Коротка історія експедиції "Дністер".

Багата історія експедиції Дністер подана в ілюстраціях на сайті «Дністровські ремінісценції". Сайт існував на російському ресурсі, бо в Україні такого сервісу не було. З початком війни до нього доступу нема, але Роман Паранчак-Петренко переніс його на свій власний ресурс, за що ми йому сердечно вдячні. На жаль, усі документи сайту перенести було неможливо через тимчасові технічні труднощі. З часом все буде зроблене, але поки що доступу для редагування все ще нема. Запланована книга повинна бути цікавою, щоб мала читача. В першу чергу має мати інтригуючу назву. Наприклад, як називав покійний Андрій Квятковський "Життєва пригода під іменем "Дністер"".

Життєва пригода під назвою "Дністер"

Передмова

Назва повісті говорить про її міце дії, але читачевітреба мати більш конкретну інфромацію. Дністер є другою за розмірами рікою України і головною водною артерією Молдови. На території басейну площею 72 кв. км мешкає понад 10 млн. населення, при цьому на Молдову припадає 19,2 кв.км, що складає 57 % її території. Густина населення прикарпатських регіонів перевищує 100 чол. на кв. км, а в Молдові має ще більші значення. Питною водою з Дністра або його припливів забезпечуються такі міста як Одеса, Кишинів, Львів, Чернівці, Сороки, Більці, Чорноморськ та інші. Звідси стає зрозумілим, наскільки важливим є екологічний стан Дністра для України і Молдови. Метою цієї книги є формування більшої уваги до нього як одної з форм гармонійних взаємин між людиною і природою.

Задум написання історії експедиції "Дністер" належить її активному учасникові останніх років, хоча така думка не була чужа і мені. Коли я відправлявся у перший похід по Дністрі, у мене була уява, що це епохальне явище, опис якого треба залишити для історії. На той час я вже закінчив службу в армії, де займався суто технічними справами, маючи обов’язок підтримувати в робочому стані обчислювальну техніку. За 25 років служби змінилося три покоління комплексів технічних, апаратних та програмних засобів, призначених для автоматичного оброблення інформації, які тоді називалися електронно-обчислювальними машинами (ЕОМ). А їх типів було ще більше, я працював на чотирьох з них. При кожній зміні техніку треба було вчити заново, а попередні знання були коротко минущими і ставали непотрібними. Я відчув небезпеку для свої пам’яті, в якій могло не лишитися достатнього місця для засвоєння вічних цінностей, які могли запропонувати науки гуманітарні. Отож кинувся до вивчення мов і вітчизняної історії і, відчувши смак до таких знань, вирішив випробувати свої сили у записі історичних подій. Я купив тоді великий загальний зошит на сто сторінок, яких тепер вже в продажу нема і нове покоління, не маючи в них потреби, не уявляє яку вони мали цінність в ті часи тотального дефіциту. У цьому зошити я планував вести щоденник експедиції, а потім його літературно обробити у формі документальної повісті.

Приступивши до роботи над повістю по закінченні експедиції, я усвідомив собі, що вона не буде мати особливої художньої вартості, хоча би тому, що в ній нема класичної сюжетної лінії – зав’язки, розвитку дії, кульмінації і розв’язки. Це міг бути лише відредагований щоденник, не більше. З другого боку, під час роботи експедиції стало ясно, що компетентні організації дивляться критично на спонтанну громадську роботу, тому вона не могла суттєво вплинути на покращення екології Дністра. Щоб мати з першоджерела якусь користь, я поставив собі за мету зробити з нього щось на зразок необтяжливого при читанні посібника для ініціаторів подібних заходів зазначивши шляхи покращення їх ефективності з огляду на отриманий досвід. Описана в щоденнику експедиція була аж настільки безладна, що прихильникові порядку і дисципліни вона видавалася просто жахливою, незважаючи на те задоволення, яке вона давала учасникам. Відповідно, в такому посібнику більша увага мала бути зосереджена саме на організаційних моментах і на поведінці людей під час походу, а не на описові, скажімо, чудових краєвидів чи тої важливої роботи, яка проводилася в експедиції. За майже сорок років роботи така мета втратила актуальність, експедиція розвивалася природним шляхом і феномен її існування говорить про щось принципово нове у суспільному житті.

Початки

Початок експедиції «Дністер» тісно пов’язаний з процесом національного відродження в Україні, старт якому дала стаття Олександра Підсухи «Кирильцьо» в газеті Радянська освіта 12 травня 1987 року. Через місяць вона була передрукована в газеті «Культура і життя» і актуальність статті підкреслив її передрук в місячнику «Сучасність», який виходив у Мюнхені, у вересні того ж року. З гірким сарказмом у статті була подана історія людини певного типу того часу, яка запопадливо перед Москвою усюди в Україні вбачала прояви націоналізму. Це був сигнал, що започаткований в Москві Горбачовим процес «перебудови» і пов’язаної з нею гласності нарешті поширився і на Україну. До того перед вели московські видання, які давали приклад своїми сміливими публікаціями. Необхідність очевидних перемін в імперії, що котилася до свого занепаду, визнавала і її партійна верхівка. Проявом такого визнання серед іншого став дозвіл на створення самодіяльних організацій з обмеженою сферою діяльності, спрямованої головно на благоустрій міст, охорону природи чи вибіркового культурних пам’яток і народних звичаїв. Однією з перших в тій державі стало «Товариство Лева» у Львові.

На той час, після Чорнобильської катастрофи суспільна свідомість була на жарт стурбована наслідками втручання Homo sapiens у надра природи. Поступово небайдужі люди приходили до розуміння хибності поширеного гасла соціалістичної епохи: «Ми не можемо чекати милостей у природи, наше завдання взяти їх з неї». За цим гаслом хто міг брав усе, що міг і взаємини між природою і людиною втратили колишню гармонію. Ще за три роки до Чорнобиля сталася аварія на Стебниківському калійному комбінаті. Тоді там відбувся прорив ґрунтової дамби і тони концентрованої ропи ринули у Дністер і знищили у воді все живе. Бідна риба тікала стрімголов у притоки, завдяки чому природний стан іхтіофауни в річці все-таки зберігся. Але ще раніше на Дністрі почалося будівництво ГЕС, для чого на Дністрі була побудована гребля і річка почала перетворюватися на рукотворне море. На дні цього моря опинилися матеріальні і духовні цінності, які створювалися людми впородовж віків. Повне заповнення ділянки Дністра тривало шість років і було закінчено як раз перед початком експедиції "Дністер-88". Про це ще буде мова. Поки влада чухала потилицю з думками "Що робити?" і "З чого почати?" за відомою традицією, пробуджена від сну громадськість взялася до діла на свій хлопський розум. Першою думкою було подивитися на оту всю замовчувану біду власними очима. Справедливості заради теба сказати, що у тій державі неформальні, непідзвітні і маловідомі організації все-таки існували і їхні інтереси не турбували «контору». Серед них була група розсіяних по країні есперантистів, які мали непереборне бажання спілкувати між собою нікому не зрозумілою мовою. Ось ця група для відпочинкових заходва обрала місцем зустріч береги річок Тернопільщин. Історія зберегла для нащадків два імені з числа цих диваків. Один з них взяв на себе організаційні функції, без цього не обійтись. Називався він Ігор Пушкар і числився інженером на заводі "Ватра в Тернополі". Протягом 1983-85 років він організовував пішохідно-каякові походи вздовж річок Золота Липа, Гнила Липа, Збруч, Серет. У походах брали участь есперантисти з Тернополя та деяких інших міст України. Якимось чином в колі цих ентузіастів опинилася Тетяна Дудник з Горішніх Плавнів, а вона була професійним гідрохіміком. Поступово метою таких походів стало виявленя об'єктів, що забруднюють річки, і звалищ сміття, а також створення на місцях природоохоронних осередків. Середня кількість учасників таких походів була 10-15 людей.

Продовженням ідеї кількаденних екологічних походів стала концепція екологічної експедиції по Дністрі протягом усього літа із залученням більшої кількості учасників. За задумом, така експедиція повинна була мати три основних завдання: сприяння поліпшенню екологічної ситуації в басейні Дністра, підвищення рівня екологічного мислення місцевих жителів, об'єднання і консолідація природоохороггих сил регіону, формальних і неформальних.

Перша така експедиція відбулася у 1985 році. На двох катамаранах, виготовлених з дозаправних авіабаків, вона вирушила з села Розвадів Миколаївського району Львівської області. В ній взяло участь близько тридцяти людей. В наступні два роки кількість плавзасобів збільшилась, як і учасників, а експедиція доходила до села Маяки Одеської області. Постійними учасниками були вісім осіб, а на запланованих стоянках до них долучалися есперантисти головно з Тернополя, Львова, Вінниці, Хмельницького, Рівного, а також різних міст тодішньої держави – Кишинева, Києва, Москви, Риги, Вільнюса. Одночасно в експедиції перебувало 10-20 людей. До третьої експедиції, крім Тетяни Дудник, долучилися інші кваліфіковані спеціалісти. Серед них були доктор біологічних наук, професор Кишинівського університети І.І. Дедю, і доктор хімічних наук В.М. Ропот, який мав у розпорядженні пересувну хімлабораторію. Активну участь в експедиції взяли також журналісти Дідула Р.Т. зі Львова, Реніца О.Т., О.І. Бонару з Молдови. Ця експедиція прислужилася до повстання одеського екологічного клубу, а в цілому поступово визначилися три регіональні угруповання – Тернопільщина, Молдова і Одеса.

Восени 1987 року було проведено дві конференції з проблем Дністра. Перша з них мала місце в Кишиніві, організована Спілкою журналістів Молдови із залученням науковців. Зразу після неї в Одесі відкрила роботу міжреспубліканська науково-практична конференція, організаторами якої були наукові устанои, радянські і партійні органи Одеси. Результатом кишинівської конференцій стало заснування громадянського комітету захисту Дністра, для якого був запропонований проект статуту. Головою комітету був обраний Іона Дедю, який вже від його імені виступав в Одесі.

Досвід провдених конференцій показав, що проблеми Дністра загострюються, а еколігічний рух не оволодів масами. В той же час державні і громадські організації, які займаються охороною природи, тупцюють на місці і бюрократизуються. загрузають в рутині формальних справ. В зв'язку з цим в колах активних природохозоронців визріла ідея підняти існуючі експедиції по Дністру на ноий організаційний рівень і побудувати роботу на науковій основі.

В 1988 році експедиція “Дністер” була організована як велика масштабна акція, в якій у той чи інший спосіб були задіяні десятки організацій і установ та сотні, а може і тисячі людей, котрі працювали на Дністрі та його допливах впродовж 100 днів. Опіку над експедицією взяли центральні і місцеві комітети комсомолу України і Молдови. Особливо активним був львівський міськком, котрий діяв через Товариство Лева, голова якого Орест Шейка став одним з головних організаторів експедиції. Діючи через комітети комсомолу на підприємствах і військових частинах, він організував виготовлення шести катамаранів з підвісних паливних авібаків, закупівлю дефіцитних на той час продуктів, туристичного знаряддя і таке інше. Натомість члени товариства склали більшу і найбільш активну частину її учасників. Державне фінансування проводилося через львівське відділення Товариства охорони природи. Формально начальником експедиції був призначений Валентин Стецюк, який погодився працювати в експедиції усі 100 днів, але більше керував нею Ігор Пушкар, хоча бував в експедиції лише на деяких ділянках наїздами.

Згадує Валентин Стецок

Навесні 1988 року я побачив оголошення про доброчинний концерт з метою збирання коштів на експедицію «Дністер». Я здавна мав мрію про сплив будь якою річко, бо відчув смак до водних подорожей на Дніпрі ще у студентські роки. А на той час мені вже було за 50 і я сумнівався, що моя мрія колись здійсниться. Отож, у тому концерті я побачив останній шанс і пішов на нього, не вірячи у наслідки невідомої мені акції. На концерті я побачив Ореста Шейку, який, як мені здалося, має до тої експедиції якесь відношення. З Орестом я зустрічався на квартирі подружжя Калинців, у яких часом він бував, так само як і я. Отож було у кого спитати і без особливої надії я звернувся до Ореста з питанням, як потрапити ту експедицію. Як виявилося, така можливість була, якщо взяти участь в конференції з її організації буквально на другий день. Я жодної участі в якихось конференціях не ніколи брав, тому не уявляв як це робиться. Коли я прийшов у зал засідань мене вразила кількість учасників, заля була повна. Якщо усі збираються йти в плавання, то місця мені не бачити.

Почалися виступи, перше я з них зрозумів, що експедиція існує давно і в ній працюють кваліфіковані спеціалісти. Мої шанси виглядали на зеро, тим більше я навіть не розумів тих тонкощів, які згадували солідні промовці. Однак я з комсомольських часів знав, що той хто виступає, того зразу записують в актив. Отож маю щось сказати, але про що? Єдине я зрозумів, у минулі роки в експедиціях мали місце різні побутові труднощі, зокрема з харчуванням. На долю їх керівника дісталося чимало критики від учасників. Той невміло виправдовувався і мене осінила ідея. Я підняв руку, і на диво мені дали слово, певно все суттєве вже було сказано до мене. Я почав свій виступу із захисту керівника, мовляв, він має багато наукової роботи, тому займатися побутом йому бракує часу. Керівник має мати спеціального помічника, тобто, завгоспа. Тут мене перервав один з найактивніших промовців, судячи за виступами, журналіст. Він мене їдко спитав: «А ви можете піти в похід на сто днів»? З самого питання я вмить зрозумів, що таких охочих нема. Для виду я поламався і сказав: «У принципі можу» – «Ловлю на слові!», почув у відповідь. У мене промайнула думка: «Справу зроблено!» Далі все пішло просто. Керівництво прийняло мене завгоспом, але пізніше виявилося, що такої посади в експедиції нема, усе має робити її начальник , але на ту посаду через бюрократичні тонкощі може бути призначений тільки львів’як, а колишній керівник був з Тернополя. Так я став начальником експедиції.

На науково-практичній конференції з організації експедиції "Дністер-88" були присутні близько двохсот осіб з числа активістів природоохоронного руху, науковців, журналістів, літераторів, комсомольських діячів, учасників перших походів по Дністрі і просто цікавих. Серед науковців були І.І. Дедю. В.М. Ропот, кандидат географічних наук О.В. Чернов з Москви. На конференції було вирішено включити в склад експедиції не тільки природоохоронців, а також представників гуманітарних наук (істориків, археологів, єтнографів, фольклористів і соціологів. РОзробку програм за напрямками було доручено Тетяні Дудник (гідроїімія і ігідробіологія), чернову (геоморфологія). Загальну наукову координацію взяв на себе Мирон Колодко. Фінансувало експелиціюреспубліувнське Товариство охорони природи, а Товариство Лева взяло під свою опіку її організацію. Намічалося щось грандіозне і подальша підготовка експедиції це показала.

Її урочисте відкриття відбулося 21 травня 1988 року на Ринку. Прийшли переважно ті, хто мав до експедиції якесь відношення – потенційні учасники, організатори. їхні родичі та знайомі, представники ЗМІ, комсомольські діячі. Видовище було небуденне. На пляці було поставлено намет, поруч – спортивний каяк і баняк на тринозі. Миршаві коні, запряжені у хибку фіру, катамаран з двох паливних баків літака і чаша з водою на ньому доповнювали загадкову картину, яка цікавила перехожих. Все це було обплутане кабелями радіо- і кіноапаратури. Ще до початку організатори почергово давали інтерв’ю кореспондентам. Відкриття акції збіглося з початком дощу, людей на площі поменшало, але не кількість промовці на трибуні, на яку був перетворений катамаран. Промов було кілька. Говорили комсомольські діячі як організатори і керівники експедиції, представники природоохоронних товариств, громадські діячі і активісти, письменники і поети. Усі пили по горнятку розбавленої дощем води з чаші, яка символизувала надію, що колись з кранів у наших хатах потече така сама чиста вода. А дощ тим часом перетворився у зливу і слухачів стало менше, ніж промовців, які надихали один одного. Промови набули яскравого поетичного забарвлення. Слухачі, перейнявшись відповідальністю перед майбутнім поколінням, виглядали з брам і прислухалися до слів, які мали би зачіпати їх за живе. А саме: про екологічну безграмотність і вищого керівництва, про забруднені річки, з яких повтікали русалки, про нещасних дітей, що не знають куточка живої природи, про необхідність поєднання зусиль на великі справи. З кінцем мітингу дощ не перестав і стало ясно, що він не має до нього відношення і природа не ставиться вороже до свої захисників. Напевно, це була перевірка нашого запалу, який не згасав. Мітинг завершився концертом у фойє найближчої їдальні.

Пізно ввечері того ж дня усе керівництво зібралося на нараду на квартирі наукового координатора. Обговорювалися організаційні питання – щоденники, маршрутні листи, бортові журнали і звітування про роботу і таке інше. Далі перейшли до теми членства в експедиції. Дискутувалося питання прийому – брати усіх, хто хоче, чи тільки тих, хто хоче і може вести якусь наукову роботу. А якщо всіх, то чи має Товариство Лева, яке фінансує експедицію, годувати і туристів, чи тільки науковців? Відчувалося, що Товариство намагається перехопити ініціативу в організації, і це не подобалося керівнику попередніх експедицій Ігорю Пушкарю, який вже мав непоганий досвід. Такі напружені стосунки подовжувалися весь час впродовж всієї експедиції "Дністер-88". Вона почалася пішим походом від витоків Дністра

Далі даю хронологічну канву

1988 рік. Вовче – Білгород-Днімтровський. 126 учасників. Початок. В процесі

1989 рік. Заліски – Стара Ушиця, 72 учасника. Все є. Експедиція під прапорами. Науковий звіт про діяльність експедиції в 1988 і 1989 рока на 353 сторінка. Передваний у Львівське управління охороги пррироди і містру екології і нарлдному депутату Юрію Костенко, члену косісії з питань екології.

1990 рік. Заліски – Стара Ушиця, 76 учасників

1991 рік. Заліски – Золота Липа, 42 учасниа

1992 рік. Заліски – Стара Ушиця, 40 учасників

1993 рік. Заліски – Стара Ушиця, 40 учасників

1994 рік. Заліски – Вовківці, 34 учасника

1995 рік. Вовківці – Новодністровськ, 28 учасників

1996 рік. Заліски – Вовківці, 28 учасників. 1.07 – 11.09. 27 учасників.

1997 рік. Чайковичі – Золота Липа, 6.08 – 4.09. 17 учасників

1998 рік. Чортків – Дзвиняч,18.-7 – 30.07. Кутище – Комарів. 2.06 – 8.09.

1999 рік. Заліски – Вовківці, 36 учасників

2000 рік. Не був

2001 рік. Галич -Устя. 30 червня – 41 серпня. 36 учасників

2002 рік. Галич – Стара Ушиця. 20 липня – 25 серпня.

2003 рік. Старе Село – Вовківці. 11 липня – 24 серпня.

2004 рік. Золота Липа – Мощанець. !0 липня – 17 серпня. 38 учасників.

2005 рік. Устя = Хотин. 22 липня – 23 серпня. 35 учасників

2006 рік. Козарі – Сокіл. 15 липня – 29 серпня. 47 учасників

2007 рік. Піддністряни – Мукша. 4 липня -30 серпня. 41 учасник.

2008 рік. Підністряни – Велика Сдобідка. !7 липня – 26 серпня. 40 учасників.

2009 рік. Лімниця – Стара Ушиця. 9.07 – 27.09. 65 учасників. Акція «Дністровська хвиля».

2010 рік. Нижніа – Стара Ушиця. 9.07 – 28.08. 69 учасників. Планована зупинка у Бухті заеоханих перед Дністрянкою. Хто пам'ятає?

2011 рік. Нижніа – Стара Ушиця. 1.08 – 14.08. 48 учасників.

2012 рік. Нижніа – Стара Ушиця. 25.07 – 27.08. 53 учасника.

2013 рік. Піддністряни – Велика Слобілеа. 17.07 = 28.08. 60 учасників.

2014 рік. Нижнів – Бакота. 11.07 – 26.08. 64 учасника.

2015 рік. Нижнів – Стара Ушиця. 16.07 – 29.08. 59 учасників.

2016 рік. Лімниця – Стара Ушиця. 24.07 – 21. 08. 71 учасник.

2017 рік. Лімниця – Коолодіївка. 13.07 – 30.08. 79 учасників.

2018 рік. Ліиниця – Турбаза

2019 рік. Незвисько – Рудківці

2020 рік. Лімниця – Рудківці

2021 рік. Піддністряни – Усия

2022 рік. Лімниця- Залщики

2023 рік. Рудківці – Колодіївка

2024 рік.

2024 рік.

2024 рік.

Продовження