Загальні положення макролінгвістики.

Велика безліч мов на землі таїть в собі непросту загадку – чому мов на землі так багато, а не одна мова для всього людства? Це питання здавна цікавило людей і вони знаходили йому відповідь, закликаючи на допомогу власну фантазію. Так виникла легенда про Вавилонське змішання мов, коли Бог, обурений зухвалістю людей, які надумали побудувати вежу висотою до неба, змішав мови будівельників, і вони, не розуміючи один одного, вже не могли продовжувати задумане. Те, що переконливої відповіді на поставлене запитання немає досі й люди, як і раніше, шукають її, закликаючи на допомогу власну фантазію, говорить недавно опублікована книга голландського вченого Саломона Крооненберґа (Kroonenberg Salomon. 2014). Між тим, це питання є важливим для відтворення передісторичних етногенетичних процесів, тому для їх дослідження необхідний більш надійний інструмент, ніж людська фантазія.

Проведене дослідження в рамках Альтернативної лінгвістики ґрунтується на дедуктивному підході, широко використовуваному в інженерії для вирішення технічних завдань, де на підставі загальних законів фізики проводиться проектування конкретних механізмів та машин. Відповідно з таким підходом на основі передбачуваної закономірності взаємин споріднених мов за допомогою особливого графоаналітичного методу визначалося місце окремих мов в як окремих елементів у загальній структурі мовних формацій – сімей і груп.

Графоаналітичний метод дозволяє досліджувати походження і розвиток мов в доісторичні часи, з допомогою наявного лексичного матеріалу, зібраного в словниках різного типу. Ідея методу полягає в геометричній інтерпретації взаємозв’язків споріднених мов на підставі кількісної оцінки спільних мовних одиниць в парах мов одної мовної сім’ї або групи. Більша спорідненість мов звичайно пов’язується з більшою кількістю спільних мовних одиниць, з яких для статистичної обробки найбільше надаються спільні слова. В основі методу лежить постулат про існування обернено пропорційної залежності між кількістю спільних рис у парі мов і відстанню між ареалами, на яких сформувалися ці мови. Простіше кажучи, чим ближче проживали одні до одних носії двох споріднених мов, тим більше вони мають в своїх мовах спільних слів. Зрозуміло, що маються на увазі слова давні, такі, якими людина могла користуватися в доісторичні часи, а не ті слова, які виникли пізніше на більш високих ступенях розвитку цивілізації. Визначити давні слова непросто, але можливо, для цього є різні методи. Отож, вибравши необхідні слова в усіх мовах досліджуваної сім’ї, приступаємо до роботи. Спочатку треба виділити з них спільний лексичний фонд, який є одною з характеристик мовної спільноти, але нічого не говорить про рівень спорідненості між окремими мовами, тому в розрахунок він не береться. Решта слів може бути спільною для двох або більше мов, але ми будемо рахувати кількість спільних слів в парах незалежно від того, наявні вони також в інших мовах чи. Після такого підрахунку в усіх можливих парах мов будується графічна модель спорідненості, яка віддзеркалює розташування ареалів окремих мов на спільній території усієї мовної сім’ї. Кожному ареалу відповідає тісне скупчення вузлів отриманого графа, яке утворюються кінцями ребер (відрізків) з довжиною обернено пропорційною кількості спільних слів у парі мов. Кількість ребер дорівнює кількості пар мов, а кількість вузлів на одиницю менша від кількості мов. Процес побудови графа нескладний і лише потребує елементарних знань з геометрії.

А чим довше певна спільнота людей живе на одному місці, тим більше своєрідних рис набуває їх мова. Внаслідок цього генетично споріднені мови можуть мати більше або менше спільних рис. Припускається, що однією з таких первісних прамов була так звана ностратична, яка розчленувалася на шість окремих мов, з яких пізніше розвинулися індоєвропейські, уральські, семіто-хамітські, дравідійські, картвельські і тюркські. Побудована графічна модель шести мов ностратичної макросім’ї дозволила визначити ареали їх формування в Малій Азії і Закавказзі довкола і неподалік трьох озер – Ван, Севан і Урмія (Резайє). В центрі цієї території знаходиться біблійна гора Арарат. Дещо північніше, в долинах Кавказьких гір сформувалися абхазо-адигські, вейнахські і дагестанські мови.

Очевидно, на початку 5-го тис. до н.е. більшість носіїв ностратичних мов почала розселення на нові території. На старій прабатьківщині залишилися картвели, предки сучасних грузинів і, можливо, рештки інших етносів. Семіто-хаміти і дравіди відійшли на південь, а носії індоєвропейської, уральської та тюркської прамов почергово рушили через Дербентський прохід на Північний Кавказ, а далі поступово розселилися на Східно-Європейській рівнині, асимілювавшись серед автохтонного населення, але накинувши йому свої більш досконалі мови. Побудовані графічні моделі мов для кожної з цих трьох сімей дозволили знайти території поселень їх носіїв і ареали формування мов наступного рівня. Вся територія Східної Європи від Вісли до Уралу поділена річною сіткою на кілька десятків ентоформуючих ареалів доволі чітко. Отож, індоєвропейці розселилися в басейні середнього і верхнього Дніпра, і тут в ареалах, утворених його притоками та притоками Прип’яті і Десни сформувалися індоєвропейські діалекти, з яких з часом розвинулися такі мови: грецька, італьська, германська, слов’янська, балтська, тохарська, кельтська, іллірійська, фракійська, фрігійська, вірменська, іранська та індійська. Більша частина носіїв прауральської мови до Уралу не дійшла, а розселилася в басейні Волги. В ареалах його правобережної частини сформувалися такі первинні фінно-угорські мови: фінська, естонська, вепська, саамська, мордовська, марійська, угорська, удмуртська, комі, хантийська, мансійська, а також ще дві або три мови, які пізніше зникли. Та частина уральців, яка перейшла за Волгу на північ, вже не мала тісних контактів з рештою своїх родичів, тому їхня мова розвивалася самостійно і дала початок тим мовам, які відомі тепер як самодійські. Давні тюрки заселили територію між нижнім Дніпром і Доном і тут спільна тюркська мова також пройшла процес диференціювання. Особливо треба відзначити, що тюрки на той час стояли на більш високому культурному рівні, ніж індоєвропейці і фінно-угри, оскільки вони більш активно вели продуктивне господарство, займаючись скотарством і рільництвом. Відповідно, індоєвропейці і фінно-угри запозичили від тюрків багато слів культурно-побутового значення.

На початку 2 тис. до н.е. тюркські племена в своїй більшості залишають прабатьківщину, поступово розселяючись на території від Карпат до Алтаю. Ті тюркські племена, які дійшли до Алтаю, вступили в контакт з тутешніми носіями монгольських і тунгусо-маньчжурських мов і більш багаті і розвинені тюркські мови зробили великий вплив на мови аборигенів, які займалися головно полюванням і збиральництвом, тобто стояли ще досить низькому рівні розвитку. Внаслідок цього монгольські і тунгусо-маньчжурські мови, а також генетично споріднені з ними японська і корейська мають певну кількість спільних рис з тюркськими, що дає підстави для об’єднання їх всіх в одну так звану алтайську сім’ю, хоча тюркські мови, як ми бачили, до неї генетично не належать. Ми можемо говорити лише про набуту спорідненість (зрідненість) тюркських і дійсних алтайськихм мов, хоча сама назва сім’ї “алтайська” неправомірна, бо монгольські і тунгусо-маньчжурські мови сформувалися в басейні Амуру, корейська – на корейському півострові, а японська – Примор’ї.

Коли переважна більшість тюрків полишила свої землі між Дніпром і Доном, в рух прийшли також індоєвропейські племена. Хети, іллірійці та греки відійшли на Балкани, а італіки (предки римлян, осків і умбрів) після довгих мандрів остаточно оселилися на Апеннінському півострові. Другою хвилею на Балкани рушили фрігійці, давні вірмени і фракійці (предки албанців), а давні індійці разом з тохарцями дійшли до Середньої Азії, а потім просунулися до Індостану. Слов’яни ж, ареал яких був на самій півночі індоєвропейської території, рушили на захід, але зупинилися на рубежі Вісли, в той час як їх південні сусіди кельти пішли далі до Центральної Європи. Слід сказати, що рідні місця населення ніколи не полишає повністю, але його рештки часто асимілюються більш численними новоприбульцями, хоча мова автохтонного населення залишає сліди свого впливу на їхні мови. Такі впливи мовного субстрату на етноформуючих ареалах істотно пришвидшують процес диференціації спільної мови новоприбулого населення. Отож, коли германці, балти і іранці зайняли залишені іншими індоєвропейцями ареали, вони змішалися там із попереднім населенням. Германці зайняли ареали кельтів, іллірійців, греків, італіків і їх спільна германська мова досить швидко розділилася на п’ять діалектів, з яких пізніше розвинулися готська, сучасні англійська, німецька, голландська, фризська і північногерманські мови (шведська, норвезька, данська). Одночасно стався процес диференціації іранських та балтійських мов.

Ті тюрки, які перейшли на правий берег Дніпра (а то були давні булгари, предки хозарів та сучасних чувашів), повільно просувалися на північний захід і з часом вступили в контакт з давніми германцями, які заселяли басейн Прип’яті. Булгари жили у більш тісному сусідстві з предками сучасних німців, про що свідчать численні лексичні паралелі між чуваською і німецькою мовами. Цей факт є непоганою підтримкою результатів дослідження, але зайвим аргументом на їх користь є також те, що і германці, і булгари залишили на території Правобережної України численні топоніми, які збереглися аж до наших часів.

В цей час, до початку 1-го тис. до н.е. усі іранські племена залишалися в Східній Європі на території між Дніпром і Доном, а потім їх більша частина вздовж східного берега Каспійського моря пішла в напрямку до Середньої Азії. Ті що лишилися в степах України, стали відомі в історії як кіммерійці. Вони робили грабіжницькі наїзди у Малу Азію через Кавказ, аж поки скіфи не витіснили їх туди назавжди, заселивши весь простір від Дністра до Дону. Скіфи прийшли не зі сходу, як це прийнято вважати, а з заходу. Це були все ті ж булгари, які тепер почали зворотній рух на схід і перейшли на лівий берег Дніпра. Це можна довести з допомогою логіки, археології, і лінгвістики. Більшість скіфських імен, які залишилися в історичних джерелах (а їх близько 200), добре розшифровуються з допомогою чуваської мови, однак серед цих імен є кілька таких, яким не було знайдено чуваських відповідників. Як виявилося, ці антропоніми мають іранське походження, а точніше – курдське. До того ж, кілька десятків топонімів Правобережної України, які не розшифровуються засобами слов’янських і чуваської мов, піддаються розшифровці засобами курдської. Очевидно, предки сучасних курдів, які займали давній ареал фракійців, з часом, так само як і фракійці раніше, спустилися по Десні до Дніпра і перейшли на його правий берег. Тут вони певний час проживали у сусідстві з булгарами, про що свідчать чувасько-курдські лексичні паралелі. Таким чином, якась частина скіфів була іранського походження, але не всі, як це вважалося раніше.

Фінно-угорські племена лишалися осторонь від шляхів великих переселень, але поступово рухалися на північ у тій черговості, яку визначало розташування їх ареалів на прабатьківщині. Так, саамі (лопарі, лапландці), які займали крайній північний ареал загальної фінно-угорської території, були першими в русі на північ і тепер є найпівнічнішим фінно-угорським етносом. Як предки мансі мали свою прабатьківщину на крайньому північному сході, так і тепер мансі займають те саме положення на цілій фінно-угорській території. Те ж можна сказати про інших фінно-угрів, за винятком угорців. Їх прабатьківщина між ріками Хопер і Медведиця лежала поруч із шляхами великих переселень народів, тому історична долі занесла їх до Центральної Європи. Оскільки більшість фінно-угрів не пускалася у далекі мандри, ні для кого з них не виникало можливості заселити великі спорожнілі території, тому диференціація фінно-угорських мов не проходила так широко як індоєвропейських. Деякі мови зберегли свою цілісність, інші розділилися лише на невелику кількість діалектів або близьких мов.

І насамкінець про слов’ян. Слов’яни, які довгий час проживали на досить компактній території, так само довго зберігали єдність своєї мови. І навіть після диференціації слов’янських мов вони є більш подібними одна до одної, ніж, скажімо, германські, які розчленувалися значно раніше. Членування ж слов’янських мов відбулося на початку нової ери, коли слов’яни заселили всю колишню індоєвропейську територію. Вони нашарувалися на автохтонів балтського походження, які замінили тут германців і іранців і вже мали свої окремі мови. Різний субстрат дуже пришвидшив членування слов’янських мов, тому вік кожної з них налічує близько вісімнадцяти століть.

В цьому короткому викладі опущено багато деталей, які самі по собі не є переконливими, але, добре вписуючись у подану тут загальну картину, додають їх більшої повноти і вірогідності.