Від параолімпійських ігор до національної ідеї

Західна аналітична група. 23.09.08

В усі віки людина вірила в якусь ідею і, беззастережно вірячи в неї, організовувала своє життя відповідно до її фундаментальних принципів. Чим ближче відповідала ідея підсвідомості людини, тим сильніше вона мобілізувала її внутрішній потенціал, тим продуктивнішою була її праця, тим більш плідним було її духовне життя. Досвід історії засвідчує, що служіння навіть помилковій ідеї піднімає людей на великі діла, якщо ідея відповідає їх підсвідомим прагненням. Звичайно ідея пов’язується з державою, тому для України, яка ще не має тривких державницьких традицій, засвоєння ефективної національної ідеї стає нагальною потребою, якщо ставити за мету стати на один рівень з провідними народами світу. Без об’єднуючої національної ідеї є ризик того, що мешканці України в майбутньому будуть виконувати роль своєрідного генофонду для народів Західної Європи.

Розмови про національну ідею ведуться давно, але поки що ніхто не спромігся артикулювати продуктивний підхід до неї настільки, щоб він знайшов схвалення хоча би у вузьких колах інтелектуалів. Але цього замало, національна ідея стане такою, якщо вона буде акцептована масами, а це буде можливим, якщо вона відповідатиме національному характеру українців. Те, що народ може відчувати свій національний характер, говорить поширеність серед українців анекдотів про самих себе. Однак в анекдотах відображаються і висміюються негативні риси характеру, для національної ідеї треба виокремити риси позитивні. Національний характер пізнається найліпше з фольклору та історії народу, але наша історія настільки переповнена відразливими явищами, що, так само, як і анекдоти, може лише говорити про наші негативні риси. Якщо ж наша історія містить в собі щось позитивне, то воно приховане під нашаруванням формальних фактів, а весь історичний негатив ми можемо бачити тепер у нашій Верховній раді так, ніби історія повторюється і нічому нас не навчила.

Однак зовсім недавно сталася подія, яка вочевидь говорить про великий позитивний потенціал українців. Тут маються на увазі Параолімпійські ігри, які пройшли у Пекіні. На них українська команда зайняла четверте місце після Китаю, США та Великобританії. Погодьмося, що це неабиякий успіх, адже ми залишили за плечима великі процвітаючі європейські держави, в яких піклування про людей з особливими потребами стоїть порядком вище, ніж в Україні. Докопуючись до причин цього успіху, ми можемо впевнено сказати, що він не був наслідком достатнього державного фінансування параолімпійців, нема для них особливих умов розвитку спортивних здібностей і на місцях. Все говорить за те, що своїми успіхами наші спортсмени в першу чергу зобов’язані власному характеру, волі і амбіціям. Звичайно, такі самі риси і у такій самій мірі проявляють в своїх змаганням також наші звичайні спортсмени, але у них набагато складніша ситуація – вони не мають таких сучасних спортивних баз, реабілітаційних центрів, такого матеріального заохочення, які мають спортсмени з багатих розвинених країн. У змаганнях людей із спеціальними потребами шанси урівнюються, тому тут характер людини важить значно більше. Однак, безумовно, треба надати також належне і тим людям, які готували спортсменів, заохочували їх до самовираження в спорті. Ці люди мали би мати такі риси характеру як милосердя, співчуття до ближнього, готовність допомагати людині з обмеженими можливостями і под.

А тепер звернемося до нашої історії. Попри усі намагання українці ніколи не могли створити власну довготривалу державу. Київська Русь, предмет нашої гордості, була створена не українцями, а зайшлими варягами. В обґрунтуванні цього непопулярного твердження лежать не тільки численні документальні свідчення, але і подальший розвиток історичних подій на території України. В силу свого характеру українці були занадто миролюбні, щоби створити і утримати від занепаду власну державу в часи середньовіччя, коли в Європі державні утворення виникали внаслідок загарбницьких походів войовничих варварських племен та їх взаємних воєн. Це не означає, що наші предки були поганими вояками, цьому суперечать історичні факти, але вони не мали бажання панувати над сусідами і підкоряти їх своїй владі насильницькими методами. До того ж притаманний українцям демократичний дух заважав українцям миритися з авторитарною владою, яка була характерною для тих часів. Ще за сто років до татаро-монгольської навали, коли вивітрився варязький елемент у владних структурах, Київська Русь виявила ознаки занепаду. Після смерті Мстислава Великого у 1132 р. від Києва почали віддалятися або зовсім відпадати окремі руські князівства. У 1169 р. на Київ пішли походом 12 руських князів, столиця була взята і розграбована. Київ втратив авторитет і разом з цим занепала централізована держава.

Відновити її єдність і потугу міг волинський князь Роман Мстиславич, але він не мав достатніх амбіцій для завдання такого масштабу. Остаточний занепад Київської Русі прискорила татаро-монгольська навала, в перебігу якої почергово були розбиті усі руські князівства. І знову для об’єднання українських земель в одну державу була потрібна зовнішня сила, на цей раз, у вигляді князівства Литовського, яке поступово включило велику частину України в свою державу, в той час як решта українських земель опинилися під Польщею. В подальшому при мовчазній згоді української князівської верхівки вся українська територія на довгий час підпадає під зверхність Речі Посполитої аж поки після перших успіхів масового анти-польського руху державницькі інтенції не виявляє Богдан Хмельницький. Керована ним визвольна війна могла привести до створення самостійної держави, але на перешкоді стала не тільки відсутність державотворчої ідеї серед козацької старшини, але і боротьба за владу в її середовищі, в чому переконують події, які слідували за смертю Хмельницького. Новий шанс в часи революції 1917-1920 рр. знову не був використаний і не в останню чергу з вини українських провідників, які в своїй діяльності керувалися більше власними амбіціями, ніж інтересами народу. До того ж вони проявили дивовижну миролюбність, фактично відмовившись від формування українських збройних сил. В наш час в тому ж ключі Україна відмовляється від ядерної зброї, поступається Чорноморським флотом Росії.

Світ міняється в напрямку гуманізації, корні якої сягають глибини різних культур і релігій світу. З 17-го століття концепція гуманізму з розумінням людини як своєрідного "мікрокосму" починає розвиватися в філософській думці повсюди у Європі. Беж жодних зовнішніх впливів, лише як еманація українського народного духу, вона стає провідною у філософії Григорія Сковороди. У тому, що гуманістичні ідеї близькі психології українців говорить і той факт, що українська наука найбільше проявила себе в гуманітарній сфері, особливо в медицині. Про це говорять численні імена визначних українських вчених-медиків, таких як мікробіолог Микола Гамалія, епідеміолог Данило Заболотний, патологоанатом Олександр Богомолець, кардіолог Микола Стражеско, хірург Микола Бурденко та багато інших. На початку 20-го і в кінці 19-го ст. великий внесок в розвиток медичної науки Росії зробили українці Володимир Високович і Володимир Підвисоцький. А у 18-му ст., взагалі можна казати, медичну науку Росії започаткували українці. Серед них Нестор Максимович-Амбодик – один з основоположників наукового акушерства в Росії, Петро Карпінський – один із засновників української і російської фармокопеї, Петро Загорський – засновник української і російської анатомічної школи, Данило Самойлович, всесвітньо відомий вчений, член багатьох іноземних академій, він заклав основи української і російської епідеміології. І звичайно, треба згадати, що найпершим відомим українським вченим був доктор медичних наук Юрій Дрогобич (1450 – 1494), ректор болонського і краківського університетів. Така велика кількість видатних медиків-українців не може бути випадковою. Наявна диспропорція у наукових зацікавленнях українців у порівнянні з іншими народами свідчить, що для них не є байдужими страждання ближнього, адже основним завданням медицини є лікування хворих і зміцнення здоров’я людей. Про те саме свідчить також і розвинена українська народна медицина.

Звичайно, практичне втілення гуманізму гальмувалося інерцією історичного процесу і антилюдяною політикою тиранів 20-го ст. Але саме ці рецидиви жорстокості дали новий поштовх поширенню гуманістичних ідей. Після другої світової війни провідні європейські держави намагаються вирішувати конфлікти мирними засобами. І події в Україні розвиваються в руслі цієї тенденції. Попри напруженість у міжнаціональних стосунках, в нашій державі не сталося ані громадянської війни, ані навіть найдрібніших збройних конфліктів. Без сумніву цей факт треба завдячувати миролюбності як одній з рис українського національного характеру. Про неї свідчить і масове осудження агресивних дій Росії на Кавказі (Чечня, Грузія). Якщо світ і надалі буде відходити від воєнних методів вирішення міждержавних конфліктів, Україна буде добре вписуватися у процес світового прогресу. Але до того часу в самій України має пройти процес консолідації її громадян під впливом національної ідеї, яка має бути сформована на засадах етнічної психології українців з урахуванням принципів і загального напрямку розвитку планетарної цивілізації.

Найважливішою особливістю людського суспільства на нашій планеті є його структурованість. Коли Господь Бог на протязі чотирьох мільярдів років формував нашу планету, головним його принципом була структуризація усього сущого на Землі. Структурована геологія Землі, структуровані рослинний і тваринний світи, які складаються з різних типів, класів, родів, видів тощо. І в цій структурі всі рослини і тварини взаємопов’язані таким чином, що їх життя становить безперервний цикл. Творець це зробив цілеспрямовано. Кожна велика саморегульована система не буде стійкою і тривкою, якщо вона не буде структурована і взаємопов’язана. Отож, і населення Землі для забезпечення свого успішного розвитку мало би бути з самого початку структурованим.

На першому етапі були створені три основні людські раси – біла, чорна і жовта, відмінні між собою за фізичними ознаками. Внаслідок їх перемішування на окремих ізольованих територіях виникло ще кілька расових груп. Подальша структуризація в межах створених расових груп була спричинена виникненням мовних відмінностей між окремими сталими людськими спільнотами. Мова стала ознакою кожного окремого з первісних людських суспільств і тримала кожну етнічну одиницю як більш-менш однорідну масу, незважаючи на те, що антропологічний склад цієї спільноти міг мінятися на протязі часу.

В подальшому людство структуризувалося спочатку у формі племен, племінних об’єднань, пізніше держав-міст, об’єднування яких в одну державну одиницю забезпечувало концентрацію ресурсів, необхідних для розвитку культури, науки і техніки., тобто загальнолюдського прогресу. В цьому самодостатньому процесі однорідність людських спільнот часом порушувалася в результаті змішування окремих етносів в одній державі. В країнах, ізольованих від інших географічно консолідація неоднорідного населення проходила швидше, ніж в країнах з відкритими границями. Оскільки в консолідованих спільнотах легше було досягти взаєморозуміння у питаннях форм правління і організації суспільного життя, ізольовані географічно держави досягали найбільших успіхів у своєму розвитку. Україна з її відкритими границями знаходиться на перехресті шляхів і тому часто опинялася перед політичними проблемами, вирішення яких не було однозначним і це приводило до незгоди в українському суспільстві. Немаловажним є і те, що свободолюбивий дух українців разом з браком політичної культури і надмірною амбітністю провідників нерідко проявлявся у формах анархізму. Все це разом з миролюбністю і поступливістю українців як раз і мало наслідком те, що ми одніми з останніх спромоглися створити власну державу і тепер переживаємо болісний процес формування державної нації. Подальші перспективи України як держави будуть залежать від того, наскільки наш народ усвідомить свою історичну спадщину, закономірності історичного процесу та зрозуміє важливість консолідації для того, щоб мати своє певне місце в структурі сучасного світу.

Сучасна цивілізація започаткована європейцями дві з половиною тисячі літ тому і продовжує своє існування дотепер. Її наукові, технічні, в меншим ступеню культурні досягнення поширилися по всьому світові. І нема причин сумніватися, що її розвиток може припинитися в найближчому часі, бувши заміненим іншою цивілізацією, яка засвоїла досягнення європейської. Сила європейської цивілізації у її поліформізмі, різноманітті і відкритості до зовнішніх впливів. Відповідно до закону Єшбі у кожній складній системі має бути необхідна різноманітність. Надлишкове різноманіття не раз в історії рятувало і природу, і людське суспільство в кризових ситуаціях, коли периферійні "зайві елементи" забезпечували формування нової більш надійної системи. Якщо ми поглянемо на історію, то побачимо, що провідну роль в розвитку європейської цивілізації поперемінно грали різні народи. Першими були давні греки, після кризи грецького суспільства їхню справу продовжили римляни. Після досить довгого занепаду, аж поки варвари не засвоїли досягнення античного світу, провідна роль перейшла до Франції і Англії, які суперничали між собою дуже довго. Потім суперницею Англії стала Німеччина. На теперішній час безперечним лідером є Сполучені Штати Америки.

З цього переліку видно, що на провідні позиції виходять молоді державні нації, які до певного часу залишаються на другорядних ролях. Зміну лідерів у розвитку культури і технологій можна прослідкувати на протязі всієї всесвітньої історії, так воно має бути надалі. Отож, нового лідера або конкурента американцям слід шукати в європейській спільноті серед дотепер периферійних держав. Слов’яни ще не вичерпали свого потенціалу, але минулі досягнення Росії свідчать за те, що він у них є достатньо потужним. Наведені приклади свідчать, що останні століття головне русло європейської цивілізації розвивається у конкуренції двох-трьох країн. Отож, якщо говорити про можливість перехоплення естафети європейської цивілізації, то у цьому мають шанс Україна, Росія і Польща, як найбільші слов’янські держави. Хто переважатиме у цій гіпотетичній боротьбі за лідерство передбачити неможливо, але вона має бути продуктивною. Звичайно, перехід лідерства до слов’янських держав слід розглядати саме як шанс, який ще має бути використаним. Але цей шанс треба спочатку усвідомити. Наші сусіди-росіяни усвідомили його вже давно.

Як писав Густав Ле Бон, "народ є організм, створений минулим". Українці в цілому не мають спільного історичного минулого і відповідно до цього роз’єднані за мовною ознакою, за конфесійною приналежністю і за культурними традиціями. Ця роз’єднаність поки що викликає напруження в суспільстві, політичні спекуляції. Але ці протилежності можуть привести і до продуктивної конкуренції, якщо суспільство об’єднає одна ідея. У цьому питанні показовим є приклад Німеччини, яка стала єдиною державою в зовсім недавню історичну епоху, а до цього була розділена на кілька десятків малих і великих держав, які запекло ворогували між собою. Конфесійно німці і досі розділені на протестантів і католиків, а німецькі діалекти різняться між собою більше, ніж українська і російська мови. Там ситуація була гіршою, ніж тепер в Україні, однак німців об’єднала ідея германської величі. Навіть ця облудна ідея вивела Німеччину в коло великих держав світу, але кінець-кінцем привела її до нищівної поразки у другій світовій війні. Це добра пересторога для України – національна ідея не має бути міфологічним витвором, а повинна ґрунтуватися на міцному науковому фундаменті. Другим фактором об’єднання Німеччини, як невмирущий дар Божий, стала літературна німецька мова, на якій розвинулася велика німецька культура. Якщо вже Україна хоче когось наслідувати в мовній політиці, то треба брати приклад не з другорядних держав, а з Німеччини.

Що ж стосується суто національної ідеї, то вона має бути приблизно такою: сучасні українці – молода державна нація, яка поки що формується, хоч і має давні етнічні корені і, відповідно, спільну етнічну психологію, сформовану віками під впливом генетичних і природних факторів. Ми переповнені ентузіазмом і амбіціями і хочемо створити державу, яка стане на один рівень з провідними країнами Європи, Азії і Америки. Виходячи з наявності техно-гуманітарного дисбалансу в світі, перспективним є розвиток у гуманітарній сфері на новій технологічній та інструментальній базі, спрямований на забезпеченні морального і фізичного здоров’я людей. Це буде в достатній мірі відповідати національним рисам українців. Різне політичне минуле окремих частин України надасть її існуванню більшої динамічності, порятує від закостенніня, а спільна національна ідея забезпечать системний прогрес у розвитку держави. Пізній плід завжди смачніший і тривкіший, ніж скоростиглий. Як співається в українській пісні "Гей, нуте косарі!":

Хоч не рано почали,
та багато утяли!

Запропонований підхід до формування національної ідеї може виглядати занадто оптимістичним, навіть фантастичним, але фантазія, спрямована у майбутнє більш продуктивна, ніж обернена у минуле. Принаймні пошуки національної величі в образі "оріїв-аріїв" чи у культурах бронзового віку принесуть Україні менше користі, ніж формування перспектив національної стратегії з використанням безперечних історичних фактів і аналізу української етнопсихології.