Криза ліберального гуманізму

Історія того тисячоліття, що минає, вчить нас йти однією дорогою: не втрачати пристрасті до фінальної істини, самовіддано її шукати та сміливо відкривати нові шляхи. Саме віра спонукує розум долати усі бар’єри обмежень та ризикувати у пошуках усього гарного, доброго і правдивого.

(З енцикліки Папи Івана Павла ІІ “Fides et ratio”. V, 56. 14 вересня 1998).

Преамбула

Взявшись як аматор за висвітлення теми глобальної кризи зі свого погляду незалежного дослідника, що трапилося після прочитання збірки статей сучасних філософів (PMF), я усвідомлював недостатність власної теоретичної підготовки для цієї справи і поза своїми дослідженнями час від часу знайомився з роботами фахівців, які мені потрапляють на очі. Коли слабкості початкового варіанта моєї роботи ставали очевидними, я вносив у текст зміни та доповнення. Це вело до того, що його обсяг збільшувався без міри, а виклад ставав більш сумбурним. Тому для полегшення сприйняття основних думок, місця з їх повторенням в новому варіанті виділені дрібним шрифтом. Практично тепер роботу треба було би писати заново, але я не маю самообману в тому, що вона буде помічена в наукових колах. Відповідно вона як була, так і залишається моїм помічником у формуванні мого власного світогляду. Прошу читачів мати це на увазі і ставитися до автора з поблажливістю.

Передмова

Філософія – не наука у строгому розумінні слова і від справжньої науки відрізняється, крім усього іншого, тим, що вона пов'язана із зацікавленістю людини у результатах власних досліджень, що, з рештою, характерно для більшості гуманітарних наук. Бажаючи долучитися у власних інтересах до подолання техно-гуманітарного дисбалансу, який має місце в сучасному світі, я прийняв рішення оприлюднити свої філософські міркування, яким хіба трохи менше років, ніж мені самому. Маючи технічну освіту, я займаюсь самостійними дослідженнями в галузі етнології, в основі яких лежить мій власний графоаналітичний метод, вперше описаний багато років тому в авторитетному російському виданні (Стецюк В.М. 1987).

Результати моїх досліджень, якими я займаюсь мало не півстоліття і які охоплюють період у кілька тисяч років, неминуче ведуть мене до ширшого погляду на усі процеси, які досі відбувалися у світі. Ознайомившись у загальних рисах із станом сучасної філософської думки, я з розумінням сприймаю думку австралійського вченого широкого профілю:

Ті схоласти, які, хизуючись професіоналізмом, заперечують можливість характеризувати широкий історичний розмах, просто відкидають можливість існування порядку великої тривалості, тому що він не існує в дрібницях, серед яких вони без кінця копаються (Gare Arran. 1996, 72) .

Ця критика стосується і роботи широко відомого філософа з претензійною назвою "Кінець історії" (Фукуяма Френсіс. 2004). Висновки Фукуями піддаються великому сумніву, а російськими філософами і зовсім відкидаються, хоча і зводяться до кількох простих ідей. Зокрема, повністю не сприймається думка про кінцеву мету історичного розвитку в повсюдному встановленні у світі ліберальної демократії (Никифоров Александр. 2021, 83). Протистояння філософії Росії та Заходу має довгу історію і часом його зміст набував поетичної форми:

… усі найважливіші аспекти життя, укладу та культури західного суспільства переживають серйозну кризу… Хворі плоть і дух західного суспільства, і хіба ледве його тілі знайдеться хоча б одне здорове місце або нервова тканина, що нормально функціонує… Ми ніби знаходимося між двома епохами: вмираючою чуттєвою культурою нашого променистого вчора і майбутньою ідеаційною культурою створюваного завтра. Ми живемо, мислимо, діємо наприкінці сяючого чуттєвого дня, що тривав шість століть. Промені вранішнього сонця все ще висвітлюють велич епохи що минає. Але світло повільно згасає, і в темряві, яке згущується, нам все важче розрізняти цю велич і шукати надійні орієнтири в наступаючих сутінках. Ніч цієї перехідної епохи починає опускатися на нас, з її кошмарами, лякаючими тінями, несамовитими жахами. За її межами, однак, помітимо світанок нової великої ідеаційної культури, яка вітає нове покоління — людей майбутнього (Сорокин П. 1992, 427).

Така драматизація історії не є характерною для західних філософів, хоча критичне ставлення до європейських реалій зародилося в самій Європі. Освальд Шпенгер, передрікаючи її занепад, передбачав збільшення впливу російського досвіду на світовий порядокяк наслідок його негативного ставлення до демократії (Spengler Oswald. 1920-1922). Справді, демократія по суті – це лише одна з форм правління, які в принципі мають забезпечувати людству прогрес, а в історичному процесі вона не виглядає домінуючою, хоч і набуває все більшого поширення. Безумовно, повернення до примітивних форм правління не має бути, але демократія повинна модернізуватися і вдосконалюватися, бо всупереч твердженням Фукуями вона все-таки має внутрішні протиріччя. Фукуяма не надто заглиблюється в історію, йому також бракує знань, таких же, яких не вистачало багатьом іншим філософам минулого, таким як Гегель і Кант, слідами яких йде американський філософ (Фукуяма Фрэнсис. 2004, 13). Необхідність "зрозуміти гегелівську концепцію людини або людської природи" ( там же, 232) в наш час виглядає анахронізмом. Збагачений результатами власних досліджень, я сподіваюся, що мої міркування впишуться в макросоціологічну парадигму цивілізаційного аналізу, яка в наш час набуває все більше число прихильників.

Світова системна криза

Неможливість вільного світу протистояти неспровокованому збройному нападу Росії на Україну з усією очевидністю показала помилковість висновків Фукуями. Згадане протистояння Росії Заходу набуло катострофічної воєнної форми. Шок від військових злочинів російської воєнщини змусив забути про пандемію хвороби, яка вже забрала життя понад шість мільйонів людей. Але, якщо є надія на те, що зусиллями медиків хвороба буде взята під контроль, як це сталося із синдромом набутого імунодефіциту (СНІД), то забезпечення мирного співіснування між народами є значно складнішим завданням. Фактично світ виявився безсилим протидіяти абсолютному злу, незважаючи на численні гучні заяви про негайну необхідність приборкати агресора мирними засобами. Необхідність існування ефективного механізму для забезпечення мирного та сталого розвитку людської цивілізації стає все більш очевидною. Вже дві світові війни переконали у необхідності колективного контролю за світовим порядком і для підтримки та зміцнення міжнародного миру та безпеки було створено Організацію Об'єднаних Націй. Ця організація продемонструвала здатність підтримувати механізми міжнародного співробітництва з таких питань як охорона здоров'я та культура, але виявилася цілком нездатною підтримувати дисципліну в міжнародних відносинах. Різноманітність історичного досвіду та соціально-політичного устрою держав світу надзвичайно ускладнюють проблему їхнього мирного існування. Регулювання їх взаємодії має бути поставлено на наукову основу і прагнення цього знайшло своє відображення в розробках ідеї глобального управління.

Це вкотре свідчить про те, що тісна взаємодія науки і бізнесу, що має місце, не вирішує проблем без урахування моральної складової людської діяльності. У грудні 2017 р. Римський клуб представив свою 43-у доповідь під назвою "Come on!", яка починається із заяви про те, що всі знають, що світ переживає кризу. Усі також знають, що криза буває циклічною. Однак автори доповіді стверджують, що це не той випадок:

Ця криза не є циклічною, вона наростає. І вона не обмежується навколишньою природою. Є також соціальна криза, політична і культурна криза, моральна криза, а також криза демократії, ідеологій і капіталістичної системи (Weizsäcker, von Ernst Ulrich, Wijkman Anders. 2018, 2).

Інші мислителі приходять до висновку, що світ переживає глобальну кризу, суть якої у втраті стійкості системи "Людство". До цієї думки кожен з них приходить на підставі власного аналізу подій і явищ в світі. Всебічний аналіз в європейсько-американському контексті був зроблений у недавно опублікованій роботі чеського філософа (Комарек Станіслав. 2020), а інший учений узагальнено позначив такі загрози, які таїть в собі сучасна криза:

1. Наявність і множення всіляких засобів масового знищення, першим і головним серед яких є атомна зброя…

7. Стрімка і все прискорювана зміна дійсності, в якій ми живемо. В останні десятиліття темп змін виріс і продовжує рости так швидко, що адаптивна здатність людства стає під питанням… (Воин А.М., 2016, 7-8)

Ці та інші загрози поступово, але виразно починають проявлятися в світі з наростаючою інтенсивністю:

Велика (і зростаюча) частина населення як і раніше живе в голоді й убогості; родючі ґрунти виснажується; забруднення землі, води і повітря несприятливо впливає на мешканців Землі. В результаті глобального потепління атмосфера стає все більш турбулентною, і багато видів тваринного і рослинного світу вимирають з такою швидкістю, якої не було з часів пермського – кінця крейдяного періоду. Здатність держав захищати своїх громадян зменшується в міру активізації транснаціональних організацій, що практикують безладну торгівлю товарами і послугами. Екстраординарне поширення інформаційних технологій призвело до того, що чиєсь рішення про інвестиції або переміщення капіталу здатне обрушити світові ринки і навіть змести уряд. Зростаючий хаос в природі супроводжується політичним хаосом. Про стабільність і надійність не може бути й мови, але саме вони повинні були стати результатом науково-технічного прогресу. Ми несподівано опинилися на порозі темного часу, набагато більш небезпечного, ніж Середньовіччя, бо дезінтеграція носить глобальний характер (Гудвин Брайан, 2008, 48-49).

У самий останній час демократизація технологій та інформації привела до абсолютно непередбачуваного наслідку – появи такої страхітливої риси сучасного світу як демократизація насильства. Якщо раніше держава зберігала за собою монополію на законне застосування сили і така нерівність в застосуванні сили між державою і особистістю забезпечувало порядок, то в останні десятиліття подібне перевага держави значною мірою ослабла. Невеликі групи людей здатні здійснювати масштабні терористичні акти, які завдають серйозного удару по структурі державної влади, ускладнюючи їй зосередження зусиль на вирішенні інших проблем, в тому числі пов'язаних зі все зростаючою демократизацією нашого життя (Закария Фарид, 2004, 4).

Поодинокі науковці загострюють увагу на інших процесах і явищах не дуже очевидних, але потенційно настільки небезпечних для людства, що у можливому новому темному часі будуть знищені усі сучасні культури і цивілізації (Flechtheim Ossip K., 1988, 18). Наслідком науково-технічного прогресу стало нівелювання особистості, в якій тепер домінують риси або споживача, або виробника.

Надмірне споживання і супровідне йому прагнення до багатства немало вчених вважають головною загрозою для розвитку людства, що раніше інших усвідомили філософи-марксисти.

Прагнення до багатства, що охоплює окремих осіб і цілі народи, призводить до зворотного результату – розкладанню і загибелі (цитується за Лифшиц Мих. 1994, X).

Не так драматично, але з усвідомленням прихованої небезпеки прискореного виробництва засобів споживання пишуть сучасні філософи:

В остаточному підсумку головною ціною за суспільство споживання є породжене ним почуття загальної непевності (Бодрийяр Жан. 2006, 46).

При інтенсифікації процесу виробництва людина стає придатком до машини з відповідним цій машині культурним і моральним рівнем. Матеріальні цінності мають в її житті все більше значення, гедоністичні устремління починають превалювати в поведінці більшості, тим більше, що задоволення потреби в насолоді стає все більш доступним.

Глибоко і всебічно розглядаючи прояви глобальної кризи і розмірковуючи над її причинами, Александр Воїн приходить до такого висновку:

Легко бачити, що в основі глобальної кризи лежить з одного боку науково-технічний прогрес, який, забезпечуючи людство колосальними творчими можливостями, забезпечує його також ще більшими руйнівними. З іншого – нездатність сучасного людства передбачати віддалені наслідки науково-технічного прогресу, а також нездатність різних груп людства: народів, країн, партій, релігій та інших ідеологічних течій знаходити між собою спільну мову і домовлятися мирним шляхом. Останнє пов'язано з відсутністю єдиної прийнятої всім людством моралі і системи цінностей, що є ще одним важливим фактором, який сприяє нестійкості системи "Людство" (Воин А.М., 2016, 11).

Коротко визначаючи такий стан справ, А.П. Назаретян характеризує його як техно-гуманітарний дисбаланс, при якому засоби культурної регуляції не відповідають зрослій потузі виробничих технологій (Назаретян А.П. 2004). Інакше кажучи, в даний час пріоритет відданий вдосконаленню технологій, але не людини (Комарек Станіслав . 2004, 188). Дещо глибше розглядає існуючу ситуацію американський філософ Чун-ін Чен (Chung-Ying Cheng) вбачаючи в ній відсутність та ігнорування інтеграції етичних цінностей людських цивілізацій, а також в прагненні до домінування однієї корисної форми етики над іншими, показуючи, таким чином, втрату гуманності – уявлення про основи етичного мислення" (Чун-ин Чэн . 2019, 28).

У Європі ніколи не панувало одне закінчене етичне вчення подібне до конфуціанства. Християнська етика носила занадто загальний характер і допускала різні тлумачення. Різноманіття філософських вчень відповідало мультикультурності Європи і мало той наслідок, що європейський раціоналізм сприймав тільки ті ідеї, які підтверджувалися на практиці. Відповідно, плідно стали розвиватися галузі науки ужиткового спрямування, коли реалізація нових ідей обіцяла принести певну користь і це розвивало технічний прогрес, який в наш час іде стрімкими темпами:

(Комарек Станіслав, 2020, 77-78).

Однак в гуманітарних науках позитивний ефект знайденої істини виявляється дуже не скоро. Зроблені відкриття в історії і лінгвістиці широкі кола не цікавлять, а фахівці не зацікавлені в підтримці нових ідей, якщо вони не забезпечать особистого успіху:

… кар'єра молодого вченого часто контролюються старшими колегами передпенсійного віку, які в багатьох випадках вже не дуже активні, отже, не знайомі з новими методами. Аспіранти у бажанні забезпечити собі кар'єру, незалежно від того, наскільки вони є творчими людьми, побоюються працювати над чимось незрозумілим для своїх авторитетних керівників (Smolin Lee, 2002, 5).

Така ситуація характерна для будь-якої галузі науки, але в історчних науках, де панує установа "все одно ніхто ніколи не довідається, як воно було насправді" (читайте Формозов А.А. 2005). Там, де практика не може підтвердити результати наукових досліджень, словесною риторикою і софістикою, демагогією незацікавлених, недалеких ретроградів і кар'єристів плідна ідея може бути перекручена, висміяна, затоптана, а на самого автора буде повішений ярлик псевдовченого. Такий стан речей у великій мірі є причиною техно-гуманітарного дисбалансу, який в Європі почав розвиватися ще в середні віки:

Знамення треба брати також з росту і розвитку філософії і наук. Те, що засноване на природі, росте і збільшується, а все засноване на думці, змінюється, але не росте. Тому, якщо доктрини подібно рослинам не були би вирвані з коренем, але були пов'язані з лоном природи і живилися нею, то не відбулося б того, що ми спостерігаємо протягом двох тисяч років: науки все ще знаходяться у своїх основ і залишаються в практично в такому самому стані, вони не роблять помітного прогресу, досягли свого піку у своїх ранніх авторів і з тих пір знаходяться в занепаді. Протилежну еволюцію ми бачимо в механічних мистецтвах заснованих на природі і осяянні досвіду, вони постійно міцніють і зростають так, як ніби вони сповнювалися духом в міру свого формування. Спочатку грубі, потім адекватні, пізніше рафіновані і прогресуючі постійно (Bacon Francis. 2002, LXXIV).

Якщо за часів Бекона відставання університетських наук від розвитку техніки з занепокоєнням відзначали тільки уважні мислителі, то в наш час техно-гуманітарний дисбаланс став очевидним, але в цілому відставання гуманітарних наук від технологій недооцінюється. Лише поодинокі вчені звертають увагу на необхідність розглядати природні і гуманітарні науки в тісному зв'язку:

Вчене співтовариство розділило, як відомо, науки на природничі і гуманітарні. Однак діалектичне мислення не сприймає такого штучного поділу, тому що об'єкти дослідження – Природа і Соціум, за великим рахунком, єдині, при цьому вони є частинами одного цілого – земного і космічного сегментів ноосфери. Результати, отримані в природничих науках, набувають справжній сенс лише тоді, коли до них прикладаються критерії, вироблені в гуманітарних науках (Вокин Г.Г. 2015, 4).

Вплив філософської думки на розвиток природничих наук добре видно на прикладі відкриття електромагнетизму Ерстедом в 1820 р. Захоплення вченням Фрідріха Шеллінга про цілісність світу і загальний зв'язок явищ привело його до думки про можливість впливу електричного струму на поведінку магнітної стрілки. Проведений ним досвід, який підтвердив цю думку, викликав широкий резонанс серед фізиків і проклав новий шлях досліджень (Кудрявцев П.С. 1982, 181-183). Тісний зв'язок між усіма сферами наукових знань разом з їх розширенням стає менш помітним і його нерозуміння викликало появу і поширення феномена, названого Максом Вебером німецькою "Entzauberung der Welt", що може бути приблизно перекладене як "позбавлення від чар, деміфологізація світу". Суть і наслідки цього феномену коротко визначені так:

… науково-технічний прогрес і посилення впливу природничих наук призводять до уповання на принципову передбачуваність і технічну керованість світу, в якому боги та інші непередбачувані сили не задіяні. Абсолютно вже нема більше віри у винятково захоплюючого Бога (Hoffmann Julia. 2014, 1).

Однак, якщо говорити про віру в Бога і про Його вплив на поведінку людей, то слід мати на увазі, що він не поширюється на основну їх масу, яка сприйняла тільки Його образ, але ніяк не Ідею, якою ця маса ніколи не були зачеплена, так само як і проблемами гріха і особистого спасіння (Бодріяр Жан. 2000, 12). І такий стан теж є новою проблемою в мірою у все дедалі більшою демократизацією людських суспільства:

справа не в тому, ніби вони [маси – ВС] кимось дезорієнтовані, – справа в їх внутрішньої потребі, експресивної і позитивної контрстратегії, в роботі з поглинання та знищення культури, знання, влади, соціального. Роботі, що йде з незапам'ятних часів, але сьогодні розгорнулася на повну силу. У контексті такого роду глибоко руйнівного поведінки мас сенс неминуче постає як щось абсолютно протилежне тому, чим він здавався раніше: відтепер це не є втілення духовної сили наших суспільств… (там же, 16).

Замислюючись над такими перемінами, ми ставимо собі питання: Куди ж ми йдемо і куди треба йти? Німецький філософ Рюдігер Лютц на це питання дав таку відповідь: “Майбутнє відкрите, невизначене і неоднозначно передбачуване. І цей факт також дає нам шанс” (Lutz Rüdiger, 1988, 9). Багато науковців, серед яких філософи, соціологи, екологи, вважають, що порятунок людства можуть забезпечити інша психологія і нова мораль, які можуть бути розвинені тільки в сфері соціально-гуманітарних наук.

Між тим, відсталість гуманітарних наук мала наслідком розвиток віртуально-симулятивного їх характеру через подальшу розробку і поглиблення помилкових теорій, які виникли ще на ранній стадії формування окремих наукових сфер. Цей характер підживлюється ще й політичними інтересами і практикою пріоритетного фінансування наукових установ, яка тягнеться ще з часів нацистської Німеччини і Радянського Союзу.

Таким чином, щоб намічати шлях в майбутнє, треба в першу чергу подолати техно-гуманітарний дисбаланс за рахунок інтенсивного розвитку наук соціально-гуманітарних. До усвідомлення такої необхідності буде приходити все більше число мислителів і цей процес вже помітний. В одній з останніх робіт, присвяченій майбутньому науки, показовим є сам зміст статей: "В тіні культури", "Чому діти навчать вчених", "До теорії морального розвитку", "Майбутнє щастя", "Що таке життя?", "Чи станемо ми розумніше?" [Брокман Джон (ред). 2008]. Однак поставлене перед гуманітарними науками завдання видається дуже складним, дивлячись на теперішнє їхній стан:

Кожна з гуманітарних наук: філософія, соціологія, психологія, макроекономіка і т. д., розбита на безліч шкіл, між якими немає спільної мови, і вони не тільки не здатні домовитися про те, яка з конкуруючих теорій істинна, але як правило, і не намагаються цього робити. Як правило, кожна школа просто ігнорує інші (Воин А.М. 2016, 19).

Причину такого стану гуманітарних наук і, як наслідок, цілого ряду глобальних проблем Александр Воїн бачить у кризі раціоналістичного світогляду, в свою чергу обумовленого кризою класичного раціоналізму. Подолання цієї кризи можливе, на його думку, в рамках розробленої ним теорії неораціоналізма, складовою частиною якого є єдиний метод обґрунтування наукових теорій, який може застосовуватися також в сфері гуманітарних наук і, зокрема, для оцінки ступеня науковості гуманітарних теорій (Воин А.М. 2017).

Нарікання на життя і ідеалізація минулого, очікування кінця світу не нові в історії людства і супроводжують його з часів глибокої давнини. Немає такого народу, в легендах якого не було б спроб передбачити подальші долі людей, але в основному всі прогнози зводилися до "кінця світу" (Бестужев-Лада И.В ., 1968, 16). Навіть деякі видатні мислителі античності, коли заглядали в майбутнє, бачили лише страшну примару катастрофи. За словами де Шардена споконвічно людина відчувала тривогу, оскільки вона пов'язана з мисленням, і, очевидно, тривога допомагала йому усувати усвідомлену небезпеку заздалегідь. З іншого боку, соціальна несправедливість, труднощі, проблеми реального життя породжували в головах окремих мислителів мрії про світле майбутнє людства, які формувалися в утопічні теорії. Томасові Мору, Томмазо Кампанеллі, Анрі Сен-Симонові, Шарлю Фур'є, Робертові Оуенові можна дорікнути, що в їхніх творах більше фантазії, ніж наукової думки, але їм не можна відмовити в відсутності оптимізму і віри у майбутнє людства. І такий позитивний підхід до проблеми приводив їх до деяких геніальних припущень, які вплинули на подальший розвиток соціально-економічних теорій, хоча не можна сказати, що вони не втратили окремих утопічних рис.

Однак той, хто береться за пошук шляхів до світлого майбутнього, повинен визнати, що першочерговим завданням є вирішення питання, чи має історія людства якісь закономірності, які ведуть його до певної мети. Ісайя Берлін вважав:

Поняття, згідно з яким історія підпорядкована законам, природним чи надприродним, що кожна подія людського життя є елементом у доконечній моделі, має глибоке метафізичне коріння: цю струмину живить захоплення природничими науками, яке, втім, не єдине і не принципове її джерело (Берлін Ісая, 1994, 109).

Здавна існували і далі існують інші думки, які і підтримували і заперечували можливість існування якихось закономірностей в історичних подіях. З часів Джамбатісти Віко (1668-1744) і до Другої світової війни "зазвичай вважалося, що розвиток людських суспільств є закономірним" (Комарек Станіслав.2020, 28), але з бігом часу філософська думка більше схиляється до того, що перебіг історичних подій у більшій мірі є випадковим:

На зміну уявленню про те, що історія підпорядковується "залізній історичній закономірності", – колись такому популярному, а насправді вкрай шкідливому, – прийшло переконання, що головну роль тут відіграє випадковість (там же, 27).

Така безапеляційність в судженні Комарека говорить про те, що філософська думка в Європі еволюціонувала з однієї крайності в іншу. Прихильники випадковості в історичному процесі в перспективі бачать в світі "множинність модерностей" (Knöbl Wolfgang. 2011, 9-22). Однак критична дискусія з прихильниками "соціального телеологизму" все-таки продовжується:

Ідеї історичної контингентності, дісконтинуальності, креативності дії, відкритості майбутнього, невизначеності і непередбачуваности розвитку суспільств протиставлені еволюціоністським і структуралістським концепціям (Прозорова Юлия. 2021, 236).

У цій дискусії стає очевидним, що множинність модерностей повинна мати свої межі, і її імплементація ускладнюватиметься відсутністю "категорій та інструментів, які можуть зрозуміти феномен історичної випадковості" (Knöbl Wolfgang. 2011, 10). В такому випадку, без залучення теорії ймовірностей не обійтися. Однак треба зазначити, що сама ця теорія, на вигляд цілком заснована на математиці, насправді чисто математичною не є:

Математика (я маю тут на увазі "чисту" математику) не пов’язана безпосередньо з реальним світом; якщо імовірність повинна мати справу з реальним світом, в ній мають міститися елементи, зовнішні по відношенню до математики; сенс ймовірності повинен мати відношення до реального світу, і має існувати одна або кілька "первинних" пропозицій про реальний світ, виходячи з яких ми вже можемо діяти дедуктивно (тобто математично) (Литлвуд Дж. 1965, 59).

Далі Літлвуд стверджує, що зазначена первинна пропозиція, яку він називає "аксіомою імовірності", не може бути доведеною ні математично, ні філософськи, що демонструється ним суперечностями в доказах у формі зачарованого кола (там же, 1965, 60-62). Це нагадує спроби доведення існування Бога і теж наводить на думку, що імовірність у реальному світі керована Богом. Сам Літлвуд такого висновку не робить, навіть не натякає, але він вказує, що "аксіома імовірності" хоча і лежить поза чистою математикою, але і не зовсім пов'язана з реальним світом, вона знаходиться десь довкола нього (it is about the real world), що не допускає жодного дедуктивного доказу.

Розрізнені факти та події в сучасному світі вимагають дати їм узагальнене визначення, яке має допомогти знайти причину непривабливого стану світу та підказати шляхи її усунення. Початковим може бути такий висновок:

Сьогодні ні в кого не виникає сумніву, що сучасна глобальна криза має системний характер і проявляється не тільки в економіці, а й у всіх сферах життя та діяльності людей. Як запевняють економісти, навіть за найсприятливішого результату кризи нам доведеться не тільки багато від чого відмовитися, а й, що особливо важливо, змінити світогляд, навчитися жити по-новому і по-новому дивитися в майбутнє. За своєю глибиною нинішню кризу можна порівняти хіба що з кризою верхнього палеоліту, що завершився неолітичною революцією, кризою пізньої Античності, катастрофою антично-рабовласницької системи, кризою феодалізму (Шаповалов В.А., Василенко В.В.. 2010).

Цей висновок зроблено ще до початку збройної агресії Росії проти вільного світу і, відповідно, авторами недооцінені масштаби глобальної кризи. Все говорить про те, що в історії людства ще не було нічего подібного до тої катострофічної перспективи, яка виникла тепер. Сучасний устрій світу такий, що він не може захистити себе від абсолютного зла, яким є сучасна Росія. Така оцінка цієї держави може здатися надмірною, але той факт, що постійний член Ради безпеки ООН, покликаний стояти на варті миру в усьому світі, свої світоглядні протиріччя з Європою вирішує військовим шляхом, не може бути охарактеризований інакше. Саме ця безпорадність світу найкраще говорить про глобальну кризу.

Однак різноманіття суспільного устрою та культур Європи протягом століть забезпечувало її життєздатність та успішний розвиток, і навіть у самій Росії, що протиставила себе західному світові, існувала впевненість у ефективності європейського досвіду співіснування різних народів:

Повна руйнація нашої культури та суспільства, проголошена песимістами, неможлива також і з тієї причини, що загальна сума соціальних та культурних феноменів західного суспільства та культури ніколи не були інтегрованы в одну уніфіковану систему. Очевидно, що ніколи не було з'єднано, не може бути роз'єднане (Сорокин П.. 1992, 433).

Така оцінка історичного досвіду Європи вже визначає напрямок пошуку шляхів виходу з кризи і в процесі подальшого аналізу ми зосередимося зусилля саме на розгляді особливостей розвитку європейської історії.

Як вивчення історії, так і спостереження в поточному житті переконують, що майбутні події певною мірою детерміновані минулим. Отримані в дитинстві знання впливають на подальший життєвий шлях людини; капітали, накопичені батьками, дають кращі стартові можливості їх дітям; сформована в минулому мова впливає на ментальність окремого народу в теперішньому часі; практичний досвід в певних сферах людської діяльності полегшує засвоєння і реалізацію нових досягнень науки і техніки; взятий у банку кредит визначеє поведінку людини на багато років уперед. Лаконічно закон панування детермінованості у світі висловив один з представників нової історичної школи так:

В історії цивілізацій, як і в людському житті, дитинство має вирішальне значення (Ле Гофф Жак. 2005, 137).

Всупереч твердженню С. Комарека, детермінізм як доктрина загальної причинності, взаємозв'язку і обумовленості всіляких явищ і процесів у людському житті і у Всесвіті поєднує минуле і майбутнє в єдиний процес; це визнається багатьма мислителями і використовується в дослідженнях, принаймні, з часів Ньютона і Віко:

… традиційний погляд на фізику, що йде від великого Ньютона, нерозривно пов'язаний з детерміністськими уявленнями, згідно з якими точне знання стану Всесвіту або будь-якої його замкнутої частини в будь-який один момент часу вже містить в собі точне знання всієї його подальшої історії (Винер Н. 2001, 26).

Не вдаючись в крайнощі, приймемо для подальших міркувань принцип “обмеженого індетермінізму” (або “обмеженого детермінізму” – кому як до вподоби) і припустимо, що існування окремих цивілізацій є явищем в певній мірі індетермінованим, залежним від випадкових факторів, в тому числі і від свободи волі людини, але виживання окремих з них – явищем казуально детермінованим, невипадковим. Тобто ми погодимось з існуванням як телеологічного, так і казуального детермінізму. Найліпше співвідношення між детермінованими та індетермінованими подіями ілюструють результати кидання монети. Якщо випадіння герба при кожному киданні є подією випадковою, то при великій кількості кидань частка його випадіння буде подією детермінованою – вона буде дорівнювати приблизно половині спроб кидання, якщо монета симетрична, а якщо несиметрична – ця частка буде дорівнювати не половині, але іншій, теж приблизно постійній величині. Хоча коли ми говоримо про випадкові події, ми не можемо бути впевненими, що вони не робляться з волі Бога. Квантова механіка, яка вирішує протиріччя між індетермінованими переходами електрона з орбіти на орбіту і його детермінованим рухом по орбіті, залучаючи фактор імовірності, не була сприйнята А. Ейнштейном тільки тому, що, за його висловом, “Бог не грає в кості”. Але квантова механіка, описуючи ядерні процеси з використанням теорії імовірності, не заперечує того, що Бог все-таки “кості кидає”. Любителі азартних ігор, побудованих на імовірності, знають закон “новачкам щастить”, тобто люди, які вперше сідають за гру, нерідко виграють. Пояснити цей феномен неможливо без припущення про те, що хтось контролює закони імовірності. Експериментальній перевірці він не піддається, бо так само як і в квантовій механіці, вимірювання може впливати на процес. В цьому світлі можна ширше тлумачити погляди сучасних філософів, хоча б такий:

Парадигма монодетермінованості (чимось в “кінцевому результаті”), яка домінувала в 19 ст., і незмінної односпрямованності (в дусі неусвідомленого визнання “цільової причини” Арістотеля) історичного руху у світовій суспільній думці вже давно змінилися ідеєю багатофакторного визначення соціокультурного процесу. Його устремління не вважається жорстко обумовленим (якщо, звичайно, не йдеться про заздалегідь пропагандистсько-ідеологічні доктрини, які обіцяють людству світле глобалістське майбуття). Припускається, що скерованість руху має ймовірнісний характер. Від безконечного числа випадковостей і дій конкретних людей, які переслідують свої власні цілі, залежить, яка саме з наявних можливостей і в якій формі стане дійсністю, до яких наслідків це приведе. Історія підкоряється імовірнісній логіці (Павленко Ю.В. 2004, 13).

Павленко помиляється кажучи про перемогу ідеї багатофакторності в соціокультурному процесі. Фукуяма, економічно інтерпретуючи історичні зміни, бачить результат їх спрямованості в капіталістичному способі виробництва (Фукуяма Френсіс. 2004, 15). Імовірнісна логіка в такому висновку не проглядається, хоча сам капіталізм передбачає множинність рішень економічних проблем відповідно до всеосяжного принципу поліморфізму.

Інакше кажучи, Бог, наділивши людину свободою волі, виявляє до неї довіру і вважає на її ініціативу у соціокультурному процесі, підтримуючи ту, яка найбільше відповідає Його задуму. Якщо ж глянути на світ очима Спінози, то можна думати, що у більшій або меншій мірі Він присутній в кожній людині. Напевно, ця дилема теж не має розв'язання у філософських категоріях. В реальному світі імовірність в історії тісно пов'язана з принципом різноманітності.

Якщо повернутися до теми передбачення майбутнього, треба зазначити, що в деталях це зробити неможливо, адже мають місце зовнішні втручання, які відбуваються випадково. Наприклад, траєкторія польоту снаряда зумовлюється напрямом ствола гармати, початковою швидкістю снаряда і ін., але вона може бути змінена раптовим поривом вітру або іншою випадковою подією. Крім того, будь-який процес може бути порушений змінами в його зв'язках. Наприклад, в процесі роботи якоїсь машини відбувається мимовільний знос деталей. Це не зовнішній вплив, але в цьому випадку відбувається зміна зв'язків деталей, що порушує передбачену якість функцій машини. У людському суспільстві одночасно відбувається безліч процесів, проте, в добре функціонуючій системі діють сили і механізми, які повертають її до сталого руху після відхилень, викликаних зовнішніми впливами (Воин А. 1917). Остання властивість забезпечує закономірності в розвитку певних процесів, знаючи які, можна передбачити майбутнє їм подібних. Наприклад, занепад колоніальних імперій Великобританії, Франції, Бельгії та ін. давав можливість передбачення і краху радянської імперії. Колоніальний період в історії відсталих народів був обумовлений саме зовнішнім втручанням, а набуття ними незалежності є закономірністю, яка полягає в тому, що досить численний народ свого часу приходить до створення власної держави.

Тому, якщо людство тепер перебуває в стані системної кризи, тобто збочило на хибний шлях розвитку, то логічно припустити, що сучасні тенденції суперечать якийсь генеральної лінії його розвитку, яка має його вести до певної мети. Очевидно шлях до цієї мети повинен бути поступовим і людство цим шляхом іде і називається він звичайно цивілізацією, що маркіз Віктор Мірабо (1715-1789) визначив як засвоєння суспільством основ і форм доброчесності (civilisation). Таке світобачення було наслідком внутрішньої логіки розвитку європейської суспільної думки в Епоху Просвітництва. Молодший сучасник Мірабо Йоганн-Готфрід Гердер (1744-1803) висловлювався в тому ж дусі, стверджуючи, що кінцевою метою існування людства має бути торжество гуманності (Humanität) як єдність людства у множині окремих індивідів. Цим словом він хотів позначити благородний процес формування у людини розуму і потреби свободи, чистих почуттів і спонукань, доброго здоров'я, опанування Землі. Що гуманізація міжлюдських стосунків має місце, помітили вже давні мислителі. Наприклад, Плутарх писав про давно минулі часи так:

У той час були люди, які мали надзвичайно сильні руки, швидкі ноги і міцне тіло і не знали втоми; проте не вживали вони ці природні дари ні на які добрі або корисні для людей справи, а були раді і пишалися своєю нахабністю, використовуючи свою непомірну силу в прояві нелюдяності і жорстокості, а також в захопленнях, примусі та скоєнні всіляких безчинств над усім, що потрапляло їм в руки; вони думали, що будь-яку повага до інших, вся справедливість, неупередженість і гуманність вихваляються простими людьми або через брак мужності приносити шкоду іншим, або через страх піддатися насильству, але жодним чином ці якості не стосувалися тих, хто був досить сильний для досягнення власних інтересів. (Plutarch's Vives. Volume I, 5).

Люди з такою психологією існують досі, але вони не домінують у суспільстві і цей факт говорить про те, що процес гуманізації іде дуже повільно. При цьому гуманістичні ідеї не пов'язані безпосередньо з практикою людського співжиття або інтелектуального розвитку людини. Їх слідів не видно в історії найдавніших цивілізацій Месопотамії і Єгипту, але вони проглядаються у вченні китайського мислителя Кун Фудзі (551-470 до н.е.), більш відомого як Конфуцій. Його етичне вчення засноване на принципі жень – гуманності особливого роду, структурованої за законом справедливості і, яка розуміється відповідно до обов'язків старших і молодших в сім'ї та суспільстві в ієрархічному порядку: між князем і свитою, чоловіком і жінкою, батьком і сином, старшим і молодшим братом, другом і другом. Забезпеченню знань шляху реалізації такої гуманності сприяє природне людське якість чжи, а встановлена культурна норма поведінки в суспільстві, організованому за принципом жень суспільстві характеризується категорією лі. Таким чином, Конфуцій подав розуміння природи людини в соціальному аспекті, коли людська родина є прикладом для державного устрою. В протилежність цьому в Європі від часів Локка розвинулося розуміння людини як автономної одиниці суспільства.

Конфуціанство яке протягом багатотисячолітньої історії було основним етичним вченням для китайської інтелігенції і основним інструментом управління державою завдяки гнучкості його ортодоксальних канонів. Вчення Конфуція розвивалося і його канони мінялися в залежності від особливостей криз, які супроводжували всю історію Китаю. Однак конфуціанство завжди лишалось центральним джерелом політичного, культурного, сімейного, духовного життя Китаю (Рыбачук Сергей. 2018, 132).

Саме виникнення і поширення конфуціанства, так само як і подальший розвиток китайської філософської думки пов'язані з особливостями китайської мови, яка відрізняється логікою і прозорістю. Її незмінні слова без граматичного роду і числа організуються тільки синтаксисом і тим самим утворюють яскраво виражену логічну структуру речення (Рыков С.Ю. 2018, 108). Китайська логіка – "це логіка порядку, ієрархії і дієвості" при тому, що соціально-моральне переноситься на всі сфери буття (там же, 92).

Думки про протікання історичних процесів різні, але вони в основному спрощуються і зводяться до однієї домінанти. Наприклад, за словами Ю. Павленка, "лінійна перспектива історичного процесу проходить через все середньовіччя (як християнське, так і мусульманське) і у вигляді різних версій теорії прогресу… доживає до наших днів" (Павленко Ю.В., 2002, 9) . У цьому визначенні багато неясного і воно не може бути ясним, якщо за мету існування людства прийнята його гуманізація, визначення якої в цілому туманне. Гуманність, яку проповідував Конфуцій, не є всеосяжною, її треба визначити більш точно як "структурована гуманність" при упорядкованих стосунках старших і молодших з огляду на соціальний стан і вік, коли молодші мають проявляти повагу і любов до старших. Подібно мислив і Арістотель пишучи про пропорційну справедливість, яка буває рівною лише інколи:

Батько може зректися сина, коли той погано поводиться, але син не може зректися батька, бо винен йому більше, ніж спроможні сплатити, — зокрема через те, що завдячує йому саме своє життя (1163b). В нерівних взаєминах, оскільки кожного слід любити відповідно до його вартості, справедливо буде, щоб нижчий становищем любив вищого більше, ніж вищий любить нижчого: жінки, діти, підданці повинні виявляти більше любові до чоловіка, батька-матері, владаря, ніж ті до них. У доброму подружжі «чоловік править відповідно до своєї вартості і в тих справах, у яких слід правити чоловікові, але справи, які личать жінці, він передає їй» (1160b) (Рассел Бертран 1995, 157).

Арістотель був незаперечним авторитетом у Європі майже впродовж двох тисячоліть, і, очевидно, під впливом його ідей Томас Гоббс (1588- 1679) розробив теорію суспільного договору, в якій стверджував про необхідність моральних зобов'язань можновладців у відношенню до підданих, а батьків у відношенні до дітей. У відповідь на це діти мають любити і шанувати батьків, а піддані – любити і поважати владу більше, ніж рядових членів спільноти. Однак приблизно в цей же час почалися численні нападки на доктрини Арістотеля, і його теза про нерівність людських взаємин почала суттєво переглядатися. Відповідно теорія Гоббса була переосмислена Жан-Жаком Руссо (1712-1778), котрий вважав, що загальна рівність є природним станом людей. У розвиток філософської та суспільної думки епохи Просвітництва він висунув ідею народного суверенітету. Ця сентиментальна ідея сформувала настрої певної частини освічених європейців і живила Французьку революцію. В результаті європейський гуманізм поступово отримав принципово інший, ліберальний характер. У наш час вважати загальну рівність природним станом має виглядати абсолютно надуманим, бо взаємини між людьми формувалися як розвиток поведінки стада тварин, в якому панує ієрархія. Ми на можемо відкидати релевантність очевидних аналогій в поведінці тварин і людини, якщо повністю не заперечуємо походження homo sapiens від сублюдських видів тварин (Комарек Станіслав. 2020, 87). Вже від народження діти є різними, ще більше різними їх робить виховання, та і саме виховання буває різне.

Те що люди є різні, ніхто не буде заперечувати, але психологічно кожна людина не хоче бути гіршою від інших і знаходить втіху в тому, що усі люди у чомусь рівні. Прихильники лібералізму бачать рівність людей перед законом, а закони пишуть інтелектуали, виходячи зі власного розуміння справедливості, яке може бути різним, тому писані закони не можуть задовольняти всіх. Однак рівність – поняття математичне, а не психологічне і, коли вона доведена математично, мусить всіх задовольняти. Якщо говорити про рівність елементів однієї категорії, з якими можна порівняти окремі особистості людського суспільства, то в математиці всупереч здоровому глузду є рівність нескінченно малих величин. Вони можуть різнитися між собою за величиною, але мають одну загальну властивість, яка полягає в тому, що ніякі арифметичні дії над ними не можуть змінити їхню сутність, вони завжди залишаться нескінченно малими. У цьому і полягає їхня рівність. Щось подібне має існувати в людському суспільстві і воно існує, але не всіма визнається. Ось це лібералізм не враховує, що й матиме згубні наслідки. У лібералізмі відсутня ідея Бога, перед яким усі люди рівні як нескінченно малі величини. Тому в писаних законах має бути присутня ідея Бога і має враховуватися Його голос, яким є людська совість.

Знання закономірностей і причин історичних явищ будуть тим більш повними, чим більш широким буде період дослідження розвитку людства або конкретніше, чим більш глибокими будуть наші знання про передісторію, про яку не збереглося надійних свідчень. Пошуки спеціальних методів пізнання цього періоду – це саме те, про що говорив Папа Іван Павло ІІ. В своїй передісторії людина і людське суспільство розвивалися органічно за задумом Божим, а люди ще не мали достатніх можливостей впливати на цей процес. Найважливіші досягнення людства, такі як винахід мови і штучних знарядь праці, використання вогню, відкриття власної самосвідомості і самосвідомості інших людей були зроблені саме у сиву давнину. При цьому мова була найдавнішим досягненням і саме тим, яке глибоко закорінене у нашому генетичному спадку (Popper Karl R. 1988, 37). Пам'ять про набутки людства зберігається в міфах і легендах багатьох народів. Відповідно, історичне мовознавство і міфологія мають дати відповідь наскільки ці людські винаходи були інспіровані Богом. Гуманітарні науки відстають у своєму розвитку тому, що користуються застарілими методами досліджень, які не відповідають розвитку точних наук.

У гуманітарних науках накопичений величезний обсяг фактичних даних, проте, як справедливо зауважив А. Неклесса "збільшення суми знань тут, як і в випадку з квантовою механікою, не спрощує, а ускладнює картину світу, роблячи її більш невизначеною" (Неклесса Александр. 2019). Нездатність гуманітарних наук прийти до істини, використовуючи наявні знання, призводить до спроб синтезування гуманітарних і природничих наук в першу чергу шляхом використання математичних методів. Однак можливість математизації гуманітарних наук обмежена принциповою відсутністю в них "кількісної міри для переважної більшості понять" (Воин А.М. 2016) і відсутністю необхідних методів в самій математиці. Існуючий стан має змінитися, оскільки вчені прогнозують новий розквіт математики в найближчі 50 як в традиційних її розділах, так і в заново створених. Серед іншого, до 2050 року прогнозується поява математичної теорії, що описує взаємодію і динаміку складних систем. Вона буде використовуватися в науках, що мають справу з великою кількістю відносно простих компонентів, які взаємодіють між собою простими способами. Такі складні системи виникають в біології, фінансової діяльності, соціології, навіть в мистецтві і політиці (Стюарт Ян. 2008, 44-45). Подібну систему можна створити і в лінгвістиці для точного визначення родинних відносин споріднених мов на основі великої маси їх загальних ознак. Саме для дослідження такої системи був використаний графоаналітичний метод (Стецюк В.М.. 1987), в основі якого лежить побудова спеціального графа, ще докладно не вивченого в теорії, але який попередньо можна назвати "зваженим". Результати отримані за допомогою цього методу дали деяку основу для представлених тут міркувань.

Синтез гуманітарних і природничих наук спрощується, якщо звернути увагу на існування подібних процесів, що протікають як в природі, так і у суспільному житті. Одним з них є діахронічний процес дивергенції, дослідженням якого займаються різні науки. Саме методи таких досліджень можуть бути застосовані в гуманітарній сфері. Добрим прикладом може бути дослідження космосу, яке дає матеріал для різних ідей про творення Всесвіту, зокрема для розробки теорії "великого вибуху". В основі цієї теорії лежить екстраполяція в минуле явища розбігання галактик, відкрите американським астрономом Едвіном Габлом. Метод екстраполяції в минуле використовується в історичній геології і палеонтології з тією самою метою – вияснення питання про зародження Всесвіту і життя в ньому. Доречним тут буде згадати слова відомого фізика, які можуть стосуватися до будь-яких еволюційних процесів:

Ми не можемо пояснити сучасну картину Всесвіту, якщо не маємо певних уявлень (або хоча б гіпотез) про початкові умови її еволюції (Сахаров А.Д. 1968, 74)

Як і в астрономії, для дослідження писаної історії ми можемо мати цілий ряд інструментів, застосування яких і взаємодоповнення результатів, отриманих завдяки їм, дозволить нам скласти достатнє уявлення про недавнє минуле. Для відповіді на питання, що було до моменту максимальної щільності, фізики шукають інструменти аналізу накопичених даних спостережень, те саме стосується і реконструкції передісторичних процесів. Тут вихідними даними є предмети матеріальної культури давніх часів і велика кількість мов, які коріннями своїми сягають доісторичної епохи. Об'єднання зусиль археологів і лінгвістів може забезпечити відтворення початкового етапу етногенетичних процесів, але якщо археологія знайшла методи дослідження древніх культур, то лінгвістика знаходиться тільки на етапі їх пошуків.

Людині непросто розлучитися з традиційними поглядами і звичками, йому властива інерція думок і поведінки. Щоб радикальні зміни в людському суспільстві настали, визнані і впливові авторитети повинні по-новому пояснювати навколишній світ і людину в ньому, відходячи від механістичних уявлень про них, які склалися в недалеку історичну епоху.

Ідеї, що зародилися в Європі, сприймаються і поширюються по всьому світі, а в самій Європі вони розвиваються і набувають нових форм. Однак в теперішньому часі Європа переживає певну моральну кризу і можна припускати, що деякі старі, але доведені до крайності і абсолютизовані ідеї набули загрозливого характеру не тільки для Європи, але і для світової цивілізації у цілому:

Мірою того, як ми знервовано наближаємось до кінця тисячоріччя, дедалі відчутніші сум'яття та погані передчуття. Схоже, що мешканцям Європи (як би там їх не окреслювати) цілком бракує певності, що має в кінцевому підсумку стати предметом їхньої відданості, і однаково ж невтямки найбажаніший рівень чинності влади, суверенітету й громадянства: місто, регіон, національна держава чи якась новопостала Європейська конфедерація (Геффернен Майкл, 2011, 9-10).

Незважаючи на те, що ознаки системної кризи стають все більш очевидними, для її уникнення його не робиться жодних серйозних зусиль з боку влад провідних держав світу. Всілякі збори впливових людей світу, що ставлять собі за мету впливати на національну політику і міжнародні справи, більше уваги приділяють питанням світової економіки, фінансів і новітніх технологій. Наприклад, на зустрічі Більдербергського клубу навіть не запрошуються представники соціально-гуманітарних професій.

Системна криза, про яку ми ведемо мову, має політичну складову, але розуміння її може бути різним. Коли Фукуяма говорить про сучасну кризі авторитаризму (Фукуяма Френсіс. 2004, 45), то його слід розуміти в тому сенсі, що авторитаризм, так само, як і демократія, може модернізуватися і вдосконалюватися. Відмова від елементів авторитаризму в деяких державних інститутах виглядає занадто поспішною. Погодившись з тим, що майбутнє людства зовсім не визначено, не можна виключати, що скоро провідну роль у світі будуть грати не європейці, і навіть не американці, а народи інших континентів, які дотримуються світосприйняття, відмінного від європейської традиції, але яке не суперечить ідеям і задумам Божим. Усвідомлення законів розвитку окремих складових в духовній сфері різних народів на основі аналізу їх передісторії може допомогти вносити необхідні корективи як в етику суспільної поведінки окремої людини, так і в планування розвитку окремих народів їх інтелектуальною елітою.

Продовження: Історія: Продукт передісторії