Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Проблема майбутнього та його прогноз


В першій чверті 3-го тисячоліття людство стурбоване своїм майбутнім. Вже дві світові війни дали багатьом мислителям підставу сумніватися у тому прогресі, який зробило людство за останні століття, а агресія Росії проти України взагалі підірвала віру людей у можливість мирного співіснування між народами. Екологічні катастрофи, загроза глобального потепління, масштабні терористичні акти, масовий голод в багатьох країнах світу, поширення наркоманії, нових масових захворювань – все це, що в останні десятиліття викликало у людей неспокій, невпевненість, зневіру, очікування кінця світу з початком війні відходять на другий план. Минуло більше десяти років з того часу, коли відомий американський політолог і мислитель, нині вже покійний, покладав надії на вирішення тодішніх проблем політичним шляхом:


Сучасний світ взаємодійний і взаємозалежний. До того ж, уперше за всю історію у цьому світі звичні міжнародні конфлікти затьмарюють проблеми людського виживання. На жаль, великі держави лишень готуються спільно відреагувати на виклики, які постали перед людством, пов'язані з довкіллям, зміною клімату, соціально-економічним становищем, браком харчів, демографічною ситуацією. До слова, розв'язати ці проблеми неможливо, якщо нема елементарної геополітичної стабільності (Бжезінський Збіґнєв. 2012, 9).


Поведінка Росії приводить до тривожної думки, що головна проблема планети, якою стає загроза її перенаселення, може бути вирішена воєнним шляхом. Кількість землян подвоюється за три-чотири десятиліття. Вже можна передбачити час, коли густина населення досягне межі, за якою стане питання освоювання пустель, тайги, джунглів, гірських місцевостей, полярних районів (Бестужев-Лада И. В. 1968, 27). Це буде мати негативні наслідки на стан екології планети, перспектива втрати природних ландшафтів є досить реальною, якщо не будуть прийняті інші заходи, ніж реальна можливість скорочення населення в результаті наступних світових воєн.

Щоб оминути таке трагічне вирішення проблеми, треба шукати її причини у процесах і явищах, які не звертають на себе лсобливої уваги, але потенційно небезпечні для людства. Неконтрольований науково-технічний прогрес випереджає розвиток суспільної моралі, внаслідок чого має місце нівелюванні особистості, в якій домінують риси або споживача, або виробника. При цьому, як зазначав Жан Бодріяр, не потреби людини є підставою для виробництва товару, а виробництво накидає людині її потреби, які стають щодалі більш всезагальними і однотипними, що веде до втрати людиною власного відчуття якості життя (Бодрияр Жан. 2006). Людина стає придатком до машини з відповідним цій машині культурним і моральним рівнем. Наука безсила змінити ситуацію, оскільки сама переживає кризу, причиною якої є намагання застосовувати для нової дійсності застарілі світоглядні поняття, сформовані в значній мірі як механістичні ще в часи Галілея, Н’ютона і Декарта. Їх історичний розвиток конспективно окреслив Фрітьоф Капра:


Механістична картина світу була розвинута в 17-му ст. в значній мірі під впливом Галілея, Декарта і Ньютона. Декарт поклав в основу своєї картини світу фундаментальне розділення природи на дві незалежні складові: дух і матерію. Матеріальний Універсум був згідно Декарта машиною… (Capra Fritjof. 1988, 219).


Галілей постулював, що наука має обмежитися дослідженням важливих властивостей матеріальних тіл, тобто форми, кількості і руху, тобто тих, які можуть бути виміряні і вичислені. Інші властивості, наприклад, колір, тон, смак и запах були тільки суб'єктами духовних проекцій, які з області науки мають бути вилучені… (там же, 220)


Спосіб мислення Декарта і Галілея був тріумфально вдосконалений Ньютоном, котрий розвинув точне математичне формулювання механістичної картини світу (там же)


У руслі такого розвитку наукової думки виникла ідея переселення на інші планети як порятунок ліпшої частини людства. Ідея незмірно смілива, якби не була така безрозсудна. Не замислюючись про долю людства на Землі, не вирішуючи нагальних проблем сучасності деякі недалекі люди вирішили задовольнити власні амбіції, навіть не замислюючись про людську природу. Можна подумати, що вони не знають, куди подіти гроші.

Місія НАСА Mars 2020 Perseverance зняла захоплюючі кадри приземлення свого марсохода у марсіанському кратері Джезеро 18 лютого 2021 року. Здається, що далекосяжні плани завоювання космосу починають збуватися. Однак ціль цих планів не тільки популярно непояснена, а й науково необґрунтована. Це могли б зробити філософи, але не інженери, проте філософи мовчать. Однак навіть не всі інженери вважають, що час освоєння космосу настав. Коли зацікавлені особи домагаються виділення величезних коштів або самі вкладають їх у підготовку та здійснення польотів у далекий космос, це видається нерозумним та безнадійним з низки причин. Вчені, які присвятили свою діяльність вирішенню практичних питань освоєння космосу, краще за інших розуміють передчасність такого грандіозного людського підприємства, але їхні голоси залишаються непочутими:


Результати, отримані в природничих науках, набувають справжнього змісту лише при застосуванні до них критеріїв, розроблених у гуманітарних науках (Вокін Г.Г. 2015, 4)


Ці слова належать російському вченому і зрозуміло, що така неординарна думка не дійшла до Америки, та й навряд чи там була би прийнята, що демонструє своїми недавніми заявами Ілон Маск, але до неї не дослухаються у самій Росії. Один цей факт свідчить про те, що на всіх широтах світ переживає моральну чи системну кризу. Інший російський учений Н.Н. Мойсеєв вказував на один з її проявів, що полягає в тому, що адміністративний апарат системи, створеної для певних цілей, починає використовувати його можливості на користь власної стабільності чи виживання (Моисеев Н.Н. 2012, 211). Таке явище ми можемо спостерігати у науці, політиці, культурі, армії навіть у церкві. Також і інші явища слідом за колосальними технічними здобутками минулого століття, які розширили людські можливості, поставили перед світом нові проблеми. Ось яку картину нам малює сучасний український філософ:


Ситуація виявляється особливо складною в останні два століття, коли в умовах формування всесвітньої макроцивілізіційної системи на тлі планетарної індустріалізаціїї спостерігається як ерозія основ традиційних культурно-соціально-господарських систем з їх подальшими псевдовестернізаційними видозмінами, так і криза традиційних для різних цивілізацій релігійно-етичних цінностей при широкій заміні сурогатними формами масових ідеологій націоналістично-фашистського, комуністично-більшовицького і конфесійно-фундаменталістського типів, не кажучи вже про войовниче варварство "поп-арту" (Павленко Ю.В., 2004, 87).


Існуючим станом речей у світі стурбовані не тільки інтелектуали, але ним незадоволені і великі маси людей у багатьох країнах світу. В країнах третього світу це незадоволення у принципі викликане соціально-економічним станом населення у порівнянні з розвиненими країнами, але причини його вбачаються у пануванні в тих країнах певних етичних норм та засадничих принципів і у нав’язуванні їх решті світу. Серед незадоволених є і широкі маси в деяких розвинених країнах, особливо це є характерним для Росії, де люди в цілому не сприймають засадничих принципів західного світу. Не можна не погодитися з існуванням великого напруження у світі, яке спрощено вважається як протистояння між Заходом та Сходом. Це протистояння в інших формах існувало завжди, але тепер ним охоплені цілі народи:


… у сучасному світі визначальною є взаємодія народних емоцій, колективних відчуть і суперечливих уявлень людства, що більше не підлягає об’єктивній владі одного політичного і культурного регіону. Це не кінець Заходу як такого, це кінець його глобального панування. З цього випливає, що майбутня роль Заходу залежить від Америки, її життєздатності у внутрішніх справах та історичної важливості її зовнішньої політики (Бжезінський Збіґнєв. 2012, 34).


Вияв масового незадоволення з серйозними наслідками є відносно новим явищем в історії людства. Його появу слід відносити до часу Великої французької революції. З тих пір масові заворушення час від часу охоплювали Європу, а в останні роки також сусідні з нею країни. Оскільки революції носять деструктивний характер, настрої мас треба знати і завчасно на них реагувати, щоб запобігти негативним наслідкам некерованих суспільних рухів. Однак чи є справедливим вислів древніх римлян Vox populi – vox Dei (Голос народу -голос Божий), чи тільки козир політиканів, яким ці голосом маніпулюють?

Замислюючись над цим усім, ми ставимо собі питання: Куди ж ми йдемо і що буде далі? Німецький філософ Рюдігер Лютц на це питання дав таку відповідь: “Майбутнє відкрите, невизначене і неоднозначно передбачуване. І цей факт також дає нам шанс” (Lutz Rüdiger, 2000, 9). Філософ і психолог Еріх Фром зазначав, що немало релігійних людей, і серед них багато науковців, вірять, що ми наближаємося до кінцевої світової катастрофи (Fromm Erich, 1986, 61 ). Інший філософ Осип Флехтгайм не виключає настання нового Dark age, “темного віку” з руйнацією здобутків модерної культури і цивілізації, навіть тотального знищення людства внаслідок спустошливих воєн, голоду і через перенаселення і зміни в навколишньому середовищі (Flechtheim Ossip K., 1988, 18). Способи ведення Росією війни проти України свідчать, що цей "темний вік" вже почався.

На початку 3-го тис. криза тільки підсилилась і це дає аналітикам підстави говорити навіть про "занепад цивілізації", яка увійшла в період так званого "низхідного тренду":


Низхідний тренд дозволяє себе виявити за відчуттями – відсутність нових чудових сюжетів в кіно й літературі, тривких у пам'яті музичних мелодій, банальність політичних дискусій; чисто формальні досягнення в науці, забезпечені досягненнями ще у висхідному тренді, без натяку на можливість якогось прориву; торжество гламурних обивателів і махрова інтелектофобія в ЗМІ та в Інтернеті (Дацюк Сергій. 2013).


Вдумливі філософи вважають, що порятунок людства можуть забезпечити глибокі і радикальні психологічні, духовні зміни людини, тобто нова мораль. Еріх Фром писав про цю необхідність в такому драматичному тоні:


Вперше в історії фізичне виживання людства залежить від радикальних духовних змін людини (Fromm Erich, 1986, 21).


Але в якому напрямку мають проходити зміни і перетворення? Майже кожен вчений має власні пропозиції. Сергій Дацюк вважає, що перехід на висхідний тренд прогресу має мати трансгуманістичний характер. Інші мислителі покладають надії на футурологію. Наприклад, О. Флехтгайм порівнює футурологію з медициною:


Як медицина діагностує хворобу і передбачає її подальший перебіг, щоб застосувати певну терапію, так і футурологія мала би діагностувати, передбачати і лікувати загрози і небезпеки сьогодення і майбутнього (Flechtheim Ossip K. 1988, 19).


Нарікання на життя та ідеалізація минулого, очікування кінця світу не є чимось новим в історії людства і супроводжують його з часів сивої давнини. Нема такого народу, в легендах якого не було би спроб передбачити подальші долі людей, але здебільшого усі передбачення зводилися до “кінця світу” (Бестужев-Лада И.В., 1968, 16). Навіть деякі видатні мислителі античності, коли заглядали у майбутнє, бачили лише страшний привід катастрофи. За словами Тейара де Шардена споконвіку людина відчувала тривогу, оскільки вона пов’язана з мисленням, і, очевидно, тривога допомагала їй відвертати усвідомлену небезпеку заздалегідь. З другого боку, соціальна несправедливість, труднощі, негаразди реального життя породжували в головах окремих мислителів мрії про світле майбутнє людства, які формувалися в утопічні теорії. Томасові Мору, Томмазо Кампанелі, Анрі Сен-Симонові, Шарлю Фур'є, Робертові Оуену можна дорікнути, що у їхніх творах більше фантазії, ніж наукової думки, але їм не можна відмовити у відсутності оптимізму і віри відносно майбутнього людства. І такий позитивний підхід до проблеми приводив їх до деяких геніальних здогадок, які мали вплив на подальший розвиток соціально-економічних теорій, хоча не можна сказати, що вони не втратили окремих утопічних рис.

Спроби передбачити майбутнє надалі набували наукової форми і вчення Маркса-Енгелса розумілося вже як наукове прогнозування. У наш час наукове передбачення стає обережнішим і має узагальнений характер. Прикладом може бути робота Ф. Фукуями “Кінець історії та остання людина” (Фукуяма Френсіс. 2015) , сама назва якої видає панівні настрої у світі. У цій книзі автор відстоює раніше висловлену думку про ліберальну демократію як про "кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства" і "остаточну форму правління в людському суспільстві", стаючи тим самим "кінцем історії". Його передбачення піддається великому сумніву, а російськими філософами і зовсім не визнається, хоча в цілому він лише стверджував, що ліберальна демократія позбавлена внутрішніх протиріч, і фактично лише відкидав тоталітаризм як форму правління, і не більше. Визнаючи можливість поразки ліберальної демократії в будь-якій окремо взятій країні (там же, 50), Фукуяма, очевидно, розуміє її як категорію, яка може мати різні форми. Фактично в книзі йдеться про ліберальний універсалізм, який можна розуміти по-різному.

Оптимістичні настрої серед людей все-таки здаються незнищенними, оскільки і в наш час є люди, які дивляться в майбутнє з вірою та надією і намагаються в міру своїх сил вселити такий самий погляд і в інших. Деякі кола творчої інтелігенції, намагаючись формувати у суспільстві впевненість у майбутньому, шукають при цьому нові художні методи у вигляді "позитивного реалізму", хоча знаходять таких, які виразно малювали шляхи подолання хворобливих явищ. Тому слід було б спочатку з'ясувати, чи хворе людство взагалі, і вже після цього діагностувати гадану хворобу і шукати методи її лікування.

Оскільки людська спільнота на нашій планеті досі не загинула, не знищила сама себе, не деградувала до рівня тваринного стада, логічно припустити, що принаймні до недалекого минулого вона функціонувала як складна, але саморегульована система, і в цілому людство було здоровим. Відповідно до цього ми можемо знати більше не про ознаки невідомої хвороби, не про патологічний, а про здоровий розвиток. Знаючи здорове минуле людства, простіше прогнозувати здорове майбутнє, ніж прогнозувати розвиток хвороби, про яку обмаль даних. Взагалі прогнозування майбутнього тісно пов’язане з питанням детермінізму, і той, хто береться за цю справу, мусить визнати, що першочерговим завданням є вирішення питання, чи має історія людства якісь закономірності, які ведуть його до певної мети. Ісая Берлін вважав:


Поняття, згідно з яким історія підпорядкована законам, природним чи надприродним, що кожна подія людського життя є елементом у доконечній моделі, має глибоке метафізичне коріння: цю струмину живить захоплення природничими науками, яке, втім не єдине і по суті не принципове її джерело (Берлін Ісая, 1994, 109).


Ісайя Берлін сформував у власному дусі ідею, яка хвилювала істориків з самого моменту їх появи. Історія цивілізації ще тільки починалася, фактів для широкого узагальнення ще не було, проте багато з них сміливо бралися за справу, залучаючи для умовиводів власну фантазію:


Створення пояснювальних моделей історичного процесу було метою для багатьох поколінь істориків. Починаючи з Геродота і Фукідіда, дослідники намагалися узагальнити історичний матеріал і вивести загальні закономірності описуваних подій. Довгий час основним регіоном вивчення залишалася Європа, матеріал для узагальнення був досить обмежений, а в побудовах істориків переважали прості вербальні моделі. Неадекватність подібних конструкцій швидко виявлялася при більш ретельному дослідженні, і це породжувало скептицизм серед багатьох істориків і філософів (Нефедов Сергей. 2010, 7).


Збагачені історичним досвідом, в першу чергу ми мусимо погодитися з тим, що історія людства є складним нелінійним процесом, функцією багатьох перемінних, які можуть мінятися лінійно, циклічно, спірально, коливально, випадково. Тому прогнозування майбутнього має розкладатися на прогнозування окремих процесів у людському суспільстві методом визначення їх характеру і закономірностей. В свій час для дослідження принципово нелінійних задач Джон (Янош) Нойман запропонував розроблений ним так званий евристичний підхід, основні етапи якого коротко можна описати так:


…накопичення відомостей про досліджуване явище на нестрогому евристичному рівні на підставі чисельного експерименту, створення інтуїтивної схеми явища, перевірка її на наступному етапі чисельного експерименту і, нарешті, побудова строгої теорії… (цитується за: Грицанов А.А. 2002, 681).


Само собою розуміється, що цей підхід з проведенням чисельних експериментів в нашому випадку у чистому вигляді застосувати неможливо, але накопичення відомостей і перевірку інтуїтивних схем розвитку окремих процесів може дати нам сама історія. Це означає, що після певних узагальнень треба знов і знов повертатися до історичних фактів і перевіряти їх на відповідність цим узагальненням. Дослідження ускладнюється тим, що окремі процеси, або складові загального розвитку впливають одні на одних і, відповідно, їх закономірності розвитку міняються теж. Очевидно, що серед усіх складових процесу розвитку людства слід виявити лінійні процеси, які найбільше визначають його прогрес.

Такий підхід до дослідження вимагає більшої уваги до тези про детермінованість майбутнього минулим. Отримані в дитинстві знання впливають на подальший життєвий шлях людини; капітали, накопичені батьками, дають кращі стартові можливості їх дітям; сформована у минулому мова впливає на ментальність окремого народу в теперішньому часі; практичний досвід в певних сферах людської діяльності полегшує засвоєння і реалізацію нових досягнень науки і техніки; взятий у банку кредит визначає поведінку людини на багато років уперед. Цей перелік можна продовжувати, але це будуть приклади казуальної чи механістичної детермінованості. Однак світ може також бути детермінованим також телеологічно і метафізично. Однак видається неприпустимим, щоби навіть у детермінованому світі не лишалося для людини можливості свободи вибору.

Отож, якщо людство тепер, дійсно, хворе, тобто збочило на хибний шлях, то логічно припустити, що сучасні тенденції не є наслідком циклічних або коливальних процесів, а суперечать якійсь генеральній лінії його розвитку, яка має його вести до певної мети. Більше ніж 200 років тому мету існування людства, хоча і дещо туманно визначив, Йоган-Готфрид Гердер словом “гуманізація” (Humanität). Цим словом він хотів означити шляхетний процес формування у людини розуму і потреби свободи, чистих почуттів та спонукань, доброго здоров'я, оволодіння Землею. У цьому визначенні багато неясного і воно не може бути ясним, поки є неясною генеральна лінія розвитку людства, оскільки до такої мети можна йти різними шляхами. Думки з приводу протікання процесу розвитку є різні, але вони здебільшого спрощені, зведені до одної домінанти. Особливу значущість лінійного напрямку підкреслює Ю. Павленко,


“лінійна перспектива історичного процесу проходить через усе середньовіччя (як християнське, так і мусульманське) і у вигляді різноманітних версій теорії прогресу… доживає до наших днів” (Павленко Ю.В., 2002, 9).


Прослідкувати лінійну перспективу гуманізації людства можна, але складно вже через відсутність такого поняття у філософських роботах давніх часів. Однак процес гуманізації людини неможливо відділити від розвитку в неї такого психічного явища як совість, про яку вже говорять античні філософи. Показово, що в Старому Заповіті слово "совість" не зустрічається і першим серед апостолів відповідне грецьке слово починає використовувати св. Павло. Після цього воно вже досить часто зустрічається в текстах Нового Заповіту. Розуміння значення совісті в житті людини, ймовірно, виникла у апостола Павла під впливом вчення філософа-стоїка Клеанфа (бл. 330 – бл. 230 до н.е.), якого він цитує в своїй промові в Афінах. Клеанф характеризував совість як здатність самозбереження людини, а його учень Хрісіпп (бл. 280 – бл. 208 до н.е.) описував совість як усвідомлення внутрішньої гармонії. Ідеї стоїків розвинули середньовічні схоластики як закон розуму, що навіюється людині Богом (Фромм Э. 2002, 170). Тим не менше, зростання ролі совісті як морального чинника в поведінці людини настільки непомітне, що це дало підставу Б. Расселу стверджувати, що етика в історичному плані «не досягла якогось безперечного поступу – в ній нема якихось незаперечних відкриттів» (Рассел Бертран. 1995, 163). Це стає зрозумілим, якщо пригадати його оцінку совісті в іншій роботі як «дуже ненадійного радника» (Рассел Бертран. 2013, 85).

Неможливо собі уявити, що в людини совість могла розвитися еволюційним шляхом лише під впливом обставин життя і зовнішнього середовища при постійній боротьбі за виживання. Совість як здатність людини до самооцінки, очевидно, розвилася з відчуття сорому, який стримує від певного роду поведінки, яка може вважатися негідною в очах інших. Як і совісті, так і сорому у тварин немає, не було сорому і первісної людини, про що і говорить відсутність цього слова у Старому Заповіті. Давньогрецький філософ Протагор проголосив: "Людина – міра всіх речей!" Цю знамениту тезу слід уточнити так: "Людина з чистою совістю – мірило всіх речей".


Можна також розглядати циклічну модель історії, але вона може бути застосованою хіба що до соціально-економічної сфери і матеріальної культури, якщо під циклічністю розуміти розвиток по спіралі. Як приклад можна навести поширення в наш час татуювання, яке було популярним у первісних народів і в Європі на протязі останніх століть зустрічалась тільки в певних соціальних групах, а у вищих шарах суспільства вважалося ознакою низької культури. Якщо в цьому явищі бачити циклічність, то тут період циклу настільки великий, що широке повернення до татуювань може означати тільки занепад культури. Можна погодитися, що історія культури в цілому відображає цивілізаційний процес, але для прогнозу майбутнього може використовуватися тільки її духовна складова. Короткі цикли, гідні вивчення, можна виявити в демографічних і економічних процесах. Піонерами теорії циклів в цих областях були Мальтус і Рікардо, а в даний час безліч західних вчених займаються цією темою стосовно до особливостей споживацького суспільства, критикою якого займаються інші. Всі ці цикли є просто коливаннями окремих параметрів при автоматичному регулюванні складної системи перш ніж вона прийде в стійкий стан. На них можна не звертати увагу при вивченні тривалих історичних процесів. На цьому тему циклічності в історії ми закриваємо.


Щоб знати минуле, треба зупинитися і оглянутися назад з метою отримати факти для оцінки прогресивного розвитку, якщо він має місце. Таку спробу зробив французький філософ Пьєр Тейар де Шарден у написаній в часи другої світової війни роботі “Феномен людини” і прийшов до такого висновку:


Наука у своєму підйомі і навіть… людство у своєму марші в теперішньому часі тупцює на місці, тому що люди не наважуються визнати наявність певного напрямку і привілейованої вісі еволюції (Тейар де Шарден, 1987, 119).


Сам же вчений твердо заявляв:


… я вважаю, що існує напрямок (sens) і лінія прогресу життя, настільки виразні, що їх реальність, як я переконаний, буде загальновизнаною завтрашньою наукою (там же, 120).


Приблизно так само висловлювався і Ісая Берлін:


Бути мудрим означає розуміти напрямок, в якому невблаганно рухається світ, ототожнювати себе з тією дедалі могутнішою силою, що звістує початок нового світу (Берлін Ісая, 1994, 119).


Тейар де Шарден базував свою теорію на підставі розвитку природи і свої узагальнення переніс на історію розвитку людства як всеохоплюючий закон. Можливо, саме через певну його абстрактність він і досі не став загальновизнаним. Генеральна лінія розвитку людства, якщо вона існує, має бути сумою окремих складових, що розвиваються за різними закономірностями.

Звичайно, завжди існували скептики, які не вірили у можливість передбачення майбутнього, і серед них були такі поважні мислителя, як, наприклад, Колінгвуд, котрий писав:


Справа історика – знати минуле, а не майбутнє, тож, як тільки історики заявляють, нібито вони здатні визначити майбутнє ще до його здійснення, так і знаймо: напевне щось у них негаразд із їхньою основоположною концепцією історії (Колінгвуд Робін Дж. 1996, 111)


Звичайно, передбачити майбутнє у деталях неможливо, але існують деякі закономірності у розвитку певних явищ, знаючи які, можна передбачити майбутнє їм подібних. Наприклад, занепад колоніальних імперій Британії, Франції, Бельгії та ін. давав можливість передбачення і краху Радянської імперії. Напевно, якби Колінгвуд був його свідком, він би змінив свою думку.

Подібні передбачення, засноване на аналогіях, зробити досить легко. Складно передбачити зміни у світогляді, засвоєних поглядах, якщо не буде зрозуміло, наскільки вони застарілі:


В сьогоднішній медицині, психології, народному господарстві і політиці картезіанські поняття більш не є прийнятними, оскільки ми живемо в світі, якій ґрунтовно пов’язаний і переплетений, в світі, в якому біологічні, психологічні, соціальні, екологічні феномени залежні одні від одних” (Capra Fritjof, 2000, 219).


Сучасний стан у світі А.П. Назаретян пояснює техно-гуманітарним дисбалансом, який проявляється в тому, що засоби культурної регуляції не відповідають зрослій потузі виробничих технологій (Назаретян А.П. 2004). Головною причиною дисбалансу є відставання гуманітарних наук від розвитку природничих, а це завдячене поширенню феномену,який Макс Вебер назвав німецькою "Entzauberung der Welt", що може бути приблизно перекладене як «позбавлення від чар, деміфологізація світу». Суть і наслідки цього феномену визначені так:


… науково-технічний прогрес і посилення впливу природничих наук призводять до уповання на принципову передбачуваність і технічну керованість світу, в якому боги та інші непередбачувані сили не задіяні. Абсолютно вже нема більше віри у винятково захоплюючого Бога (Hoffmann Julia. 2014, 1).


Людині непросто розлучитися з традиційними поглядами і звичками, йому властива інерція думок і поведінки. Щоб радикальні зміни в людському суспільстві настали, визнані і впливові авторитети повинні по-новому пояснювати навколишній світ і людину в ньому, відходячи від механістичних уявлень про них, які склалися в попередню історичну епоху:

Сучасна фізика зробила великий крок від часів Декарта та Ньютона і більше не розглядає матеріальний світ як механічну систему, але ще не побудувала чіткої картини світобудови, розглядаючи її як комплексну тканину, чи мережу відносин. Заплутавшись у цих неясних відносинах, фізики висувають ідею "космічного духа", якому ті відносини підпорядковуються (Capra Fritjof. 1988, 223-224, Smolin Lee. 1997, 17). Очевидно цей дух відбиває якусь одну сторону діяльності Бога.

Важливість всебічного пізнання Бога в останні десятиліття для багатьох мислителів стає все більш очевидною, хоча без участі самого Бога воно виходить за межі людських можливостей. Колінгвуд, наприклад, стверджуючи непізнаванність суті Бога, писав, що Його характер як субстанція є "… не тільки не відкритим для людського розуму без Його допомоги, але й навіть нездатним бути показаним. Усе, що ми можемо знати про Бога, це – Його діяльність" (Колінгвуд Робін Дж., 1996, 103).

У принципі наука тим і займається, що вивчає діяльність Бога, особливо не акцентуючи кінцеву мету ведених досліджень. Характерним в цьому плані є дослідження космосу, яке дає матеріал для різних ідей про творення Всесвіту, зокрема для розробки теорії "великого вибуху". В основі цієї теорії лежить екстраполяція в минуле явища розбігання галактик, відкрите американським астрономом Едвіном Габлом. Метод екстраполяції в минуле використовується в історичній геології і палеонтології з тією самою метою – вияснення питання про зародження Всесвіту і життя в ньому. Доречним тут буде згадати слова відомого фізика, які можуть стосуватися до будь-яких еволюційних процесів:


Ми не можемо пояснити сучасну картину Всесвіту, якщо не маємо певних уявлень (або хоча б гіпотез) про початкові умови її еволюції (Сахаров А.Д. 1968, 74)


Однак фізики, не маючи реальної уяви про початкові умови еволюції Всесвіту, шукають їх і не знаходячи, змушені ставити собі питання, відповіді на які при сучасному стані фізики можуть бути лише софістичними в дусі Аристотеля. Наприклад Ейнштейна усе життя хвилювало питання: Чи мав Господь вибір при створенні світу? Чи є закони, які керують Всесвітом, унікальними, чи при якійсь ситуації вони могли бути зовсім інакшими? (Рис Мартин, 2008, 33). Через п'ятдесят років Лі Смолін ставить питання, чи Бог створив закони природи тоді, коли творив світ, чи вони мають певну математичну форму, фіксовану в якихось абстрактних принципах (Smolin Lee. 1997, 17). Фактично ці мислителі, поставивши собі дуже складне питання як Господь творив світ, шукають на нього відповідь і не знаходять. Тим часом, більш плідними були б відповіді на питання що саме він творив. Після отримання найбільш очевидних на нього відповідей можна буде переходити до більш складних і взаємопов'язаним між собою питань, таких як навіщо і чому. Точні науки не можуть дати відповідь на ці складні питання. Вони філософські, тобто це завдання треба ставити наукам гуманітарним, але при сучасному техно-гуманітарному дисбалансі, чекати від них відповіді марно.

Отож, для того, щоб прогнозувати наше майбутнє, треба в першу чергу подолати техно-гуманітарний дисбаланс за рахунок інтенсивного розвитку наук гуманітарних. Усвідомлення такої необхідності буде доходити до все більшого числа мислителів і цей процес вже помітний. В одній з останніх робіт, присвяченій майбутньому науки, показовим є самий зміст статей: "В тіні культури", "Чому діти навчать вчених", "До теорії морального розвитку", "Майбутнє щастя", "Що таке життя?", "Чи станемо ми більш розумними?" (Брокман Джон (ред). 2008). При тому, що в збірці багато гадок про майбутнє, серед них присутня і така думка:


З огляду на непередбачуваність розвитку культури, будь-які міркування щодо того, що трапиться через п'ятдесят років, здаються безглуздими. Однак можна підготуватися до несподіванок, щоб зустріти їх гідно. Для цього слід вчинити прямо протилежне тому, що пропонує упорядник збірки, – не гадати про майбутнє, а по можливості повно обговорити сучасність, особливо ті її аспекти, які ховаються в тіні і тільки починають виходити на світло (Гудвин Брайан. 2008, 48).


Дозволю собі не погодитись з автором цих слів. Повно обговорювати сучасність мало, щоб сучасність зрозуміти добре, треба глибше заглянути в минуле і знайти її зв'язок з минулим. Як вище було зазначено, Йоган-Готфрид Гердер визначив мету існування людства в гуманізації. Очевидно ідея гуманізації людства витала вже в повітрі Європи, тому що просвітителі, такі як Вольтер, Гольбах, Дідро та інші, які заперечували існування Бога, для пояснення світобудови повинні були спиратися на власну філософію, яка склалася в великій мірі на гуманістичних ідеях конфуціанства. Але якщо людство йде шляхом гуманізації, то де його вихідний пункт? Найдавніше необхідність гуманізації людського суспільства визнав саме Кун Фудзи (551-470), більше відомий як Конфуцій. Фундаментальним поняттям його вчення є "жень" – гуманність. Але гуманність проповідувана Конфуцієм не є всеохоплюючою, її треба визначити більш точно як "структурована гуманність". Згідно з принципом "жень" люди мають проявляти особливу увагу і любов до старших за віком і соціальним становищем.


Конфуціанство яке протягом багатотисячолітньої історії було основним етичним вченням для китайської інтелігенції і основним інструментом управління державою завдяки гнучкості його ортодоксальних канонів. Вчення Конфуція розвивалося і його канони мінялися в залежності від особливостей криз, які супроводжували всю історію Китаю. Однак конфуціанство завжди лишалось центральним джерелом політичного, культурного, сімейного, духовного життя Китаю (Рыбачук Сергей. 2018, 132).

Господь, створюючи наш світ, виходив з ідеї структурування майбутнього людського суспільства по горизонталі і вертикалі, чим відрізняється кожна складна саморегульована система. Першим кроком при реалізації цієї ідеї став поділ людського виду на три раси, а подальша метисація привела до формування похідних рас нижчого рівня, які забезпечували додаткову мінливість і поліморфізм людини, необхідні для її еволюції. Довготривала метисація рас могла би поступово привести до в значній мірі однорідного за своїми антропологічними ознаками населення Землі і це могло зашкодити процесу розвитку людини, якби не відбувалося структуризації людської спільноти за іншими ознаками. Одночасно з антропологічною почалася етнічна і соціальна структуризація. Відповідно до структурованого суспільства гуманність за задумом Конфуція мала в більшім ступені стосуватися тих осіб, які самі сповідували гуманні принципи, а це могли бути освічені і досвідчені люди старшого віку.

В епоху династії Хань (206 р. до н.е. – 220 н.е.) конфуціанство стало державною релігією і було основним духовним вченням Китаю більше двох тисяч років, сформувавши китайську цивілізацію (Павлов С.В. та ін. 1999, 51). Одночасно з конфуціанством на розвиток Китаю впливали доктрини даосизму і буддизму, які, будучи гуманістичними у своїй суті, забезпечували плюралізм і поліфонічність духовної сфери на принципово єдиній платформі. Подібного явища в інших частинах світу не проглядається. В наш час Китай має найбільшу чисельність населення, другу економіку у світі за обсягом ВНП і, в порівнянні з країнами Заходу, величезні перспективи на майбутнє. Звичайно, китайці засвоїли і ефективно використовують науково-технічні досягнення і морально-етичні норми Європи, які можуть бути пояснені етноментальністю європейців, сформованої і під впливом природних умов, і панівних релігій серед їх найбільш активної продуктивної частини. Однак європейський гуманізм мав принципово інший, ліберальний характер. Ця його відмінність проявилася не зразу. Поки існували легітимні суспільні стани, які забезпечували структуризацію суспільства, європейські країни розвивалися динамічно. Необхідну поліфонічність у формах суспільної свідомості Європі забезпечувала її багатонаціональність. Коли ж демократичні форми стали поширюватися не тільки на політичний устрій, але і на духовне життя, а суспільно свідомість підпала під прес глобалізації, Європа вступила в період затяжної системної кризи.

Отож з цього можна зробити висновок, що системна криза, про яку тепер говорять західні інтелектуали, не є і не може бути всесвітньою, тобто не може бути єдиного дороговказу на шляху прогресу. На протязі усієї історії людства роль лідерів почергово належала різним народам і державам. Навіть у самій Європі в різний час домінували або боролися за лідерство різні держави. Це в чимось нагадує командну гонку переслідування на велотреку. Виграє команда, але на роль лідера почергово виходять усі велогонщики. Серед лідерів Європи ще не було слов'янських країн, які є, так би мовити, її золотим запасом, якого не має, для прикладу, Китай чи навіть Америка як федерація штатів. В свій час Росія безуспішно намагалася взяти на себе до роль лідера Європи, але в теперішньому часі російські філософи шукають нову можливість стати прикладом для всього людства:

Чи не час нам зжити в собі повністю цей комплекс професійної неповноцінності і подолати залишки запобігання перед західною філософією? Щоб остаточно звільнитися від відчуття «неповноти» або "незавершеності" вітчизняної філософії в порівнянні з іншими національними школами, нам необхідно, спираючись на досвід всієї російської філософії, в тому числі авторів представлених вище проектів, запропонувати світові ряд оригінальних проектів цивілізаційного розвитку (Резник Ю.М. 2020, 27).

Як "оригінальний" проект в Росії ще у 19-му ст виникла ідея про особливий шлях, який би вивів її у світле майбутнє. Ця думка в принципі визріла з критичної оцінки західного світу, яка продовжує існувати і досі, що видно, зокрема, при розгляді робіт цитованих вище російських вчених. Однак безсумнівні досягнення Заходу поставили Росію перед трудним завданням вибору – йти своїм власним шляхом або слідувати європейським традиціям:


У вирішенні цього непростого завдання особлива роль відводилася вітчизняній філософії, і насамперед — філософії історії (історіософії), з розвитком якої пов'язувався головний вектор осмислення загальнолюдських основ історичного процесу та власного духовного відродження. У філософії бачилося знання, що дозволяє поєднати в одне ціле історії окремих народів і виявити той вектор розвитку, якому підкоряються їхні долі та доля всього людства (Сиземская И.Н. 2021, 50).


Насправді ж у вирішенні зазначеної дилеми російські мислителі використовували не історіософію, а фантософію підпорядковану великодержавній ідеї, що мало наслідок ретроградство і навіть обскурантизм в деяких сферах науки, що я добре відчув на досвіді власної дослідницької роботи. Хоча можна думати, що час історично визнаних лідерів вже минув, тим не менше слов'яни лишаються "золотим запасом" Європи. Не виключено, що і росіяни в докорінно реформовані державі ще зроблять помітний внесок в розвиток людської цивілізації.

Згідно з всеосяжним принципом поліморфізму світобудови при визначенні шляху розвитку людства не можна обмежуватися аналізом панівних світоглядних цінностей в успішних дотепер державах, а уважніше придивлятися до тих, які саме в останній час демонструють великий прогрес. У цьому сенсі структурований китайський гуманізм може бути прикладом для наслідування. Менш впевнено можна говорити про роль суспільно-політичного устрою Китаю в його економічних успіхах, але "чиста" демократія не є універсальною формою правління для країн різного історичного досвіду і традицій. Політологи і філософи в немалім ступеню заскочені тим фактом, що в посткомуністичних країнах демократія не спрацьовує. Влада як була, так і залишається антинародною. При номінальних демократичних інституціях, державами фактично керують олігархічні клани, урядовці вдосконалюють методи розкрадання державних коштів, в небачених масштабах розвивається зловживання владою, корупція, хабарництво, а населення убожіє. Занепад моралі може зупинити тільки мішане правління при демократичній світській владі і авторитарній духовній.

Сучасний стан Європи добре відбиває назва недавно опублікованої роботи чеського філософа Станіслава Комарека. Його критичний аналіз того роздоріжжя, на якому тепер перебуває Європа, і його міркування про вихід з нього можуть бути взяті для кореляції принципів європейської політики на майбутнє. Автор не виключає можливість деградації європейської демократичної системи і має свої думки відносно її вдосконалення для збереження на майбутнє. Зокрема:


Сумна реальність полягає в тому, що якщо демократія хоче зберегти свою регуляторну функцію, вона не може обіцяти саме лише стрімке економічне зростання за будь-яких обставин – водночас вона має вимагати від громадян самозречення (Комарек Станіслав. 2020, 231).


В даному випадку Комарек розуміє самозречення у вузькому сенсі, але в інших місцях та сама думка має ширший обсяг. В наш час політика європейських держав формується у протиборстві обмеженої кількості впливових партій, але усі вони мають, за його виразом, «протестний» характер і давно втратили будь-який ідейний рух. Щоб партія була підтримана масами і, відповідно, мала успіх, вона повинна мати притягальну для мас ідею. Нещодавня історія свідчить, що навіть фальшива теорія може виконувати позитивну мобілізуючу роль і надихнути людей на великі справи. Але той же історичний досвід переконує, що реалізація будь-якої ідеї вимагає побудови партії на засадах далеких від демократичних. Отож ми повертаємося до думки про авторитарну духовну владу. Ця думка може бути реалізована досить легко, варто глянути на наших найближчих сусідів. Значно складніше винайти притягальну для мас ідею. Це підтверджує філософську доктрину про первинність ідеї у відношенні до матерії.

У цитованій вище роботі російського філософа "цивілізаційні проекти" базуються на християнських цінностях, які пов'язуються з російським православ'ям (Резник Ю.М. 2020, 24). Однак православні церкви завжди були залежні від світської влади, тому православні доктрини для мішаного правління не зовсім підходять, оскільки авторитарна і демократична гілки влади мають бути між собою незалежні. Якщо вже орієнтуватися на християнські цінності, то у католицькому, тобто у вселенському розумінні. Католицька церква від світської влади практично ніколи не залежала і це полегшувало б реалізацію змішаної форми правління з її участю, але в даний час це уявляється неможливим. Однак наближено така форма правління існує в деяких цілком демократичних країнах Європи, в яких король певною мірою уособлює духовну владу. Позірний анахронізм насправді відбиває певну історичну закономірність, коли на зміну поваленої монархії приходить диктатура. У різних країнах ця суспільна трансформація має національні особливості, які не змінюють загальну картину. В Англії після страти короля влада перейшла до лорда-протектора Кромвеля, у Франції в подібній ситуації Наполеон зрештою був коронований імператором, після повалення монархії в Німеччині до влади прийшов Гітлер, в Росії – Сталін, в Іспанії – Франко, в Португалії – Салазар. Фігури Муссоліні, Хорті та Антонеску додають нюанси до такої закономірності, яка відповідає потребам масової свідомості в авторитетному лідері. Звичайно, в масах існують і демократичні устремління, які теж потрібно враховувати і це цілком можливо за змішаної форми правління.

Таким чином, сама історія підказує нам форму державної влади, в яку можуть органічно еволюціонізувати монархії без суспільних потрясінь. Визначення відповідних повноважень та надання їх королю у конституційному порядку допомогло б підтримувати рівень моралі в державі на основі сучасного тлумачення принципів спільних для основних світових релігій. Наприклад, визначення совісті, яку ми пов'язуємо з гуманізацією людства, можна запозичити з пастирської конституції Другого Ватиканського Собору "Радість та надія", в якій ми знаходимо такі слова:


У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який не сама собі дала, але якому вона повинна коритися і голос якого, що завжди закликає її любити і творити добро, а зла уникати, закликає, коли потрібно, в її серці: ось це роби, а ось цього уникай. Адже в серці людини – написаний Богом закон, в покорі якому полягає вся її гідність і за яким вона буде судимою. Совість – найбільш потаємне ядро людини, її святая святих, де вона залишається наодинці з Богом, Чий голос звучить у глибині її душі. У совісті дивним чином відкривається той закон, який виконується в любові до Бога і до ближнього (Gaudium et Spes, 1965, 16)


Тут виникає питання, яку конкретну користь приносить людині совість. Хоча чиста совість сприяє збереженню здоров'я, що відзначено в німецькому прислів'ї "Ein reines Gewissen ist ein sanftes Ruhekissen" (чиста совість – м'яка подушка), не можна з упевненістю стверджувати, що люди з чистою совістю користуються особливою Божою милістю в їх діяльності. З точки зору Бога, праведне життя має бути нормою людини, і, як таке, не має особливо винагороджуватися. Просто Бог лишає своєї опіки безсовісних людей, коли їх караюють інші люди. за таким принципом діяла інквізиція, яка поборювала єресь, але саме не карала єретиків, а передавала в руки світсько влади. Таким чином, совість грає роль охоронного гальмування і можна припускати, що вона є також каталізатором енергетичних процесів, які відбуваються в організмі людини. Ці функції не тільки сприятливі для здоров'я людини, але і захищають її від життєвих неприємностей.

Ми намагаємось вияснити наскільки майбутнє детерміноване минулим, при тому що деякі події можуть бути точно недетерміновані (перехід електрона з орбіти на орбіту). Для аналізу візьмемо події недавнього минулого, про яке можемо знати більше, ніж про дуже давні часи. Прикладом співвідношення детермінованих і індетермінованих історичних подій є поразка Німеччини в другій світовій війні і півтора десятка невдалих спроб замаху на Гітлера, зокрема 8-го листопада 1939 р. і 20-го липня 1944 р (Färber Mathias, 2003, 44, 447). Не вдаючись в детальний аналіз цих подій з точки зору співвідношення свободи волі і Божого провидіння, зазначимо, що трактування їх може бути різним, якщо вважати, що детермінованою була не сама поразка Німеччини, а границі післявоєнної Європи. Навіть якщо поразка Німеччини детермінована, то все одно не можна впевнено говорити про те, що Гітлер мав би бути вбитий і лишався живий чисто випадково.

Думаючи над загадкою «провидіння», яким хизувався Гітлер, можемо розрішити цей парадокс тим, що після замахів Гітлер залишався живим випадково. Це може бути так, и за теорією ймовірності можна математично порахувати імовірність такого результату. Але тут математика є чистою калькуляцію, а сама теорія імовірності математичною наукою визнається не усіма математиками:


Математика (я маю тут на увазі "чисту" математику) не пов’язана безпосередньо з реальним світом; якщо імовірність повинна мати справу з реальним світом, в ній мають міститися елементи, зовнішні по відношенню до математики… (Литлвуд Дж. 1965, 59).


Далі Літлвуд стверджує, що для пояснення дії теорії імовірності має існувати первинна пропозиція, яку він називає "аксіомою імовірності", яка не може бути доведеною ні математично, ні філософськи, що демонструє суперечностями у доказах (там же, 1965, 60-62). Це нагадує спроби доведення існування Бога і теж наводить на думку, що імовірність у реальному світі керована Богом. Сам Літлвуд такого висновку не робить, навіть не натякає, але він вказує, що "аксіома імовірності" хоча і лежить поза чистою математикою, не зовсім пов'язана з реальним світом, вона знаходиться десь довкола нього ("about the real world").


На необхідність всебічного пізнання Бога наполягають філософи, теологи, священники. Колінгвуд, наприклад, стверджуючи непізнаванність суті Бога, писав, що Його характер як субстанція є "… не тільки не відкритим для людського розуму без Його допомоги, але й навіть нездатним бути показаним. Усе, що ми можемо знати про Бога, це – Його діяльність" (Колінгвуд Робін Дж., 1996, 103).

У принципі люди здавна так і робили, коли сприймали імовірність як «перст Божий» при використанні жеребкування у в судах. Уся історія людства є спільним актом творіння Бога і Людини, і в цій концепції немає нічого нового, але вона вимагає конкретизації, як це зробив в свій час Арнольд Тойнбі::


Епізодичність і ефемерність участі людини в земній історії стають викуплені, коли вона дістає нагоду відіграти свою роль на Землі як добровільний помічник Бога, чия влада над усім надає Божественної ваги та значущості нікчемним і жалюгідним без неї людським зусиллям (Тойнбі Арнольд Дж., 1995, 108).


Бог дав велику свободу дій людині як ознаку високої довіри і не карає за зроблені помилки, але опікується тими людьми, які не діють супроти власної совісті. Це здається неймовірним, але Гітлер, хоч і керувався антилюдською ідеєю, все таки певні ознаки совісті мав. Навіть перед лицем неминучої поразки Німеччини він не дав наказ використовувати хімічну зброю, бо сам пережив страждання від її застосування в часи першої світової війни. Цей факт може свідчити, наскільки Бог цінує наявність совісті у людини. Порівняно із Гітлером Путіна характеризує повна аморальність. Він втратив залишки совісті, коли наказав бомбардувати мирні міста в глибокому тилу України, тобто він має бути позбавлений Божої опіки. Його подальша доля пов'язана і з долею всієї Росії.

Про цілі і мотиви, з яких виходив Путін, розпочинаючи війну проти України, нехай говорять психологи, зрозуміти його непросто. У цій війні Україну очолює Зеленський, і теж непросто зрозуміти, чому народ обрав Президентом саме його. Щоб розгадати цю загадку, треба виходити з принципу Vox populi – vox Dei. Що побачив народ України у особі Зеленського? А побачив він його на екрані телевізора як людину з чистою совістю, що вивела країну з глибокої кризи. Треба думати, що у суспільстві на такого Президента був виразний запит. Справжні його людські якості, національність, політичний досвід, професія не переважили на терезах продемонстровану для мас людську совість. Тепер перемога у війні буде залежати від того, чи мають совість очільники західних країн. Однак світова суспільна думка як Божий голос не може миритися з аморальністю Путіна і підштовхне уряди впливових країн до рішучих дій. Єдність всього світу в намірі підтримувати Україну обіцяє неминучий розвал останньої колоніальної імперії.

Бог створив і вдосконалює людину, і совість людини, яка має у Нього вищий у порівнянні з розумом пріоритет, показує нам напрямок морального вдосконалення. Людина має вивчати Бога і стати Його добровільним помічником, інакше вона стане у протистояння з ним. Отож, можна зробити висновок, що майбутнє людства буде залежати від того, наскільки люди будуть керуватися у своїй поведінці внутрішнім голосом совісті, а не власними теоріями, надмірними амбіціями або стремлінням до невгамовного задоволення індивідуальних потреб споживацького суспільства.

Совість як закон Божий має бути закладена у кожній людині, але люди прислухаються до голосу своєї совісті по-різному, та і невідомо у якому розмірі людина совість має. Здається, що говорити про розмір совісті ми не можемо, бо не можемо його вичислити. Але це не означає, що зробити це неможливо взагалі. Можливо, колись буде винайдений спосіб для цього, але у першому наближенні рівень совісті і керування нею поведінки людини може відбиватися у її мові. Зокрема, частота вживання словосполучень зі словом совість вже може говорити про те, наскільки актуальним є питання про поширеність цієї чесноти в суспільстві. Висновки можуть бути зроблені протилежні в залежності від контексту чи обставин. Визначити цю частоту для репрезентативної множини певного людського суспільства складно, необхідні цілеспрямовані дослідження. Але є дані, наскільки часто вживаються такі словосполучення у мовах окремих народів. Вони відбиваються в народній паремії, тобто у приказках і прислів'ях. Найбільш часто вживані такі фразеологічні одиниці збираються етнографами і давно вже є опубліковані зібрання різних авторів. Український матеріал був укладений М. Номисом (справжнє ім'я Матвій Симонов), а російський – Козаком Луганським (Володимир Даль). Для оцінки, наскільки українці і росіяни відрізняються між собою у плані совісті, була підрахована кількість одиниць зі словом совість в кожній з цих збірок. Як виявилося, у збірці Даля слово совість зустрычаэться 29 раз, а в збірці Симонова – один раз (див. Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях). Така разюча різниця має бути осмислена/

Тема совісті була представлена в російській літературі дуже широко і гостро. У світі це добре відомо і, зокрема, твори Достоєвського, Толстого, Чехова, які видаються досі, роблять велике враження саме через різнобічне розглядання ними феномену совісті. В українській літературі тема совісті представлена скупо. Тарас Шевченко взагалі ніколи вживав слова совість, хоча воно просто проситься в сюжети його творів. Навпаки, у творчості Гоголя, найвідоміші твори якого реалістично описують стан російського суспільства, тема совісті є центральною. Очевидно, проблема совісті в Росії була актуальною і привертала увагу і простого люду, і мислителів. Знайомство західноєвропейських філософів з Росією за творами російських письменників привело їх до помилкових висновків. Зокрема, Освальд Шпенглер, вважав Достоєвського передвісником народження нової релігії, яка запліднить західне християнство, надавши йому нову форму (Spengler Oswald. 1920). Однак картина російської революції змусила його поспішно відмовитися від своїх прогнозів і обіцяний розділ “Россійство и майбутнє” його капітальної роботи “Занепад Європи” так і не був написаний. В радянський час культурні здобутки Росії були розгублені і саме люди з чистою совістю пали жертвами репресій в першу чергу. Це змушувало широкі маси забувати про цей феномен, і, судячи з усього, це забуття триває досі.

Хоча Росія здавна перебуває в стані конфронтації із Заходом, сам Захід зараз переживає системну кризу (див. Криза ліберального гуманізму). При збережених в інтелектуальних колах Європи симпатіях до Росії протиріччя могли бути подолані на шляху конвергенції існуючих світоглядів. Однак розпочата війна проти України закрила таку можливість і перекреслила усі претензії російської інтелектуальної еліти не тільки на роль лідера, але і на приклад для усього світу. Внутрішня логіка розвитку цієї держави має привести до її розчленування і її рештки прилучаться до західного табору, бо цивілізаційно Росія належить до Європи. Лишається тільки сподіватися, що перебіг війни приведе також до зміни пріоритетів на генеральному шляху гуманізації світу.