Логотип персонального сайта В.Стецюка
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні нариси / До питання про етнічну належність скіфів

До питання про етнічну належність скіфів


Тема етнічної належності скіфів в рамках етногенетичних досліджень була вперше розглянута у статті "До питання про етнічну приналежність скіфів", опубліковану у збірнику "Археометрія та охорона історико-культурної спадщини" [Стецюк В.М. 1999]. За час, що минув з тих пір, були знайдені додаткові свідчення на користь зробленого тоді припущення про тюркське (а саме булгарське) походження скіфів. Одночасно більш виразно проявилося питання про етнічну приналежність кіммерійців, яке в невеликій мірі теж зачіпалось у вказаній статті. Оскільки стаття лишилася непоміченою в наукових колах, є сенс знову повернутися до цієї теми, але вже з невеличкими, хоча і суттєвими доповненнями до первісного тексту і з його незначним правками. Треба зазначити, що текст статті часом дослівно був використаний для написання другої книги "Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі" [Стецюк Валентин, 2000]. З часу написання книги пройшло 15 років, тому матеріали, в ній подані, в теперішньому часі значно доповнені і подаються в секції "Скіфо-сарматська проблематика". Нижче вони подаються в узагальненій формі.


У питанні про генезу скіфської культури вчені поділяються на прибічників автохтонного та азійського її походження. При цьому мається на увазі, що навіть при азійських витоках ця культура зазнала і певних місцевих впливів, а скіфський етнос є результатом змішування як місцевого надчорноморського населення, так і племен, які прийшли зі сходу [Археология Украинской ССР, Том 2, 1986, 14]. При такому підході на перший погляд здається, що прибічники азійської основи в скіфській культурі мають більше аргументів. Згідно з археологічними даними найпізніший передскіфський комплекс пам’ятників новочеркаської групи відрізняється від скіфського корінними образом. Зміна культур має механічний характер, і це відповідає свідченням істориків (Геродот, Діодор Сицілійський) про прихід скіфів у Надчорномор’я та відхід із степів основної маси кіммерійців у Передню Азію [Там же, 50]. Визнані спеціалісти стверджують:


Культуру скіфського типу не можна генетично виводити з кіммерійської. Уявляляється єдино ймовірним, що поява і поширення скіфської культури пов’язане з новою міграційною хвилею іраномовних кочовиків, які принесли із собою нові форми скіфської матеріальної культури і скіфського "звериного стилю" [Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 11].


Значну роль у формуванні погляду про відсутність генетичного зв’язку між кіммерійською та скіфською культурами і про азійськи витоки останньої зіграли мотиви певної подібності пам’яток скіфської культури до пам’яток культур Центральної Азії. Зокрема, при дослідженні тувінського кургану Аржан виявилося, що знайдені в ньому взірці матеріальної культури можна віднести до скіфського типу, бо вони виконані дусі скіфського звериного стилю. Оскільки ці знахідки відносилися до IX – VIII ст. до н.е. і хронологічно передували скіфській культурі у Надчорномор’ї, то виникало припущення про її початки в Центральної Азії. У підтвердження азійського походження скіфів наводяться ще й інші приклади сибірських елементів в доскіфських культурах, і ці факти теж дають підстави сумніватися в можливості розвитку скіфської культури на місцевій основі [Тереножкин А.И., 1961, 204]. Однак подібність в стилі знахідок кургану Аржан з предметами мистецтва скіфських курганів досить віддалена, а інші сибірські елементи в передскіфських культурах дуже невиразні, тому думка про джерело формування скіфської культури в Центральній Азії не є остаточно доведеною і визнаною [Археология Украинской ССР, Том 2, 1986, 13]. Що стосується "звериного стилю" у мистецтві скіфів, то його можна пояснити тою самою етнопсихологією булгар і населення Центральної Азії, бо ті й другі були спільного тюркського походження, а якісь вдалі технічні рішення (як, наприклад, елементи кінської збруї) могли опосередковано поширюватися по цілій Євразії відповідно до однакового способу життя кочовиків. Для такого пояснення потрібні спеціальні дослідження зразків матеріальної культури, для чого ми не маємо можливостей, але для дослідження питання мовної ознаки скіфів матеріалів є достатньо. Крім того, є археологічні факти, котрі заперечують центральноазійське походження скіфів та їх культури. Якщо в степу зміна культур мала механічний характер, то в Українському Лісостепу, в першу чергу, в зоні поширення чорноліської культури ми можемо спостерігати певну культурну спадкоємність від доскіфського до скіфського часу. Як встановили Ільїнська та Тереножкін, перехід до скіфського періоду тут стався в ході еволюції культури пам’яток жаботинського типу приблизно в середині VII ст. до н.е. При цьому дуже важливим є той факт, що пам’ятки ранньоскіфського часу знаходяться саме на Правобережному Лісостепу і сягають Верхнього Подністров’я.


Детальніше про археологічні дослідженння, дотичні нашої теми див. у розділі
Дані археології
.


Однак, в першу чергу, слід визнати, що це питання вважається вирішеним однозначно на користь іранської мови:


У літературі, присвяченій вивченню решток скіфської мови, беззастережно панує концепція про іраномовність скіфів. Все, що не має відношення до висунутого положення, заздалегідь виключається з галузі скіфознавчих досліджень [Петров В.П., 1968, 12]


Такий погляд панує від початку перших досліджень скіфської мови і був остаточно стверджений дослідженнями М. Фасмера та В.І. Абаєва [Абаев В.И., 1965]. Більше того, іранськість скіфської мови зусиллями Вс. Міллера та Абаєва була звужена навіть виключно до осетинської як продовжувача скіфської. Спроби К. Неймана і Г. Надя розглядати скіфську мову як монгольську не були серйозно сприйняті. В таких умовах В.П. Петров, продовжуючи творчий підхід до вирішення цього питання професора Новоросійського університету (Одеса) А. О. Білецького, міг лише обережно критикувати застарілу методику дослідників. Сам Білецький, за словами Петрова, відносно глос Гесіхе зауважував, що “найменше дають вони фактів для визначення "скіфської" мови як іранської” [Петров В.П., 1968, 24]. В цитованій тут роботі Петров чітко не висловив свого остаточного погляду щодо мовної ознаки скіфів, але він закликав не обмежуватися дослідженнями скіфської мови тільки на іранському грунті і наводив, як приклад, деякі, досить переконливі, збіжності скіфської та фракійської мов. Для дослідження зв’язків скіфської мови з фракійською вчений склав скіфо-фракійський ономастикон, в якому до кожної глоси подав пропоновані раніше іншими мовознавцями індоіранскі (головно перські та осетинські), а також свої і Дечева фракійські та деколи і інші відповідники [там же, с. 118-143]. За словами Петрова, "далеко не в усіх випадках можна сказати з певністю, що дане ім’я власне фракійське, а не іранське", і інколи неможливо розділити скіфські і фракійські глоси, оскільки лінгвістичний матеріал обидвох мов суміжний, з якісно спорідненою джерелознавчою базою і хронологічно пов’язаний [там же, с. 115-117]. У проведених дослідженнях використовуввся мій власний Скіфський ономастикон, в основу якого були покладені дані Петрова (Петров В.П. 1968, 118-143), спробувавши всім без винятку наданим глосам підшукати нові відповідності з індоєвропейських, тюркських, фінно-угорських і кавказьких мов, які б могли підтвердити або спростувати наші припущення про мовну ознаку скіфів. В процесі цієї роботи було виявлено, що багатьом глосам ономастикону значно ліпше відповідають слова сучасних чуваської та курдської мов, ніж гадані приклади з давньоіндійської, авестійської, давньоперської, сучасних осетинської та перської. Безумовно, останнє слово щодо окремих випадків належить спеціалістам, але числені скіфсько-чуваські збіжності дають підстави говорити, що наше припущення щодо утотожнення скіфів з булгарами справдилося.

Аналіз ономастикону показав, що з 170 імен близько восьми десятків може бути задовільно пояснено тільки за допомогою чуваської лексики. При цьому приблизно 50 імен отримують вельми прийнятний для антропонімії сенс при добрій фонетичній відповідності. Особливо переконливим є те, що досить велика частина скіфського ономастико ну належить до семантичного поля назв тварин (щука, язь, форель, рись, тхір, та ін.), в чому можна побачити певну систему в наданні людям власних імен. Несподівано виявилося, що близько трьох десятків імен може бути пояснено на основі курдської мови, але лише сім з них є достатньо переконливими. Ще стільки ж можуть мати як чуваське, так і курдське (іноді афганське) тлумачення. Досить багато слів (близько 40) можуть мати різне тлумачення на основі чуваської, іранських, балтійських та інших мов. Ці дані змушують нас підійти до вирішення етнічності скіфів більш уважно.

Прийнявши до уваги як свідчення Геродата, археологічні дані, аналіз ономастики,особливості чуваської мови (див. розділ Мова, ономастика, міфологія), так і результати досліджень в проекті "Альтернативна лінгвістика" можна прийти до висновку, що основну масу скіфів складали давні булгари, одне з племен тюрків, які з припонтійських степів перейшли на правий берег Дніпра у ІІІ тис. до н.е. на територію поширення трипільської культури і далі розселилися на великому просторі Центральної і Північної Європи (див. розділ Тюрки як носії культур шнурової кераміки ). В той час у переважній більшості тюрки були асимільовані автохтонним населенням, якась їх частина зберегла свою етнічну автентичність на території Західної України. Тут вони послідовно стали творцями комарівської, висоцької і чорноліської культур.

Однак населення території, яку античні історики узагальнено називали Скіфією, було надзвичайно строкатим і склад його мінявся на протязі віків. Наочно ця строкатість ілюструється мапою, поданою нижче. Автохтонами були тюрки і трипільці, але пізніше в процесі міграцій індоєвропейських племен тут селилися і проживали певний час греки, фракійці, а також різні іранські і германські племена.




Етнічний склад Скіфії у другій половині 1-го тис. до н.е. за даними топоніміки

На мапі бордовим кольором позначені топоніми булгарського походження, лазурним – англосаксонського, рожевим – курдського, синім – мордовського, зеленим – осетинського, коричневим – угорського, жовтогарячим – грецького. Блідожовтим кольором позначені топоніми, які мають різне тлумачення. Фіолетовим кольором позначена територія Більського городища біля села Куземин, яке деякі вчені пов'язують з античним містом Гелон.
Зірочками позначені інші географічні об'єкти (острови, кургани тощо).
Більш детально топонімічні дослідження розглядаються в секції "Передісторична топоніміка Центрально-Східної Європи".




Рекомендується до читання у цій темі:


Кіммерійці

Герр – давній водний шлях з Дніпра в Азовське море

Булгарське святилище на Дністрі.

Культурний субстрат.





   

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2019 В.М.Стецюк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4061

Модифіковано : 31.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.