Початок

Був ранок 22-го травня 1988 року. О восьмій годині зустрілися на двірці люди і зразу ж почали уточнювати, хто йде в експедицію, а хто тільки відпроваджує своїх легковажних знайомих. Нарахували дев’ятнадцять осіб, які були між собою майже незнайомі, здається навіть, що більшість з них і на відкритті не була. Зважуючи на постійні проблеми із залученням учасників у майбутньому, здається дивним, як без особливої агітації в експедицію зібралося досить багато активних молодих людей. Хтось із керівників Товариства приніс зо два десятки червоно-білих каптуриків і, виправдовуючись за невідповідність кольорів завданням і духу експедиції, розподілив їх серед учасників. Б

Знайомитися між собою ми почали вже у вагоні. Виявилося, що серед нас найбільше студентів, було також кілька науковців різної спеціальності, вчитель географії з чотирма учнями, комсомольський діяч і офіцер запасу, який вже почав виконувати функції завгоспа. Студенти-медики, їх було троє, мали виконувати роль гідрохіміків і гідробіологів, студенти-біологи мали займатися своєю біологією, а решта – загальною біологією.

Оскільки Товариство грошей на експедицію ще не виділило, так само як і не забезпечило обіцяною тушківкою, всі харчі, які хто мав, були переписані, оцінені для кожного в грошовому еквіваленті з обіцянкою компенсувати всі витрати з початком фінансування. Тут же, в потязі, з’ясувалося, що хтось-таки обачливо прихопив якісь баняки, сокиру; намети теж були – і власні, і громадські. Пересідаючи на іншу електричку, докупили собі ще дещо з харчів – супи в пакетах, хліб, сіль.

Десь о першій годині експедиція була вже в Турці. Їі зустріла кіногрупа з “Молдова-фільму”, яка знімає стрічку про акцію, і працівники місцевого райкому комсомолу. Один з цих діячів широким жестом запросив усіх до ресторану, однак за обід кожен мав заплатити сам. Бувало, що експедицію інколи годували задурно, але, якщо платили самі, то по значно знижених цінах. Таким було перше знайомство з формами роботи і можливостями комсомолу. Для експедиції це мало не аби-яке значення, бо саме комсомол взяв над нею шефство.

Після обіду експедиція поїхала автобусом в те село, недалеко від якого починається річка, по якій треба було суходолом і водою пройти десь чи не півтори тисячі кілометрів. Річка називаласа Дністер, а село Середа. Тепер селу вже повернуто давню назву Вовче, але в совєтські часи без огляду на думку мешканців село було перейменовано на честь командира місцевої пограничної застави Середи, який шалів у цих місцях у роки першої совєцької окупації. В ті часи багато людей, тікаючи від переслідувань чи просто від нового лиха, намагалися перейти кордон, але цей перевертень виявися надто спритним сторожовим псом і затримував багатьох біженців.

В селі експедиція негайно приступила до роботи, її учасники ходили під дощем з наплечниками вздовж берега, дивилися на купи гною, брудні потоки з ферми, що стояла просто на березі, на цистерни з аміачною водою і висловлювали своє обурення місцевій владі, а їх знімали кіно- і фотокореспонденти. Потім машина повезла експедицію вгору, до витоків Дністрв. Самі витоки ріки виглядали досить цивілізовано. Все навкруги було чистенько і симпатично, біля обладнаного вогнища стояли лавки під дашками. Видо було, що порядок тут було наведено напередодні. Яма для сміття була нова, і в ній лежала чисто символічно одна бляшанка. Дашок над джерелом був свіжо помальований, і можна було замастити об нього руки. Вода з джерела не текла, бо його щойно почистили, і воно тільки-тільки почало заповнюватися.

При поверненні в село була зустрія селян, які пасли худобу. Від них експедиція дізналася, що її тут вже давно чекали, приїздило районне начальство, наказало привести в порядок витоки річки, хотіли навіть дорогу підмостити, де найбільш збита. За річку казали, що, дійсно, брудна, а ще недавно й пструги, й раки були, а тепер навіть і жабів нема. А винна в усьому хімія, бо всі добрива після дощу стікають у річку.

На дугий день був заплановий мітинг, треба було умовляти людей прийти, але йти ніхто не хотів. Проте, кільканадцять осіб все ж таки зібралося, та ще й школярів прислали зі школи, то ж мітинг почався. Поступово з цікавості приєдналися ще інші люди, кіногрупа була задоволена, тим більше, що мітинг пройшов досить жваво. Від влади більше говорив голова колгоспу, парторг же відмовчувався, чим кінематографісти були особливо задоволені, їм дуже хотілося показати, що бездіяльність і безпорадність партійного керівництва є типовим явищем на ті часи. Голова ж покірно визнавав свою провину, каявся і запевняв, що зробить усе, що в його силах, тобто ферму обвалує, організує збір сміття на березі річки і т.д. Подіних подій у житті було багато, він до них звик і знав, що треба говорити, але він все забував. Забув він і експелицію, і кінозйомки і свої обіцянки. Самі ж селяни слухали уважно, а говорили мало, здебільшого шепотіли до вуха про голову, що в хаті голова має туалет, з якого все тече в річку, та про інші подібні речі, про які боялися сказати відкрито. Правда, знайшовся один сміливець, місцевий скандаліст, який гнівно виступив проти колгоспного начальства, але вся його промова стосувалася стайні, за яку він кілька років судився із сусідом.

Наступною зупинкою мала бути село Лімна, але по дорозі було село Жукотин. Тоді там існував музей народної архітектури та побуту, що розмістився в старій церкві. На дверях “музею” висіла велика колодка, а стежка до нього геть заросла бур’яном. На запитання люди відповідали, що не знають, що у музеї є цікавого, бо ніколи в ньому не були і бажання такого не мають. Коли ж церква була, ходили кожен день, а тепер нема сенсу. Просили експедицію допомогти відкрити церкву, щоб хоч у неділю могли Богу помолитися, це ж бо не горілку пити, шкоди від цього не буде. На пораду самим за це боротися вони відказували, що писали вже до Москви і Києва, але відповідь завжди приходить на район. З району приїжджають і питають, звичайно, з відповідною інтонацією: “А нащо вам церква?” Люди ж так залякані, що навіть суворого тону бояться. Навіть, коли їх просили записати щось в книгу побажань, то відмовилися, прямо заявивши, що бояться. Цікаво, що ті ж люди не бояться красти у колгоспі.

Спогади про перші враження від експедиції не дуже приємні, неорганізованість, недисциплінованість була властива багатьом. Запізнитися на сніданок чи на нараду, самочинно поміняти прийнятий план дій, послухатися керівника тільки після третього чи четвертого нагадування – все це було типовим явищем під час усієї експедиції, але в перші дні при відсутності дружніх відносин, які роблять людей поблажливими один до одного, це дратувало тих, хто хоч трохи привчений до порядку. Єдиної команди не відчувалося, двоє керівників постійно сварилися, а третій вже захотів був тікати швидше додому і таки втік, так само як і представник комсомолу

У Лімні по сніданку в шкільній їдальні експедиція нову почала збирати людей на мітинг. Але і тут люди питали за церкву, а їм відповідали, що приїхали сюди зовсім у інших справах. В результаті на мітинг ніхто з селян не прийшов, бо екологічні проблеми турбували їх значно менше, ніж справи віри. Почекавши, режисер кіногрупи почав дратуватися і вимагав учасників експедиції знову йти умовляти людей зібратися, поки нема дощу. У нього були свої турботи, але все ж таки треба було перейнятися його проблемами. Людей умовляли приблизно так: “Ходімо вже на мітинг, поговоримо про річку, а потім будемо говорити про все, що захочете”. Однак дехто обіцяв поставити питання також і про відкриття в селі церкви, толу досить багато людей зібралося.

Мітинг розпочав керівник у своїй звичайній манері – загальні гасла, заклики до совісті людей, оспівування земної краси і таке інше. Люди слухали з байдужими і безвиразними обличчями, а між тим в задніх рядах став помітним якийсь рух. У Юрка Боднарука і Богдана Панкевича виникла ідея написати листа до обкому партії з проханням відкрити церкву, зібрати у людей підписи, а потім цей лист разом з підписами відвезти просто до обкому, бо селяни не довіряють місцевій пошті. З начальства на мітингу не було нікого, крім директора школи, який одночасно був і заступником голови сільради. Голова колгоспу був на мітинг запрошений, але, мабуть, до нього вже докотилися вісті про перебіг мітингу у Вовчому, і він, не бажаючи червоніти перед об’єктивами з кольоровою кіноплівкою, кудись поїхав у колгоспних справах, яких у кожному колгоспі завжди знайдеться чимало, і то невідкладних.

В натовпі якась недовірлива особистість, яка уважно і підозріло роздивлялася довкола, але за весь час не вимовила ані слова. На вигляд це був типовий комсомольський працівник – акуратно підстрижений, при краватці, в добре випрасованому костюмчику. Режисером почав розпитувати людей, чи не знають вони цього чоловіка, і ніхто не міг нам сказати нічого певного, але трохи пізніше повідомили, що це якийсь працівник райкому, але чи партії, чи комсомолу, не знати точно.

Тим часом на мітингу розпалилися пристрасті. Богдан почав активно наступати на директора з докорами за необладнані туалети в школі, за загальний низький санітарний стан річки і села взагалі. Далі почав повчати директора, що тепер вже часи змінилися, змінилося і ставлення до історії. Треба було би і їхньому селі активно зайнятися вивченням історії рідного краю, створити в школі ініціативну групу, взяти на облік всі історичні пам’ятки села, деякі з яких, наприклад, хрест Шашкевича, були, як кажуть люди, зруйновані з відома директора, і розпочати роботи з їх відновлення. Треба було би, вів далі Роман, і церкву відкрити, адже церква потрібна людям, вона підтримує моральність, допомагає у вихованні дітей і т.д. І хоч це все говорилося далеко не в тактовній формі, директор терпляче слухав, але коли мова зайшла за церкву, він не витримав і сам перейшов у наступ: “Ви ще не знаєте, що то був за хрест і на честь кого він був поставлений! А церква у нас відділена від держави, їй не можна доручати виховання дітей!”. Усвідомивши, що його відчитували при учнях його ж школи, він розпалився ще більше, і справа почала виглядати дуже кепсько. Відчувши це, завгосп експедиції став вибачатися перед директором, вибачився і винуватець цієї колотнечі, тому директор згодом трохи заспокоївся. А в цей час слово взяв кінорежисер. Він почав свою промову з теми дружби наших народів, які між собою ніколи не воювали та мали близькі культурно-історичні корені. Далі він говорив про нашу мову, яка тепер вмирає, як і ця річка, і тому ми маємо дбати і про те і про друге. Але головний мотив його виступу був такий, що культура господарювання в тутешніх селах, у порівнянні з його рідними, молдавськими, дуже низька. Добре, каже, що ви вигодовуєте свиней, але і самім не можна поводитися по-свинськи.

Тим часом лист до обкому був вже готовий, люди почали під ним підписуватися, настрій натовпу різко змінився. Настрій став більш довірливим, натовп розбився на групи, в кожній з яких обговорювалася якась окрема тема. На цьому мітинг і закінчився. Люди ж почали запрошувати експедиці до церкви, бо хоч вона офіційно і закрита, але вони мають від неї ключі і можуть відкрити. Не всі в душі погоджувалися з таким свавіллям, але відмовитися означало б образити цих людей. Отож, усі пішли до церкви, хто з охотою, а хто під примусом обставин. Церква стара, але люди її підновлювали, ремонтували по ночах, отже загальний стан її був задовільний. Як тільки селяни зайшли до церкви, зразу попадали на коліна, стали плакати і молитися, дорослі і діти, чоловіки і жінки, і це видовище було надзвичайно зворушливим.

Коли вже всі вийшли на подвір'я, Ігор Пушкар звернувся до вірних з промовою, в якій знову нагадав людям, що церква відділена від держави, а далі якось так розвинув свої думки, що врешті-решт прийшов до теми ходоків у Леніна, а потім знову перейшов до екології. Говорив він із підкресленою повагою до віруючих, але одночасно застерігав від непродуманих кроків. Натомість більш необачний Богдан заявив прямо, що церкву треба відкрити і обіцяв селянам зробити все, що в наших силах. Але перед директором ще раз вибачився привселюдно за попередню нетактовну поведінку. Після цього почали потихеньку розходитися.

Експедиції треба було рухатися далі, і то далеченько, тому Пушкар звернулися до кіногрупи, яка була коло церкви, але нічого не знімала, буцімто закінчилася плівка, з проханням трохи підкинути наші речі на своїй машині, але у них закінчився і бензин. Одна справу моментально вирішили місцеві хлопці, через кілька хвилин бензин вже був. По обіді відправили речі машиною, з якою поїхав додому і Пушкар, відчувши, що інцидент з церквою може мати для нього погані наслідки. За керівника лишився Валентин Стецюк, і під його проводом експедиція пішки рушила далі.

Перед самим Головецьком експедиція зібралася докупи біля хреста на честь 50-річчя знесення панщини, поставленого у 1898 році. Такий хрест став великою рідкістю, а колись же їх було багато, та в совєцькі часи їх повсюди зносили, і, мабуть, тільки за розпорядженням місцевих влад, без спеціальної вказівки зверху, інакше б вони були знищені всі. Це була просто пошесть звичайнісінького вандалізму, ініційована якимось надобережним холуєм у запобіганні перед суворим, але малокультурним начальством. Пройшло кілька років, і хрести на честь знесення панщини почали відновлюватися скрізь. При цьому доходило і до курйозів. У Берем’янах хрест поставили з датою на 1861 рік. Очевидно, нова сільська влада, не знаючи, коли була знесена панщина, спитала про це вчителя історії, а той подав їм рік знесення кріпосного права в Росії, так як про це вчили в школах цілого Радянського Союзу. Одначе панщина і крапацтво не одне й те саме і не усі знають різницю. Панщина передбачає дармову роботу селянина на пана кілька днів на тиждень, а кріпак від свого власника залежить значно більше, бо може бути проданий, подарований одним паном іншому, покараний за панським наказом фізично, навіть до смерті. У Галичині панщина була знесена 1848 року в часи “весни народів”, а особиста залежність селян від пана була обмежена ще в 1790-х роках за часів Марії Терезії та Франца ІІ.

В перші дні експедиція рухалася, маючи можливість інколи виходити на самий берег для обстеження його стану, але берегом, порослим високою травою, чагарниками і деревами, було дуже тяжко йти, тому стало зрозуміло, що детально обстежити весь Дністер за сто днів просто неможливо. Але такій роблті шкодили ще інші обставини. Місцеві керівники нірідко надавали експедиції транспорт для подальшого руху, аби вона швидше забиралася геть. Причина для їхніх побоювань була досить вагома, бо багато підприємств дуже забруднювали річку і не хотіли мати від непроханих гостей неприємностей.

В селі Стрілки в експедиці з’явився вже відомий комсомольський ватажок, як звичайно, в акуратному костюмчику і сповістів, що в райцентрі стався великий переполох в зв’язку з мітингом у Лімні. Треба комусь їхати до Турки і давати пояснення. Валентин Стецюк спочатку зайняв рішучу позицію, мовляв, ніхто не має права відкликати людей з експедиції, бо це справа громадська, тим більше, що нічого особливого на тому мітингу не було. Але коли комсомолець заявив, що справою зацікавилися “органи”, наш керівник розвів руками: “Треба їхати, Юрку”. Юрко аж ніяк не хотів лишати експедицію, але після цих слів якось похилився і мало не зі сльозами на очах погодився їхати давати необхідні свідчення тим жахливим “органам”. Всі почали радити йому, як себе поводити, але він майже не слухав. Настрій був зіпсований усім. Юрко і комсорг поїхали в район, а решта сумно почала лаштуватися в далеку дорогу. Радгосп нам виділив автобус, щоб ми завезли речі аж у Бережницю. Тут теж не хотіли, щоб ми залишалися надовго і запевняли, що з екологічної точки зору в селі все добе. Очевидно, щоб експедиція не знайшла забруднювачів середовища, учасникам запропонували екскурсію до замку, де, згідно з легендою, помер князь Лев.

В Старому Самборі експедицію відшукали секретар райкому комсомолу з помічником і дорікнули, що ми згідно з планом нині о дванадцятій годині експедиціямає бути в селі Стрілковичі, де нас чекають люди, зібрані на екологічний мітинг. Як виявилося, план експедиції не просто папірець для звіту, є документ, яким керується місцева влада. План був складений абсолютно нереально, інколи бувало просто фізично не встигали туди, де б експедиція за ним мала бути. Коли пояснили секретарю пояснили, що за нашим розкладом ми маємо бути в Стрілковичах завтра, він буркнув собі щось під ніс і поїхав геть.

На новій стоянці шнову почалася докучлива розмова про той нещасний мітинг і його наслідки. Виявилося, що справа далеко не скінчилася, а щойно починалася. Ображений директор школи, очевидно, потребував сатисфакції і не давав справі затухнути. Комсорг наполягав, щоби завтра в Турку їхали вже разом і Юрко і Богдан, давали там пояснення. Все було настільки гидко, бо така каша заварилася, але пізніше стало ясно, що навіть ті, хто її заварив, не знали, як з неї вилізти.

У Самборі знову вискочив комсорн в своєму костюмчику і зі злістю заявив, що в обкомі на Юрка і Богдана будуть складені “відповідні” характеристики і надіслані на місце їх навчання, а там вже “будуть карати”. Наталя, дружина Богдала, звичайно, почала рюмсати, але її трошки заспокоювалм тим, що хлопці не лищаться без захиситу, якщо будуть якісь репресії. Якраз несподівано приїхав Мирон Колодко, наш “науковий координатор” і в лімнинській справі зайняв рішучу позицію. В спільній розмові усі вирішили триматися дружно, а в разі якихось репресій разом припинити роботу експедиції, повідомити про це пресу і розіслати листи майбутнім учасникам експедиції з проханням проявити солідарність.

Кілька людей з ексдедиції відвідало село Бронницю розташовану недалеко від Дрогобицького нафтопереробного заводу. 150-літня діяльність заводу створила для села небезпеку неабиякої катастрофи. За селом на вододілі розташовані сховища-відстійники відходів виробництва заводу. Таких сховищ всього шість чи сім розміром 60х60 метрів, заповнених так званим кислим гудроном. Верхній шар рідини складається з парафіну, нижчий – з води, а на самому дні осіла кислота. Коли в одне з таких “озер” приутні селяни кинули мішок соди, то з дна вибухнула реакція стовпом пари і газів. Довкола сховищ розкидано трупи і скелети свійських та диких тварин. Чи вони тут самі загинули, чи люди зробили звалище? Невідомо. Але головне, що все це розташоване на горі, і, якщо колись розмиються береги, небезпечна рідина може ринути просто на село. А село нещасливе ще й тим, що біля нього утворили величезне сміттєзвалище. Отже, не дивно, що мешканці були дуже зденервовані таким станом речей. Деякі з них поводилися навіть агресивно, погрожуючи присутньому керівництву заводу фізичною розправою. Група з київської кіностудії весь перебіг подій знімала на плівку. Пізніше ми розповіли про Бронницю і молдавським кінематографістам. Вони спеціально поїхали до села на зйомки і були надзвичайно задоволені знятими ефектними кадрами.

В ході подільшого руху експедиція відвідала завал кормових антибіотиків. Там була зустріч з головним інженером, жінкою років тридцяти, яка дуже настрашилася зрозумівши, з ким має справу. Як виявилося, завод терпить великі збитки через штрафи за неочищені скиди в Дністер. Останній штраф було заплачено буквально за пару тижнів тому після відвідин чергової комісії. Розмова могла затягтися у безконечність, якби експедиція поступилися своєю принциповістю. Таке бувало не раз. Відсутність власного транспорту, постійна скрута з харчами, пізніше – потреба в бензині робили її дуже залежними від тих, кого вона мала перевіряти. Ось і тут після довгої і неприємної розмови взамін на запропоновану до наших послуг “Волгу” експедиція погодилася скласти акт тільки про можливість забруднення річки під час ремонту очисних споруд. Та акти експедиції не мали жодної юридичної сили, але тоді ані самі її учасники, ані керівники підприємств про це не знали. Типовий прояв тодішнього рівня радянської правової культури. В наступні роки роки завод кілька разів міняв свою виробничу орієнтацію, аж поки, нарешті, економічна криза привела його до повного закриття, і тим вирішилося питання про забруднення ним Дністра.

Після двох тижнів мандрів експелмція прибула до гирла Стрия навпроти якого розташоване село Заліски. Каркаси майбутніх катамаранів вже стояли на березі, їх треба було обшити дошками власними силами. Катамарани привіз голова Товариства Лева Орест Шейув. При цій нагоді він вирішив домогтися закриття пімниської справи. У супроводі Романа Дідули він поїхав до Турки і якимось чином домовились з "органами", які на той час вже були зпклопотані іншими проблемами. Крім того, Орест увійшов у контакт з райкомом комсомолу і сподівався на його допомогу. Секретар райкому на ім'я Богдан запросив експедицію до райцентру на щотижневе свято пісні, на якому б керівництво експелиції могло виступити перед місцевими жителями. На цей раз концерт мали давати медики, але гості зі Львова втрутилися в програму вечора. Першим виступив співак, який проспівав кілька пісень Морозова і Панчишина, що тоді вже були популярні у Львові, але ці пісні своїм змістом викликали у публіки радше здивування, ніж захоплення. Деяке пожвавлення вніс хіба що проспіваний на завершення “День злодія”. Потім виступали керівники експедиції і Ірина Калинець, яка була серед гостей. Хочв їхні промови присутніх не зацікавили, секретар райкому був явно задоволений, незважаючи а те, що у виступах львів’ян були деякі “вільності”, до яких периферія ще не звикла. Це було явною ознакою, що комсомол міняв орієнтацію. На радощах секретар пообіцяв назавтра привезти для експедиції дошки, і взагалі допомогти нам в усьому.

Слова він свого дотримав і не тільки привіз дошки, але забзпечив експелицію двома мішками дефіцитного тоді цукру. Незважаючи на те, що експедиція мала гроші, таку його кількість купити в державних мамагазинах було просто неможливо. По лінії комсомолу Богдан дістав його прото на міцевому цукрозаводі. Подібним шляхом експедиція отримала на весь шлях 25 ящиків свиної штушківки і 150 банок згущеного молока, це вже була заслуга Ореста. Отож, можна було вирушати в пдавання, але вже на перошому переході експедиція втратила велику части з такими труднощами отриманих продуктів.

Про характер роботи експедиції можна отримати з опису екологічного мітингу у місті Сороки (Молдова). Коли почався мітинг, то виявилося, що на ньому присутнє дуже високе республіканське керівництво, а хід його відбувався за відпрацьованим сценарієм застійних часів. Промовці піднесено говорили про досягнення і великі гроші, які виділені державою на охорону природи, і запевняли, що ці гроші будуть належно використані, так що ті окремі недоліки, які ще випадково залишилися поза увагою господарників, найближчим часом будуть успішно подолані. Поки йшли промови, я мимоволі почав прислухатися до скептичних коментарів двох кобіт, які стояли позад мене. І були в тих коментарях така зневіра і презирство до промовців, що я не витримав і запропонував їм вийти до мікрофону і сказати все, що вони думають і про екологічний стан міста і про його батьків. Жінки, на вигляд бойові, іронічно відповіли:

- Ага, зараз. Ви тут приплили і уплили, а нам з цією владою жити. Вам нема що втрачати, а нас з черги на квартиру викинуть.

Через п’ять хвилин кобіти десь зникли. Мітинг добігав кінця, і головуючий, задавши традиційне запитання “Хто ще бажає виступити?”, хотів був уже його скоренько, за звичкою оголосити закритим, не чекаючи відповіді, коли з нашої лави вперед виступив Гаврилів і, піднявши руку, промовив:

- Я!

На площі стало тихо. Присутніх явно заінтригував такий перебіг подій, бо від експедиції вже виступав Цимайло, який стояв “у президії” серед високого начальства, а виступ на вигляд рядового учасника міг бути незапланованим і тому цікавим.

Гаврилів, який вперше за всю експедицію перебрався в свіже, новеньке вбрання і тому виглядав на диво симпатично, підійшов до мікрофону і виголосив приблизно таку промову:

- Шановні друзі! Ми прослухали виступи відповідальних осіб, із слів яких випливає, нібито в місті не існує серйозних екологічних проблем, а ті недоліки, які ще залишилися, будуть в найближчому часі усунені. Я дозволю собі висловити сумнів щодо цих запевнень. Ми перебуваємо в місті заледве годину, але вже довідалися, що із свинокомплекса в ще донедавна кристально чисті озера стікає гноївка, що найближчі допливи Дністра надзвичайно забруднені, а в самий Дністер з-під землі стікає нафта і що це місце перед нашим приходом було засипане шутром. На жаль, ми не маємо достатньо часу, щоб залишитися надовше у вашому місті і докладніше дослідити його санітарний стан, але я сподіваюся, що хтось із місцевих жителів зараз після мене вийде до мікрофону і скаже про проблеми, які хвилюють усіх. У мене все. Дякую за увагу.

Закінчивши свій виступ легким поклоном, Гаврилів повернувся на своє місце. Головуючий з видимою тривогою підійшов до мікрофону і спитав:

- Хто ще бажає виступити?

Тиша стояла непорушна. Почекавши дві-три секунди, явно заспокоєний головуючий закрив мітинг і люди почали розходитися. Між тим, професор Дедю підійшов до Гавриліва і вони розпочали жваву бесіду, а фотокореспонденти скористалися цією нагодою і знімали їх в різних ракурсах. Я думаю, що вченому йшлося саме про це, бо з Ярком йому в принципі нема про що говорити. Треба було зробити з виступу Гаврилова більший розголос у пресі.

За весь час в тій експедиції взяло участь 126 осіб. Найбільше було зі Львова, перевежну частину яких були члени Товариства Лева – 74. Навіть на закючному етапі з 14 учасників 12 було зі Львова. Вісімнадцять учасників було з Молдови, одинадцять- з Тернополя, шість – з Москви, чотири з Києва, по три – з Одеси і Чернівців. Були учасники з Івано-Франківська, Світловодська, Могиліва Подільського, Донецька, Єлгаваса (Латвія). Кільканадцять людей з числа журналістів, які перебували в експедиції один-два дні не були зареєстровані. Акція завершилася великою конференцією в Одесі, присвяченій проблемам Дністра .

Повернення експедиції до Львова було урочистим. Товариство Лева організувало справжній мітинг при головному вході на двірець. Перед прибуттям потяга з Одеси на зустріч експедиції прийшли практично усі її учасники, деякі з яких до того ще не були знайомі, бо бували в ній в різний час. Знайомі мало не в сльозах обіймалися між собою, а в цілому панував геть радісний настрій, який підкреслювали кілька вітальних плакатів, серед яких був "Слава героям". Ця зустріч заповідала початок утворення активу майбутніх експедицій. Не чекаючи майбутніх зустрічей не Дністрі, почалися пошуки нових акцій національного спрямування. Першою такою акцією була організація вертепу «Дністер», який на Різдво зі своїми виставами ходив до відомих активістів національного відродження. Їхні пожертви йшли на матеріальну підтримку експедиції. Панувало бажання продовжувати святкування якмога довше. Фіналом його стала поїздка вертепу у Вільнюс у гості до української громади, одним керівників якої був колишній львів’як Іван Юзич. Він познайомив дністрян з місцевими активістами, які долучали гостей з України до своїх політичних акцій, які стали для дністрян практичною школою. У Прибалтиці на той час громадянська свобода проявлялася вже дуже добре. Процесії з національними прапорами і гімнами були звичайним явище і синьо-жовтий прапор теж майорів на вулицях Вільнюса.

1989 рік

Масштабність руху на захист річки обіцяла великий успіх, але вже було зрозуміло, що для порятунку Дністра потрібні не загальні гасла, а точна інформація про те, де саме і якого захисту потребує річка чи її допливи. Ясно було, наприклад, що в районі Біляївки, де робиться водозабір для Одеси, вода майже непридатна для пиття, але зовсім неясно було, хто в тому винний. Дехто вважав, що причиною того є промислові об’єкти в Західній Україні – хімічні, нафтопереробні, паперово-целюлозні, цукрові заводи. Інші були свідомі того, що і Молдова теж сильно забруднює річку, і були переконані, що причиною поганого стану Дністра в його гирлі є сильне антропогенне і техногенне навантаження на річку вздовж всієї течії. Дехто ж шукав конкретних винуватців. Щоб дійти істини, на конференції, яку організував Міжреспубліканський комітет захисту Дністра навесні 1989 року у Львові, було вирішено розпочати детальне дослідження стану річки на трьох ділянках одночасно тьома різними загонами. Львівське Товариство Лева отримало ділянку від витоків Дністра і Стрия до греблі Дністровського водосховища майже на кордоні з Молдовою. Молдовські екологи мали досліджувати річку на своїй території, а одеситам дісталася ділянка від Молдови до лиману.

Однак подальший розвиток політичних подій порушив існуючі зв’язки між природоохоронцями різних регіонів Придністров’я. Комітет захисту Дністра розпався, дехто з лідерів руху пішов у політику, ось тому і стали дещо хаотичними зусилля ентузіастів. Ігор Пушкар з деякими перервами проводив роботу у верхній частині Дністра, і його експедиція мала агітаційно-пропагандистське спрямування. Іван Русєв, котрий мав добру підтримку одеських влад, в низів’ях і плавнях веде широку експедиційну дослідницьку роботу, метою якої був захист і відновлення водноболотних угідь. А Товариство Лева вело екологічний моніторинг Дністра в його верхній і середній частині. Його експедиція “Дністер” працювало щорічно, міняючи свій маршрут і вдосконалюючи форму своєї роботи.

У 1989 році експедиція йшла під національними прапорами. Дуже часто діти, побачивши з берега синьо-жовту “фану” на катамарані, гукали: “Слава Україні!”, на що мали відповідь: “Героям слава!”. Вражало, що діти, котрі вперше в житті бачили національний прапор, знали, як його треба вітати. Треба віддати належну шану галичанам за їхнювисоку національну свідомість, яку вони змогли передати своїм дітям навіть в часи совєцької окупації. Однак той патріотичний підйом, свідками якого експедиція була в селі Німшин, було найбільш вражаючим. Коли перший катамаран випадково зупинився при березі, вістка про “чайку” з синьо-жовним прапором моментально облетіла все село, і, певно, все його населення збіглося на берег. Коли зібралися всі катамарани, на березі виник стихійний мітинг. Люди були надзвичайно схвильовані, деякі жінки плакали. Люди розповідали про участь багатьох селян в ОУН і УПА, по знущання і провокації енкаведистів. Усіх охопило відчуття, що настали нові часи, і незалежність України – то справа вже недалекого майбутнього. Експедиця не планувала зупинятися в Німшині, але люди її не відпускали. Вони несли молоко, яйця, овочі, навіть дрова, аби вона тільки залишилися. Щоб не образити людей, чотори затамарани залишилися в селі а катамаран пішов до Галича, куди мали прийти за графіком. Пригоди в Галичі описав Андрій Квятковський. Між тим радіо "Свобода" з-за кордону повідомило, що Дністром рухається флотилія під національними знаменами і це повідомлення мало амбівалентні наслідки.

У Заліщиках після вечері я майже одразу пішов відпочивати у свій намет. Коли вже почав засинати, мене розбудили і повідомили про прибуття на берег якихось підозрілих автомашин. Я нехотячи виліз із намета і пішов до катамаранів, де вже зібрався весь актив експедиції. Ми вглядалися в темряву і бачили два-три легкових авта, довкола яких стояли люди. Мені стало тривожно, хоча ще мав надію, що ці люди не мають до нас відношення, бо ніхто до нас не підходив. Але надії розвіялися, коли прибуло ще кілька машин. Усі вони зупинялися і гасили світло. Ми передчували щось недобре, але в нашому становищі нам не лишалося нічого іншого, як чекати на подальший розвиток подій. Ми стояли невеликою купкою і стиха перекидалися між собою короткими фразами. Коли останнє з прибулих авт прошурхотіло по гальці просто до нас, решта автомашин ввімкнула фари, як засліпили нам очі. З прибулого авта вийшов якийсь черевань і спитав:
- Хто тут старший?
Я виступив уперед:
- Я.
- Ви порушуєте чинне законодавство!
- Яким чином?

Черевань тицьнув мені якусь газету, здається, “Радянська Україна” і наказав щось там в ній прочитати. Я навмисне довго читав вказану мені статтю, одночасно міркуючи про те, що ж робити в цій ситуації. В статті йшлося про те, що останнім часом по річках України почали плавати човни під усілякими незареєстрованими прапорами, що заборонено законом, тому власники човнів, перше, ніж підняти якісь свої прапори, мають їх десь там зареєструвати. Ясно було, що йшлося про нашу експедицію. Газета – не документ і ніяких посилань на статтю якогось кодексу в ній не було, тому в принципі можна було ще сперечатися. Але я вже бачив довкола нас здорованів у міліцейській формі і було ясно, що влада налаштована дуже рішучо і затримає експедицію в разі нашої непокори. Треба було вибирати – або зняти прапори і продовжувати нашу агітаційну роботу, або припинити експедицію і наразитися на неприємності для її активних учасників. Я прийняв рішення і сказав:
- Мусимо підкоритися закону, – і передав іншим подивитися газету .

Усі схилилися над нею, а я побачив, що начальство полегшено зітхнуло. Ніхто з наших не сперечався, але прапори знімати ніхто не хотів. Я сказав міліціянтам, щоб йшли знімати самі. Ті відмовилися теж, посилаючись на небезпеку поламати ноги серед безладдя речей, які були на катамаранах. Врешті-решт ми попросили познімати прапори наших наймолодших учасників, майже дітей.

Через кілька днів Товариство прислало нам нові прапори, і ми знову їх підняли на своїх щоглах, але про наступну пригоду з прапорами я оповім у відповідному місці. Тут же іно скажу, що в подальшому русі на тернопільському березі Дністра ми зупинятися вже не могли, бо всюди нас на можливих місцях стоянок чекали міліціянти і чемно просили плисти на іншу дільницю або приставати до чернівецького берега. Якось так сталося, що чернівецькі влади не чинили нам перешкод, і мене досі гризе досада, чому ми не стали в Заліщиках на протилежному березі, де б могли стояти із піднятими прапорами на виду усього міста без перешкод, бо заліщицькі влади не мали над нами сили у чужій області.

Наступна пригода була в Старій Ушиці. До нас знову з'явилася делегація, але на цей раз дуже мирна. Практично розмова вилилася у дискусію про національні кольори, але один з мілііціянтів прапори все-таки з катамаранів зняв. В процесі дискусію я заявив, що синьо-жовтий прапор буде державним через два роки. Практично точно через два роки Україна проголосила незалежність, хоча державним прапор став пізніше.

Дослідження проводилися від витоків Дністра і Стрия до села Стара Ушиця Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Експедиція складалася з двох частин – пішохідної та водної. Пішохідна включала в себе дослідження верхнього Дністра до гирла Стрия. На верхньому Стрию працювала невелика розвідкова група в складі чотирьох чоловік, якою керував Славко Фішер. Водна частина почалася від с.Заліски Жидачівського району Львівської області. Загалом експедиція продовжувалася 70 днів і в ній працювало 73 чоловіка.

З 1990 року фінансування експедиції державою було припинино. Гроші і частково продукти діставалися з випадкових джерел, в тому числі з пожертв різдвяному вертепу "Дністер", з оплати участі іноземними учасниками. Транспортування і деякі інші витрати оплачувало Товараство Лева з грошей отриманих на інші проекти. В 1990 році була розширена пішохідна частина екпедиції, причому основна група працювала на верхньому Стрию. Водна частина почалася від Залісок і закінчилася в Старій Ушиці. Вся експедиція тривала 80 днів, і в ній взяли участь 76 чоловік. Вперше до неї долучилися екологи з Люблінського екологічного клубу та з фольклорної групи “Оркестра Святого Миколая”.

Експедиція “Дністер-91” була скорочена до 45 днів у зв’язку з участю Товариства Лева в польсько-українській експедиції “Пограниччя” по території Польщі. В цій частині брав участь 41 чоловік. Восени була організована пішохідна експедиція по верхів’ях Стрия з переходом на Дністер в районі Турки. Через несприятливі погодні умови експедиція достроково припинила свою діяльність біля села Спас Старосамбірського району. В ній брали участь 12 чоловік.

В 1992 році пішохідної експедиції не було, натомість цілу осінь відбувалися експедиційні поїздки на вихідні дні в райони Старого Самбору, Самбору, Корналович, Чайкович, Повергова. Водна частина проводилася як завжди влітку від Залісок до Старої Ушиці. В цьому році були розширені гідробіологічні дослідження завдяки участі групи спеціалістів з Києва на чолі з Оленкою Зиковою. В роботі експедиції брали участь троє представників з Великобританії і семеро – з Польщі. Загалом учасників було 47 людей, вона тривала три місяці.

1993 рік знаменувався помітним розширенням гідрохімічних і гідрологічних досліджень з використанням приладів і реактивів, котрі були привезені першими учасниками експедиції з Німеччини – студентами Марбурзького університету. Кілька днів в експедиції провела Мотря Пошиваник, американка українського походження, котра пізніше опублікувала в одному з американських журналів статтю про експедицію. Експедиція в цей рік працювала від Залісок до Старої Ушиці на протязі 65 днів, і в ній брав участь 41 чоловік. Пішохідна експедиція в цьому році, як і в наступні роки, не проводилася. Восени в Одесі відбулася конференція “Дністер – SOS”, котру організував Іван Русєв і на якій були присутні львівські і німецькі учасники експедиції Товариства Лева. Одесити були приємно вражені тим, що ця експедиція ще існує. Взимку львівська група експедиції обладнала свій екологічний клуб на вул. Кармалюка у Львові, де проводилися щотижневі зустрічі дністрян.

В 1994 році крім німецьких студентів в експедиції працював словацький спеціаліст із своєю портативною хімлабораторією. Експедиція в загальному складі 40 чоловік працювала від Залісок до села Вовківці Борщівського району Тернопільської області на протязі семи тижнів. Через брак коштів на транспортування катамаранів їх було залишено на кіцевому пункті під наглядом місцевих жителів.

Далі: Скорочені уривки зі щоденника 1994 року Андрія Квятковського для загальноъ уяви про діяльність експедиції предметно.

19 липня. Вчора зранку добрі люди закинули мене на машині у район мосту в Залісках – традиційну базу експедиції «Дністер». Тут уже були кілька киян, яких прислав Микола Жарких (сам він із дружиною прибули на роверах того ж вечора), і двоє дівчат-ботаніків з біофаку Львівського ун-ту. Зі мною прибув львівський студент-лісотехнік Олег. Через кілька годин приїхала машина з майном експедиції та Валентином Михайловичем Стецюком. Пізно вночі прибув Славко Фішер. Встановили намети, пару разів зварили поїсти і полягали спати (правда, перед цим Фішер зробив великий «базар» про все потроху, а публіка, яка його побачила і почула вперше, слухала Славка, роззявивши рота).

Наступного дня чоловіча половина експедиції встала раненько і вирушила на колгоспний тік, де з минулого року зберігалися катамарани (у дуже жалюгідному вигляді, бо просто неба). І сьогодні наша бригада цілий день ремонтувала їх. Коли прийшли у табір, з’ясувалося, що приїхала нова велика група дівчат. Вчора перед вечерею народ якось залишився без роботи, і пп. Фішер, Ігор (з Києва, наразі не знаю прізвища [мабуть, Потієнко)], Стецюк, я тощо якось знову втягнулись у нескінченну балачку.

Кияни, які прибули першими і першими (відповідно) встановили свій намет, у такий спосіб визначили місце табору. Я гадаю, засновники табору невдовзі пошкодували про свою поспішливість: мало того, що ми опинилися, ніби рибки у скляному акваріумі (кожен, хто проїздив мостом, – добре, коли автобусом, а часто їздять тут роверами та фірами – з цікавістю розглядав нас згори: як ми їмо, відпочиваємо, а пішоходи ще й прислухалися до наших розмов). Але це ще можна стерпіти. Набагато більше побутових незручностей створив брак чагарників по сусідству, а ті, що є, розташовані, ну, надто близько до табору. Вертаючи до теми допитливих спостерігачів: до всього вищесказаного варто додати численних рибалок, які вдень і вночі облягають навколишні річкові береги (а наш табір розташований точнісінько біля впадіння Стрия у Дністер). До речі, ми тут зробили перше відкриття: у фундамент мосту через Дністер, під яким ми живемо, (а він збудований за комуністичних часів) вмуровано розбиті плити з єврейських цвинтарів.

Сьогодні перевозили з колгоспного току на берег катамарани. Довго чекали на трактор, а тим часом знайшли поруч із током декілька екземплярів величезного борщівника (це всім знана польова рослина) – вони мали по 3 метри заввишки, діаметр «крони» – до 2 м. Одну таку дивовижу ми зрубали й привезли у табір – показати дівчатам-ботанікам. Але вони не здивувалися, сказали, що таке трапляється. Катамарани возили у три їздки – по два на причепі (встановлені один на одного), потім ще один. Оскільки всі чоловіки були на току – завантажували, а в таборі розвантажувати не було кому, то сідали на той самий причіп і їхали в табір. Трактор, який тягнув причіп, був у жахливому стані – одне колесо зовсім «лисе», у механізмі, який з’єднував причіп з трактором, замість двох поршнів, на місці був лише один. А їхати доводилося через два мости, завертати у досить ризикованих місцях. Чи варто дивуватися, що я всю дорогу молився? Між іншим, матбаза експедиції у жахливому стані. Багато весел порозгублювано, баки-поплавки на грані повного протирання, палуби погнили, консерви кінчаються. Вчора ми дещо підправили (Фішер навіть встановив кілька нових дощок, «механік експедиції» Володя позварював, де треба, металеві деталі), зараз будемо заліплювати «епоксидкою» дірки в баках. Але якщо в майбутньому експедиції ніхто не допоможе матеріально, вона «загнеться», хоча має великі перспективи (отепер готується до багатотиражного друку книжка – звіт експедиції). А те, що я сприйняв як видобуток гальки, це, здається, ще й поглиблення річища Дністра у Залісках (точніше, його правого рукава). Мабуть, це робиться тому, що лівий рукав надто надто інтенсивно підриває берег, на якому стоїть село.

21 липня. Учора ввечері прибули довго очікувані німці: студент-еколог Штефан, який брав участь в експедиції ще торік, і двоє жіночок (чи дівчат? – Фішер переконує, що в Німеччині цих понять уже не розрізняють) – одна Ута, а друга має смішне ім’я Кунделя (Гундула – ВС). Вони привезли пляшку вюртемберзького чорного ріслінга, яку ми й розпили. До речі, оскільки початок експедиції припадав на момент падіння двох уламків комети Шумахера-Леві на Юпітер, то вже з першого вечора нашого перебування в Залісках з’явилася традиція: Вадим Стецюк витягав свій теодоліт, і всі по черзі дивилися на Юпітер, потім на Венеру, деколи – на Місяць. Позавчора ввечері всі бачили біля Юпітера два супутники, вчора – вже чотири.

До обіду група з 6 чоловік на чолі з Фішером (і я з ними поплентався) довго блукали полями і чагарниками над стрімким берегом Стрия, шукаючи трубу, через яку Жидачівський целюлозо-паперовий комбінат зливає свої стоки. Нарешті знайшли. Біля самої труби сиділо двоє хлопів і ловили рибу в самому струмені брунатної води, що стікала в ріку. Якщо один робив це звичайною вудкою, то інший вудку (точніше, спінінг) мав про людське око. До жилки цієї вудки було прив’язано патика з поплавком, а до них – звичайну вершу. Час від часу він витягав свою сітку і витрясві звідти маленьких рибок, яким, очевидно, зливні води ЦПК ніц не шкодили (як і дядькам). Фішер зі своїми помічницями взяв проби води в тому місці (з’ясувалося, що там нема, наприклад, нітратів, хоч є нітрити), потім вище за течією, зробив аналізи. Натомість я поміг якийсь кобіті, що займається макробентосом (тобто, всякою гидотою, що мешкає на дні), нагребти мулу з дна. Виявилося, що, окрім личинок комарів, там ні дідька нема. Прийшовши в табір, я зустрів тут Степана Гаталяка з Товариства Лева, який заїхав сюди, щоби назнимкувати «будні експедиції» на відеокамеру.

22 липня. Вчора закінчили лагодити катамарани. Відтак приїхав словак Юрай. А позаяк він мав гітару, і Фішера з його дискусіями не було (поїхав додому за жінкою і приїде на наступний постій – у Букáвині), то у нас був музичний вечір біля багаття. Спочатку Юрай грав на гітарі та співав пісні (переважно словацькі, хоча також награвав і деякі західні «стандарти»). Потім пробував щось грати п. Ігор із Києва, але не вельми вдало. Відтак дівчата-ботаніки та ми з Вадимом почали просто співати українських пісень. Нам здавалося, що співаємо ми досить пристойно, хоч і не зіспівані. Навіть виконували деякі «оригінальні номери», як-от «Світить місяченько, ще й ясная зоря», «Ой, служив я в пана…» і навіть ту, де хлопці й дівчата, імпровізуючи, переспівуються (до речі, виявилося, у словаків є пісня, подібна до «Ой, служив я в пана»). В.М. дещо навіть пояснював німцям… А потім німці нас присоромили: взяли й заспівали. А вони співали злагоджено, на голоси, ще й дуже артистично. Деякі пісні були дуже гумористичні, що вони дуже підкреслювали своїм виконанням. Потім німці (крім Уте) пішли спати, а найстійкіші з українців залишилися біля багаття – розповідали анекдоти, пили чай, Юрай деколи підігравав на гітарі. Потім і я пішов спати – на початку 3-ї год., бо о 6-й мав піднімати Штефана, який у цей час заміряв кисень у трьох місцях, що я й зробив. Штефан сказав, що у Дністрі значно збільшився за ніч вміст кисню.

23 липня. Учора ми почали вантажитися на катамарани. У розпалі роботи до табору під’їхала «Лада», з якої вийшли четверо людей. В одному з них я впізнав (…) Мирослава Тихана (колишнього заступника голови Т-ва Лева). З ним була молоденька журналістка Ярина Коваль (дочка відповідального секретаря журналу «Дзвін»; колись, дуже давно ми з нею навіть написали були пару статей про Т-во Лева) і фотокореспондент (обидва з «Молодої Галичини»). Ярина одразу ж сіла розмовляти зі Стецюком, потім до неї на розмову привели німця Штефана. Тим часом фотограф лазив по табору і чіплявся до всіх, хто ефектно виглядав за своїми заняттями, аби сфотографувати. Особливо довго він затримався біля біолога Ірини з її гербаріями та колекціями метеликів (…).

Зупинилися на постій за селом Букáвина, де в Дністер впадає річка Луг. У Букáвині надибав на хрест знесення панщини 1848 року, біля якого вже тоді був і тоді описав. Завдяки тодішнім записам встановив, що річка Луг біля впадіння у Дністер (тобто в тому місці, де ми стоїмо табором) тече старим руслом Дністра, який колись тут утворював згадані меандри, а потім змінив річище. Це помітно і по залишках старих берегів, які тепер ніби обмежують заплаву Лугу. Тим часом Іра ходила на гору біля Молотова (на карті – висота 289). Вона, як й очікувалося, виявилася дуже цікавою. Перш за все, з геологічного погляду: складена, здається, з якогось дуже крихкого вапняку, в якому трапляються камінчики, дещо подібні на мармур (таке враження, що процес перетворення осадових порід у метаморфічні тут зупинився). Іра принесла декілька взірців. Я пробував подіяти на них оцтом (кухонний розчин оцтової кислоти), але очікуваної реакції не було. Мені порадили подіяти соляною кислотою, яка, можливо, є у Фішера. Ще там вона знайшла деякі рослини, які поширені в дуже обмежених ареалах з унікальними екологічними умовами. Крім того, там був махаон (дуже гарний метелик). Та хоч вона мала сачок, але його спіймати не могла, бо схил дуже стрімкий – можна було впасти. Pа словами В.Стецюка, на відміну від останніх літ, цього року в ріці знову з’явилися жаби та черепашки. Отже, посилення економічної кризи супроводжується послабленням екологічної (заводи стоять і не спускають відходи, міндобрива дорогі тощо).

24 липня. Вчора після вечері, коли зникли комарі, члени експедиції зробили собі «фуршет» на честь відкриття експедиційного сезону. Розпили по пляшці вина і горілки, відтак Олег-лісотехнік приніс із намету ще одну «білу». Потім почалося музикування. Юрай грав на гітарі пісні «Бітлів», старі твісти, потім перейшов на Штрауса, Верді й Моцарта. Коли він грав якісь джазові мелодії, Штефан на губах імітував саксофон або голос Луї Армстронга, під час «Турецького маршу» – барабан (надував щоки і бив по них). На моє запитання: «Is it great Turkish drum?» – він відповів: «It is Vodka drum». Потім взяв декілька великих баків для води і зробив із них ударну установку.

25 липня. Учора вирушили з Букáвини. Але перед тим я вирішив ще раз глянути на Хрест Свободи (1848 р.), який ми бачили у 1990 р., а вдруге – тепер… Отже, після обіду вирушили на катамаранах. Протягом усього маршруту до Журавного глибина (попри стале обміління ріки) була достатньою для катамаранів, течія повільна. Цей відтинок ми пройшли без ускладнень (якщо не рахувати зустрічного вітру подекуди). Натомість одразу після Журавна почалися, нарешті, мілини, і практично кожен катамаран доводилося пхати по дну по два рази. Незабаром після того стали на постій нижче гирла Свічі. За планом, ми мали би тут постояти добу, а потім іти в Тенетники, де приділити багато часу замірам у гирлі Свіржа. Але Штефан, оглянувши місце нашого нового постою, сказав, що воно унікальне, а тому ми залишаємося тут на 2 дні, скоротивши майбутній постій у Тенетниках. Унікальність цього місця полягає в тому, що тут є додатковий об’єкт – стариця Свічі, від’єднана від неї, але з’єднана з Дністром – тобто стояча вода. Принагідно з’ясувалося, що вона, зрештою, не зовсім стояча, бо живиться джерелами, а тому температура її на 4о (а подекуди й на 10 о) нижча за Дністрову.

26 липня. Учора в мене був «облом» із заміром кисню. О 22.00 пройшов по всіх точках, усе замірив (перед цим узяв у Штефана ліхтарика, якого можна носити на голові – як шахтарська лампочка). Потім о 24.00 пішли міряти дівчата. Коли повернулися, «втішили» мене, що батарейка у лампочці «сіла». Але «заспокоїли», мовляв, ми під світлом місяця писали (а це хіба що напомацки можна робити). Ми тим часом, як завжди, сиділи біля ватри. Юрай співав під гітару, решта розповідали анекдоти та підкидали дрова до вогню. Я розмірковував, як буду робити заміри без ліхтарика (особливо, як у темряві піду по слизькому глинястому броду в гирлі бурхливої Свічі). А ще згадував, як о 22.00, переходячи з ліхтариком цей брід, ляканув якусь публіку на машині (побачивши світло мого ліхтарика, вони поїхали). Десь по 1-й годині ночі всі пішли спати, а я лишився біля вогню, чекаючи на 2.00 ночі, коли мав іти міряти вдруге. Я підкидав у вогонь кору, обдерту з найближчого дерева, слухав спів і крики різних птахів у лісах за Дністром, приглядався до вогню машини, яка знову з’явилася за Свічею. Нарешті прийшла година йти на заміри. Я зайшов босими ногами в холодненьку-таки воду стариці, включив оксиметр, натиснув на кнопку калібрування… Прилад не калібрувався (все це відбувалося під світлом місяця). Більше того, прилад не давав показів у відсотках, лише у грамах на мілілітр. Отже, намучився я о 2-й ночі, результати отримав, хто зна які. Через Свічу переходити в таких умовах було не варто.

Кінець щоденнка

В 1995 році у Львові відбулося святкування десятиліття громадської екологічної роботи на Дністрі. Була урочиста офіційна частина і невелика забава в клубі експедиції. На цей рік планувалося зробити дві експедиції, обидві водні. Одна з них мала досліджувати Дністровське водосховище, а друга – ділянку Дністра від Залісок до Вовківців. На жаль, через брак коштів друга експедиція не відбулася, що спричинило певні напруження в стосунках серед керівництва експедицією. В результаті неодмінний учасник всіх експедицій, її постійний лоцман і боцман Ярослав Фішер відійшов від активної екологічної роботи. Дослідження водосховища проводилися в основному постійною групою учасників в складі 20 осіб, котрі рухалися на одному великому катамарані "Іван Підкова", складеному з чотирьох малих. Всього в експедиції брали участь близько 30 чоловік. Експедиція тривала сім тижнів. Проби бралися через кілька кілометрів на різних берегах. В Новодністровську катамарани були полишені без нагляду і навесні наступного року вони були вкрадені якимись несвідомими місцевими жителями. Експедиція також позбулася свого клубу у Львові.

“Дністер-96” відбувся на власні кошти учасників експедиції, хоча Товариство Лева мало якісь запаси харчів, що дещо врятувало ситуацію. Експедиція вперше рухалася на нових надувних катамаранах, які мало Товариство Лева невідомо для якої мети. Вони виявилися досить зручними. Ділянка роботи – від Залісок до Вовківців. Загальна кількість учасників – 32 чоловіка. До роботи ненадовго долучилися польські екологи. Завдяки допомозі фонду ISAR, а, зокрема, особисто Мотрі Пошиваник вийшла друком популярна брошура “На варті Дністра”, авторами статей в котрій були активні учасники експедиції. У вересні відбулася двотижнева українсько-молдовська експедиція “Тірас-96”, в котрій працювали також п’ять учасників експедицій “Дністер” Товариства Лева.

В перші роки існування експедиції про цей феномен громадського життя багато писали в пресі, часом відбувался передачі на телебаченні. В одній з таких передач ми запропонували глядачам приєднатися до толоки, яку учасники експедиції запланували на Кайзервальді. В призначений час до нас приєднався один (!) ентузіаст природоохорони. Поступово значення темы "Людина і природа" у суспільство набувало критичної оцінки, що потребувало її вираження піблічно. Експедиція розпочинає свої власні публікації. Першою була стаття Філософські ремінісценції з експедиції "Дністер" опублікована в українському екологічному віснику "Ойкумена". Ч. 1-2. 1995 р.

В 1997 році мала би відбутися десята ювілейна експедиція “Дністер” Товариства Лева, і її слід би було провести і урочисто, і масштабно, але всі спроби дістати відповідну суму грошей були марними, тому вона відбулася буденно і була найкоротшою. Товариство Лева дістало грант на публікацію результатів роботи експедиції від польського фонду “Partnerstwo dla Środowiska” і за рахунок невеликої суми з цих грошей організувало експедицію, котра хоч і була найкоротшою, але дуже важливою для розширення даних про стан басейну. Вперше був пройдений маршрут від с.Чайковичі Самбірського району Львівської області до с.Нижнів Тисменицького району Івано-Франківської обл. і достатньо детально досліджена ділянка Дністра від Чайковичів до гирла Стрия, котра раніше досліджувалася лише побіжно і більш оглядово в піших походах. Експедицією керував Мирослав Спринський, а всього в експедиції на протязі одного місяця перебувало 24 чоловіка з Києва, Львова, Івано-Франківська. Були відібрані численні проби води і ґрунтів, але, на жаль, на їх повний хімічний аналіз не стало грошей, тому якась робота була марною.

В 1998-89 роках в експедиції працювала Сара Филлипс з Америки. Вона вивчала нетрадиційні методи народного лікування в наддністянсбких селах. В цій роботі їй охоче допомогали учасники експедиції і ця робота усім принесла певну користь. Сара захистала на зібраних матеріалаї і тепер працює професором антропології в Індіанському університеті (див. Sarah Phillips

Продовження