Розбудова російської держави
Територія Ростово-Суздальського князівства була простора і розширювалася далі. Для будівництво нових міст були потрібні додаткові робочі руки і вони притягалися владою як вільні поселенці, що сприяло також розвитку сільського господарства і обробної промисловості. Татищев писав, що Юрій Довгорукий збирав людей звідусіль, але в основному з півдня і надавав їм чималу позику та забезпечував іншу допомогу (Корсаков Д. 1872, 76). Ніяких відомостей, звідки він брав гроші, в літописах не збереглося, але його наступники, очевидно, користувалися тими ж джерелами.
Так поступово будувалося і набирало силу Велике князівство Владимирське і в основі його успіху лежала підприємницька традиція і капітал, англосаксів, що оселилися тут колись, але вимушених згодом шукати нового щастя десь в іншому місці. Діяльність Андрія Боголюбського, яка потребувала кошти для подальшого містобудування та ведення активної зовнішньої політики, викликала нове невдоволення «вовків», і зокрема, з роду Кучковічей. Їх боротьба з князем закінчилася його вбивством у 1174 р. За повідомленням Інституту археології РАН 2015 року під час реставрації Спасо-Преображенського собору в Переславлі-Заліському на стіні храму був виявлений список з 20 імен учасників вбивства князя. Однак прочитати вдалося лише кілька, серед них – зять князя Петро Кучків, його брати Амбал і Яким Кучковичи і якісь Івка, Петрко і Стирята. Нехристиянські імена можуть бути англосаксонськими. Принаймні останнє з них можна пов’язувати з д.-англ. styria «осетер» або styrian «рухати, збуджувати, гнати».
Через два роки після вбивства велика частина змовників була страчена і це не заповідало примирення між владимирською князівською владою і англосаксами, котрі продовжували мати великий вплив в Суздалі і Ростові. Можна припускати, що, побоюючись подальших утисків і не маючи можливості протистояти зростаючому Владидимиру, ватажки англосаксів визнали за краще відвести більшу частину одноплемінників за Урал, (див. далі Освоєння Сибіру і Далекого Сходу англосаксами). Та частина, що залишилася, швидко асимілювалася серед слов’ян, але завдяки законам еволюційної психології певні особливості суспільної поведінки англосаксів все-таки були передані московитам і теж зіграли свою роль в становленні російської державності. Таким чином, Московія отримала англосаксонську традицію в спадок як стартовий капітал, і в прямому і непрямому значенні слова. Саме англосакси, усвідомлюючи залежність політики від капіталу, заклали принцип державного скопидомства, який супроводжував всю історію Росії і описаний С.М. Соловйовим такими словами:
Іноді бачимо ми, як цілі покоління протягом багатьох і багатьох років важкими трудами нагромаджує великі багатства: син додає до того, що було накопичено батьком, онук збільшує зібране батьком і дідом; тихо, повільно, непомітно діють вони, наражаються на нестатки, живуть бідно; і ось нарешті накопичені кошти досягають великих розмірів, і ось нарешті щасливий спадкоємець працьовитих і ощадливих предків починає користуватися багатством, що дісталося йому. Він не марнує його, навпаки, збільшує; але при цьому спосіб його дій за самим обсягом коштів відрізняється вже великими розмірами, стає гучним, видимим, звертає на себе загальну увагу, бо має вплив на долю, на добробут багатьох. Честь і слава людині, який так розсудливо вмів скористатися засобами, які йому дісталися; але при цьому чи мають бути забуті скромні предки, які своїми працями, ощадливістю, нестатками доставили йому ці кошти? (Соловьев С.М. 1960, Книга III, 7).
Така державницька ощадливість зробилася традицією в російській історії і вона відповідала законам державотворення. Узагальнюючи позитивний історичний досвід ведення економіки різними государями, Нікколо Макіавеллі, приходить до висновку, що опорою держави разом з добрими законами і доброю армією має бути добре відрегульована фінансова система з суворим режимом економії (Долгов К. 1982, 26). Російська держава саме так і будувалася.
Коли монгольська армія з 1237 до 1240 року почергово завоювала усі руські князівства, хан Батий, виходячи з реальної оцінки їх сили, визначив старшим серед усіх князів владимирського Ярослава Всеволодовича і передав йому також Київське князівство. По монгольській навалі по всій Русі почалася боротьба окремих удільних князівств за ханський ярлик на велике князювання. Київське князівство переживало подальший занепад і в цій боротьбі шансів не мало, тому фактична столиця Русі перемістилася спочатку у Владимир, а пізніше до Москви. Причина поступового піднесення Москви є певною загадкою:
Те угруповання феодальних осередків, якому судилося стати на місце городових волостей XI – XII століть і яке отримало назву великого князівства, пізніше держави Московської, наростала повільно і непомітно: і коли люди XVII століття опинилися перед готовою начорно будівлею, їм важко було відповісти на питання : хто ж почав її будувати? (Покровский Михаил. 2002, 126).
Розгадка криється в економічному зростання Москви, що досить давно почали визнавати такі російські історики як В.Й. Ключевський, І.Є. Забєлин, М.М. Покровський. Цьому сприяло розташування Москви на перехресті старого торгового шляху в Булгарію і нового з Новгорода в Південну і Східну Русь, а також природні умови околиць, які здавна притягувати мігрантів і обумовили постійне зростання кількості тутешнього населення:
Направду Московська місцевість представляла в ті часи багато сільських зручностей для розвитку широкого сільського господарства. Так званий Великий Луг Замоскворіччя, що лежить проти Кремлівської гори, доставляв велике пасовище для худоби і особливо для княжих кінних табунів. Окружні луки і поля, що перетиналися річками і струмками, служили славними угіддями для хліборобства, городництва і садівництва, не кажучи вже про густі сінокоси. Немає сумніву, що прилегле до Кремлівської гори Кучкове поле було вкрите ріллею (Забѣлин Иван. 1905, 4.)
Очевидно подібні умови існували на досить широкому просторі, бо довкола Москви ми спостерігаємо найбільшу щільність найдавніших населених пунктів, багато з яких були засновані ще англосаксами (див. на мапі нижче).
Назвам показаним на мапі і деяким інши даються такі інтенрпретації за допомогою давньоанглійської мови:
Ахтирка – др.-анг. æfter «за, через», др.-сак. -gā, др.-анг. -gē «местность».
– д.-анг. ræst «відпочинок, спокій».
Болдине – д.-анг. bold «будинок, житло».
Дарна – д.-сакс. darno, д.-анг. darnunga «таємний, скритий».
Деденеве – д.-анг. dead «мертвий», eanian «ягнитися, котитися».
Картине – д.-анг. ceart «пустище, необроблена громадська земля».
Картмазове – д.-анг. ceart «пустище, необроблена громадська земля», māga «син, нащадок», або maga «потужний, сильний».
Китайгород – д.-анг. ciete «халупа, буда"
Кунцеве – д.-анг. cynca «в'язка, пучок».
Ладога – д.-анг. lađu «запрошення», д.-сак. -gā, д.-анг. -gē «місцевість».
Литкарине – д.-анг. lyt «маленький», carr «камінь, скеля».
Мамири – д.-анг. mamor(a) «глибокий сон».
Міуси, історичний район Москви – д.-анг. mēos «мох, болото».
Москва (в літопису Московъ або Московь) – д.-анг. mos «болото», cofa «халупа, хибара».
Оболдине – як Болдино.
Охтирка – д.-анг. æfter «за, через», д.-сак. -gā, д.-анг. -gē «місцевість».
Пенягине – д.-анг. pæneg «монета, гроші».
Реутов – д.-анг. reotan «плакати, жалітися».
Синькове – д.-анг. sinc «скарб, багатство».
Фофанове – д.-анг. fā «пістрявий», fana «тканина, хустка».
Чертанове – д.-анг. ceart «пустище, необроблена громадська земля».
Чурилково – д.-анг. ceorl «чоловік, селянин», анг. churl «грубіян, селюк».
Шадрино – д.-анг. sceard, д.-анг. sceader від scead «тінь, захист, охорона».
Юрлово – д.-анг. eorl «шляхетна людина, воїн».
Не менше, ніж економіка, формуванню ядра майбутньої держави довкола Москви сприяла церква як істинно державницька інституція:
Раніше, ніж московський князь став називати себе царем і великим князем всієї Русі, давно вже був митрополит всія Русі: церковне об’єднання Росії на кілька століть старше політичного (Покровский Михаил. 2002, 152).
Отож, українці почали програвати росіянам ще тоді, коли Київська митрополія у 1299 році була перенесена у Владимир, а пізніше до Москви. І ще один фактор, також пов’язанй з Церквою, забезпечив ідеологічне підгрунтя Російській державі на довгі віки. У 1453 році турки захопили Константинополь і цей факт «відкрив перед політичною фантазією московських богословів позитивні перспективи незвичайної широти і грандіозності» (там же, 156). На їхню думку центром православ’я мала стати Москва. Так виникла знаменита теорія «Москва – третій Рим», за якою цар Іван Грозний походив з роду римського імператора Августа. Варіанти цієї теорії сформували риси національної гордості росіян, окремі з яких існують у них досі.
На початку 17-го ст. Московська держава переживала тривалу і тяжку політичну кризу. На царський трон було кілька претендентів, він переходив з рук в руки. Польсько-литовські війська захопили були Москву, цар на той час Василій Шуйський був взятий у полон, а на трон посаджений син польського короля Сигизмунда ІІІ Владислав. Збереження російської державності після усіх тих перипетій є певною загадкою. В російській історії її рятівниками впевнено називають невідомих до тих часів двох людей – одного з нижегородських земських старостів Мініна і дрібного князя Пожарського. Під їхнім проводом польські війська були розбиті в кількох битвах і таким чином з’явилася надія на порятунок. В основі успіху лежали великі гроші, за які було найняте численне військо, в ряди якого за добру винагороду перейшли також деякі польські військові частини. Гроші вдалося зібрати і добровільно, і примусово з нижегородського населення, яке мусило віддавати на потреби війська до одної третини свого майна. Устам Мініна, який взявся за матеріальне забезпечення війська, приписуються такі слова на одному із зібрань нижегородців:
Захочемо допомогти Московській державі, так не пошкодуємо маєтку свого, не пошкодуємо нічого, двори продавати, дружин і дітей закладати і бити чолом – хто б заступився за істинну православну віру і був у нас начальником… Я убогий з товаришами своїми, всіх нас 2500 чоловік, а грошей у нас в зборі 1700 рублів; брали третю деньгу: у мене було 300 рублів, і я 100 рублів в збірні гроші приніс; то ж і ви все зробіть (Соловьев С.М. Том 8. глава 8).
Гроші були зібрані звичайно не малі і дуже сумнівно, що необхідну суму забезпечив тільки простий люд. Судячи із загального перебігу подій не поскупилося і боярство, яке консолідувалося в ім’я збереження державності і обрало царем Михайла Федоровича Романова. В російській історії події цього Смутного часу характеризуються як період всенародного підйому і в подальшому в яскравих фарбах вони використовувалися для виховання наступних поколінь. В такому поданні не обійшлося без перебільшення, але готовність широких мас населення укласти суспільний договір для збереження держави, безперечно, була.
Бездержавність
Виникає питання – чому українці по монгольській навалі не змогли зберегти власну державу, в той час як росіяни її зберегли і пізніше врятували у скрутний момент?
Шукаючи відповіді на це питання, мусимо визнати, що ще до нашестя Андрія Боголюбського у Київській державі почався небезпечний період, який позначився відсутністю авторитетного князя:
За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне (Яковенко Н.М. 2005, 43).
Причиною такого становища очевидно була взаємодія різних внутрішніх і зовнішніх факторів. Однак можна думати, що остаточний удар по Києву після пограбування Андрієм Боголюбським завдала не татарська навала, а падіння Візантійської імперії під ударами хрестоносців у 1204 році, фінансованих венеціанськими купцями. З того часу Венеція взяла усю торгівлю Європи у свої руки і кружний шлях «з Варяг у Греки» втратив своє значення. Між тим, другим за чисельністю класом міського населення були купці (там же, 52). Уся економічна політика Києва, основана на транзитній торгівлі з Константинополем, зайшла у глухий кут. Власних товарів на експорт у Київському князівстві було обмаль в наслідок натурального господарства, яке панувало в тодішніх українських селах. Практично вони не мали економічних стосунків зі столицею і продовжували вести своє життя патріархальним способом:
… старе племінно-землеробське село (’смерди’) жило своїм відособленим життям, не розуміючи чужого міста (Києва – В.С.), ні, переплітаючи своїх інтересів з міськими і часом вороже проти нього виступаючи (Пархоменко Вл.А. 1924, 113).
В другій половині 13-го ст. по татарському погромі у 1240 році в Києві вже не було князів і, відповідно, сильної влади, а основна маса населення князівства перетворилася фактично в етнографічну масу. Татари встановили для мешканців Київщини натуральні повинності – постачання зерна, волових шкір, не більше (Покровский М.Н. 1933,114-115). Держава була втрачена, її побудову треба було починати з нуля і роль будівничого мала взяти на себе певна людина:
Гегель вважає, що всі держави були засновані завдяки підвищеній силі великих людей. Велика людина має в своїй зовнішності щось таке, завдяки чому інші коряться їй всупереч власній волі. Їх безпосередня чиста воля є її воля. Перевага великої людини полягає в тому, щоб знати і висловлювати абсолютну волю (Долгов К. 1982, 21).
З цього висловлення випливає, що засновник держави має мати не тільки силу, але поєднання сили і знання в одній особі буває рідко. Частіше сильний провідник має розумного радника або вчителя, такого, яким, наприклад, був для Олександра Македовського Аристотель.
Значення особистості для заснуванні держави подає історія Литви. На час занепаду Києва такою ж етнографічною масою, як українці, були також і білоруси, литовці, ятвяги, жмудь та інші найближчі племена:
Литовська ґрупа племен, зайнявши глухий кут в басейнах Нїмана й Двини, взагалї припізнила ся в своїм розвою в порівнянню з иньшими індоевропейськими народами, і спеціально спізнила ся дуже в полїтичній еволюції. До XIII в. ми у литовських племен не знаходимо слїдів якоїсь міцнїйшої й ширшої полїтичної орґанїзації, і се було причиною пасивної ролї литовських племен супроти тих полїтичних орґанїзацій, які розвивали ся наоколо них (Грушевський М. Том IV. Розділ I. Стор. 1).
Князї як швидко розлетїли ся перед лицем татарського війська, так скоро злетїли ся назад, скоро йно татарська орда перейшла через Україну. Поки вона ходила по Угорщинї й західно-словянських землях, на Українї знову почала ся давня полїтична боротьба, хоч татарський погром вплинув примітно на її інтензивність і завзятість (Грушевський М. Том II. Розділ III. Стор. 10).
В Литві в силу інших обставин політичний процес мав інший результат в силу того, що в процес державотворення втрутилася зовнішня сила у вигляді потомків колишніх кіммерійців, яким є також сучасні курди. Проведені дослідження історії кіммерійців показали, що якась їх частина оселилася на Таманському півострові і заснувала там Тмутараканське князівство. В на початку 11-го ст. владу в князівстві захопив Мстислав Володимирович Хоробрий, а ставши князем чернігівським, він переселив велику частину жителів князівства до Сіверщини. Серед них були і курди, які разом з чернігівськими князями ходили походами на Литву. Частина з них там і лишилася і їхні провідники, маючи певний політичний і бойовий досвід, взяли під контроль місцеві племена. Імена першого литовського князя Мендовга і його подальших наступників легко розшифровуються за допомогою курдської мови (див. Kurds at the Origins of Lithuanian Statehood). Вже в 1169 році литовське військо брало участь в поході на Київ, організованому Андрієм Боголюбським. Основи держави було закладено, і загадка її створення литовцями, нечисленним народом у порівнянні з білорусами і тим більше з українцями, має відповідь у тому, що до цього процесу долучилися нащадки войовничих кіммерійців. Як завжди буває, в новоствореній державі почалася боротьба за владу, в результаті якої князем став Мендовг (1253-1263) і він проявив неабиякі державницькі здібності:
За зміцненнє своєї власти боров ся Мендовг до смерти, поборюючи змагання князїв до самостійности, а племен — до полїтичної окремішности, та дбаючи про розширеннє своєї власти й перетвореннє її в безпосередню власть над всїми литовськими
Результати сеї дїяльности Мендовга дають себе відчувати уже від 1230-40-хх. рр. Уже тодї виступає він на зверх як головний репрезентант Литви; а иньші князї, які ще задержали ся, сходять на другий плян, або виступають в ролї його підручників. З сього ж часу маємо вказівки на розпростореннє власти Мендовга також над сусїднїми дрібними князївствами в т. зв. Чорній Руси — в басейнї Нїмана (Грушевський М. Том IV. Розділ I. Стор. 1).
На заході України своєю активністю Міндовгу дорівнював Данило Галицький, який вів з ним постійну боротьбу, але об’єднати під своєю владою цілу Україну він не зміг, а в Київській землі подібної фігури не знайшлося. Для порівнювання особистих якостей Міндовга і Данила ми не маємо даних, але обставини були не на користь останнього, бо перебував під зверхністю і тиском ординського хана. Мати сусідом сильну державу було не в інтересах татар. Литва ж була для них недосяжною, тому там процес державотворення розвивався успішно, незважаючи на періоди взаємного поборювання місцевих князів. Не було великих труднощів для литовських князів поширювати свою владу і на українські землі:
При роздробленню Київської землї на дрібні громади, без князїв, або з князями дрібними, позбавленими сили, підбити їх свому впливу було так легко, що не вимагало нїякого напруження. (Грушевський М. Том IV. Розділ I. Стор. 1).
Ще перед часами і в часи Гедиміна, коли участь татар у політичному житті Східної Європи ставала все меншою, українські землі одна за одною переходили в залежність від Литви:
Київський князь, зістаючи ся de jure ще васальом татарським (він має при собі й татарського баскака), стояв уже, очевидно, в сфері полїтичного впливу в. кн. Литовського.
… Гедимин в початках свого князювання силоміць, оружно підбив собі цїлу Київщину: він іде на Волинь і підбивши володимирського князя, забирає володимирське князївство; потім іде на Луцьке князївство і забирає його також; на другий рік іде походом на Київщину й забирає Овруч і Житомир (там же).
Очевидно такі успіхи Гедиміна були тимчасовими, бо остаточне зайняття литовцями Києва датується 1362 роком. Так чи інакше, започаткована у Києві державницька традиція була якщо не втрачена, то докорінно змінила свою суть:
В особі литовського великого князя Київщина отримала дуже сильного сюзерена, від якого, в разі потреби, можна було чекати підтримки, але який, як і всякий феодальний сюзерен, у внутрішні справи своїх васалів не втручався (Покровський М.Н. 1933, 115).
Таким чином, жодної дискримінації з боку литовської влади щодо руського населення і православної віри у Литві не було. Не зважаючи на те, що Литва у 1385 році пішла на унію з Польщею і разом з тим прийняла католицтво у римському обряді, православне духовенство, не зважаючи на спроби польського кліру, не було обмежене в правах. Менша кількість православних архієреїв у порівнянні з католицькими у «громадській раді Литви» пояснюється тим, що католицизм вже встиг зробитися престижною вірою для заможних, а православ’я притримувався простий люд, з якого і рекрутувалися православні священики (там же).
В склад Великого князівства Литовського входили Київське, Чeрнiгoвo-Сiвeрське, Вoлинське, Пoдiльське князівства. В них правили удільні князі з династії Ґедиміновичів в «доброму порозуміння з руською знаттю». При цьому у великому князівстві русини складали близько 90 % усього населення (Яковенко Н.М. 2005, 43). Руська знать мала сформуватися ще за часів Київської Русі, але цього виявилося замало, щоб утворити власну руську державу. Очевидно не було серед неї готовності до створення необхідного для цього суспільного договору. Навіть не був використаний слушний момент позбутися залежності від Литви після смерті Вітовта у 1430 році, коли почався період боротьби за владу у князівстві, яке на той час уже було поєднане з Польщею династичною унією.
Що ж стосується Галицько-Волинського князівства, то в подіях його історії активну роль грало боярство, яке, судячи з тогочасних подій, не стало на шлях державотворення, необхідність в чому мали би мати при потребі самозбереження:
Звідси й потреба в державному Левіафані, здатному покласти край війні кожного з кожним і забезпечити людям безпеку, певні права і певні свободи – але вже тільки як власним підданцям, що колективно визнали його верховну владу над собою і в процесі його спільного творення перетворюються й самі, набуваючи ознак нового громадянського й соціального стану (Гоббс Томас. 2000, 8).
Однак розуміння самозбереження може бути різним. Це може бути як збереження життя, так і способу існування. Данилові Галицькому вдалося приборкати свавільне галицьке боярство, очевидно при його правлінні не існувало для боярства потреби самозбереження, але могла бути можливість втрати життя якомусь зі свавільних бояр. У цьому була мудрість правління Данила. Після його смерті між Галичиною і Волинню відбувалося суперництво за першість в єдиному князівстві, яке формально залишалось васалом Золотої Орди, але реально в політику князівства втручався лише правитель західного улуса Ногай в останній чверті 14-го ст. Вести цілеспрямовану державницьку політику заважали постійні ускладнення з сусідами – Польщею, Литвою, Угорщиною. Наступник Данила син Лев не мав дипломатичного хисту, покладався лише на силу зброї, вступаючи в союзи з колишніми противниками. Відносний спокій князівстві настав після його смерті, коли до влади прийшов син Юрій і були втрачені деякі землі прилучені до того землі. Про правління Юрія маємо небагато відомостей, навіть викликають сумніви його королівський титул, а рік смерті так залишається невідомим, що виглядає досить дивним для держави у центрі Європи. Однак визначною подією його правління було заснування у 1303 році Галицької митрополії у відповідь на перенесення осідку Київської до Владимира.
Так само мало відомо про синів Юрія – Андрія і Лева, які загинули за невідомих обставин приблизно у 1323 році. Кілька кількох років непевності волинські бояри посадили на князівство Болеслава Тройденовича, сина мазовецького князя. В черговий раз державні справи визначило втручання бояр – князя, охрещеного під іменем Юрія було отруєно. Фактично після цього Галицько-Волинське князівство припинило існування – Галичина перейшла в руки Польщі, а Волинь – Литві.
Династична унія між Польщею і Литвою мала своє продовження в Унії Любінській (1569), яка завершила політичне з’єднaння пoльськoї i литoвськo– руськoї держав. Ця подія у значній мірі змінила розклад сил у Європі:
Пeрeтвoрeння динaстичнoгo зв’язку, зaклaдeнoгo Крeвським aктoм 1385 р., нa рeaльну фeдeрaцiю мaлo бeз пeрeбiльшeння eпoxaльнe знaчeння для пoльськoгo, литoвськoгo, бiлoруськoгo тa укрaїнськoгo нaрoдiв, дoля якиx вiднинi пoв’язувaлaся з нoвoствoрeнoю, oднiєю з нaйбiльшиx дeржaв тoгoчaснoї Єврoпи – пoлieтнiчнoю Рiччю Пoспoлитoю, щo прoiснувaлa дo кiнця 18-го ст. (Яковенко Н.М. 2005, 128-129).
В цей час Польща переживала свій «золотий вік» у період правління Жиґимoнтa II Aвґустa, пов’язаний з економічними успіхами в галузі міжнародної торгівлі збіжжям. Територіальні придбання не тільки відповідали великодержавним амбіціям, але у значній мірі збільшували розмір сільськогосподарської землі. Таким чином вся тодішня Україна переходить у підпорядкування Польщі, хоча зберегла попередні судово-адміністративні установи і законодавство в рамках Литовського Статуту. Однак жодних інтенцій на відновлення призабутої державності українська знать не проявила. Час творення національних держав ще не прийшов і почався природний процес спольщення української шляхти.
В цей же час відбувається і процес формування українського козацтва. Освоєння степу, який був під контролем кримських татар, вимагало від поселенців не тільки вміння володіти плугом, але і рушницею. Для протидії татарським наїздам дрібні землевласники мусили організовуватися для колективної оборони, а багаті власники великих латифундій готові були платити гроші за таку службу. Особливу роль у становленні козацтва відіграв заможний магнат Дмитро Вишневецький. Коли литовський уряд не проявляв жодної ініціативи, він, не задовольняючись пасивними оборонними заходами, заклав на острові Хортиця засіку як опорний пункт активної протидії татарській агресії. Заснована Вишневецьким Запорозька Січ продовжувала розвиватися і після страти його у Стамбулі.
Ті з європейців, які були обізнані зі способом життя запорожців (П’єр Шевальє, наприклад), порівнювали їх з рицарями Мальтійського ордену, але дехто віддавав перевагу саме запорожцям, відзначаючи, що ті самі задовольняли свої потреби і не були комусь в тягарем на відміну від мальтійців (Engel, von Johann Christian. 1796, 18).
Запорожці проявили високу здатність до самоорганізації, досвід якої в подальшому забезпечив створення Богданом Хмельницьким козацько-гетьманської держави 1648-1654 років, яка викликали захват європейських істориків:
Темний український нарід піднявся до ідеї вільної держави, організувався у військово-спартанську республіку, і оскільки через своє становище мусила вона мати якогось покровителя, то заключила спочатку союз із татарами, а потім з Росією і принесла таким чином для Польщі неозору руїну… Енергія цілих народів і окремих людей, яка нас зачаровує в історії греків і римлян, проявила себе знову тут на полях біля Білгороду, Корсуня і Збаража , так як і в діях Хмельницького і Мазепи; вона потребує тільки бути описаною пером, щоб сяяти подібно до тамтих (там же, 3-4).
Високо оцінюючи енергійність і велику здатність до самоорганізації козаччини, треба визнати, що це був особливий суспільний клас зі своїми специфічними інтересами і це визнають історики. Зокрема д-р М. Антонович зазначав, що «в основі своїй козацький рух довго лишався внутрішнім міжклясовим антаґонізмом в українськім народі» (Антонович М., д-р. 1941, том ІІІ, 17). Через внутрішні протиріччя і суперечки, відсутність політичного досвіду і усталених державних інституцій ця держава кінець-кінцем підпала під зверхність Москви:
Козацтво використовувало холопське повстання для боротьби проти Польщі, але не збиралася закріплювати його результатів ламаючи традиційний суспільний лад України… В цей час, в дні козацького самоуправління , польський уряд грав на протиріччях класових інтересів всередині самого козацтва – на ворожнечі «дуків» і «нетяг»… і московський уряд не гірше польського зумів використати класову ворожнечу козацького верху з козацьким низом. Поступове перетворення козацької держави в московську провінцію, тільки керовану на особливих умовах, було найближчим результатом цього. У три гетьманства – Виговського, Юрія Хмельницького та Брюховецького – процес був майже закінчений (Покровский М.Н. 1933, 156 -157).
Між тим, Росія в той час була настільки слаба, що не наважилася, користуючись обставинами, взяти реванш у Польщі за поразку в Смоленській війні 1632-1634 рр., в той час як Хмельницький вів успішну війну у союзі з кримським ханом. Обравши обережну тактику в стосунках з Україною і Польщею і «тихою сапою», з року в рік наводнюючи Україну своєю агентурою, Москві вдалося закінчити довготривалу кризу в українсько-польських стосунках своїм стратегічним успіхом, який докорінно змінив співвідношення сил у Європі. Успіх їй забезпечила дипломатія:
…політично Москва вела безпрограшну гру: чим різкіше проявляли свою антипатію до московського режиму верхи, тим відданіше були низи Москві (Покровский М.Н. 1933, 161).
Сподівання на те, що цар може звільнити від послуху королеві відбивав «слабину української політичної думки». Населення не могло збагнути, що «послух Богом даному гетьманові сам по собі звільняє від підданства королеві» (Антонович М., д-р 1941, том ІІІ, 47). Щоправда, існує інша думка, яка вбачає причину проявленого в Україні тяжіння до Москви лише в промосковській позиції верхів:
В основі зближення лежала передовсім традиція давніх зв’язків з Москвою Запорозької Січі, духовними дітьми якої лишалася козацька старшина (Яковенко Н.М. 2005, 227).
Така розбіжність у поглядах відбиває ту складну політичну гру, для ведення якої в Україні не було фахівців. У рамках створеної Хмельницьким Генеральної військової канцелярії, яка мала різнобічні функції, не було окремої дипломатичної інституції за браком кадрів необхідного хисту за винятком Івана Виговського та Юрія Немирича. Без державницького досвіду, дипломатичного вишколу і ясної мети політичні змагання з Москвою заздалегідь були приречені на провал:
Ніякого сліду послідовного переведення української державної ідеї, повне свідоцтво її убожства. Знову замісць політики — дипльоматія самої невисокої марки, яка пильнує тільки забити баки, заговорити противника на дану хвилю, щоб якось через сю хвилю перелізти. Дають обіцянки і навіть присяги, цілком не задумуючись над їх виконаннєм, і діскредитують себе на кожнім кроці. І при тім помилки, помилки без числа — нічим не вимушені, котрі можуть бути витолковані тільки повною байдужістю до державних аспірацій Козаччини (Грушевський М. Том IX. Розділ XIII. Стор. 4).
В Росії для ведення зовнішньополітичних стосунків існувала спеціальна інституція, так званий Посольський приказ, який був створений у 1549 році. За сто років існування в ньому були вирощені досвідчені кадри, які відпрацювали ефективні технології ведення зовнішньої політики, в тому числі з практикою багатих подарунків монархам і хабарів впливовим службовцям іноземних держав. Росія для цього мала достатньо ресурсів. Ось опис подарунків на весілля польського короля Владислав з австрійською ерцгерцогінею Цецилією:
… королю – братину золоту з кровлею, з яхонтами, лалами, смарагдами і перлами ціною у 2000 рублів, три сорока соболів на 1500 рублів та два соболі живих, королеві – золотий окладень з дорогими каменями ціною в 600 рублів, три сорока соболів на 935 рублів та два соболя живих (Соловьев С.М. 1961, Том 9, глава 4).
Через власну бідність український уряд на подібні подарунки не міг спромогтися, в той же час українська шляхта могла легко спокуситися на російські хабарі, про що можна домислитися з подальшої історії України. Описуючи історію козацької держави, західні історики ставлять собі таке питання:
Чому козацький гетьманат не став незалежною суверенною європейською державою, як це зробили Нідерланди, Швейцарія або Бранденбург-Пруссія в той самий час? (Koppeler Andreas. 1994, 69).
Такий результат визвольних змагань здається дивним, бо перший на погляд усі умови для збереження здобутої державності були. Відповідь на це питання лежить поза межами історичних обставин. Основною причиною втрати державності була неспроможність українців скласти суспільний договір. Запорозьке козацтво, продемонструвавши добрі здібності при утворенні невеликої власної республіки, стало руйнівним фактором при творенні великої держави, бо втручалося в політику виключно у власних інтересах. Легко створити республіку в соціально однорідному середовищі, але при різнорідних інтересах козаків, селян, міщан, козацької старшини і духовенства для творення держави був потрібен державотворчий геній, який би будучи сильною особистістю, об’єднав в собі риси полководця, політика і дипломата.
Як вже говорилося, для укладання суспільного договору потрібні відповідні риси етнопсихології – готовність поступатися правами, довіра і повага до влади і таке інше. Історія свідчить, що українці наділені таким рисами в меншим ступеню, ніж росіяни. Зокрема українці більш схильні до бунтарства, ніж росіяни. Лише перелік імен ватажків селянських повстань від Наливайка і Лободи до Залізняка і Гонти та розбійників від Кармелюка до Довбуша, в яких народ бачив у першу чергу ворогів панів, набагато перевершує подібний ряд імен в історії Росії. Приклади Пугачова і Разіна є тими винятками, які підтверджують бунтарський дух українців, бо обидва ці провідники козацько-селянських повстань були родом зі станиці Зимовейської на Дону, яку населяли українці.
Українська ментальність проявилася зразу після смерті Хмельницького:
У час, коли смерть вибила кермо з владної руки козацького вождя, Україну зусібіч оточували вороги її незалежності. Ще більша, однак, небезпека – НЕЗГОДА – зачаїлася всередині, а хитроумний гетьман, плетучи далекосяжні дипломатичні комбінації, мимоволі сам зміцнював її фундамент, бо кожен з його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій (Яковенко Н.М. 2005, 244).
Розпочата хаотична «війна усіх проти всіх» мала печальні наслідки. В результаті козацького перевороту під проводом Цюцюри і Золотаренка загинув аристократ з походження, але здібний державотворець з європейською освітою Немирич, а Виговський мусив зректися гетьманства і рятуватися втечею після чорної ради, на якій заправляли запорожці-січовики. Пізніше він був розстріляний без суду і слідства, звинувачений гетьманом Правобережної Україна Павлом Тетерею у змові з поляками. Подальші фігури в політичному безладді, яке почалося в Україні до рівня державотворців не піднялися аж до часів гетьмана Мазепи:
Цілком зрозумілим для всіх, судячи з тогочасних пам’яток, було те, що не зовнішній ворог, а внутрішня незгода є головною причиною жахливих спустошень (там же, 285).
Оцінювати особистість Мазепи, його політику і поведінку в поняттях нашого часу складно, але безсумнівною була його мета відірвати України від Москви як незалежну державу. До того його схиляли настрої в старшинських кругах, які прагнули скинути царську надвладу, яка тяжіла над становищем сформованої української аристократії (Антонович М., д-р, 1941, 72). Відчуваючи підтримку, він наважився на рішучий крок і склав присягу перед старшиною, сенс якої Пилип Орлик передав у таких словах:
Я присягаюся перед Богом, що роблю це не для власної користі, не для високих почестей, не для більшого багатства або якихось інших цілей, але для вас усіх, що єсте під моїм урядом, для жінок і дітей ваших, для спільного блага матері нашої, бідної нещасної України, для користі всього Війська Запорозького та народу малоросійського, для піднесення й поширення прав і вольностей Війська (Яковенко Н.М. 2005, 273).
Історики відзначають, що Мазепа не був популярним в народі, але в Росії не народ вирішував історію. Обставини не дозволили йому заздалегідь підготувати козацьку старшину до організованого антиросійського виступу через несподіваний крок Карла XII рушити не на Москву, а на Україну. Його обережність можна зрозуміти, підступний донос Кочубея царю був для нього доброю пересторогою. Також Мазепа добре бачив, що церква як авторитетна інституція тяжіє до Москви. Церковна концепція лояльності до російських самодержців була виражена «Синопсисі», творі невідомого автора, видному у 1674 році і перевиданому до кінця століття близько 30-ти разів. Він вперше артикулював головний лейтмотив російської історіографії про тяглість російської держави від Київської Русі, що не витримує жодної критики в очах європейських істориків (Koppeler Andreas. 1994, 39). Популярність видання відбивало суспільну свідомість, тому в таких умовах Мазепа міг орієнтуватися тільки на однодумців серед старшини, настрої якої контролювало пильне око Москви. У первісних планах Мазепи було створення Великого князівства Руського як автономної одиниці у складі Речі Посполитої на рівних умовах з Короною і Литвою (Jasienica Paweł. 1985, 63). Ці наміри були узгоджені з королем Польща Ліщинським, а гарантом угоди ніби погодився бути шведський король Карл ХІІ.
Але і гетьман, і старшина бували в Польщі, були добре ознайомлені із станом речей і перспектива бути в злуці з державою, яка сама потопала в розстрою, їм не зовсім подобалося. Нестабільність державного механізму Речі Посполітої вже в той час була очевидною і її розвал був закономірним. Причини поділу Польщі були одні з тих, що не дозволили відновити власну державу українцям:
Поділи виконали три держави із сильно розбудованими державними апаратами і бюрократичними ієрархіями. Були то монархії якнайбільше станові, які визнавали панщизну і поважали шляхетську гідність всякого походження (там же, 374).
Враховуючи стан речей в Польщі, Мазепа робить наступний рішучий крок і, звертаючись до козаків, закликає їх використати слушний час для того, щоб зробити «нашу Україну краєм вільним і не від кого незалежним». Якась частина виплеканої ним самим козацької еліти розділяла його наміри і надії на успіх (там же, 63, 65). Однак, як це часто буває в подібних ситуаціях, старшинство змінило свою позицію вже під час боротьби. Реально виступ Мазепи підтримала лише Запорозька Січ, антиросійські настрої якої на цей раз збігалися із загальноукраїнськими інтересами.
Невдала спроба Мазепи не була фатальним збігом обставин. Вона разом з досвідом Хмельниччини доводять, що здобути незалежність, вириваючись з лабет вже існуючої держави практично неможливо. Слушний момент може настати тільки тоді, коли я ця держава починає валитися. Таких моментів в 20-му столітті з’явилося два – в 1917 і в 1991 роках. Перший момент не було вповні використано і ця невдача ускладнила розбудову держави після природного розвалу російсько-радянської імперії.
Враховуючи попередню історію, спроба відновити українську незалежність 1917-1921 років, закінчилася не найгіршим результатом. Українське суспільство не було готове сприйняти ідею незалежності і боротися за нею до кінця. Сильної особистості на роль лідера не знайшлося, а нечисленна національна еліта була зачарована модними на той час соціалістичними ідеями, які тяжко узгоджувалися з ідеєю суверенної держави. Перебування українських земель в складі Російської і Австро-Угорської імперій у великій міри послабило інтелектуальний і творчий потенціал народу. В цьому була більше зацікавлена Москва, де більше боялися українського сепаратизму, ніж у Відень. Український націоналізм був визначений як першорядне завдання для імперського розвою Росії, оскільки базову концепцію єдності росіян, українців і білорусів як гілки єдиної нації. Очевидну надуманість цієї концепції розуміли навіть спостережливі іноземні мандрівники, які наочно бачили різницю між українцями і росіянами:
… між цими двома частинами населення існують глибокі відмінності – відмінності в мові, костюмі, традиціях, народних піснях, прислів’ях, фольклорі, побуті, способі життя і громадської організації… Справді, якби я не боявся зайвий раз дратувати патріотичну сприйнятливість моїх великих російських друзів, у яких є улюблена теорія на цю тему, я повинен сказати, що у нас тут ми маємо дві різні національності, значно більш відмінні одна від одної, ніж англійці і шотландці (Wallace Donald Mackenzie. 1905, chapter XXV).
Зрозуміло, що цю різницю в Росії не хотіли бачити з політичних міркувань. З часів Петра І, а більше з часів Катерини другої в Росії сформувалася досконала політика стримування сепаратистських настроїв шляхом асиміляції національної еліти з урахуванням її соціального стану, психології, світобачення:
Уже на початку свого правління Катерина вжила заходів до остаточного знищення автономії гетьманства і розпуску козацьких полків. У той же час, еліти Гетьманщини отримали значну особисту вигоду. Під час формального ушляхетнення козацької старшини Катерина свідомо допускала масову фальсифікацію документів, чим займалося більше ніж 20000 осіб. Одночасно нові представники імператорського дворянства широко залучалися на військові і цивільні адміністративні посади за межами Гетьманщини. Це дозволяло скасування автономії без будь-яких масових спалахів протесту. Шляхта гетьманства поступово прийняла той факт, що вона представляє частину імперії, а не окрему країну. З метою забезпечення своїх інтересів, а також інтересів свого регіону вона прагнула отримати гідну роль в імперській системі. Згодом ідентичність, заснована на гетьманстві, прийняла форму «малоросійської» регіональної ідентичності. Інша, можливо, навіть більш численна частина шляхти прагнула злитися з великоруським дворянством і зробити кар’єру на службі імперії, перш за все в Санкт-Петербурзі. Цей успіх в регіональній інтеграції був в значній мірі обумовлений імперськими успіхами в експансії. Перемога Росії у війні проти Османської імперії – і перший розділ Польщі (1772) зіграли важливу роль в перевазі лоялістських настроїв серед старшини (Miller Alexei. 2015, 314-315).
В 19-му ст. в Росії набрав силу процес формування у суспільстві почуття так званої «національної гордості великоросів». Навіть Ленін називав його ганебним, але всю провину покладав на царський уряд:
… царизм не тільки пригнічує ці 9/10 населення економічно і політично, а й деморалізує, принижує, обезчещує, проституює його, привчаючи до гноблення чужих народів, привчаючи прикривати свою ганьбу лицемірними, нібито патріотичними фразами (Ленин В.И. 1914).
Безперечно, цей процес ініціювали російські царі у власних інтересах і невипадково заспів зробив граф Бенкендорф, державний діяч, керівник корпусу жандармів:
Минуле Росії було блискуче, її сьогодення більше ніж чудове, а що ж стосується її майбутнього, – воно перевершує все, що може уявити найсміливіша уява (Донцов Дмитро, 1961).
Заспів підхопила російська інтелігенція, навіть та її частина, яку в СРСР полюбляли називати революційними або ліберальними демократами, не кажучи вже про численних слов’янофілів, розвиток світогляду яких коротко був описаний так:
Навіть коли вони (росіяни – ВС) визнали, що їх країна не настільки розвинена в цивілізації, як деякі інші, вони привітали себе з цим фактом і як виправдання винайшли геніальну теорію, яка згодом була розвинена слов’янофілами. «Народи Заходу, – говорили вони, – почали жити перед нами і, отже, стали більш передовими, ніж ми, але у нас немає ніяких підстав їм заздрити, оскільки ми можемо отримати вигоду з їхніх помилок і уникнути їхніх глибоко вкорінених вад, від яких вони страждають. Той, хто щойно народився, щасливіше того, хто вмирає» (Wallace Donald Mackenzie. 1905, chapter XXV).
Навіть «вільнолюбний» Пушкін вустами вигаданого англійця завуальовано ідеалізує російське кріпацтво, протиставляючи йому “гноблення” англійських фермерів, що викликає в нього цілковите несприйняття європейської цивілізації (діалог “Разговор с англичанином о русских крестьянах”). А ось що писав «християнський філософ» Чаадаєв :
Однак ми не повинні лишати Європу без нашої турботи; її ворожість не повинна позбавляти нас нашої високої місії збереження порядку і відновлення спокою народів; ми повинні навчити їх підкорятися владі так, як і ми. Ми повинні принцип порятунку порядку в світ, що став жертвою анархії. Росія не повинна відмовлятися від тієї місії, яка була доручена їй Царем небесним і земним (цитується у перекладі з англійської за Wallace Donald Mackenzie. 1905, chapter XXVI).
Чаадаєв написав ці рядки в молоді роки, але пізніше змінив свої погляди і засумнівався у майбутній величі Росії. Така трансформація думок не сподобалася урядові і він визнаний за божевільного із забороною щось писати взагалі. Уряд пильно стежив за настроями в інтелектуальному середовищі, яке було розділене на «західників» і слов’янофілів. Але і ті, і другі вірили у велике майбутнє Росії і при цьому так чи інакше орієнтувалися на Європу:
Для Росії саме Європа була тим найважливішим Іншим, щодо якого вона самоідентифікувалася (Гнатюк Оля. 2005, 79).
Отож царський уряд дбав про те, щоби в суспільстві панувала думка про майбутню велич Росії, бо вона дозволяла виховувати терпіння і одночасно пиху в простому народі, щоб той не дуже замислювався над умовами свого існування. Завдання складне, але російські поети добре з ним справлялися і особливо старалися у самовихвалянні, яке стало типовою рисою пересічного росіянина:
Нам смерть не может быть страшна, свое мы дело совершили, Сибирь царю покорена (Рылеев).
Иль нам с Европой спорить ново?
Иль русский от побед отвык?
Иль мало нас? (Пушкин).
Изведал враг в тот день немало, что значит русский бой удалый (Лермонтов).
Знай работай, да не трусь… Вот за что тебя глубоко я люблю, родная Русь (Некрасов).
Наша русская кровь на морозе горит (Никитин).
Семь внутренних морей и семь великих рек…
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,
От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная…
Вот царство русское… (Тютчев).
O великий, могучий, правдивый и свободный русский язык! (Тургенев)
Таке самовихваляння мало певні підстави після перемоги над Наполеоном, але були в Росії інтелектуали, які критично ставилися до реалій і недоліки російського характеру відмічали не раз. Характерною в цьому плані є позиція Миколи Бердяєва. Не раз відмічаючи нерозвиненість у російського народу почуття гідності, мужності, обвинувачуючи його в анархізмі, від одночасно заявляв, що росіянам зовсім непритаманні агресивний націоналізм і схильність до насильницької русифікації (Бердяев Николай. 1918). Це був один його тезис, а антитезисом було визнання ним Росії найбільш націоналістичною країною у світі. Тут як раз і проявилася суперечливість російського характеру, про яку він не раз пише. Однак чекати проявів самоаналізу серед простого люду марно. Особливість людської психології така, що критика залишається поза увагою, а вихваляння здається цілком виправданим і стає прикладом для наслідування. Так формувався поширений серед простого люду патріотизм особливого роду, який і проявився при перших проявах самовизначення інших народів. Наслідки імперського вихову живучі, і після перемоги над Німеччиною російська національна пиха сягнула меж, за якими без гумору її вже сприймати неможливо. Тим не менше вона забезпечує сталість імперії.
Особливо треба відзначити роль дитячої літератури у формування почуття патріотизму. Основи патріотизму закладаються у ранньому дитинстві і подальший розвиток людини позначений пошануванням і любов’ю до всього рідного. Російські письменники і поети багато писали про дітей і для дітей, і їхні твори розвивали у них любов до свого народу, краю, рідної природи, привчали їх сприймати дійсність через національну призму. Навіть казки, які полюбляють діти, можуть відрізнятися такими мотивами. Особливо впливовою в цьому відношенні є поетична творчість завдяки притаманній їй естетиці і здатності до легкого запам’ятовування. Усі видатні російські поети, починаючи від Пушкіна і закінчуючи Брюсовим, писали для дітей і в тому числі казки.
Інакше було в Україні, де спеціально для дітей довго ніхто не писав, хоча деякі твори мали дидактичний характер, зокрема байки. Але навряд чи діти будуть захоплюватися байками. Відповідь на питання, чому так сталося, треба шукати у причинах, які спонукали українських культурних діячів звернути увагу на дитячу літературу. Але часу від її появи до потреби масового патріотизму було дуже мало і прояв його був ледь відчутний. В радянські часи виховання дітей було спрямоване в іншому напрямку, але умови для розвитку дитячої літератури були хоча би в естетичному чи гуманістичному плані. Однак ні дитячих письменників, ні поетів, які б дорівнювали російським, в Україні не з’явилося. Про це говорить хоча б відсутність популярних дитячих українських пісень. Ще досі в українських школах на святах грають російські.
Ми так довго зупинились на виникнення і причинах формування російської державності, щоб ліпше зрозуміти, з чим українці вели боротьбу за визволення і чому визвольні змагання були безрезультатними.