Наскільки можливий і потрібний в Україні "нульовий варіант"
Західна аналітична група. 08.10.08
Минулого понеділка увечері у Савіка Шустера Тарас Чорновіл простодушно заявив, що він до Юлії Тимошенко не піде. Сама постановка питання свідчить про те, що в принципі могло б бути безпроблемним його приєднання до БЮТ. Це було сказано так, ніби йшлося про перехід із одної футбольної команди в іншу. Ніби Тарасові було би все одно, за яку команду грати, аби проявити свої таланти.
Але навіть тренери різних команд сповідують власні принципи, мають свої ідеї та не кожен гравець, навіть видатний, для них може підійти. Щоправда, є універсальні футболісти, які годяться для будь-якої команди. Можливо, Тарас і є таким універсальним гравцем і міг би підлаштуватися під різні ідеологічні установки. Але ж політика – не футбол. Тут одної техніки політичної боротьби й волі до перемоги, тобто амбіцій, мало.
Політика – не просто боротьба за владу, як вона спрощено розуміється в Україні, а боротьба ідей, втілених у програмах партій, які мають відповідати довгостроковим інтересам держави й народу. Однак в Україні жодних чітких ідей провідні партії не сповідують. Вони тримаються на авторитеті лідерів, а їхні програми спрямовані головно на задоволення поточних потреб окремих груп електорату. Єдине, за чим українські партії можна відрізнити простому виборцю – це їх зовнішньополітична орієнтація, спрямована на Схід чи Захід, або перемінна в залежності від політичної кон’юнктури та обставин.
Відповідно, політики можуть без проблем переходити з одної команди в іншу, так само, як і у футболі. Така ситуація виникла тому, що у нашу політику гуртом прийшли люди, які взагалі не сповідують жодних ідей. Відповідь на запитання, чому так сталося, криється в іншому: "Як вони взагалі потрапили туди?" Побіжно з ними познайомившись, можна прийти до наступного висновку. Дехто із сучасних політичних діячів уже був у часи УРСР в державному, партійному, комсомольському або господарському апараті, пізніше у відповідний момент зорієнтувався та відкинув комуністичну ідеологію, якої в душі, з рештою, і не тримався. При готових управлінських структурах, що лишилися від совєцьких часів, таким людям було легко підніматися знайомою драбиною угору, тим більше, що це робилося тісними угрупованнями, кланами, сформованими в ті ж часи.
Інші, скориставшись хаосом перехідного часу, спритно заробили великі гроші спекуляцією державним майном, яке лишилося тоді без господаря, або іншими не зовсім чистими методами. На отримані гроші вони сформували ситуативні партії з гучними назвами, набравши їхній керівний апарат знову ж таки з числа друзів, родичів і земляків. Сповідуючи лише ідею командної боротьби, ці партії завоювали місця у парламенті й витіснили звідти мало організовану масу національних або "інтернаціональних" демократів, які випливли на поверхню завдяки мітинговій хвилі.
Дехто з останніх, щоправда, вчасно зрозумів правила гри, і у великій політиці залишився. Таке формування політичної еліти у трансформаційний період було неминучим, але воно призвело до того, що у нашій політиці залишилися недостойні й випадкові люди, у той час як порядні й гідні були вилучені з великої політики, або взагалі туди не потрапляли.
Думку про потребу зміни політичної еліти неодноразово вже висловлювали українські політологи й журналісти. При цьому великі надії покладаються на молоде покоління. Однак до реалізації поки справа не дійшла. Сьогодні докорінно змінити склад Верховної Ради неможливо. Існуюча виборча система просто не дасть цього зробити, а в її зміні політична верхівка не зацікавлена. Лідерам партій простіше і надійніше мати справу з "темними" партійними списками, критерієм відбору до яких є грошовитість або вірнопідданість претендентів.
Запровадження преференцій у партійних списках знову ж таки нічого не дасть, бо для пересічного виборця більшість осіб із партійних команд все одно залишаться "темними конячками", якщо цей виборець не матиме змоги вводити в список інші кандидатури. Якщо ж йому таку змогу надати, то це практично означатиме повернення до мажоритарної системи, але ця ідея не має широкої підтримки серед депутатів.
Так само, висловлюється думка, що виборець вже втомився від політичних інтриг, змов, зрад, взаємних базарних образ і тих самих облич на екранах телевізорів. Отже, суспільство потребує і готове до проведення "ротації", якщо не докорінної зміни політичної верхівки з тим, щоб почати нове політичне життя з чистого аркуша, тобто прийняти свого роду "нульовий варіант", коли на політичну арену України вийдуть нові діячі молодшої генерації. Вважається, що це було би в інтересах держави та її майбутнього. Ідея, на перший погляд, приваблива, але не видно потрібного механізму її реалізації, який до того ж міг би мати певні негативі наслідки для стабільності й безпеки держави.
Найяскравіше "нульовий варіант" проявляється під час революцій і держаних переворотів але кожного разу після повної заміни влади можна зауважити певний "відкат", тобто більшу або меншу реставрацію попереднього політичного устрою. Річ у тому, що політична еліта держави формується століттями й тримається на накопичених традиціях і досвіді, відпрацьованих методах "добору кадрів". За короткий час змінити її характер просто неможливо.
Кожному окремому політику слід засвоїти специфічну для даної держави "політичну школу", але, крім того, він ще має мати певні організаторські та інші здібності, психологічну стійкість і багато чого іншого. Розуму, добрих помислів і високої моралі для доброго політика явно замало. Українська революція 1917-1920 рр. тому й програла, що в Україні не було досвідченої у державних справах, вишколеної на власних традиціях політичної еліти.
Однак у Росії "нульовий варіант" був здійснений в чистому вигляді після жовтневого перевороту 1917 р. На перший погляд, там не було реставрації монархістської влади, але насправді вона таки була і мала форму сталінської диктатури. І такий "успіх" Росії має свої причини. Більшовицька політична верхівка залучила до державного будівництва спеців царської Росії, використала існуючий адміністративний апарат і значною мірою засвоїла традиційну російську політичну школу. Для політичної еліти в Україні тоді такої можливості і не було, а частково лідери Центральної Ради такої потреби не розуміли.
Інакше було в Україні під час революції 1989-91 рр. На той час Україна вже мала свій адміністративний апарат і певну політичну структуру, що значною мірою полегшило формування політичної еліти на базі совєцької номенклатури. Першими президентами України стали не В’ячеслав Чорновіл чи Левко Лук’яненко, а Леонід Кравчук і Леонід Кучма, які мали підтримку не лише серед цієї номенклатури та адміністративного апарату, але й широких мас населення, бо масова свідомість залишилася совковою.
Політична еліта може лише еволюціонізувати сама по собі та в самій собі, хоча цей процес на певних етапах може бути прискорений ззовні. Практика показує, що нове поповнення еліти великою мірою має засвоїти накопичений досвід, існуючі способи дій та існуючу політичну еліту. Хто неспроможний цього зробити, того оточення ламає і змушує прийняти існуючі правила гри або піти геть. Це ми й бачимо на прикладі Тараса Чорновола та деяких інших молодих і принципових політичних діячів. Практично з молоді, яка прийшла у велику політику в 90-ті роки минулого століття, лишився один Тарас Стецьків.
У демократичній державі для проведення великих змін у політичній верхівці є їх розуміння та підтримка в суспільстві. Нині таке розуміння є, але докорінна зміна політичної еліти не тільки неможлива з різних причин, а навіть шкідлива з точки зору безпеки держави. Мова може йти лише про вилучення з політики незначної кількості найбільш одіозних фігур на вищих щаблях влади. Цей процес в Україні йде сам собою, про що може свідчити зникнення з політичної арени і навіть повне забуття політиків, які були "на слуху" ще зовсім нещодавно. Однак прискорити цей процес треба, особливо в середовищі політичної верхівки. Це буде можливо при організації відповідної кампанії, що потребує, звичайно, затрати певних ресурсів.
Головною передумовою "нульового варіанту" для ключових державних посад є готовність виборців незалежно від власної прихильності чи симпатії, керуючись лише логікою та здоровим глуздом, однозначно відмовити їм у підтримці, як таким, що виявилися нездатними акторами у мистецтві можливого. Сумнівно, щоб виборці у своїй масі дотрималися такої "джентльменської" суспільної угоди, але вистачить і їх більшості.
Переконати масового виборця голосувати в далеких для нього інтересах держави нелегко. Фактично, мова має іти про зміну масової свідомості, однак і технічно донести цю ідею у широкі кола суспільства складно. Для цього треба, щоб її засвоїла бодай політично активна частина українського суспільства і вплинула на решту виборців. Поки ЗМІ не піднімуть цю тему, сподівання на можливість швидких і значних змін серед політичної еліти будуть утопією.
Перший крок у цьому напрямку може бути зроблений при виборах Президента. Одночасний провал на виборах усіх трьох провідних осіб української політики міг би розпочати бажаний процес оновлення нашої політичної еліти. Однак такий поміркований шлях не буде реалізований, якщо ідея не буде підтримана у верхах, якщо один із цієї трійці сам не піде на самопожертву і у відповідний момент не заявить, що знімає свою кандидатуру та закликає в інтересах України те саме зробити двох інших. Неймовірно, що хтось із них цьому заклику послідує, але це буде добрим аргументом для виборця голосувати проти цих двох кандидатів.
Скажете – фантастика. Але чому б і ні? На момент виборів хтось із тих трьох претендентів усвідомить мізерність своїх шансів і може зробити такий красивий жест, виходячи з великої політики з надією залишити по собі добру пам’ять в історії України. Якщо якусь думку, навіть фантастичну, постійно мусувати у суспільстві, то вона врешті-решт буде суспільством засвоєна, чому ми маємо немало прикладів у історії.