чому в деяких з них побували двічі і навіть тричі. Шофер через це сильно злостився, і це ще більше погіршувало справу, бо, не бажаючи з ним сваритися зайвий раз, ми не пояснили йому докладно, що нам ще треба, і він на свій розсуд повіз нас вже на Дністер, аж поки вже за містом ми не оговталися і не сказали йому, що нам ще треба заїхати на автобусний завод за веслами. Це остаточно вивело водія з себе. Розвертаючи автобус, він різко висловлював своє незадоволення, ми теж не лишалися в боргу. По сварці всі затихли, певно, відчуваючи свою частку вини. Аж після того, як завантажили весла і перекусили пиріжками в заводському буфеті, наші стосунки з шофером нормалізувалися.

Був кінець дня, коли ми прибули в табір, а катамарани все ще не були готові. Правда, вже привезли дошки, і хлопці почали роботу. Каркас катамаранів був зроблений на основі двох підвісних паливних баків для літаків, які мали форму ракет. Баки були скріплені металевою арматурою, на яку мала нашиватися дерев’яна палуба. Ось цим ми і займалися до пізньої ночі і зробили п’ять катамаранів, хоч для теперішнього складу це було забагато, бо не всі, хто приєднався до експедиції пару днів тому, мали намір і можливості вирушати в плавання. Виникла думка два катамарани лишити, але Швайка був категорично проти. За його словами, в перспективі експедиція мала зрости до 25-30 чоловік, і це, дійсно, так певний час було. Однак, в той же час у нас зросла і кількість плавзасобів, а пізніше людей поменшало, тому проблема комплектування екіпажів залишалася актуальною для нас до самого кінця експедиції.

Вечеряти ми в цей день сіли в суцільній темряві. Мабуть, вже було по дванадцятій, коли ми розсілися біля вогнища, щоб випити по чарці за успіх нашого підприємства. Взагалі, в експедиції діяв “сухий закон”, але сьогодні ми зробили виняток, бо що, власне, робити з тою пляшкою, яку із собою привіз Петро Чечура? Це була людина весела, компанійська, яка біля вогнища одразу надійно брала в свої руки загальний настрій і міцно тримала його так, що всякі намагання перехопити в нього ініціативу бували марними. Ще він привіз нам симпатичне горнятко з написом “Нап’ємося чистої води просто з Дністра!”. За це ми і випили. Так ми зробили перший крок до порушення закону. Але щоб порушення все ж таки носили “законний” характер, в розробленому пізніше Статуті експедиції передбачалося покарання за “несанкціоноване вживання спиртних напоїв”.





Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1479

Модифіковано : 31.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.